• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Якісні зміни в методиці та змісті інформаційної діяльності державного управління в інформаційному суспільстві.

Існує тісний зв’язок між поняттями „управління” та „інформація”. Якісний стрибок у суспільному розвитку, що характеризується переходом до побудови інформаційного суспільства, породив новий вид управління – інформаційне управління.

Інформаційне управління – це процес вироблення і реалізації управлінських рішень у ситуації, коли керуючий вплив носить неявний характер, і об’єкту управління надається обумовлена суб’єктом управління (державним органом) інформація про ситуацію (інформаційна картина), орієнтуючись на яку, об’єкт самостійно вибирає лінію поведінки.

У цьому випадку втрачається безпосередній фізичний контакт суб’єкта з об’єктом управління, а також зворотний зв’язок, що призводить до втрати інформації про можливу реакцію об’єкта управління. Тому надаючи інформацію по каналах „електронного уряду”, суб’єкт має зробити це так, щоб бути впевненим в адекватній (вигідній суб’єкту) реакції її споживача, об'єкта управлінського впливу. Звідси виникає потреба в розвитку такого нетрадиційного методу управління, як „маніпулювання”.

Такі зміни в характері управління пов’язані з трансформацією управління у відповідну форму маніпулювання або, іншими словами, – злиттям в єдине понять „управління” і „маніпулювання”. Така потреба викликана насамперед протиріччям, яке постало перед владними елітами розвинених країн. Сутність цієї проблеми полягає, з одного боку, в необхідності надання людям вільного доступу до інформації з усього світу з метою забезпечення своєї конкурентоспроможності в інформаційному суспільстві, а з другого боку, одночасною необхідністю зберегти свій вплив на суспільство в умовах, коли люди через інформаційну незалежність індивіда здобувають занадто велику (на думку правлячої еліти) незалежність від влади в цілому. В умовах, коли практично будь-яка людина може одержати вичерпну інформацію про традиційні види управління, метод маніпуляції вирішує проблему цього дуалістичного протиріччя: розширення доступу громадянина до інформаційних ресурсів владних структур і бажання не втратити безпосереднього управлінського впливу на нього, який досягається традиційними формами державного управління. У подальшому з розвитком досвіду метод управління – маніпулювання – може бути доведений до якісно нового рівня.

В умовах різкого дефіциту часу, з урахуванням принципової неможливості окремої пересічної людини провести повноцінний аналіз ситуації, пов'язаний з необхідністю знайти і обробити колосальний обсяг інформації, щоб сформувати об'єктивну картину й ухвалити правильне рішення, найефективнішою є така форма маніпуляції свідомістю, яка базується на конструюванні „знань – рішень”, „управління віртуальною реальністю” (основним джерелом інформації) і „відтворення об’єктивної реальності”. В найбільш узагальненому вигляді ця форма визначається як створення моделей „віртуальної реальності цільового суб’єкта-призначення” (ВРЦСП), тобто невладного суб’єкта відносин у сфері державного управління, іншими словами – об’єкта цього управління.

Завдання ВРЦСП – створення у певної частини суспільства стійкого цілісного уявлення про деякі події, особи, об’єкти, факти, які можна підтвердити не тільки на одному рівні реферативно, а й цілим набором штучної атрибутивної інформації, безліччю відсилань на зовнішні джерела тощо.

Можливості віртуальної реальності (моделі інформаційної картинки), що існує в інформаційному просторі, активно використовуються для створення віртуальних реальностей „цільового суб’єкта-призначення”. Внаслідок цього ВРЦСП для втягнутого „цільового суб’єкта-призначення” запропонована модель (інформаційна картинка) виступає як справжня або як справді значима реальність. Будучи практично цілком залежним від одержання інформації через канали масових комунікацій, втягнутий „цільовий суб’єкт-призначення” не має можливості самостійної референції (аналітичної перевірки) ВРЦСП на предмет її вірогідності з відносною сферою актуальної реальності. У такому випадку „цільовий суб’єкт-призначення” знає про цілісність деякої віртуальної реальності, але дуже тривалий час може не здогадуватися щодо її штучного характеру та її призначення. Зміна (підміна) об’єктивної реальності при створенні ВРЦСП розробляється з використанням ряду способів так званого віртуального приховування. Тому сучасні технології маніпулювання з інформацією роблять можливою реалізацію принципу: немає нічого явного, що не можна було б зробити таємним.

