Початки формування української модерної нації. Феномен вітчизняного культурництва академічної стадії націотворення, його періодизація та регіональні особливості

Приступаючи до вивчення об’єкту дослідження, доцільно чітко визначити сутність ключового поняття, його генезу та еволюцію. Як відомо, слово «нація» походить від латинського natio – рід, плем’я. Впродовж століть це поняття зазнало тривалої еволюції. В періоди античності й середньовіччя, до хрестових походів воно вживалося для означення віддалених, «варварських» народів, з відтінком зневаги. Згодом воно здобуло поширення для означення студентських спільнот, в університетах, а також серед представників світської та церковної еліт, об’єднаних певною територією. У середні віки поняття набуло подальшої етнізації та соціалізації, хоча часом вживалося для означення певних спільних групових інтересів. У ХVІ ст. в Англії це слово стало використовуватися у значенні населення країни – народу. У ХVІІІ ст. ця традиція поширилася у Франції та в інших країнах. У ХІХ ст. англійці та французи вкладали в термін «нація» насамперед політичне значення, використовуючи його для означення суверенності народу, незалежності держави. Німці, а під їхнім впливом й інші центральноєвропейські та слов’янські народи, вкладали в цей термін насамперед етнічно-культурний зміст.

Спроби осягнення проблеми українського націотворення налічують вже понад півтора сторічну історіографічну традицію. Її першопочатки сягають у першу половину ХІХ ст., коли М. О. Максимович звернув увагу інтелігенції на необхідність вивчення «української народності». У другій ХІХ ст. проблема української національної ідентичності стала предметом розгляду видатних українських літераторів, істориків та громадських діячів, зокрема М. І. Костомарова і П. О. Куліша, В. Б. Антоновича і М. П. Драгоманова, Б. Д. Грінченка і О. Я. Кониського. Наприкінці ХІХ – у перші десятиліття ХХ ст. дух української нації досліджували М. С. Грушевський і І. Я. Франко, Леся Українка і Д. І. Дорошенко, М. Міхновський і Д. Донцов, В. Липинський і С. Томашівський та ін. Внаслідок їхньої публіцистичної та наукової діяльності сформувалося три основні концептуальні підходи до проблеми українського націотворення – народницький, державницький, націоналістичний. Особливу популярність у наукових колах здобув народницький підхід, основи якого були закладені у творчій спадщині М. І. Костомарова і В. Б. Антоновича.

У кінцевих увагах «Викладів про козацькі часи на Україні», які В. Б. Антонович виголошував приватно української мовою впродовж 1895– 1896 рр., йшлося про ХІХ ст. як про «період відродження української національності». Ця теза набула подальшого розвитку й обґрунтування в узагальнюючій праці М. С. Грушевського «Очерк истории украинского народа», підготовленій влітку 1903 р. і виданій в 1904 р. Про це свідчать три розділи – «Украинское возрождение в России», «Украинское возрождение в Австро-Венгрии» та «Последние десятилетия» – представлені у книзі. М. С. Грушевський вказав на основні вияви цього історичного явища, під яким розумів «наявність певного культурного і національного росту».

Завдяки працям М. С. Грушевського, Д. І. Багалія, Д. І. Дорошенка, І. Крип’якевича поняття «українського відродження», під яким розумівся, кажучи словами В. Г. Сарбея, «комплекс подій і явищ кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., пов’язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців», було введено до наукового обігу. У другій половині ХХ ст. концепція «українського відродження» завоювала чимало прихильників як в українській західній діаспорі (І. Лисяк-Рудницький, П. Магочий, О. Субтельний, Р. Шпорлюк, О. Пріцак і Дж. Решетар та ін.), так і в новітній українській історіографії (А. М. Катренко, І. І. Колесник, В. В. Кравченко, В. Г. Сарбей та ін.), які чимало зробили для наукової розробки його періодизації, соціальної бази, основного змісту та регіональних особливостей тощо.

