Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Частина 1 ТНК як суб'єкт світового господарства

Загрузка...

Розділ 1
Транснаціональний капітал і форми підприємництва

1.1. Транснаціоналізація: геоцентричні підприємства
Однією з ключових характеристик сучасного розвитку світогосподарських процесів є транснаціоналізація. Вона розгортається переважно на двох рівнях: на рівні інтеграції національних економічних комплексів і на рівні комерційного середовища. Обидва рівні взаємопов'язані й зумовлюють один одного. З одного боку, транснаціоналізація на рівні відтворювальних комплексів країн має своїм результатом створення нових ринкових систем, ширших можливостей для розвитку великомасштабного спеціалізованого виробництва, що становить об'єктивні передумови розвитку міжнародного бізнесу та концентрації капіталів у рамках підприємницьких утворень. З іншого боку, транснаціоналізація за участю комерційних структур є економічним механізмом, який визначає нові пріоритети суспільного відтворення, цілі міжнародної політики держав, особливості й Динаміку інтернаціоналізації господарського життя.
Сучасні складні процеси і тенденції ринково-підприємницької діяльності можна охарактеризувати як усе відчутніші в кількісному співвідношенні етноцентричних і геоцентричних фірм, компаній, а також у якісних показниках їх господарської діяльності.
Під етноцентричними (від грецьк. ethnos - плем'я, народ і центр) компаніями розуміють підприємницькі структури, які зосереджують свою діяльність переважно на внутрішньому ринку своєї країни і для яких міжнародні торговельні операції (якщо вони існують) є разовими, нетиповими формами економічної активності. Під геоцентричними (від грецьк. geo - Земля і центр) - ті, які своєю ринково-збутовою політикою прагнуть охопити якнайширший спектр країн і регіонів світу.
Сучасні геоцентричні корпорації можна розглядати як організаційно-підприємницьку форму усуспільнення виробничої діяльності, оскільки вони концентрують значну масу капіталу - раніше створених суспільних цінностей виробничого призначення. Власний капітал корпорацій формується засобами акціонування, тобто залученням коштів інвесторів в обмін на реалізовані їм акції.
Такі компанії виступають на ринковій арені не лише як підприємницькі структури. Вони виконують суспільно регулюючі функції, які є наслідком їх впливу на перерозподіл виробленого у світовому масштабі продукту. Порівняно з іншими підприємницькими структурами на базовому рівні економічного життя геоцентричні компанії уособлюють найбільш повне матеріальне втілення ідей і цілей інтернаціонального усуспільнення у виробничій сфері, підвищення комерційної ефективності міжнародної економічної діяльності, передусім за рахунок структурної оптимізації відтворювального процесу.
Домінування тенденції до зростання ваги геоцентричних компаній є очевидним: відбувається значна активізація міжнародної торгової діяльності підприємницьких організацій. Дедалі більшою мірою великі компанії обирають об'єктом своєї діяльності зарубіжні ринки. Вони намагаються активно розширювати міжнародний маркетинг, створювати глобальну конкуренцію. І, природно, основна рушійна сила у здійсненні цих змін - розгалужені підприємницькі об'єднання транснаціонального типу.
Для інтернаціональних за характером корпорацій типовою є особливо виразна концентрація на тих видах господарської діяльності, які пов'язані з міжнародним обміном. Зокрема, це стосується фірм, які мають штаб-квартири за межами країн, у яких вони створені й працюють. Наприклад, для Ірландії показники експорту іноземних та місцевих компаній становлять 89% та 34% відповідно, для Нідерландів - 64% та 37%, для Франції- 35,2% та 33,6%, для Японії - 13,1% та 10,6%. Однак така закономірність існує не у всіх країнах. Так, у США перший показник вищий за другий - 10,7% та 15,3%.
Відносно більша "прив'язка" великих корпорацій, які акумулюють значні виробничі ресурси й виробляють левову частку ВВП, до експортної діяльності не є випадковою. Нарощування експорту - результат поглиблення спеціалізації, яка, у свою чергу, спричиняє збільшення обсягів виробництва. В економічній теорії зв'язок між розвитком експортної спеціалізації та економічним зростанням країни добре відомий: збільшення експорту країни на 1% зумовлює 0,1% приросту ВВП.
Транснаціоналізація у підприємницькій сфері, яка є однією з найхарактерніших рис сучасної системи міжнародних економічних відносин, реалізується в діяльності великих геоцентричних компаній, що функціонують як міжнародні корпорації (МНК). Найзагальніше визначення МНК таке: МНК - міжнародні за складом і характером діяльності суб'єкти господарського життя, які функціонують на принципах корпоративної власності з акціонерною формою управління та розподілу прибутків у міжнародному масштабі.
У доповіді Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) у 2000 році зазначалося, що діяльність таких компаній поширюється практично на всі сфери економічної діяльності, що перетворює їх на провідну силу в сучасній світовій економіці. Серед пріоритетів у діяльності МНК і лідируючих галузей виробництва світу, за даними доповіді, є автомобільна промисловість, видобуток і транспортування нафти, виробництво електронного та електричного обладнання. До цих галузей поступово наближаються компанії комунальної сфери й телекомунікаційного сектора.
Підтвердженням такої оцінки є рейтингові листи, які виводяться аналітичними виданнями за результатами діяльності компаній за рік. У Таблиці 1.1 наведено рейтинг двадцяти провідних компаній світу за величиною доходів відповідно до переліку 1000 МНК - лідерів світової економіки, який було складено американським журналом "Fortune" у 2000 році.
Таблиця 1.1. Провідні компанії світу (за рейтингом 2000 р.)



Интернет реклама УБС

Місце Назва компанії Доходи, млн. дол.
General Motors 189.058,0
Wal-Mart Stores 166.809,0
Exxon Mobil 163.881,0
Ford Motor 162.558,0
General Electric 111.630,0
Intl. Business Machines 87.548,0
Citigroup 82.005,0
AT&T 62.391,0
Philip Morris 61.751,0
Boeing 57.993,0
Bank of America Corp. 51.392,0
SBC Communications 49.489,0
Hewlett-Packard 48.253,0
Kroger 45.351,6
State Farm Insurance Cos. 44.637,2
Sears Roebuck 41.071,0
American International Group 40.656,1
Enron 40.112,0
TIAA-CREF 39.410,2
Compaq Computer 38.525,0

Джерело: The Fortune 1000 List//http://www.fortune.com/fortune/
У глобальному масштабі комерційна транснаціоналізація, концентрація та поглиблення спеціалізації означають оптимізацію процесів виробничого використання ресурсів -як природних, енергетично-сировинних, так і трудових, капітальних. Закони конкуренції й узгоджена з інтересами суспільства логіка максимізації прибутку об'єктивно сприяють зниженню витрат, усуненню управлінського паралелізму і кращій організаційній структуризації виробництва в системі господарської діяльності геоцентричних компаній.