Шляхи створення„віртуальної реальності цільового суб’єкта-призначення” ВРЦСП:

По-перше, підміна співвідносності (релевантності) означає, що середовище аналізу, що береться до уваги, не є релевантним (співвідносним) для певної віртуальної реальності. Сюди відносяться всі способи підміни або часткового заміщення релевантності, підстановки іншого (нерелевантного) середовища аналізу для самого аналізу.

По-друге, зміна типу референції (аналітичної перевірки) – це те, що було наслідком, а подається як причина і навпаки. Сюди ж можна віднести і взагалі заборону на референцію, тобто пряме приховування.

По-третє, диверсифікованість, розосередження атрибутивного змісту віртуальної реальності по безлічі версій –найнадійніший спосіб приховування. При створенні необхідного набору версій для їх підтвердження чи відвернення використовуються штучно створювані фактичні тенденції, після чого ці версії закріплюються в масовій свідомості через ЗМІ та МК.

Серед набору версій легко сховати справжню (актуальну) версію. При завчасному плануванні потрібні факти та тенденції, однаково підтверджуючи необхідний набір версій, створюються навмисне, тобто застосовуються за методом конструювання реальності. Диверсифікованість працює і на релевантному (ідентифікації співвідносності), і на референтному (аналітичній перевірці) рівнях. На релевантному рівні вона знищує можливість встановлення первісної цілісності, насичуючи атрибутивний зміст безліччю тупикових відсилань до інших середовищ, аналізу, і тим самим утруднює референцію (аналітичну перевірку), роблячи її багатоступінчастою і неочевидною.

Очевидно, що інформаційна політика, як сфера діяльності, знаходиться у взаємозв’язку з безліччю систем і процесів як об'єктивної, суто матеріальної реальності, так і тих видів реальності, до яких відносяться сфера свідомості та віртуальна (інформаційна) реальність. Створення ВРЦСП неможливе без проведення відповідної інформаційної політики, центральне місце в якій займає маніпулятивне управління інформаційними процесами, скоординоване з конструюванням об’єктивної реальності.

Суб’єктом такої інформаційної політики може бути насамперед той, хто контролює значний сегмент інформаційного простору (очевидно, що чим більший, тим краще) і має ресурси впливу на об’єктивну реальність на рівні суспільства і держави в цілому. Реально такими суб’єктами можуть бути тільки великі промислово-фінансові угруповання, які мають під контролем могутні медіа-холдинги, суспільно-політичні організації і лобістські угруповання в органах влади. Практика суспільно-політичного життя і процеси у фінансово-економічній сфері держав СНД останніх років підтверджують це припущення.

При такому розкладі реальних можливостей і ресурсів впливу рівність суб’єктів (держави, ТНК, суспільно-політичних організацій, лобістських угруповань) в інформаційному просторі стає не більше, ніж міфом, у глобальному інформаційному суспільстві таке положення веде до перетворення демократії (зокрема „інформаційної”, заснованої на відкритості інформаційного суспільства і доступності інформації) на ширму для формування „нового світового порядку”. Традиційне прагнення еліти зберегти свій вплив усіма можливими способами дає змогу припустити, що в інформаційному суспільстві інформаційна політика суб’єктів, які мають необхідні ресурси впливу як в об’єктивній, так і у віртуальній реальності, буде значною мірою орієнтована на створення „віртуальної реальності цільового суб’єкта-призначення” (ВРЦСП),невід’ємною частиною цього процесу і певною мірою ототожнюватиметься з ним у сфері свого застосування.

Використання принципів „електронного уряду” у державному управлінні створює нові, безпрецедентні можливості маневрування силами та засобами, даючи змогу в оптимально короткі (з огляду на прийняття державних рішень) терміни створювати для оперативного вирішення особливо складних питань віртуальні комісії з представників органів влади і представників інших суб’єктів діяльності (фінансових, промислових, громадських організацій), територіально віддалених один від одного на будь-яку відстань і взаємодіючих у режимі реального часу, наприклад, у режимі телеконференції.

Внаслідок впровадження у діяльність органів державної влади та системи державного управління за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій з позиції ідеології „електронного уряду” органи державної влади одержують новий оперативний канал прямого спілкування з громадянами, підконтрольний тільки державі. Тому необхідність використовувати ЗМІ як транслятори інформації, що надходить від органів державної влади до населення, відпадає. Таким чином, ЗМІ позбавляються унікальної можливості монопольно одержувати, розподіляти і маніпулювати інформацією, що надходить із системи державної влади й управління. Інформацією, яка часто має стратегічне значення; перекручувати або тенденційно подавати її, що може спровокувати негативні для всієї держави наслідки. Слід зазначити, що якщо ЗМІ приватні або державні, але дуже залежні від рентабельності власних комерційних проектів, то маніпулювання Інформацією, що надходить з органів державної влади, здійснюється ними передусім у власних інтересах, тобто в інтересах тих фінансово-промислових груп, яким ці ЗМІ чи кабельні мережі цілком або частково належать. Немає потреби говорити про те, що приватні інтереси таких фінансово-промислових груп (в які, до речі, може входити й іноземний капітал) нерідко не мають нічого спільного з державними інтересами.