Тим часом в останній період спостерігаються спроби критичного осмислення творчої спадщини класиків української історіографії. Гадаємо, що це явище цілком закономірне, оскільки сучасні дослідники мають більшу історичну ретроспекцію, ніж попередники, і не обтяжені завданнями минулої суспільно-політичної боротьби, не заангажовані теоретико-методологічним монізмом тощо. До того ж нове прочитання цієї складної наукової проблеми, можливі знахідки щодо її інтерпретації важливі і з погляду сучасного стану української нації.

Слід зазначити, що наукова проблема формування і становлення української нації до сьогодні не розв’язана і є дискусійною. Сучасне українське суспільствознавство розглядає її здебільшого в річищі «етніцистських» концепцій, внутрішня логіка яких полягає у вибудові системи понять «етнос – народ – нація». Існує кілька «примордіалістських» версій української націогенези (Л. Залізняка, А. Пономарьова, Я. Дашкевича), які значною мірою сходяться з підходами і принципами західних «етніцистів»: Дж. Армстронга, П. Брасса, І. Лисяка-Рудницького, Е. Сміта. «Примордіалісти» виводять українську націю з українського етносу (народу), не відкидають можливості існування «домодерної української нації» як етнокультурної або етносоціальної чи навіть етнополітичної спільноти, починаючи від часів Київської Русі.

Існує й модерністська альтернатива розуміння української націогенези, представлена версіями Б. Кравченка, Р. Шпорлюка. Їх вирізняє переконання в тому, що українська націогенеза розпочалася в модерну добу – від кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., в період активізації «суб’єктивних» чинників – формуванням й утвердженням нового індустріального суспільства з домінуючими ринковими відносинами, модерних соціальних структур, національної ідеології та ідентичності. Я. Грицак, спираючись на міркування І. Лисяка-Рудницького та Я. Ісаєвича, вкладає історію становлення української нації в загальноєвропейський контекст, виділяє два типи націй – «домодерних» і «модерних». Такий підхід вважає цілком виправданим Г. Касьянов.

На наш погляд, можна погодитися з такою типологізацією. Адже модерна нація, як спільнота людей, об’єднана власною назвою, територією, символами, геокультурним та етно-соціальним походженням, історичною пам’яттю та психологією, спільним соціальним та економічним устроєм, духовно-культурними, національними, юридико-правовими та політичними цінностями, якісно відрізняється від «домодерних націй», під якими можуть розумітися «середньовічна нація» та «ранньомодерна нація». Для цих «домодерних націй» притаманна ентічна ідентичність, що визначається расовими (антропологічними типами), культурою (мовою), психологією (менталітетом), тобто цілком об’єктивними чинниками. Модерна нація – категорія насамперед громадянсько-політична, а відтак суб’єктивна.

Визначаючи сутність модерної нації, напевно слід ототожнювати її генезу і становлення з епохою індустріального суспільства, якому притаманні глибокі системні зміни як у галузях технічного прогресу, так і в суспільній самосвідомості. На відміну від попередніх епох у цей період утверджуються ринкові основи соціально-економічного життя, демократичний суспільно-політичний устрій, основоположні засади громадянського суспільства, правові морально-етичні відносини і національна самосвідомість.

Якщо визнавати факт існування «домодерних націй» в української історії, то концепція «українського національного відродження» М. С. Грушевського виглядає цілком переконливо. Так, після занепаду української «середньовічної нації» у ХІV – ХVІ ст. наприкінці ХVІ ст. – у першій половині ХVІІ ст. спостерігається, кажучи словами М. С. Грушевського, «перше українське відродження», а після згортання прав, привілеїв і вольностей української «ранньомодерної нації» у другій половині ХVІІ – ХVІІ ст. розпочалася історична епоха кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., що теж визначалася вченим як «українське відродження».

М. С. Грушевський безперечно правильно визначив указані перерви поступовості в українській етнонаціональній історії, хоча з погляду сучасних досягнень історичної науки вищезазначена термінологія можливо й не виглядає бездоганною. Адже періоди, що передували «українському ХІХ століттю», точніше ототожнювати не з поняттям «нація», а з «етносом» або «етнічною спільнотою». За такого підходу період від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. коректніше визначати як епоху формування і початків становлення українського модерного націотворення, використовуючи термін «націотворення», запропонований Г. Касьяновим.

