Динаміка індексів цін реалізації сільськогосподарської продукції та на промислові товари і тарифи на послуги, спожиті аграрним виробництвом, 1991 – 2003 рр., разів

					1995-2000^**
Індекси цін до базового рівня 1990 р.
Сільгосппродукція	1,92	35,6	1,4*	9,4*	85*	162*	141*	171*
Матеріально-технічні ресурси	1,83	79,0	4,5*	37,0*	471*	851*	808*	873*
Співвідношення індексів цін	1,04	0,45	0,32	0,25	0,18	0,19	0,17	0,20
Індекси цін до попереднього року
Сільгосппродукція	1,92	18,52	39,60	6,65	1,82	1,05	0,87	1,21
Матеріально-технічні ресурси	1,82	43,17	56,57	8,29	2,05	1,05	0,95	1,08
Співвідношення індексів цін	1,04	0,43	0,70	0,80	0,96	1,00	0,92	1,12

* Тисяч;

** За 1995 – 2000 рр. співвідношення цін до базового рівня коливалося в межах 0,17-0,19, а до попереднього року – 0,76-1,14.

За розрахунками науковців Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», за 1990 – 2000 рр. через нееквівалентність обміну між сільським господарством та іншими галузями економіки аграрні товаровиробники втратили 57,1 млрд грн. Це, у свою чергу, негативно позначилося на відновленні матеріально-технічної бази, заборгованості перед бюджетами усіх рівнів та із заробітної плати. У натуральних показниках нееквівалентність міжгалузевого товарообміну виглядає таким чином: у1990 р. на придбання одного трактора класу ЮМЗ-6 АКЛ (без ПДВ) необхідно було продати 24 т пшениці III класу чи 18 т молока або 2,6 т м’яса великої рогатої худоби, то у 2000 р. відповідно 78 т (у 3,3 раза більше), 71 т (у 3,9 раза більше), 18,3 т (у 7 разів більше). Таке ж співвідношення спостерігається і для іншої енергоємної техніки. При цьому якість вітчизняної техніки, її експлуатаційні характеристики не тільки не поліпшилися, а навіть погіршилися. Незмінними залишилися споживчі якості одиниці діючої речовини мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів та інших засобів виробництва. Це поставило в скрутне фінансове становище не лише аграрні, а й промислові підприємства, оскільки різко зменшився попит на їх продукцію.

Зазначена проблема загострилася не лише через прояв загальноекономічних тенденцій, а й у зв’язку з переходом від планової до ринкової економіки. Наприклад, на його початку ціни на продукцію тваринництва значно перевищували світові, а на рослинницьку і засоби виробництва для села, навпаки, були нижчими на 20 − 30 % і 40 – 80 % відповідно. Звідси перевищення темпів приросту цін на промислові товари порівняно з аграрною продукцією розглядається окремими вченими як адаптація процесу ціноутворення до умов ринкової економіки.

Негативні наслідки цінових диспропорцій у міжгалузевих відносинах характерні також для інших постсоціалістичних країн. У Росії за 1990 – 2000 рр. ціни на сільськогосподарську продукцію зросли в три рази, на промислові товари і послуги, які споживаються в аграрному виробництві, – у 30 раз, а в цілому витрати на виробництво продукції галузі підвищилися в 40 раз. У результаті купівельна здатність одиниці сільгосппродукції щодо промислових товарів (робіт, послуг) залежно від виду зменшилася від 13 до 17 раз. Виділяють чотири найбільш типові підходи до розв'язання цієї проблеми.

1. Прихильники ринкового фундаменталізму вважають, що сама постановка завдання стосовно досягнення еквівалентності міжгалузевих відносин між основними сферами АПК засобами державного регулювання недоцільна з урахуванням економічної сутності цього явища, оскільки державна підтримка цін у будь-який спосіб не усуває, а заганяє в «глухий кут» дану проблему. Звідси їх рекомендації зводяться до таких загальнотеоретичних постулатів: нарощувати більшими темпами продуктивність праці, підвищувати ефективність використання ресурсів, а для вивільнених працівників створювати на селі сучасні несільськогосподарські робочі місця. За цих умов у сільському господарстві в довгостроковій перспективі має формуватися конкурентно-ринкове середовище, відбуватися процес концентрації і спеціалізації виробництва, упроваджуватимуться інтенсивні технології, а якість продукції відповідатиме потребам споживачів світового ринку.

Саме цей сценарій було реалізовано в Україні за аналізований період. У сфері ціноутворення було лише задекларовано впровадження механізмів стабілізації кон’юнктури аграрного ринку та захисту цін від деструктивних коливань попиту і пропозиції. Результати дії ринкової стихії, лібералізації цін і торгівлі загальновідомі. Як зазначає І. Кириленко, міністр аграрної політики у 2000 – 2001 рр. і віце-прем’єр-міністр України з питань агропродовольчої сфери у 2003 – 2004 рр., цінова політика на селі до 2003 р. була найслабшою ланкою державного менеджменту.