1.2. Організаційні форми підприємництва
Розмаїття видів підприємницьких структур, які функціонують у світовому ринковому середовищі, є виявом відмінностей організаційних форм підприємництва. Ці форми прийнято поділяти на дві групи: приватні та громадські. До першої групи відносять індивідуальних підприємців і товариства (партнерства), до другої - корпорації. Такий поділ не є формальним за своїм характером.
По-перше, для індивідуально приватної форми і товариства, як правило, характерне безпосереднє об'єднання функцій володіння і управління, в той час як корпорації властиве повне відокремлення цих функцій.
По-друге, щодо приватних форм, то господарська відповідальність за здійснення підприємницької діяльності лягає переважно на самих власників. Тут власність підприємства не відокремлена від власності власника, на відміну від корпорацій, де таке відокремлення чітко зафіксоване й обмежує відповідальність її власників.
По-третє, якщо корпорації зобов'язані функціонувати у відкритій для суспільства формі, публікуючи щорічно звіт про результати своєї фінансової діяльності, то індивідуальні підприємці й товариства мають право зберігати конфіденційність, надаючи таку інформацію лише уповноваженим органам.
Індивідуальні підприємці - особи, що здійснюють комерційну діяльність на основі власності, що їм належить, безпосередньо управляють нею і несуть повну майнову відповідальність за результати діяльності. В країнах ринкової економіки індивідуальні підприємці становлять більшість серед усіх форм організації підприємництва, хоч їхня частка в обороті не така велика. Одноосібне підприємництво -найпростіша форма підприємництва. Однак її поширеність зумовлена не лише простотою організації та оформлення, а й низкою переваг: сильною мотивацією, оперативністю і гнучкістю.
Як одноосібний власник, індивідуальний підприємець привласнює весь отриманий прибуток, що вже само по собі є могутнім стимулом для ініціативної діяльності. Крім того, безпосередня причетність до управлінської діяльності не лише приносить йому задоволення, а й сприяє зміцненню становища в суспільстві. Все це створює могутні стимули для підприємницької діяльності.
Індивідуальні підприємці найбільшою мірою наближені до ринкового попиту. Безпосередньо працюючи із споживачами і постачальниками, вони здатні швидко реагувати навіть на незначні коливання кон'юнктури. Здійснюючи виробництво в незначних масштабах, вони можуть швидко переорієнтувати його на випуск більш конкурентоспроможної продукції. Оперативність і гнучкість - найважливіші переваги індивідуальної форми підприємницької діяльності.
Водночас одноосібна форма підприємництва має й певні недоліки.
По-перше, окремий підприємець не в змозі організувати велике виробництво, оскільки його фінансові можливості обмежені. Закуповуючи ресурси невеликими партіями, він змушений платити вищу ціну за них. Обмежений він і в отриманні всієї можливої економії від масштабу виробництва. Все це обертається більш високими витратами виробництва, що знижує конкурентоспроможність малого підприємства.
По-друге, виконання однією людиною різних функцій - управлінської, постачальницької, фінансової, маркетингової і кадрової - знижує ефективність управління загалом через надмірне навантаження і нестачу знань. Залучення до вирішення цих завдань сторонніх осіб або організацій знижує мотивацію і розосереджує відповідальність, що небажано для підприємця. Однак найбільшим недоліком індивідуальної форми підприємництва є повна господарська відповідальність підприємця, яка робить його ніби заручником своєї "справи", адже у правовому відношенні підприємець відповідає не лише активами підприємства, й усім своїм майном і в разі несприятливих для справи обставин може його позбутися. Ризик дуже високий, і це стримує новаторські можливості індивідуального підприємця.
Проблеми, що стоять перед індивідуальним підприємцем - обмеженості ресурсів і високого ризику, - можуть бути певною мірою подолані за допомогою організації товариства. Товариство (партнерство) - це об'єднання закритого типу з обмеженим числом учасників, що здійснюють спільну діяльність на основі пайової власності й беруть безпосередню участь в управлінні.
Серед рис, які характеризують товариство як форму підприємництва, виділяють: (1) фіксований склад учасників; (2) пайову участь у капіталі підприємства; (3) особисту майнову відповідальність учасників.
В організаційному плані товариство, хоч і потребує договору між його учасниками, є досить простою формою організації підприємництва. Однак, зберігаючи переваги індивідуального підприємця, ця форма дає значні можливості для залучення ресурсів у результаті розширення кола учасників. Більш широка майнова база сприяє розширенню можливостей залучення кредитних джерел, що гарантуються тепер майном усіх учасників. Товариство - це, по суті, специфічна форма розподілу ризику. Будучи розподіленим між учасниками товариства, ризик знижується щодо кожного з них. Крім того, об'єднання знань багатьох людей, можливості їх спеціалізації на певних функціях управління підприємством значною мірою усувають проблеми, з якими стикається окремий індивідуальний підприємець. Підвищується також стійкість самого підприємства, існування якого тепер не так сильно пов'язане з особистістю власника, оскільки паї можуть бути передані іншим особам у разі виходу будь-кого з учасників із справи.
Однак і товариство не позбавлене недоліків. По-перше, розподіл функцій управління між його учасниками створює труднощі у вигляді можливого виникнення конфліктів як на основі конкуренції між самими учасниками, так і в боротьбі за лідерство. Крім того, знижується оперативність у прийнятті рішень. По-друге, для товариства все ж характерна надмірна відповідальність учасників, значною мірою зумовлена й чужими помилками. Все це робить цю форму організації підприємницької діяльності досить вразливою.
Недоліки й переваги одноосібних підприємств і товариств є причиною того, що вони функціонують переважно як етноцентричні компанії. Інтернаціоналізація обігу та виробництва не стали для них типовою формою функціонування, цільова функція реалізується на внутрішньому ринку. Вихід на світові ринки товарів, послуг, робочої сили й капіталу здійснюється здебільшого як одноразовий акт, а не системність ділової поведінки. Саме тому колись закриті "родинні" компанії, як, наприклад, "Форд", "Крупп", "Макдон-нел", "Хьюлетт-Паккард", "Грюндіг" тощо, при виході на світові ринки змушені були "відкритися" так, що кількість їх акціонерів нині сягає сотень тисяч.
Корпорація як форма підприємництва - це засноване на пайовій участі в капіталі об'єднання, юридичні права і зобов'язання якого відособлені від прав і зобов'язань його учасників. Корпоративна форма організації підприємництва склалася наприкінці XIX ст. і була зумовлена якісними зрушеннями в продуктивних силах суспільства. Вона стала формою, яка, з одного боку, розширила базу залучення фінансових коштів, забезпечивши мобілізацію капіталів, а з іншого - обмежила рівень ризику, що надзвичайно зріс у зв'язку з масштабними фінансовими вкладеннями.
У сучасній ринковій економіці саме корпорації відіграють ключову роль. Маючи невелику частку в структурі організаційних форм - не більш як 20-25%, - корпорації дають 80-90% господарського обороту. Сутнісні особливості корпорації пов"язанї не з масштабністю їх діяльності, оскільки переважна більшість корпорацій є невеликими за розмірами.
Головна економічна особливість корпоративної форми полягає в тому, що вона є завершеною формою відособлення власності від управління. Це забезпечило корпорації ті незаперечні переваги, які й зумовили її провідну роль в економіці та розвиток її геоцентричної форми:
* обмеження майнової відповідальності дало змогу залучити до інвестування широкі верстви населення, забезпечуючи досить швидку за часом і значну за обсягами централізацію капіталу; зниження ризику сприяло активізації новаторської функції підприємництва;
* відособлення функції управління від функції власності обумовило надзвичайну стійкість корпорації як господарського утворення, що існує незалежно від його засновників і учасників. Це створило умови для стабільного, орієнтованого на перспективу розвитку й висунуло на передній план завдання реалізації довгострокових стратегічних цілей, що за здатності корпоративної форми централізувати значні капітали надало їй необмежені можливості для зростання;
* безперешкодне в умовах розвинутого ринку цінних паперів переміщення пайової участі через купівлю-продаж акцій дає ще одну істотну перевагу - ліквідність, тобто можливість перетворення інвестованих коштів на грошову форму, що є надзвичайно привабливим для широкого кола потенційних інвесторів.
Однак, як і будь-яка інша форма, корпорація також не позбавлена недоліків. Передусім це організаційні труднощі, що виникають при оформленні та реєстрації цієї форми, подолання яких потребує значних зусиль і коштів. Крім того, сам порядок формування корпоративних утворень досить жорстко регулюється і пов'язаний з певними обмеженнями. Істотний недолік корпоративної форми організації - надмірний податковий тягар, що виникає внаслідок подвійного оподаткування: спершу прибутків корпорації, а відтак дивідендів, які виплачуються акціонерам. Вимоги відкритості у вигляді обов'язкової публікації щорічних звітів про фінансове становище не лише роблять корпорацію більш вразливою для конкурентів, а й орієнтують керівників на досягнення короткострокових цілей, щоб задовольнити вимоги акціонерів і залучити інвесторів.
В узагальненому вигляді характерні риси кожної з форм підприємництва зображено в таблиці 1.2.