Першою стадією українського модерного націотворення став період від другої половини ХVІІІ ст. до середини 40-х рр. ХІХ ст., що дістав назву «культурницького», «академічного», «збирання спадщини». Сутністю цієї стадії стало українське національне культурництво – культурно-освітній рух XIX – початку XX ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом піднесення освітнього рівня населення і зміцнення національної самосвідомості; а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації. К. представлене переважно інтелігенцією з достатньо розвинутим національно-патріотичним почуттям, яка надавала перевагу культурно-освітньому струменю національного руху перед політичним.

За версією проф. В. В. Кравченка, ця стадія українського національно-культурного відродження кілька етапів:

1-й етап – 60 – 80-ті рр. ХVІІІ ст. – характеризувався поширенням ідей Просвітництва в українській культурі, зародженням і розвитком вітчизняного українознавства, публікацією перших українознавчих праць в Петербурзі В. Г. Рубана, О. А. Безбородька, Г. Калиновського, провідною роллю Москви і Петербурга у поступі української культури.

2-й етап – 90-ті рр. ХVІІІ ст. – початок ХІХ ст. – базувався на розвитку пре- романтичної ідеології, появі праць з українського мовознавства, етнографії та фольклористики О. Павловського, Я. Марковича, М. Антоновського та ін., перших виданнях україномовних творів І. Котляревського, пожвавленні культурного життя в дворянських маєткових осередках, відкритті першого університету в Наддніпрянщині у Харкові тощо.

Ключовою подією стало видання «Енеїди» І. П. Котляревського, яка заклала початки нової української літератури, віддзеркалила багатство народної мови колишньої Гетьманської України, причому не тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини. Особливо важливо, що цей твір увів народну українську мову до літературного обігу, і пробудив інтерес освіченого суспільства до особливостей життя й культури простолюду, тим самим сприяючи формуванню засад нової, національної самосвідомості.

3-й етап – друге десятиліття – середина 20-х рр. ХІХ ст. – вирізнявся подальшим розвитком преромантичної ідеології, першими публікаціями спеціальних досліджень з українського мовознавства О. Павловського, фольклористики – М. Цертелєва, історіографії – Д. Т. Бантиш-Каменського, першими постановками українських за мовою та сюжетом п’єс О. Шаховського, І. Котляревського, В. Гоголя на театральних сценах Петербурга, Полтави, домашніх театрів, виникненням журналістики, організованих форм наукової діяльності в Харкові, розширенням географії місцевих культурних центрів у Полтаві, Одесі, Ніжині.

4-й етап – друга половина 20-х рр. – середина 40-х рр. ХІХ ст. – виділявся поступом романтичного світогляду, актуалізацією М. О. Максимовичем питання щодо необхідності вивчення української народності (1827), ідейною еволюцією козаколюбства й зародженням українського народолюбства, розвитком української літературної та поетичної прози у творчості Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. П. Гулака-Артемовського, Є. П. Гребінки, в діяльності літературно-наукового гуртка харківських романтиків на чолі з І. І. Срезневським та його університетських товаришів: братів О. С. та Ф. С. Євецьких, І. В. Розковшенко, О. Г. Шпигоцького, до яких згодом приєдналися Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, О. О. Корсун, О. С. Афанасьєв-Чужбинський, О. П. Рославський-Петровський, В. В. Пассек, І. Є. Бецький, І. М. Петров та ін., розвитком наукових досліджень у царині етнографії та фольклористики, історії, мовознавства тощо, утворенням університетського центру в Києві.

Учасники гуртка, зокрема І.І. Срезневський, ранній М.І. Костомаров, А.Л. Метлинський,ранній П.О. Куліш та інші репрезентанти романтичного народолюбства належали до української культурно-історичної школи. Засновником цієї школи по-праву вважається вчений-енциклопедист М.О. Максимович, який ще у передмові «Про малоросійські народні пісні» до збірки «Малоросійські пісні» (1827) надав оформленості й цілісності ідеї вивчення української народності, хоча окремі її компоненти зустрічалися у працях З.Я. Доленґи-Ходаковського
(А. Чарноцького), І.Г. Кулжинського, О. Павловського, М.А. Цертелєва (Церетелі) та ін. Спираючись на ідею історичної самобутності кожного народу, М.О. Максимович уперше здійснив спробу визначення відмінностей між психікою українців і росіян, персоніфікував «дух» українців. З 1840-х рр. дослідження фольклорно-етнографічної спадщини стало сферою наукових зацікавленостей вже значної частини української інтелігенції, що спричинило становлення важливої галузі національної науки.