Ще одна особливість впливу „електронного уряду” на політику ЗМІ – поява у ЗМІ нового конкурента, причому конкурента, який володіє правом останньої інстанції на точність і об'єктивність інформації, яка доводиться органами системи державної влади до населення. Як би в ЗМІ не спотворювалася ця Інформація, її достовірність громадянин будь-коли може перевірити особисто на сайті відповідного органу державної влади. Таким чином, у державної влади з'являється ще один важіль впливу на приватні ЗМІ, політика яких часто завдає шкоди інтересам держави.

Принципи політики проведення інформаційно-аналітичними підрозділами органів державного управління у сфері безпеки ЗМІ заходів протидії АЗА і СІО в умовах інформаційно-психологічного протиборства.

Як відомо, ЗМІ та МК (мережеві комунікації) є активними суб’єктами інформаційної взаємодії, які беруть участь в інформаційно-психологічних відносинах сучасного суспільства. Внаслідок цього в інформаційно-психологічному протиборстві вони набувають подвійного статусу суб’єктів і об’єктів негативних посягань. У такому випадку ЗМІ та МК стають об’єктами перетинання інтересів держави-ініціатора і держави-жертви АЗА і СІО, що вносить відповідні нюанси у взаємовідносини на напрямку „держава – ЗМІ та МК”.

У сучасних умовах розвитку демократії особливу увагу має привертати процес поступової надмірної концентрації влади у ЗМІ, чому сприяють об’єктивні економічні та технічні причини. Відзначається боротьба за посилення впливу у сфері ЗМІ. У цьому зв’язку в більшості держав Західної Європи введено контроль за злиттям друкарських підприємств, введено обмеження щодо питомої ваги загального тиражу видавництв на ринку. Так, у Німеччині встановлено гранично припустиму питому вагу загального тиражу. У Швеції проводиться політика економічної підтримки дрібних і середніх видавництв. У Франції в 1984 р. Національні збори прийняли Закон „Про обмеження концентрації та забезпечення фінансових коштів і плюралізму друкарських підприємств”.

Доступ до ЗМІ і вплив на них для реалізації таємних запланованих функцій і цілей полегшується тим, що вони великою мірою виступають не як суто інформаційно-передавальна ланка, а як творець інформації, політики, ідеології. А оскільки наші знання про реальність опосередковані ЗМІ, то відрізнити продукцію ЗМІ від явища, що вивчається, стає скрутним. Те, що реально відбувається, стає „суспільною подією” тільки через своє відображення, надаючи тим самим змогу вносити в це відображення широкий набір „коректив”, зокрема прихованої цілеспрямованості.

Специфіка діяльності ЗМІ в умовах ринкового конкурентного середовища (максимізації норми прибутку, прагнення до монополії, реалізації програмних настанов власників засобів ЗМІ) відрізняється від звичайного життя через звернення до таких принципів:

• орієнтація на максимальне досягнення прибутку як керівна основа діяльності;

• вибір пріоритетної – у плані одержання прибутку і надання потрібного впливу на аудиторію – тематики;

• схильність до сенсаційної інформації, зокрема негативного характеру;

• показ політичних успіхів, лідерів, переможців, рейтингів;

• високий суспільний статус виведених на екран персон;

• мала доступність ЗМІ для виходу в них простої людини.

Реалізація цих принципів, утрудняючи адекватне відображення дійсності, призводить до того, що справжні глибокі причини, процеси, реалізації у сфері політичних явищ випадають, тобто сутнісні зв’язки не розкриваються. Ці принципи діяльності ЗМІ – основні причини залучення їх у інформаційно-психологічні конфлікти.

Емоційний вплив ЗМІ, придушуючи розум і раціональність людини, призводить до високої ефективності використання їх з метою маніпулювання – прихованого керування свідомістю і поведінкою людей для того, щоб примусити їх діяти всупереч власним інтересам. Переваги таких дій – непомітність для керованих, відсутність жертв, економічність. Інформаційна „наркотизація” сприяє нав’язуванню ілюзорних ідей і міфів, які сприймаються без раціонального осмислення. Для укорінення міфів існує безліч спеціально розроблених прийомів нейролінгвістичного програмування і методів впливу на людей з урахуванням закономірностей масової психології. Характерним прикладом служить набір технологій створення образу – іміджмейкинг.