 


Таблиця 1.2.
Характеристики організаційних форм підприємництва

  Одноосібне під­приємство Партнерство Корпорація
Складність утворення Простота і легкість утворення, низькі витрати на органі­зацію та оформ­лення Те ж, що й у одно­осібного підприємс­тва, плюс договір між учасниками Потребує значних зусиль і матеріаль­них витрат, що по­в'язано зі спеціаль­ним законодавчим регулюванням
Здатність мобілізації капіталу Обмежена розмі­рами заощаджень власника Збільшує можли­вість залучення ка­піталу об'єднанням заощаджень учас­ників Дуже висока, може швидко мобілізува­ти капітал емісією цінних паперів
Масштаби відпові­дальності власника Повна за всіма зо­бов'язаннями, включаючи майно Повна розподілена субсидарна, вклю­чаючи майно учас­ників Обмежена вартістю цінних паперів, що випускаються
Міра конт­ролю з боку власника Повний за усією діяльністю Розподілений між учасниками, є джерелом розбіжнос­тей Відповідно до част­ки акцій, що випус­каються
Тривалість існування Обмежена трива­лістю життя влас­ника Залежить від умов угоди між партне­рами Необмежена
Оподатку­вання За ставкою подат­ку на особисті прибутки Те ж, що й у одно­осібних підприємс­твах Подвійне оподатку­вання
Ліквідність Низька, труднощі продажу Досить низька, труднощі продажу паю Висока
Сфера діяльності Етноцентрична Етноцентрична Геоцентрична

1.3. Типи корпорацій
Існують різні типи корпоративних об'єднань. Найпоширенішим із них є акціонерне товариство, що мобілізує капітал випуском цінних паперів: акцій і облігацій. Тримачі акцій товариства є співвласниками і мають право на участь в управлінні ним, а тримачі облігацій, що одержують фіксований прибуток, є лише кредиторами і не беруть участі в управлінні. Головна особливість акціонерного товариства -вільне обертання його цінних паперів на відкритому ринку цінних паперів. Тому їх часто називають громадськими, хоча за своєю сутністю це приватні підприємства.
Серед інших типів корпоративної організації виділяють так звані S-корпорації, для яких характерне поєднання рис корпорації та партнерства. Як і в акціонерному товаристві, тримачі акцій S-корпорації, кількість яких законодавче обмежена, несуть обмежену відповідальність, уникаючи водночас подвійного оподаткування.
Холдинги є тримачами акцій інших корпорацій і, отже, своєрідною формою регулювання всього корпорованого співтовариства.
Значного поширення набули професійні корпорації -об'єднання за професійною ознакою (юристів, медиків тощо), учасники яких надають відповідні послуги. Професійні корпорації - це своєрідна форма акціонерного товариства закритого типу.
Найскладніше питання для корпоративної форми -взаємовідносини між акціонерами і керівниками. Хоч юридично корпорація належить акціонерам, вони рідко зайняті в управлінні нею. Частіше їх управлінський вплив обмежується виборами керівних органів корпорації та участю в розробці стратегії господарської діяльності. Потенційно тримачі акцій можуть впливати через зміну керівництва, але, не маючи в своєму розпорядженні достатньої інформації, вони звичайно схильні підтримати пропозиції керівництва. Тому реальна влада зосереджена в руках керівників, що повсякденно здійснюють управління корпорацією. Ця проблема може бути пом'якшена за допомогою законодавчих і економічних інструментів. У першому випадку у вигляді механізмів контролю за діяльністю керівників, у другому -форм матеріального стимулювання як способу змусити керівників працювати в інтересах акціонерів. Ясно одне: чим більш розпорошеним є акціонерний капітал, тим вірогідніша можливість зловживань з боку керівників.