Знаковою на цьому етапі стала діяльність харківських поетів-романтиків. У творчій спадщині діячів харківської школи теж простежується звертання до козацької доби як певного символу історичного існування українського народу, натомість міститься тверда віра у майбуття українського народу, окремого своєю мовою, культурою від російського. Працюючи переважно в ліричних, ліро-епічних та почасти драматичних жанрах, харківські романтики розбудовували українську літературну мову, яка мала відбити найкращі душевні властивості українця, безвідносно від його соціального походження і статусу. Львівська «Руська трійця» поділяла основні засади ідеології романтизму і теж зробила великий внесок у розвиток української літературної мови, особливо своєю збиральною діяльністю у галузях фольклору, етнології, народного прикладного мистецтва та лексикографії.

Вершиною досягнень українства у галузях творення національної літератури та мови стала творчість Т. Г. Шевченка. На відміну від своїх попередників, мова Кобзаря була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний масив. Новаторство цього геніального реформатора української мови полягало і в тому, що він створив літературу для всього народу і тим самим піднісся до рівня загальнонаціонального поета, а відтак до загальнонаціонального усвідомлення.

Свої особливості мало українське національно-культурне відродження в західноукраїнських землях. Перший етап національно-культурного відродження українства – збирання історико-культурної, або наукової спадщини – охоплював хронологічні межі від 70-х рр. ХVІІІ ст. до 1848 р. Його репрезентантами в цих регіонах виступали окремі представники греко-католицького духовенства, діяльність якого від кінця ХVІІІ ст., а особливо в 1810 – 1820-х рр., мала прикмети національного Просвітництва. До цих діячів слід віднести Львівського єпископа Лева Шептицького, який ще в 70-х рр. ХVІІІ ст. прагнув переконати австрійські правлячі кола в тому, що українці – окремий народ, який повинен мати рівні права з поляками. Це виявилося в його намаганнях заснувати єпархіальну духовну семінарію у Львові. Згодом праця на користь місцевого українства активізувалася в роботі гуртка українських професорів, сформованого навколо Львівської генеральної духовної семінарії і Руського інституту, що існував при Львівському університеті в 1787–1809 рр. На справу українського національно-культурного відродження працювали Петро Лодій, професор філософії Львівського університету, а також представники вищого духівництва: А. Бачинський, М. Скородинський, А. Ангелович, які сприяли створенню Руського інституту з викладанням у ньому тодішньою українською літературною мовою.

Серед діячів цього періоду слід, насамперед, назвати професора Львівського університету, ліцею й семінарії Іван Лаврівського, який читав лекції українською мовою, власної ініціативи викладав «руську граматику», над якою працював з 1815 р., склав 6-ти томний польсько-український словник тощо. Проф. Львівського університету Модест Гриневецький вивчав ареал поширення української мови, історію рідно краю, збирав першодруки тощо. Галицький митрополит Михайло Левицький та перемишльський канонік Іван Могильницький сприяли запровадженню в народних школах Східної Галичини викладання українською мовою, що виявилося в появі урядового декрету 1818 р. Внаслідок цього І. Могильницький підготував «Граматики язика славяно-руського» (1823) та наукової праці «Відомість о руськім язиці» зі стислим нарисом історії України.

Демократизація соціального обличчя західноукраїнського національно-культурного руху в 1830 – 1840-х рр. обумовила перебіг другого внутрішнього етапу національно-культурного відродження. Відтепер учасниками цього процесу стають не тільки представники науки, вищого духовного шкільництва, а й репрезентанти творчої інтелігенції, студентської та учнівської молоді, нижчого духовенства.

