Творчий спад

Марокко

Арабську тему в мистецтві Франції неточно і неправильно називають Східною. У Делакруа був мароканський період. Два роки (1831-32) він мандрував у Марокко, бо його включили до складу офіційної дипломатичної міссії Франції. З Марокко художник привіз малюнки, картини світів, зовсім не схожі на світи Франції : «Мароканська родина», «Полювання на левів в Марокко», «Єрвейське весілля в Марокко», «Араб біля могили». Все незвично для європейця, все екзотично і цікаво. Але це був світ з минулого, тихий, патріархальний, ніби загублений в часі. Тут наче не мав ціни плин часу, стародавня історія, освіта. Ніщо не нагадувало Францію з величними соборами готики і романики, бурхливою історією, пошуками нового в науці, мистецтві, політиці. Тому романтично налаштований художник штучно обирає сюжети хоча б з зовнішним бурхливим рухом («Полювання на левів в Марокко»), або з натяком на якісь події в минулому

Історичний живопис

Делакруа не полишав картини на історичні сюжети. Вони стосувалися як історії давньої(«Баталія під Таєйбургом»1837, Версальський палац), так і сучасної («Різанина га грецькому острові Хіос», 1824, Лувр, Париж).

Особливе місце серед історичних картин Делакруа посіло полотно «Загарбання хрестоносцями Костянтинополя»(1841, Лувр). Це давній сюжет в мистецтві Західної Європи. Його розробляли ще в Середньовіччі на мініатюрах в рукописах. Делакруа напише полотно розміром 4 на 5 метрів і пов'язане з мініатюрами лише сюжетом.

Це було замовлення від влади. Король Франції Луї-Філіп розпочав благоустрій в Версалі. І для Зали хрестових походів замовив картину Делакруа. Той поставився до замовлення прискіпливо: навіть вивчив мемуари графа де Бодуена, що був свідком страшної події четвертого хрестового походу. Деяка театралізація виконання не завадила побачити трагедію пограбованого міста, руйнації, загибелі мешканців. В чомусь картина нагадувала і «Різанину на острові Хіос», та полотно позбавлене недоліків картини «Прихильність імператора Траяна до полоненої матері»(1840, Руан, музей мистецтв).

Звертався Делакруа і до трагічних сторінок історії інших країн-„Страта дожа Венеції Маріно Фалєро“, Уоллес колекція).

Делакруа хворів на сухоти (туберкульоз). І працювати над картинами великого розміру ставало все важче. Окрім періодів натхнення прийшли й періоди спадів у настрої та в працездатності.

Він пише невеличкі картини з біблійними та літературними сюжетами («Овідій на засланні в краю скіфів», «Викрадення Ребекки»). Але це не йде в порівняння зі «смертю Сарданапала» чи пристрастною "Свободою, що веде народ на барикади".

Особистою драмою життя жінки і матері стала і картина «Медея готується вбити власних дітей»(1862, Ліль, музей мистецтв). На жаль, картина мало відома широкому загалу.

Стінописи

Свою спробу зробити стінописи має і Делакруа. Він робив стінописи в Бурбонському палаці в Парижі та в Залі Миру в ратуші Парижу, але їх не зберегли. Дванадцять років художник присвятив стінописам в церкві Сен Сюльпіс.

Цей стінопис Делакруа зберігсяся в церкві Сен-Сюльпіс (1855—1861 рр). Темою стали дві релігійні композиції —"Боротьба Якова з нібесним янголом" та «Вигнання грабіжника Геліодора з Єрусалимського храму». Твори цікаві й тим, що створені в техніці енкавстики. Це була остання велика робота Делакруа і його останній прижиттєвий успіх.

У 1851 році його обрали в міську раду міста Париж, а в 1855 році нагородили орденом Почесного легіону.

Делакруа помер 13 серпня 1863 року в Парижі, похований на цвинтарі Пер-Лашез.

Франсіско-Хосе де Гойя (ісп. Francisco José de Goya y Lucientes; *30 березня 1746, Фуендетодос біля Сарагоси — †16 квітня 1828, Бордо) — іспанський живописець і гравер.

Біографія

Юність

Батько — Хосе Гойя (ісп. José Goya) був майстром, який займався позолотою, мати — Грасіа Лус'єнтес (ісп. Gracia Lucientes) була дочкою збіднілого дворянина. Франсіско провів своє дитинство в будинку матері. Близько 1749 року сім'я купила будинок у місті Сарагоса і за кілька років переїхала туди.

Гойя ходив до школи Ескуелас Піас (ісп. Escuelas Pias), де він здружився з Мартіном Запатером (ісп. Martin Zapater), їхне листування протягом багатьох наступних років стало цінним матеріалом для біографів Гойї. У 1760 у віці 14 років він вступив на навчання до художника Хосе Лухана (ісп. José Luján). Його помітили серед учасників бійки, яка відбувалася під час релігійної процесії. Щоб уникнути переслідувати інквізицією, Гойя втік до Мадриду, де навчався у Антона Рафаеля Менгса (ісп. Anton Raphael Mengs), художника, популярного при іспанському королівському дворі. Франсіско сварився із своїм майстром, і результати його іспитів виявилися незадовільними. Гойя намагався вступити до Королівської академії художніх мистецтв у 1763 та 1766 роках, але йому було відмовлено у вступі.