1.4. Фази розвитку корпорацій
Міжнародні корпорації в сучасному світі - найважливіший елемент розвитку світової економіки та міжнародних економічних відносин, їх бурхливий розвиток в останні десятиріччя відображає поглиблення міжнародного поділу праці й загострення конкуренції на світових ринках. Міжнародні корпорації з'являються як безпосередні учасники всього спектра світогосподарських зв'язків, як "локомотиви" світової економіки.
Міжнародні корпорації, з одного боку, є продуктом міжнародних економічних відносин, що швидко розвиваються, а з іншого - могутнім механізмом впливу на них. Активно впливаючи на міжнародні економічні відносини, геоцентричні компанії формують нові відносини і видозмінюють форми міжнародних економічних відносин, що склалися.
МНК перетворили світову економіку на економіку, що базується на міжнародному виробництві; вони забезпечили розвиток НТП в усіх його напрямах: підвищення технічного рівня та якості продукції; зростання ефективності виробництва; вдосконалення форм внутрікорпоративного менеджменту. МНК діють через свої дочірні підприємства і філії в десятках країн світу за єдиною науково-виробничою і фінансовою стратегією, що формується в їх "мозкових трестах", володіють величезним науково-виробничим і ринковим потенціалом, що забезпечує високий динамізм розвитку.
У процесі становлення і внутрішнього розвитку МНК проходять певні фази, їх виділили американські дослідники в галузі управління Дж. Стопфорд і Л. Уелс під час вивчення організаційних змін у структурі фірм у процесі зростання корпорацій та їх перетворення на МНК. Незважаючи на те, що дослідження велося на матеріалах американських корпорацій, з'ясовані вченими закономірності є типовими для еволюційного розвитку всіх МНК. Дж. Стопфорд та Л. Уелс виділяють три фази переростання національної компанії у міжнародну корпорацію.
Фаза перша. Розмір фірми невеликий, управління здійснює один менеджер. Через відсутність інших основних управлінських рівнів успіх діяльності всієї фірми значною мірою залежить від особистих здібностей і активності менеджера - президента компанії. Із зростанням фірми виникає необхідність передачі президентом частини управлінських функцій на нижчий рівень, оскільки він уже не в змозі виконувати зростаючий обсяг робіт. На фірмі створюються функціональні відділи: з виробництва продукції, продажу, фінансів та ін. Керівники цих відділів підпорядковуються безпосередньо президенту фірми. Така структурна зміна розглядається як початок другої фази розвитку фірми. Як правило, у цей перехідний період фірма відносно невелика і виробляє обмежену номенклатуру продукції.
Фаза друга. Внутрішня структура фірми у другій фазі дає їй змогу забезпечити значне зростання за рахунок збільшення виробництва продукції та організації збуту в межах внутрішнього ринку. Розвиток структури зумовлює розподіл кожного функціонального відділу на декілька підвідділів або груп. Однак за нової структури, незважаючи на збільшення рівнів управління, залишається незмінним основний закладений у ній принцип функціональної відповідальності. З управлінської точки зору головна особливість другої фази розвитку фірми полягає в тому, що менеджер фірми і функціональні відділи продовжують бути основними елементами схеми управління.
Фірми, що перебувають у другій стадії розвитку, часто виробляють продукцію однієї номенклатури і тому зберігають стабільність операцій. Зростання фірм відбувається, як правило, завдяки вертикальній інтеграції. Наприклад, сталеливарна компанія стає власником залізорудних рудників. Таке розширення не порушує зв'язків, що склалися між функціональними підрозділами фірми.
Внутрішня структура фірми під час другої фази її розвитку, як зазначають прихильники стадійного розвитку, може бути надзвичайно ефективною щодо раціонального використання ресурсів фірми та координації функцій. Однак, на їхню думку, такі фірми зазнають серйозних труднощів у розвитку нових напрямів через нестачу висококваліфікованих генеральних керівників, здатних організувати виробництво нових видів продукції.
Фаза третя. Збільшення кількості нових видів продукції або вихід на нові ринки порушує рівновагу внутрішньої структури, що склалася у другій фазі. Оперативні підрозділи, не будучи достатньо компетентними, не можуть ухвалювати рішення з низки питань і адресують їх генеральному керівнику, який, неспроможний вирішити всі питання сам, здійснює радикальні зміни в структурі управління фірми з тим, щоб змінена структура відповідала новим умовам. Рішення фірми про запровадження нової структури управління може розглядатися як початок третьої фази розвитку фірми.
Концепція пофазного переростання національної компанії в міжнародну акцентує на існуванні спеціальних характеристик, що описують відмінності між другою і третьою фазами.
* По-перше, організація виробничих відділів у третій фазі ніби копіює структуру всієї фірми у другій фазі.
* По-друге, у третій фазі кожен відділ розглядається як центр прибутків, що дає змогу оцінювати ефективність його діяльності незалежно від діяльності інших відділів.
* По-третє, функції президента у третій фазі істотно змінюються: він майже не займається координацією повсякденної діяльності підрозділів і зосереджується на стратегії розвитку корпорації та на досягненні балансу між її різними відділами.
* По-четверте, визначальною рисою другої фази є відмінність у функціях між структурними елементами схеми корпорації, третьої фази - відмінність у продукції, що випускається.
* По-п'яте, структура фірми у третій фазі передбачає наявність у центральній конторі декількох відділів і груп, які здійснюють плануючі, контрольні, інформаційні та консультативні функції, що стосуються діяльності всієї корпорації.
Така структура в диверсифікованій корпорації дає змогу збільшувати або зменшувати кількість виробничих відділів без будь-якого впливу на роботу інших. Звідси випливає, що структура фірми у третій фазі дає можливість корпорації настільки широко диверсифікувати свою виробничу діяльність, що вона може не лише оперувати в декількох різних галузях промисловості одночасно, а й ефективно функціонувати за кордоном.