Концентрація та монополізація ЗМІ, утворення могутніх національних і транснаціональних корпорацій, що контролюють інформаційний простір, підпадіння основних засобів ЗМІ під контроль закордонних, транснаціональних угруповань чи „місцевих” груп, неорієнтованих на загальнонаціональні інтереси, полегшує культурно-інформаційну експансію інформаційних корпорацій далекого і ближнього зарубіжжя, посилювану впровадженням нових інформаційних технологій, а також засобів та методів інформаційної війни. Наслідком цього стає створення і розгортання плацдарму для інформаційного домінування Заходу чи Сходу у світовому інформаційному просторі.

Для СНД, де йде активний процес становлення вітчизняних ЗМІ в атмосфері жорсткої конкуренції і при недостатніх можливостях її контролю в умовах ідеологічної, фінансової та організаційної незабезпеченості національно-державного сектору ЗМІ, проблема захисту від західного чи іншого іноземного інформаційного домінування набуває загостреного характеру.

Вирішення завдань маніпулювання свідомістю вітчизняної аудиторії з боку Західних та інших іноземних партнерів сприяє формуванню неадекватної внутрішньої реальності потреб і ціннісних орієнтацій.

Відсутня національна концепція наймогутнішого засобу вітчизняних ЗМІ – телебачення. Реалізація такої концепції, що змогла б працювати на спільну національну ідею (у випадку успіху її формування) і протистояти у разі потреби зовнішньому інформаційному тиску, є важливою проблемою організації протидії актам зовнішньої інформаційної агресії (АЗА) та спеціальним інформаційним операціям (СІО). Національне телебачення має відповідати, як мінімум, характеристикам, які закладаються в державній політиці інформаційно-психологічної безпеки особи, суспільства і держави:

• технічно – забезпечувати максимально повне охоплення громадян;

• політично – жити життям регіонів, активно цікавитися зовнішнім світом і місцем власної держави у співтоваристві країн і народів;

• творчо – бути активним шукачем і джерелом культури і мистецтва.

Одночасно з процесом монополізації вітчизняних ЗМІ фінансовими угрупованнями відбувається процес розриву єдиного інформаційного простору держави. Центральна преса втрачає провідні позиції, різко скорочується річний тираж періодики, зокрема загальнодержавною мовою, за рахунок зменшення кількості передплатників, переважно центральних видань. Падіння тиражу центральних ЗМІ ставить під загрозу збереження єдиного інформаційного простору держави.

За даними соціолінгвістичних досліджень, мова, якою спілкуються у різних регіонах, приміром України, РФ, інших держав СНД, помітно відрізняється. Звертає на себе увагу те, що діючі в центрах різні неурядові комітети, фонди, центри, комісії із захисту свободи інформації та прав журналістів фінансуються, як правило, закордонними джерелами (Агентством міжнародного розвитку держдепартаменту США, Інформаційним бюро НАТО; Міжнародними фондами Джорджа Сороса, Зайделя, Аденауера, Горбачова, Форда, Фондом „Євразія”, фондами медіа-магнатів Гусинського, Березовського тощо).

Масштабний характер мають порушення законодавства щодо відповідальності редакцій за зловживання наданим їм правом видавати, поширювати та передавати інформацію. Серйозну стурбованість викликають факти зловживань свободою слова, заангажованості, підкупу журналістів, спроб маніпулювання громадською думкою, поширення насильства, жорстокості, расової і національної винятковості чи нетерпимості, порнографії, втручання в особисте життя громадян.

З розвитком телекомунікаційних і комп’ютерних технологій збільшується коло юридичних і фізичних осіб, для яких стають доступними технічні засоби, які дають змогу створювати базові конфігурації вузлів радіо- і телемовлення, провайдерські вузли міжнародних комп’ютерних мереж, видавати газети і журнали. У зв’язку з цим виникає реальна загроза поширення спрямованої інформації, яка може завдати шкоди національним інтересам в усіх сферах.

Одним із найважливіших завдань інформаційно-аналітичних підрозділів органів державного управління у сфері національної безпеки є розглядання ЗМІ та ТKM (телекомунікаційні мережі) як першочергових об’єктів оперативної уваги: здійснення постійного моніторингу, оцінювання й аналіз процесів, що відбуваються в діяльності не лише іноземних, а й національних ЗМІ та KM, з метою виявлення і своєчасного інформування керівництва держави щодо можливих ознак залучення ініціаторами інформаційно-психологічного протиборства до підготовки та реалізації заходів АЗА і СІО.