У Мадриді Франсіско брав участь у дуелях, після одної з них втік до Рима, де у 1771 році виборов друге місце в художньому конкурсі, організованому містом Парма. Пізніше цього ж року він повернувся до Сарагоси, де намалював фрески в кількох храмах міста. Він навчався у Франсіско Байєу-і-Субіас (ісп. Francisco Bayeu y Subías) і в його малюванні почали з'являтись ознаки витонченої тональності, які пізніше зробили його відомим.

У 1774 році Гойя одружився із сестрою Байєу Хосефою (ісп. Josefa) (він називав її «Пепа»). Цей шлюб та членство Франсіско Байєу (з 1765 року) у Королівській академії художніх мистецтв допомогли йому отримати замовлення від Королівської гобеленової майстерні. Там, протягом п'яти років, він створив 42 зразки (картони), багато з яких були використані, щоб декорувати голі кам'яні стіни в El Escorial та Palacio Real de El Pardo — новозбудованих резиденціях іспанських монархів. Це привернуло до його художніх талантів увагу іспанських монархів, які пізніше надали йому доступ до королівського двору. Він також намалював полотна для вівтаря в церкві San Francisco El Grande, що призвело до його призначення членом Королівської академії художніх мистецтв.

У 1783 році граф Флоридабланка (ісп. Floridablanca), фаворит короля Карлоса ІІІ, доручив йому написати свій портрет. Гойя також потоваришував з крон-принцем Доном Луїсом і жив у нього в будинку. Коло його меценатів зростало, включаючи тепер герцога та герцогиню Осуна (ісп. Osuna), котрих він намалював, короля та інших знаних людей королівства.

Після смерті Карлоса ІІІ у 1788 році та революції у Франції в 1789 році, під час царювання Карлоса IV, Гойя досяг вершин своєї популярності серед королівського оточення.

Художник королівського двору

У 1786 році Гойя був призначений художником при дворі Карлоса ІІІ, а у 1789 році — художником при дворі Карлоса IV. У 1799 році його призначено Першим придворним художником із окладом в 50 тисяч реалів плюс 500 дукатів на екіпаж. Він працював на куполі Ермітажу в Сан-Антоніо-де-ла-Флоріда (ісп. San Antonio de la Florida); він малював короля та королеву, королівську родину, портрети принца та принцеси та багато іншої знаті. Його портрети відрізняються своєю несхильністю до лестощів і, особливо у випадку з фамільним портретом «Родина Карлоса IV» (1800—1801, Прадо), помітний брак візуальної дипломатії.

Гойя отримував замовлення від багатьох своїх друзів з числа іспанської знаті, серед яких були Педро де Алькантара Теллес-Гірон (ісп. Pedro de Álcantara Téllez-Girón), 9-й герцог Осуна і його дружина Марія Хосефа де ла Соледад (ісп. María Josefa de la Soledad), 9-та герцогиня Осуна, Марія дель Пілар Тереса Каетана де Сильва-і-Альварес де Толедо (ісп. María del Pilar Teresa Cayetana de Silva y Álvarez de Toledo), 13-та герцогиня Альба (ісп. Alba) та її чоловік Хосе Альварес де Толедо-і-Гонсага (ісп. José Álvarez de Toledo y Gonzaga), 13-й герцог Альба та маркіза Марія Ана де Потехос-і-Сандовал (ісп. María Ana de Pontejos y Sandoval).

Останні роки

Після вторгнення французьких військ в Іспанію у 1812 році під час Півострівної війни (1808—1814), новий іспанський двір отримав Гойю від своїх попередників. Коли Пепа померла у 1812 році, Гойя малював «Напад Мамелюків» та «Третього травня 1808 року» і готував серію гравюр, відому як «Страхіття війни» (ісп. Los desastres de la guerra).

Король Фердінанд VII повернувся до Іспанії, але його стосунки з Гойєю були вже не такими щирими. У 1814 році Гойя жив разом із своєю служницею Донною Леокадією (ісп. Doña Leocadia) та її позашлюбною дочкою Розарією Вейсс (ісп. Rosario Weiss); молода жінка вивчала малювання у Гойї, який міг виявитися її батьком. Він продовжував неперервно працювати над портретами, картинами, літографіями та іншими творами.

Щоб ізолюватися від людей, Гойя купив будинок біля Мансанареса (ісп. Manzanares), який став відомий як Quinta del Sordo, тобто «Будинок глухого чоловіка». Саме там він створив свої «Чорні картини».

Неспокійний та незадоволений, Гойя виїхав з Іспанії у травні 1824 року до Бордо та Парижу. Він оселився в Бордо. Під час свого добровільного вигнання він малює портрети своїх друзів-емігрантів, оволодіває новою тоді технікою літографії (серія «Бордоські бики», 1826), створює повну оптимізму картину «Молочниця із Бордо» (1827—1828, Прадо). У цей час вплив Гойї на художню культуру починає набувати загальноєвропейського значення.

Повернувся Гойя до Іспанії у 1826 році після чергового періоду хвороб. Незважаючи на теплий прийом, він знову поїхав у Бордо, де й помер в 1828 році у 82-річному віці.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Свобода веде народ на барикади	\|	Спадщина

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.