2. В Україні серед економістів і політиків немало тих, які доводять безальтернативність активного втручання держави в цінову політику на продукцію сільського господарства. Проте існує широке розмаїття думок: від повернення до планово-адміністративних методів регулювання цін до підтримання споживчих цін і доходів виробників шляхом вилучення природної земельної ренти та її перерозподілу на потреби сталого сільського розвитку. Незважаючи на деяку розбіжність думок про вплив держави на ціноутворення, майже всі сходяться на тому, що до тих пір, поки не буде знайдено адаптованого до сучасних соціально-економічних реалій «механізму управління ціною», галузь сільського господарства не матиме перспектив розвитку, оскільки буде збитковою і неконкурентоспроможною на аграрному ринку.

3. Чимало прихильників має метод вирівнювання умов господарювання і підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників (за принципом «рівновеликий прибуток – на рівновеликий авансований капітал») шляхом визначення нижнього рівня ціни або ціни підтримки, що дорівнює нормативній собівартості і мінімальному прибутку. Вважається, що специфіка сільського господарства наперед погіршує його стартові можливості у міжсекторальній конкуренції, а закон середньої норми прибутку модифікується в тенденцію менш привабливого інвестування галузі. Отже, на сільське господарство нібито не поширюється процес міжгалузевого вирівнювання норми прибутку навіть за тривалий період часу. Остаточний розрахунок за сільськогосподарську продукцію має здійснюватися за еквівалентною ціною або ціною відтворення, визначеною за такою формулою:

де Z_В – ціна відтворення; S_Р – повна собівартість; р – середня норма прибутку; W_ф – середньорічна вартість основних фондів (включаючи вартість землі); О_Ф – оборотні засоби (з урахуванням авансування на оплату праці); k – коефіцієнт оборотності обігових засобів. При цьому середня норма прибутку має забезпечувати еквівалентний товарообмін з іншими виробничими і обслуговуючими галузями економіки. Якщо ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію нижчі нормативної ціни відтворення, то різниця повинна дотуватися товаровиробникам з державного бюджету за рахунок коштів спеціального фонду підтримки і стабілізації їх доходів.

Рекомендації прихильників цього методу базуються на концепції «паритету доходу» або «паритету віддачі ресурсів» на рівні не меншому, ніж в інших секторах економіки. Це знайшло відображення в Законі України від 18 січня 2001 р. № 2238 «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років». Для сільськогосподарських товаровиробників та інших суб'єктів агропродовольчої сфери ціни мали б формуватися на базі попиту і пропозиції з урахуванням державної підтримки (дотацій та субсидій) на основі галузевих нормативних витрат і норми прибутку, що складається в середньому в економіці держави. З різних об’єктивних і суб’єктивних причин цей підхід не було матеріалізовано в практичній діяльності уряду. Адже для недопущення перекачування ресурсів з державного бюджету несільськогосподарським підприємницьким структурам через програми підтримки галузі держава мала б одночасно обчислювати нормативні витрати і норми прибутку в переробній, харчовій, хімічній промисловості, в енергетиці, сільськогосподарському машинобудуванні, транспорті, будівництві, агросервісі та інших галузях економіки і видах діяльності, що поставляють товари і надають послуги селу. Очевидно, така «нормотворчість» органів державного регулювання не сприятиме ефективному використанню ресурсів та розвитку конкуренто-ринкового середовища і фактично означатиме повернення до планово-централізованого управління відтворювальними параметрами розвитку всього народного господарства.

4. Зміст іншого способу полягає у визнанні продовольчого комплексу єдиним сектором споживання і виробництва, де «показники споживання –результативні, а виробництва – факторні». Це означає, що механізм державного регулювання процесу ціноутворення має задовольняти потреби і споживачів, і виробників. Тобто нормативне визначення нижньої межі ціни при знижуваному попиті на продовольство зачіпає інтереси споживачів та порушує закони ринкової рівноваги. З огляду на глобалізацію економіки, тенденцію до зближення рівня цін внутрішнього і зовнішнього ринку, вважається виправданою державна підтримка для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Дійсно, в сучасних умовах внутрішня цінова політика має враховувати національні, регіональні та світові процеси в цій сфері. Адже на формування, нарпиклад, експортних цін на зернові культури, вироблені в Україні, мають вплив результати торгів на біржах у Чикаго, Роттердамі, Будапешті та інших ділових центрах світу.