1.2.3.1. Сутність „інформаційно-аналітичного забезпечення” державного управління у сфері міжнародної і національної безпеки.

Вивчення будь-якої діяльності починається із з’ясування її соціально-корисної значущості для суспільства, сфери застосування та змісту.Для цього слід визначити саме поняття діяльності, що є об'єктом дослідження, тобто з’ясувати поняття категорії „інформаційно-аналітичне забезпечення”.Ключове слово у цьому словосполученні – забезпечення, яке несе в собі головний смисл діяльності, що вивчається. Значення прикметника „інформаційно-аналітичне” полягає у визначенні особливостей сфери застосування поняття „забезпечення”.

Забезпечення (у загальному значенні) може тлумачитися як задоволення певних потреб та інтересів суб’єкта діяльності, тобто надання необхідних для його існування і розвитку ресурсів, створення відповідних умов надійного функціонування механізмів, відповідальних за підтримання його життєздатності; (у професійному значенні) – це усіляка допоміжна діяльність, котра сприяє найбільш ефективному вирішенню покладених на політичні, правоохоронні, оборонні органи та спецслужби завдань, зокрема у сфері управління: кадрові, інформаційні, матеріально-технічні, фінансові тощо задоволення потреб керівних і виконавчих структур.

Потреби – це відповідна енергія, живильна сировина, що спричиняє внутрішні процеси, взаємодію останніх із зовнішнім середовищем, взаємне проникнення: внутрішньої енергії до зовнішнього середовища, зовнішньої енергії до внутрішнього середовища суб’єкта, а також взаємний позитивний чи негативний вплив, і таким чином стимулює живильну силу і підтримує життєздатність суб’єкта. Зазначені потреби (ресурси) можуть бути природного походження або штучного походження. Часто у неживому або тваринному світі зазначені потреби мало усвідомлюються і забезпечуються суб’єктом на рівні природних інстинктів самозбереження.

Інтереси – це усвідомлені суб’єктом потреби, характерні лише людині як живій істоті, яка має свідомість і здатна навіть без наявності відповідних біологічних сигналів усвідомлювати відповідні потреби заздалегідь. Людина намагається створити необхідні умови для того, щоб, коли надійде відповідний біологічний імпульс потреби, задовольнити її.

Потреби та інтереси можуть бути у вигляді певних ресурсів: продовольчих, фінансових, технологічних, інформаційних, матеріально-технічних, сировинних, фахово-трудових, психологічних тощо.

Термін „інформаційно-аналітичне” представляє собою складний прикметник, роль якого зводиться до того, щоб звузити значення слова „забезпечення” до рівня конкретної сфери застосування, а саме:

• інформаційної – відносно самостійної діяльності спеціально підготовлених фахівців, зайнятих пошуком, отримуванням, відбором, обробкою, накопиченням, узагальненням і збереженням інформаційних одиниць (перший етап процесу інформаційно-аналітичного забезпечення у системі управління будь-якого механізму);

• аналітичної – як похідний другий етап процесу інформаційно-аналітичного забезпечення у системі управління будь-якого механізму: виробництво спеціально підготовленими фахівцями, на підставі наявних інформаційних одиниць і складних розумових процесів, нового знання щодо явища, процесу або події, що вивчається.

У зв’язку з цим під час розгляду „інформаційно-аналітичного забезпечення” (ІАЗ) потрібно з’ясувати такі питання:

Яку суспільно корисну діяльність має забезпечувати ІАД?

Відповідь: юридично-довідкову, консалтингову, правоохоронну, діяльність у сфері безпеки, оборони та зовнішньої політики в міжнародних і міждержавних відносинах.

Спочатку слід визначити, що означає термін „діяльність”.

Діяльність– це, по-перше, специфічна, притаманна людині форма відносин, зміст якої складає доцільну зміну і перетворення навколишнього середовища в інтересах людини; по-друге – процес, що відбувається в часі та просторі, тобто сукупність визначених послідовних дій, спрямованих на досягнення мети – кінцевого результату.

Процес – у перекладі з грецької мови – „просування”, у загальноприйнятому науковому значенні – послідовна зміна явищ, станів у розвитку чого-небудь.

Юридично-довідкова, консалтингова діяльність має досить широкий спектр роз’яснювальних і юридично-просвітницьких послуг, які надаються споживачам.

Правоохоронна діяльність буває різних видів: організаційно-профілактична, управлінсько-розпорядча, охоронна, патрульно-постова, оперативно-розшукова, досудова, слідча, судова, прокурорсько-наглядова, адвокатська, кримінально-виконавча.