1.5. Закордонні операції корпорацій
Вихід компанії за кордон відбувається через загострення конкуренції на внутрішньому ринку, пошук нових ринків збуту внаслідок економічного переділу існуючих світових ринків, прагнення розширювати виробництво з метою отримання максимальних прибутків на основі ефекту масштабу.
Тиск з боку іноземних і місцевих конкурентів на закордонних ринках, загроза втрати своїх сегментів ринку змушують материнську корпорацію створювати філії за кордоном з метою зниження виробничих витрат, збереження і розширення ринків. Операції щодо створення материнською корпорацією філій за кордоном отримали назву "заміщення імпорту". Автори концепції пофазного переходу розглядають їх як перший крок на шляху перетворення національної компанії на міжнародну. Іншою причиною, що спонукала створювати виробничі філії за кордоном, в концепції визнається потреба захисту внутрішнього ринку від імпорту дешевої іноземної продукції, який призводив до зниження обсягів продаж і прибутків материнської фірми на внутрішньому ринку.
Друга стадія розвитку закордонних операцій характеризується їх організаційною консолідацією і створенням у структурі корпорації закордонного виробничого відділення. Це відділення розглядається як самостійний підрозділ корпорації. Завдання міжнародного відділення - загальне керівництво і координація діяльності дочірніх філій корпорації. Міжнародне відділення може бути утворене у другій або в третій фазі розвитку корпорації. У США, за дослідженням Дж. Стопфорда, значна частина фірм створювала міжнародне відділення вже після того, як структура фірми, що відповідає третій фазі розвитку, була прийнята материнською фірмою для операцій на внутрішньому ринку країни її походження. На думку Дж. Стопфорда, корпорація переходить до категорії МНК, коли структура і характер операцій міжнародного відділення починають відповідати третій стадії розвитку корпорації на внутрішньому ринку.
Велика корпорація, якщо вона, відповідно до обраної стратегії, розширює міжнародні операції, не може не вдосконалювати свою структуру організації та управління. Процес удосконалення є постійним, до цього корпорацію змушує міжнародна конкуренція. Чим істотнішими для фірми стають операції на міжнародному ринку, тим швидше відбувається процес розвитку "зовнішньої" структури фірми.
Американські економісти Дж. Мак-Дональд і М. Пар-кер виділяють чотири основні етапи еволюції "зовнішньої" структури фірм у процесі їх розвитку в МНК.
На першому етапі фірма здійснює експортно-імпортні операції. Загальний стиль організації виробництва і управління на підприємствах фірми змінюється дуже повільно.
На другому етапі закордонна діяльність фірми поширюється на продаж ліцензій і передачу технологій фірми в інші країни. На методи управління компанією ця діяльність впливає незначною мірою.
Ознака третього етапу - початок закордонних інвестицій насамперед у будівництво складальних підприємств і підприємств виробничого циклу. Такі підприємства можуть бути або спільними (змішаними), або повністю належати материнській фірмі. Віддаленість філій і специфіка їх діяльності роблять актуальним надання їм широких прав у вирішенні багатьох питань.- Тому до кваліфікації управлінських кадрів, їх підбору, призначення, індивідуального стилю керівництва тощо висуваються вимоги, які виходять з комплексу чинників (політичних, економічних, адміністративних, культурних та інших), що діють у масштабі країни або регіону.
На четвертому етапі відбувається істотне зростання закордонного інвестування компанії. Частка капіталовкладень у закордонні операції, а також прибуток від них у загальних показниках діяльності корпорації різко зростають. На цьому етапі корпорацію вже можна віднести до категорії "глобального підприємства", до стабільно функціонуючої МНК, оскільки "зовнішня" структура корпорації відображає глобальний підхід до розміщення й організації виробництва, здійснення фінансових і валютних операцій, управління продажем, вивчення ринку та ін.
Таким чином, основним носієм процесів транснаціона-лізації є підприємницька структура, організаційна форма якої - корпорація. Внутрішні властивості корпорації, що пов'язані з особливостями капіталоутворення і внутрішнього управління, сприяли розширенню сфери її економічної діяльності й стимулювали вихід за кордон. Перетворення національної компанії на міжнародну відбувалося згідно із загальними тенденціями розвитку міжнародної економіки: дія тенденції до інтернаціоналізації сфери обігу зумовила появу закордонних збутових мереж, а дія тенденції до інтернаціоналізації сфери виробництва реалізувалася у створенні закордонних виробничих підрозділів. Зростання обсягів іноземного інвестування національними компаніями означало набуття ними рис геоцентричних або міжнародних компаній.
Контрольні запитання і завдання
1. У яких напрямах розвивається транснаціоналізація і як-вони пов'язані між собою?
2. У чому відмінність між етноцентричними і геоцентричними компаніями? Наведіть приклади.
3. У чому переваги корпорації як організаційної форми підприємництва перед одноосібними підприємствами і товариствами? Чому саме корпорації розвиваються як геоцентричні компанії?
4. Охарактеризуйте, як відбувалося формування внутрішньої структури корпорації у процесі становлення міжнародної корпорації.
5. З'ясуйте, що таке "зовнішня структура" компанії і як її еволюція пов'язана зі становленням і розвитком міжнародної корпорації.