Помітним явищем національно-культурного відродження у Східній Галичині стало громадсько-культурне утворення демократичного напряму «Руська Трійця», яке сформувалося серед студентів Львівського університету – вихованців греко-католицької духовної семінарії. На чолі гуртка стояли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Ці діячі сповідували ідеї романтизму, вважали працю на культурній ниві основоположним чинником не тільки культурного, а й політичного відродження. Учасники «Руської Трійці» поклали початки нової, національної літератури на західноукраїнських землях, проводили широку етнографічно-фольклорну діяльність («Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841) і «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького), працювали над створенням словника і граматики живої української мови («Граматки» І. Вагилевича (Львів, 1845) і Я. Головацького (Львів, 1849), україномовних шкільних підручників («Читанка» М. Шашкевича за участю Ю. Величковського, укладена 1836 і видана у Львові 1850 і 1853 рр.), реформою правопису, впровадженням рідної мови до повсякденного вжитку інтелігенції та в церковні проповіді у львівських храмах, виступали проти спроб латинізації української писемності (брошура «Азбука і abecadlo» М. Шашкевича, Перемишль, 1836). Діячі «Руської трійці» підготували національно-патріотичні альманахи: «Зоря» (1834) та «Русалка Дністрова» (1837). Львівський демократичний осередок сприяв закладенню тенденції до здобуття національної самостійності українства.

Важливим чинником світоглядного формування і становлення української модерної нації була назва тієї країни, з якою вона ідентифікувалася. Утвердження назви Україна як головної прикмети української нації ускладнювалося за умов майже повної відсутності власної міцної державності цього краю, якщо не рахувати автономної Гетьманської України, та помітної історико-географічної розпорошеності українських земель, зумовленої своєрідністю історичного розвитку у ХVІІ – ХVІІІ ст.

В «українському ХІХ ст.» відбулася певна територіально-етнічна консолідація українства, пов’язана з поділом його земель між державними кордонами лише двох імперій – Австрійської й Російської. Щоправда, чітке усвідомлення територіальної й етнічної єдності українських земель серед широких мас гальмувалося минулими й тогочасними впливами політично- й культурно- домінуючих націй. Регіоналізація українських земель ускладнювала процес формування та консолідації української національної свідомості. Навіть у середині ХІХ ст. українці різних історико-етнографічних земель часто визначали себе не узагальнюючим терміном, а регіональними, наприклад такими, як «гетьманці» (жителі півдня Чернігівщини), «степовики» (на Полтавщині і Катеринославщині), «українці» (на Київщини), «русини» (в Люблінській губернії і Галичині), «польщаки» (в Подільській губернії), «гуцули» (в Карпатах). Цікаво, що узагальнюючий термін «Україна» набував у ХІХ ст. теж регіонального звучання, причому його територіальний зміст змінювався. Так, на початку ХІХ ст. цей термін офіційно використовувався стосовно Слобожанщини, а в середині того ж століття під ним розумілася Київщина.

Поряд із тим варто зазначити, що узагальнююча власна назва «Україна», під якою усвідомлювалася певна територія та людність, використовувалася від ХV – ХVІ ст. і мала тенденцію до географічного поширення вже у ранньомодерну добу. Зростання популярності узагальнюючого поняття «Україна» є цілком зрозумілим, хоча масштаби поширення цього терміна не варто перебільшувати.

Остання думка пояснюється тим, що наприкінці ХVІІІ – у перші десятиліття ХІХ ст. тодішня українська еліта, належачи за соціальним походженням до колишньої шляхти або козацької старшини, не могла вирватися за межі суто регіональних самоназв-дефініцій. Типовим свідченням цього є назви і зміст полемічних праць з питань нобілітету, зокрема «Замечания о правах малороссийского дворянства» Р. Марковича, «Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе…» та «Примечания о малороссийском дворянстве» Т. Калинського, «Записка о малороссийском дворянстве» В. Полетики, «Записка о малороссийских чинах» А. Чепи, «Записка» Ф. Туманського та ін., які обговорювалися на зібраннях та в комісіях чернігівського й полтавського дворянства у першому десятилітті ХІХ ст. і фундаментально обґрунтовували права знаті українського («малоросійського») походження.