Оперативно-розшукова діяльність (ОРД) – таємний менеджмент у сфері зовнішньої та внутрішньої політичної діяльності держави, що передбачається спеціальними законодавчими нормами більшості сучасних країн для неординарних ситуацій: система гласних і негласних оперативно-розшукових заходів правоохоронних органів, в окремих випадках спецслужб, здійснюваних з використанням агентурно-оперативних і оперативно-технічних засобів в інтересах прихованого надання вигідного впливу на події, процеси і поводження людей, створення умов для проведення дослідчих заходів і документування протиправних та злочинних дій чи бездіяльності.

Діяльність у сфері безпеки– це контррозвідувальна, розвідувальна, політико-дипломатична, військово-представницька (військово-дипломатична) діяльність.

Діяльність у сфері оборони– це діяльність військової розвідки, штабів і підрозділів військових округів, об’єднань, з’єднань, підрозділів Генерального штабу Збройних Сил, Міністерства оборони України.

Оперативна діяльність– конспіративна частина діяльності спецслужб (розвідки та контррозвідки), здійснювана специфічними силами, засобами та методами. В оперативній діяльності виділяють агентурну, оперативно-технічну та інформаційно-аналітичну складові.

Хто є споживачами інформаційно-аналітичного продукту?

Відповідь:

– пересічні громадяни України, іноземці та особи без громадянства відповідно до Закону України про "Інформацію";

– керівники відповідних управлінських структур юридично-довідкових, правоохоронних органів, спецслужб, не правоохоронних структур державного управління, залучених до виконання окремих заходів у юридичній, правоохоронній сферах та в забезпеченні оборони і безпеки України;

– керівники управлінських ланок суб’єктів господарювання.

Що є інформаційно-аналітичним продуктом, який постачається споживачам?

Відповідь:

1.Для пересічних громадян:

1) будь-яка політична, соціальна, економічна, юридична та інша інформація,котра корисна для них під час вирішення їхніх соціальних, сімейних, цивільних, господарських, політичних, трудових проблем; ПІД час спілкування з представниками відповідних структур під час розгляду різних цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справ тощо;

2) відповідні рекомендації, поради та можливі наслідки від їх реалізації,що допомагають громадянам приймати правильні рішення.

2. Для керівників відповідних юридично-довідкових, консалтингових фірм, бюро тощо: доказова інформація та відповідно можливі варіанти порад щодо вирішення організаційно-управлінських та інших проблем, пов’язаних з виконанням замовлень, вказаних у запитах клієнтів, на їхню користь або визначення можливого ризику чи небезпеки отримання певної шкоди або невигоди.

3. Для керівників зовнішньополітичних, економічних, науково-технічних, політико-дипломатичних, правоохоронних органів, спецслужб, інших управлінських структур держави та суб’єктів господарювання:

– достовірна інформація, яка може бути використана при вирішенні організаційно-управлінських проблем і прийнятті рішень у сфері управління з напрямків діяльності;

– виважені варіанти вирішення проблем і відповідна поведінка керівних осіб під час вирішення організаційно-управлінських проблем, прийнятті відповідальних рішень та їх реалізації;

– достовірна прогностична інформація щодо характеру, тенденцій і перспектив розвитку ситуації в геополітичній, геоекономічній, геостратегічній, геоінформаційній, міжнародній, міждержавній, соціальній, політичній, економічній сферах, зовнішній політиці та конкретних міжнародних і міждержавних відносинах, кримінальному середовищі тощо, котра потрібна для планування і реалізації зовнішньої політики в політико-дипломатичній, міжнародно-економічній, науково-технічній діяльності, а також в конкретній оперативно-розшуковій, контррозвідувальній, розвідувальній, політико-дипломатичній, військово-дипломатичній, пропагандистській, мобілізаційній, профілактичній діяльності у сфері:

1) боротьби зі злочинністю і правопорушеннями, забезпечення правопорядку;

2) зовнішньої політики щодо реалізації геополітичних, геоекономічних, геостратегічних завдань;

3) безпеки та захисту національних інтересів;

4) оборони держави.

Рівні та форми інформаційно-аналітичної діяльності. Фахівцівиділяють два видових рівніІАД у міжнародних відносинах:

1) інформаційний рівень, котрий полягає у пошуку, отримання, зберіганні, поширенні інформації;

2) аналітичний рівень, який полягає в узагальненні, класифікації інформації, її оцінці, аналізі та перетворенні, розробці висновків, прогнозів, пропозицій і рекомендацій.