Розділ 2
Економічна природа ТНК

2.1. ТНК як різновид міжнародної компанії
Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означала вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, визначальною рисою якого стала втрата капіталом своєї виключно національної природи. Цей процес відбувався двома шляхами: утворенням багатонаціональних корпорацій; утворенням ТНК.
Багатонаціональні та міжнаціональні корпорації є інтернаціональними за принципами утворення капіталу та за сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнародної корпорації, оскільки створювалися переважно в західноєвропейському регіоні. Перші такі компанії виникли на початку XX ст., а пік їх розвитку припав на 50-70-ті роки. Найбільш потужними міжнаціональними корпораціями були в той час англо-голландський хіміко-харчо-вий концерн "Юнілевер", англо-голландський нафтовий концерн "Ройял датч-Шелл", західнонімецько-бельгійський трест фотохімічних товарів "Агфа-Геверт", англо-італійський гумотехнічний концерн "Данлоп-Піреллі", італо-французь-кий автомобільний концерн "Фіат-Сітроен". У 80-х роках XX ст. більшість таких корпорацій була реорганізована у транснаціональні. Головна економічна причина цього процесу - складності функціонування об'єднаного в рамках компанії капіталу, який мав різну національну належність. Нині як міжнаціональні корпорації продовжують функціонувати "Ройял датч-Шелл" і "Юнілевер". Решта міжнаціональних компаній не має такої тривалої історії розвитку. Вони створюються, як правило, на короткий період часу і з певною метою, а досягнувши її, компанії "розлучаються".
Ядро світового виробництва - ТНК. На відміну від міжнаціональних компаній, ТНК утворюються як національні щодо капіталу й контролю і міжнародні за сферою своєї діяльності. Діяльність цих підприємств має наднаціональний, наддержавний характер і веде до створення наддержавних зв'язків.
З часу виникнення ТНК не існувало спільної точки зору на питання про кількість країн, в яких відбувається діяльність компанії, яка б дала змогу кваліфікувати її як транснаціональну. Вважалося, що для визнання компанії як ТНК цілком достатньо факту її діяльності більш як в одній країні.
Серед інших критеріїв класифікації фірми як транснаціональної називалися її кількісно-якісні параметри: (1) корпоративна власність та її розподіл, (2) система управління, (3) число зайнятих, (4) величина та системи заробітної плати, (5) склад вищого управлінського апарату тощо, їх вимірювання здійснювалося як на абсолютній, так і на відносній основі. Абсолютний критерій пов'язаний з оцінкою фінансових і людських ресурсів у міжнародних операціях. Відносний критерій враховує те, що фірма повинна пов'язувати частину своєї діяльності із зарубіжними операціями.
З точки зору біхевіористичного підходу до вивчення ТНК, береться до уваги орієнтація ТНК на включеність у діяльність всесвітньо-системного масштабу і відповідна по-ведінкова орієнтація.
X. Перлмуттер, засновник біхевіористичної теорії, виділяє три типи корпоративної орієнтації у великих корпораціях з великим обсягом міжнародних операцій: етноцент-ризм, поліцентризм і геоцентризм. На його думку, конкретний вид орієнтації залежить від ставлення вищих керівників до характеру діяльності корпорації, її політики, стратегії, розвитку та філософії бізнесу.
X. Перлмуттер вважає, що для корпорацій, вищі менеджери яких дотримуються етноцентричної орієнтації, характерне чітко виражене домінування материнської фірми у всій корпоративній системі. Як загальна політика, так і всі рішення, що стосуються діяльності різних філій і дочірніх фірм, розробляються і приймаються головною (материнською) корпорацією. Централізація управління в такій компанії є максимальною, причому філіям відводиться підпорядкована роль виконавців.
Поліцентрична орієнтація характерна для фірм, вищі керівники яких вважають за доцільне подібність філії на місцеву компанію. Це стосується назви філії, національності та громадянства певної категорії керівників (за винятком декількох ключових постів,- на які призначаються громадяни країни походження корпорації), більшого ступеня самостійності у визначенні певного кола питань та ін.
Наявність слабко пов'язаних між собою філій - ознака структурної організації корпорацій із поліцентричною орієнтацією.
За поліцентричної орієнтації жоден з менеджерів у філії (з числа громадян приймаючої сторони) не може розраховувати на посаду в штаб-квартирі корпорації, де необхідне розуміння проблем з урахуванням глобальних аспектів, а не лише дооре знання місцевих звичаїв.
Міжнародні корпорації, вищі менеджери яких дотримуються філософії етноцентризму і поліцентризму і здійснюють відповідну політику, на думку X. Перлмуттера, не можуть бути віднесені до категорії дійсно транснаціональних. До транснаціональних корпорацій він відносить лише корпорації, вищі керівники яких у своїй політиці та діяльності виходять з принципу геоцентризму, тобто не ототожнюють національну належність з рівнем професійної компетенції і в існуючих юридичних і політичних рамках прагнуть мати фахівців, здатних розв'язувати проблеми в будь-яких країнах світу, незважаючи на їх національну належність.
За визначенням X. Перлмуттера, вищий принцип геоцентризму - це глобальний підхід як до діяльності центральної штаб-квартири, так і до діяльності кожної філії.
Виходячи з принципу геоцентризму, кожну філію слід розглядати не як абсолютно незалежне підприємство, а як елемент загальної корпоративної системи, що функціонує у світовому масштабі й орієнтована на досягнення глобальних і локальних цілей. При цьому кожна філія робить свій внесок у загальний корпоративний бізнес.

2.2. Ознаки і суть ТНК
Транснаціональний характер діяльності ТНК давно перейшов економічні кордони і пов'язаний з вирішенням багатьох соціальних і політичних проблем, однак переважна більшість визначень ТНК досі має головним чином економічний характер.
Узагальнення суто економічних критеріїв ТНК дає можливість виділити параметри їх вимірювання, критерії оцінки. ТНК можна об'єднати у дві групи: 1) група кількісних характеристик; 2) група якісних характеристик. Групу кількісних характеристик утворюють три підгрупи.
Перша з них дає загальну кількісну характеристику діяльності компанії за кордоном. Вона містить такі показники:
1) число іноземних держав, у яких діють ТНК;
2) відсоток грошової маси, що виплачується за кордоном;
3) відсоток іноземних капіталовкладень;
4) число зайнятих за кордоном;
5) відсоток прибутку, який компанія отримує з інших країн;
6) відсоткове співвідношення продукції та отримуваного прибутку в країнах базування і за кордоном;
7) загальний рівень продажу за кордоном.
Друга група - розрахункові коефіцієнти, які дають змогу уточнити висновок про транснаціональний характер компанії. Вони розраховуються, по-перше, як співвідношення (1) зарубіжного і всього продажу, (2) зарубіжного і всього прибутку, (3) зайнятих за рубежем і всіх зайнятих; по-друге, як дані про (1) збільшення і скорочення майна і внесків за рубежем, (2) збільшення і скорочення прибутку за рубежем; по-третє, як співвідношення вищеназваних даних з аналогічними показниками країни, в якій розміщені ТНК.
Третя група показників, хоч і належить до кількісних, має змішаний кількісно-якісний характер, її утворюють такі критерії:
* досить великий розмір фірми, що дає змогу використати весь арсенал коштів ефективної міжнародної діяльності;
* елементи монопольного становища на ринку;
* інтернаціональна виробнича структура з розвинутим внутріфірмовим поділом праці;
* значна частка зарубіжних операцій у загальній діяльності, транснаціональний характер операцій;
* верховенство центру при прийнятті стратегічних рішень і контроль всіх ланок;
* єдина глобальна стратегія.
Групу якісних параметрів ТНК становлять характеристики, що визначаються як космополітизм інтересів компанії, глобальність її операцій, що відображає специфіку міжнародних монополій. Суть цих уточнюючих характеристик ТНК полягає в тому, що незалежно від того, в якій країні була спочатку розміщена корпорація, вона розглядає весь світ як єдине ціле, як арену своєї діяльності й проникає в усі кутки земної кулі в пошуках ринків, техніки, технологій, людей, ідей, капіталів та ін. Світові ринки мають для ТНК істотне значення, навіть якщо вони походять з великих економічно розвинутих країн і могли б розглядати зарубіжні операції як другорядне доповнення до основної діяльності всередині країни свого базування.
З огляду на це визначальна якісна характеристика ТНК охоплює не лише кількісне зростання транснаціонального монополістичного капіталу - збільшення числа ТНК, їх активів, оборотів (що є характеристикою кількісного розвитку), - а й поступове підвищення зацікавленості компаній у глобальних операціях, тобто у створенні власних глобальних мереж науково-технічної-та виробничо-збутової діяльності в усьому світі. Суть цієї стратегії полягає в такій організації виробництва, закупівлі, збуту, планування, управління, технологічної та фінансової політики, за якої діяльність всіх елементів інтернаціонального економічного комплексу ТНК підпорядковується інтересам фірми як єдиного механізму, що функціонує в глобальному масштабі.
Володіючи розгалуженим, багатократним виробничим комплексом, ТНК під впливом об'єктивних передумов і потреб розвитку продуктивних сил і для отримання додаткових можливостей раціоналізації зовнішньоекономічного обміну в рамках своєї внутрікорпораційної структури розвивають різні форми міжнародного поділу праці - предметну, подетальну, поопераційну (технологічну) спеціалізацію. У такому разі якісною відмінною рисою ТНК є не просто перенесення частини виробничої або збутової операції в іншу країну, а розміщення виробництва деталей і напівфабрикатів на підприємствах, які обслуговують регіони і континенти. Збирання готових виробів наближають до конкретних ринків з урахуванням специфічних особливостей і запитів конкретного місцевого споживача.
Стратегія глобальних операцій дає змогу ТНК успішно здійснювати стратегію довгострокової максимізації прибутків, яка передбачає відмову від короткострокових вигод задля зміцнення ринкових позицій у майбутньому і забезпечення стабільного прибутку на тривалу перспективу. Політика орієнтації на багаторічне отримання стабільного прибутку під силу лише потужним підприємствам, що мають гігантський фінансовий і політичний вплив.
Із реалізацією кількісно-якісних параметрів у процесі глобальної експансії ТНК розширюють сфери діяльності у світовому масштабі. Вони долають орієнтацію на традиційні регіони, якими для США, наприклад, була Латинська Америка, для Західної Європи - африканські колонії, для Японії - Південно-Східна Азія, і активно освоюють території своїх конкурентів.
Виходячи зі змісту кількісно-якісних характеристик, ознаки ТНК охоплюють: сферу обігу (фірма реалізує продукцію, що випускається більш як в одній країні) і сферу виробництва (підприємства і філії фірми розміщені у двох і більше країнах). Реально функціонуючим фірмам досить мати будь-яку з цих ознак, щоб бути віднесеними до категорії ТНК. Багато компаній мають дві ознаки одночасно.
Таким чином, ТНК - це міжнародні фірми, що мають свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох центрів. В основі такого управління - механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату - отримання прибутку. ТНК - це мережа взаємопов'язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають складові частини та філії в інших країнах. ТНК володіють або контролюють комплекси виробництва та/або обслуговування, що знаходяться за межами країни базування. Вони є лідерами у виробництві та реалізації певного товару. На відміну від звичайної корпорації, яка функціонує на світових ринках, ТНК переносить за кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із закордонною робочою силою в межах міжнародного виробництва.