Навіть концептуальне висвітлення різних шляхів урегулювання міжгалузевого цінового диспаритету дає підстави для висновку про необхідність доповнення ринкового механізму ціноутворення на сільськогосподарську продукцію виваженим, прозорим і передбачуваним державним впливом на цей процес та активну участь у гарантуванні мінімального рівня доходів її виробників. Але при цьому бажано унеможливити спотворювальний вплив на поведінку контрагентів аграрного ринку, деформацію ринкової мотивації при укладенні контрактів, утворення монопольних ніш, надання персональних преференцій структурам-фаворитам, бюрократизацію економіки, зростання її корумпованості й інших негативних наслідків, що, як правило, супроводжують участь державних органів регулювання у перерозподілі суспільних ресурсів.

Досвід розвинутих країн свідчить, що підтримка сільського господарства адміністративно завищеними цінами на продовольство або додатковими податками на його споживачів призводить до втрати виробниками ринкових стимулів розвитку галузі, кризи перевиробництва і неефективних бюджетних видатків. Крім світової практики, українська модель цінового регулювання міжгалузевих відносин має враховувати національні особливості аграрної економіки, характер і сучасний стан її розвитку та історичні традиції взаємин держави і аграрного бізнесу. У першу чергу, мається на увазі рівень зайнятості в галузі, специфіка сільського ринку праці, питома вага сільського господарства у валовій доданій вартості економіки, структура доходів і витрат міських і сільських домогосподарств та необхідність забезпечення конкурентоспроможності продукції на регіональних і глобальних ринках тощо.

Сьогодні межі втручання держави у формування цін на сільгосппродукцію визначено головним чином у Законі Україні «Про державну підтримку сільського господарства», де прописано перелік товарів, що підлягають державному ціновому регулюванню, а також повноваження органів влади щодо встановлення граничних цін на такі товари. Крім того, існують спеціальні законодавчі документи, що регулюють ціноутворення на окремі види аграрної продукції (наприклад, закони України «Про зерно та ринок зерна в Україні», «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», «Про молоко і молочні продукти»). Головною метою такого регулювання є, з одного боку, недопущення глибоких цінових коливань на ринку відповідної продукції, з другого – забезпечення умов для формування державного продовольчого резерву країни.

Одним з головних завдань держави в перехідних умовах є налагодження механізму ціноутворення сучасними біржовими технологіями. Незважаючи на зростання обсягів біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, частка її реалізації на біржовому ринку (за спотовими контрактами) в загальному обсязі реалізації не перевищує 5 − 7 %. Біржові ціни ще не стали невід’ємною складовою ринкового механізму ціноутворення як основи для розроблення бізнес-планів. Основними каналами збуту продукції для 59 % опитаних фермерів і 54 % реформованих підприємств є прямий продаж з полів, майже 50 % реалізують продукцію через посередників і лише 1 % – через біржу.

Для формування об’єктивних цінових індикаторів украй важливо створити правову базу для системи гарантій виконання форвардних контрактів та розвитку товарних деривативів. Це буде важливим додатковим заходом у контексті запровадження торгівлі спотовими та форвардними контрактами. Адже, як показує досвід інших країн, вони створюють належні передумови для торгівлі ф’ючерсами та опціонами, а головне – зазначений механізм визначення цін і укладення страхових угод є невід'ємним елементом ефективно функціонуючих ринків, оскільки забезпечує прогнозування цін та захист товаровиробників сільськогосподарської продукції і її покупців від непередбачуваних коливань.

У сучасних умовах сільськогосподарські товаровиробники змушені приймати господарські рішення в інформаційному вакуумі, при обмеженому доступі до ринкової інформації чи свідомому її перекрученні. У період реформування аграрного сектора значного поширення набуло таке явище, як надання недостовірної інформації про господарські витрати, їх структуру в собівартості продукції і фінансові результати діяльності аграрних формувань. Викривлена таким чином первинна інформація через систему статистичної звітності узагальнюється в масштабах регіонів, держави, виконуючи функцію зворотного (об'єктно-суб'єктного) зв'язку, використовується органами державного регулювання усіх рівнів для аналізу стану економічних одиниць, при оцінюванні ефективності аграрної політики та прийнятті відповідних рішень для її вдосконалення. Звичайно, в умовах недоступності об'єктивної інформації про стан ринків та в умовах значних обсягів тіньового обігу продуктів сільського господарства ефективність регуляторних рішень стосовно аграрної сфери залишається низькою, про що і свідчить недостатній рівень дієвості державних інструментів за період 2000 – 2005 рр.

Регулювання ринків продукції сільськогосподарського виробництва є необхідним, але не достатнім заходом державного регулювання. Потребує активної державної політики і втручання і ринок матеріально-технічних засобів, що використовуються в аграрному виробництві.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Цінова політика на агропродовольчому ринку: завдання та основні інструменти	\|	Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.