З позицій прийняття рішень розрізняють рівні ІАР:

1) поточний (оперативний);

2) тактичний;

3) стратегічний.

Форми ІАД у міжнародних відносинах:

1) моніторинг (стеження, відслідковування), котрий включає поточну підготовку інформаційних зведень і оглядів;

2) оцінка і аналіз зовнішньополітичноїдіяльності (спеціальна розумова діяльність щодо детального опрацювання інформації та інформаційних даних для сприяння підвищення ефективності прийняття і реалізації рішень);

3) дослідження актуальних проблем (планові інформаційно-аналітичні розробки актуальних проблем; оперативні дослідження – комплексної заходи з вивчення проблеми спільно з оперативними підрозділами; аналітичні дослідження – вивчення порушеної проблеми з метою виявлення причинно-наслідкових зв’язків між явищами, процесами, діями, подіями, особами та організаціями, прогнозування і моделювання тенденцій розвитку явищ, процесів, дій, подій та можливих наслідків).

У підсумку виходить – інформаційно-аналітичне забезпечення має дві головні мети:

1) постачання інформації, необхідної споживачам (замовникам);

2) забезпечення процесу управління діяльністю відповідних структур у вигляді:

2.1) розробки прогностичної інформації;

2.2) напрацювання варіантів вирішення проблем і можливих наслідків від ужитих заходів;

2.3) підготовки рекомендацій щодо поведінки осіб, які приймають рішення, під час процесу прийняття рішення та його реалізації.

Звідси виходить, що суб’єктами інформаційно-аналітичного забезпечення є:

• юридичні та інші довідково-консультативні контори, консалтингові бюро;

• нотаріальні фірми;

• спеціальні структури правоохоронних органів і спецслужб;

• органи державного управління;

• управлінські ланки суб’єктів господарювання, інших структур і організацій.

Інформаційно-аналітичні технології дають змогу:

1. Знизити навантаження на особу, яка приймає рішення, за рахунок здійснення первинної фільтрації потоку інформаційних даних.

2. Звільнити фахівця-аналітика від рутинної роботи з систематизації та реферування даних.

3.Підвищити системність сприйняття інформаційних даних про обстановку за рахунок введення процедур інтеграції інформації.

4.Забезпечити перетворення інформаційних даних про обстановку до виду, більш зручного для сприйняття аналітиком.

5. Автоматизувати пошук аргументації на підтвердження чи заперечення висунутих аналітиком гіпотез.

6. Забезпечити автоматичну індикацію логічно суперечливих інформаційних даних (при наявності відповідних процедур їх формалізації).

7.Забезпечити автоматичну Індикацію очікуваних подій за рахунок постановки завдань автоматизованим системам.

8. Підвищити ефективність інформаційно-аналітичної роботи за рахунок алгоритмізації та стандартизації аналітичних процедур.

9. Забезпечити більш високу психологічну стійкість експерта-аналітика щодо стресових впливів за рахунок застосування спеціальних методик.

1.2.3.2. Сутність „державного управління діяльністю у сфері забезпечення національної і міжнародної безпеки” як споживача інформаційно-аналітичного продукту.

У соціально-правовому аспекті організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідність з’ясування її значення для даної навчальної дисципліни, розуміння інституту адміністративного права, насамперед, „державна служба”.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну платню вони одержують за рахунок державних коштів. Зазначені особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження і займають певні посади.

Посада – це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до Закону України „Про державну службу” вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату; інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Управління є процесом вольового впливу на елементи виконавчого механізму і репрезентує один із найважливіших аспектів в організації того чи іншого виду діяльності.

Для вивчення організаційно-правових особливостей інформаційно-аналітичного забезпечення як елементу системи управління доцільно навести визначення так званого управлінського права – адміністративного права, яке юридично закріплює основні ознаки управління. Ними є: управлінська система, суб’єкт і об’єкт управління, керуючий вплив суб’єкта на об’єкт і зворотний зв’язок.

Управлінська система – це єдність управлінських елементів, котрі взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам.

Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів та організуючих команд, спрямованих на об’єкт управління, з допомогою яких реально змінюється об’єкт управління.

Суб’єкт управління – це сторона управлінського процесу, яка являє собою джерело керуючого впливу.

Об’єкт управління – це сторона управлінського процесу, яка функціонує під керуючим впливом суб’єкта, набуває під його впливом певних нових якостей і змінюється.

Зворотний зв’язок – надходження певної інформація для суб’єкта управління щодо змін, котрі відбулися у об’єкті управління завдяки здійснюваному суб’єктом на нього керуючого впливу.