2.3. Причини виникнення і розвитку ТНК
Загальним чинником появи ТНК був розвиток процесів інтернаціоналізації, в основі якого - поглиблення міжнародного поділу праці та міжнародної спеціалізації, що дають змогу поліпшити економічне становище господарюючих суб'єктів і країн, які беруть участь у цих процесах. Конкретні причини виникнення ТНК можуть варіюватися. Це існування обмежень на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сильна монопольна влада виробників, валютний контроль, транспортні витрати, відмінності в податковому законодавстві. Наприклад, поява перших японських ТНК у Західній Європі була спричинена зростанням митних обмежень на експорт японських товарів на ринки країн Західної Європи. Прагнення японців зберегти ринки збуту реалізувалося в експорті капіталу, який здійснювався у формі прямих інвестицій і давав змогу налагодити виробництво товарів у Європі, експорт яких гальмувався митним оподаткуванням.
Як форма міжнародного бізнесу, ТНК мають низку незаперечних переваг перед національними компаніями, їх зарубіжні філії відіграють винятково важливу роль у забезпеченні доступу фірми до іноземних ринків, зниженні витрат виробництва, підвищенні прибутку. Розширення за рахунок іноземних філій сфери обігу та виробництва і зростання їх ефективності сприяє посиленню фінансової стійкості ТНК і допомагає їм пережити періоди економічних криз.
Переваги корпорації, що пов'язані з транснаціоналіза-цією, є водночас причинами активного розвитку ТНК. Основними серед причин-переваг є:
1. Можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності. В цілому такі можливості є загальними для всіх великих промислових фірм, що інтегрують у своїй структурі постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі та збутові підприємства. Однак найяскравіше ці можливості виявляються у фірмах, капітал яких є транснаціональним. Світове економічне середовище, в якому функціонують ТНК, - додатковий чинник підвищення ефективності компанії та зміцнення її позицій на світових ринках.
2. Недосконалість ринкового механізму в реалізації власності на технології, виробничий досвід та інші "невідчутні" активи, насамперед управлінський і маркетинговий досвід. Недосконалість ринкового механізму, змушує фірму прагнути до збереження контролю за використанням своїх "невідчутних" активів. У рамках ТНК такі активи стають мобільними, здатними до перенесення в інші країни, і зовнішні ефекти використання цих активів не виходять за межі ТНК.
3. Додаткові можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності через доступ до ресурсів іноземних держав. Вони реалізуються у процесі використання дешевої або більш кваліфікованої робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу, виробничих можливостей і фінансових ресурсів приймаючої країни.
4. Близькість до споживачів продукції іноземної філії фірми і можливість отримання інформації про перспективи ринків і конкурентний потенціал фірм приймаючої країни. Філії ТНК отримують важливі переваги перед фірмами приймаючої країни внаслідок використання науково-технічного і управлінського потенціалу материнської фірми.
5. Можливість використання у власних інтересах особливостей державної, зокрема податкової, політики в різних країнах, різниці в курсах валют та ін. Така можливість реалізується, як правило, у зменшенні трансакційних витрат, що безпосередньо впливають на ефективність господарської діяльності ТНК.
6. Здатність продовжувати життєвий цикл своїх технологій і продукції. Забезпечується завдяки тому, що з'являється можливість "скидати" застарілі технології і продукти в зарубіжні філії та зосереджувати зусилля і ресурси підрозділів на розробці нових технологій і виробів у країні базування.
7. За допомогою прямих іноземних інвестицій фірма дістає можливість уникати бар'єрів при входженні на ринок певної країни через експорт товарів та/або послуг. Стимул для прямих зарубіжних інвестицій часто створюють національні тарифні бар'єри. Так, у 60-х роках XX ст. великий потік інвестицій із США до Європи був породжений тарифами, встановленими Європейським Економічним Співтовариством. Замість експорту готової продукції ТНК створили в країнах ЄС виробничі структури, обійшовши таким чином торговельні тарифи.
У цілому ефективність зовнішньоекономічної експансії як засобу пом'якшення кон'юнктурних коливань оцінюється високо і вважається більшою, ніж та, яку забезпечують суто національні засоби зниження економічного ризику. На основі численних досліджень вчені-економісти дійшли висновку, що наявність філій у багатьох країнах надійніше гарантує стабільність отримання прибутків, ніж такі важливі чинники, як великий абсолютний розмір компанії та міра диверсифікованості її виробничої програми всередині країни. Вільно маневрувати розмірами виробництва корпорація може лише тоді, коли вона здатна отримувати прибуток навіть за невеликого розміру виробництва.
Широка мережа виробничих філій, розміщених у різних країнах, дає змогу ТНК збільшувати виробництво там, де його можна здійснювати з максимальною вигодою, і обмежувати там, де воно збиткове. Фірми, що входять у міжнародну компанію і опинилися у важкому становищі, здатні різко скорочувати збиткове виробництво. Більш рішучі дії ТНК порівняно з національними фірмами пояснюються тим, що домогтися покриття постійних витрат вони, на відміну від своїх суто внутрішніх конкурентів, можуть не лише збереженням збиткового, виробництва, а й за рахунок прибутків, отримуваних в інших країнах.