Поміркована опозиційність домінуючої більшості колишнього українського проводу не виходила за межі деяких автономістських прагнень, зокрема таких, як відродження козацьких військових загонів, збереження Литовського статуту, національної судової системи, визнання мовно-культурної своєрідності українців. У процесі підтвердження своїх соціальних прав і привілеїв колишня українська шляхта не тільки звертала увагу на державно-історичну та духовно-культурну традиції старої, Гетьманської України, а й чимало зробила для їх вивчення та збереження. Таким чином колишня козацько-шляхетська спадщина була тим інтелектуальним і світоглядним містком, який з’єднував стару, ранньомодерну і нову, модерну Україну. Наслідком цього стало закладення історичних підвалин української модерної свідомості.

Станово-корпоративне, прагматичне культурництво колишньої української шляхти, яка перетворювалася в останні десятиліття ХVІІІ – у перші десятиліття ХІХ ст. на російське дворянство, сприяло зародженню і розвитку культурництва академічного, що набувало поступу на тлі спочатку преромантичного, а згодом романтичного світосприйняття. Насамперед, об’єктом евристичної та публікаторської діяльності став фольклорно-етнографічний доробок українського народу.

У процесі націогенези неперехідна роль належала історичній науці, яка не тільки зберігала історичну пам’ять про минувшину, а й надавала документальні й оповідні свідчення про спільний соціальний та економічний устрій життя народу, його духовно-культурні, національні, юридико-правові та політичні вартості, які оцінювалися з погляду історичної ретроспекції. Напевно, що підсвідомо це впливало на творення нового, національно-психологічного самоусвідомлення.

У цьому контексті варто згадати «Історію русів» Г. А. та В. Г. Полетик, «Історію Малої Росії» Д. М. Бантиш-Каменського, «Історію Малоросії» М. А. Маркевича, праці з історії княжої доби, козаччини, гетьманщини й гайдамаччини М. О. Максимовича, публікації козацьких літописів О. М. Бодянського. Значення цього доробку полягає насамперед у тому, що в ньому виявилися спроби не тільки знайти місце українства в російській історії, а й виділити власний український безперервний історичний процес, віддзеркалити українську державницько-автономістську ідею. Відтак саме в цій українській романтичній історіографії та історіософії слід шукати найближчі витоки українського модерного наративу.

Звичайно, процес українського національно-історичного самоусвідомлення відбувався далеко не просто. Адже українські землі, знаходячись у межах кордонів двох імперій, об’єктивно належали до австрійського та російського імперських інформаційних та інтелектуальних просторів. Тому не дивно, що далеко не всі представники інтелектуальної верстви мислили з погляду української модерної перспективи. Навпаки, чимало з них розглядали українську культуру, історію та і врешті-решт народність не більше як регіональний різновид Австрії чи Росії, які стали для них великими батьківщинами. Цей імперський патріотизм цілком узгоджувався з місцевим, регіональним патріотизмом до малої вітчизни-Малоросії чи Галичини. Усе це породжувало у свідомості українців ментальний феномен подвійної лояльності та подвійної ідентичності.

Приміром, підтвердивши свої соціальні привілеї й вільності і ставши частиною російського дворянства, представники колишньої шляхти українського походження взяли активну участь у подальшій розбудові Російської імперії і за цих обставин не могли розірвати пута подвійної лояльності щодо великої Вітчизни – Росії та малої Батьківщини – України. Самовіддана служба цих нових дворян – етнічних українців – на користь імперії призводила до того, що вже в першій половині ХІХ ст. у громадській свідомості російського суспільства, за словами А. Каппелера, «став переважати позитивний образ малоросів, що сприймалися як колоритний варіант російського народу». Свій вагомий вклад у становлення й поширення погляду на українців як на органічну складову російської політичної нації зробив імперський великий наратив, що впродовж багатьох десятиліть утверджував ідею «єдиної і неподільної Росії» засобом історичних знань.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Характеристика внутрішнього середовища підприємства	\|	Зародження політичної течії в українському національному русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.