Управлінський процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетики виділяють три різновиди управління:

• біологічне, котре реалізується живими організмами в процесі управління в рослинному і тваринному світі;

• технократичне, котре характеризує управління за допомогою математичних формул і символів різноманітними машинами, механізмами, технічними засобами;

• соціальне, тобто управління окремими людьми та їхнім об’єднаннями, котрі складають суспільство.

Соціальне управління – це управління в суспільстві, найвищий тип соціальної самоорганізації людей, складна цілісна система, в якій суб’єктом і об’єктом управління є людина.

Людина наділена природною свідомістю та волею, тому всі потреби та інтереси, які вона реалізує в суспільстві, мають свідомо-вольовий характер і визначаються як усвідомлені потреби. Будь-який людський колектив як об’єднання двох і більше людей потребує соціального управління. Без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе. Соціальне життя спонукає колектив до такого управлінського процесу як співробітництво людей у колективі, тобто спільна діяльність для досягнення конкретної мети. Можна виділяти різні критерії для класифікації соціального управління. Залежно від суб’єкта управлінського процесу соціальне управління можна поділити на державне та недержавне (громадське) управління. Отже, державне управління є одним із видів соціального управління.

У широкому значенні слова під державним управлінням розуміють діяльність усіх видів органів держави(політико-дипломатичних, законодавчих, правоохоронних, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих) з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального та державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми і методи, прийоми, способи та засоби керівного впливу на об’єкт управління.

Звідси виділяються види державного управління, які забезпечуються відповідним інформаційно-аналітичним продуктом:

1) законодавче (законотворче);

2) судове (правосудне);

3) виконавчо-розпорядче;

4) контрольно-наглядове.

Саме виконавчо-розпорядча і контрольно-наглядова діяльності належать власне підрозділам управління виконавчих органів влади держави. Причому кожен із зазначених видів державного управління має внутрішню (спрямовану в всередину системи) і зовнішню (спрямовану на структурні елементи громадянського суспільства) діяльності.

У вузькому значеннідержавне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб) та інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві наступні риси:

1) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

2) здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;

3) останні діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження;

4) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління – це підзаконна виконавча та розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного і безпосереднього керівництва адміністративно-політичним, господарським, соціально-культурним, науково-технічним, військовим тощо будівництвом.

Державне управління співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального та особливого, в якому проявляються загальні риси правотворчої та правозастосовної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади. Державне управлінняпосідає важливе місце в організації відповідної національної системи забезпечення державної, національної і громадської безпеки.

Управління правоохоронною діяльністю органів держави, особливо в межах таких специфічних різновидів її організації, як оперативно-розшукова (правоохоронні органи) та агентурно-оперативна діяльність (спецслужби – розвідка і контррозвідка) у сфері оборони, безпеки, громадського правопорядку, захисту та просування національних інтересів передбачає підготовку управлінських рішень, котрі визначають цілі та підпорядковані ним завдання:

1. Функціонування системи загальнодержавних легальних організаційно-профілактичних заходів.

2. Реалізації заходів оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів.

3. Здійснення агентурно-оперативної діяльності розвідки, контррозвідки та інших спецслужб на різних рівнях.

4. Планування загальнодержавних спеціальних, оперативно-розшукових та агентурно-оперативних заходів,особливо щодо протидії:

• заходам підривного характеру, які організуються і реалізуються іноземними конкурентами щодо України та її добропорядних партнерів;

• організованій злочинності, зокрема транснаціонального характеру.

5. Визначення найефективніших акцій, спрямованих на вирішення поставлених завдань і порядок їх проведення.

6. Організація діяльності щодо узгодження питань підготовки та використання сил і засобів правоохоронних органів, спецслужб, розвідки і контррозвідки, інших державних структур для реалізації прийнятих рішень.

7. Контроль за функціонуванням:

• державних органів влади і управління, відповідальних за організацію і реалізації зовнішньої політики держави;

• політико-дипломатичної, фінансово-економічної, правоохоронної, контррозвідувальної та розвідувальної систем;

• відповідних режимів у державі (в’їзду-виїзду за кордон, перетинання державного кордону, пересування іноземців територією держави, реєстрації жителів України та іноземців за місцем проживання, захисту державної таємниці, службових і комерційних секретів тощо);

• за виконанням прийнятих рішень (організація зворотного зв’язку).

8. Координацію і взаємодію політико-дипломатичних, правоохоронних, контррозвідувальних, розвідувальних органів, їх сил і засобів, інших неспеціалізованих державних відомств і структур суб’єктів господарювання.

Переглядів: 1050