2.4. Типи і структура корпорацій в економічній діяльності міжнародного рівня
Корпоративний характер міжнародного бізнесу та варіативність кон'юнктурних умов, численні конкретні підприємницькі завдання зумовлюють диверсифікацію організаційних форм господарської діяльності великих компаній, які можуть як концентрувати свою діяльність у рамках певної галузі, так і функціонувати як міжгалузеві утворення.
Класифікація корпорацій за типами здійснюється відповідно до ступеня усуспільнення капіталів і об'єднання видів (фаз) господарської діяльності.
Картель - об'єднання підприємців, учасники якого узгоджують між собою обсяги виробництва, поділ ринків збуту, ціни, умови продажів і найму робочої сили, строки та інші умови платежів тощо. При цьому учасники картелів зберігають виробничу і комерційну незалежність. Враховуючи природу та цілі картельних угод, можна вважати природним, що вони, як правило, є одногалузевими.
Фактична мета картелю - досягнення таких домовленостей між суб'єктами пропозиції на ринку, які дають їм змогу поліпшувати параметри та результативність своєї комерційної діяльності за рахунок створення більш сприятливих для себе договірних рамок і спільних засобів політики. Результатом таких домовленостей є зменшення тиску конкурентної боротьби за споживачів, погіршення умов діяльності останніх і послаблення стимулів оптимізації та розвитку виробництва.
З огляду на це картельні об'єднання у класичних- виявах цього феномену за ринкової економіки, як правило, забороняються. Щоправда, такі заборони діють переважно на національному рівні і їх можна ефективно обминати. У сфері міжнародної економічної діяльності набули поширення експортні та імпортні картелі. Експортні картелі використовують дочірні фірми ТНК з метою розширення експорту та здійснення узгодженої, цілеспрямованої політики на ринку певної продукції. Імпортні картелі створюються великими імпортерами, часто - за участю дочірніх структур ТНК для протистояння іноземним конкурентам.
Найвідоміший приклад міжнародної картельної угоди -об'єднання країн-експортерів нафти - ОПЕК. Головним змістом спільних домовленостей цих країн є узгодження обсягів видобутку нафти і вплив на ринкові ціни на неї.
Синдикат - форма об'єднання, за якої учасники зберігають виробничу самостійність, але втрачають самостійність комерційну відповідно до взаємних угод. (У ширшому значенні під синдикатом розуміють комерційне об'єднання фірм задля досягнення спільних цілей.) Найбільшого розвитку синдикати набули на початку XX ст., зокрема в Україні, як і на решті території тодішньої Росії за часів царату, а пізніше й НЕПу. Помітну роль відігравав синдикат "Продвугілля", створений у 1904 p., який був однією з найбільших монопольних структур такого типу в Російській імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75% усього видобутку вугілля в Донбасі.
У сучасних умовах така форма об'єднання, як синдикат, використовується рідко. На засадах міжнародного синдикату функціонує фактично одна велика ТНК - "Де Бірс", що контролює понад 80% світового ринку діамантів.
Пули - монопольні об'єднання, за яких прибутки надходять до спільних фондів, відтак здійснюється узгоджений їх розподіл відповідно до результатів експлуатації певної частини ринку, в заздалегідь обумовленій пропорції. Прикладом міжнародного пулу є "золотий пул", створений для торгівлі патентами.
Трест - форма об'єднання, в рамках якого учасники втрачають виробничу, комерційну, можливо - юридичну самостійність. Учасники трестів, які є також власниками акцій, розподіляють прибутки відповідно до розмірів їх пакетів акцій. Реальний контроль за трестом здійснює правління або головна компанія. Типовим для трестів є їх поширення в рамках галузей, які виробляють однорідну продукцію, хоча існують і міжгалузеві трести. ТНК як трестові об'єднання не прижилися, цей тип компанії використовується переважно у вигляді структурних підрозділів, відділень і підприємств, що входять до складу ТНК.
Концерн - складна форма господарської діяльності компанії, яка передбачає об'єднання підприємств промисловості, транспорту, торгівлі та банківської сфери. Типовою ситуацію є формальне збереження учасниками концернів юридичної та господарської самостійності за умови здійснення підприємницької діяльності під контролем домінуючих у них фінансових угруповань. Існують концерни дво- та кількаповерхові. Учасниками концерну можуть бути корпорації, які об'єднують свої потенціали й зусилля в ринковій стратегії.
Характерною особливістю концернів є взаємне проникнення капіталів різних галузей, а їх головною перевагою (як форми усуспільнення потенціалів виробничої діяльності) -надвелика концентрація фінансових і промислових ресурсів, оскільки в концерні можуть об'єднуватися різногалузеві комерційні структури, власники реальних ресурсів і грошей.
Консорціуми - специфічна форма поєднання економічних потенціалів ринкових агентів. Виникають на базі тимчасових угод між кількома банківськими і промисловими корпораціями, фірмами з метою реалізації певних спільних проектів. Як і інші міжнародні об'єднання, консорціуми набули поширення в різних країнах та регіонах світу. Однак у деяких національних господарських системах консорціуми прижилися найбільш органічно, зокрема в Італії.
Типовим приводом до утворення консорціуму, нерідко із залученням кількох великих іноземних партнерів, є реалізація великого технологічно складного і капіталомісткого проекту, наприклад літакобудівного, аерокосмічного. Україна, зокрема, бере участь у консорціумному проекті "Sea Launch", учасниками якого є також США, Росія і початкове була Норвегія. Передумова ефективної участі України в цьому проекті - її традиційна для останніх десятиліть спеціалізація на військово-космічних розробках і виробництві, що робить для країни особливо перспективним співробітництво в галузі мирного космосу. Крім участі в проекті "Sea Launch", слід відзначити широке використання українських ракет у міжнародних космічних запусках. Наприкінці 90-х років XX ст. у підконтрольній національному космічному агентству України сфері працювало 17 державних організацій і 7 акціонерних товариств, які є світовими лідерами з багатьох напрямів аерокосмічного виробництва. Україна має у своєму розпорядженні ракети-носії "Циклон", "Зеніт-ЗСЛ", "Дніпро" з високими експлуатаційними якостями (наприклад, російський "Союз" здатний вивести на орбіту 4 супутники, а "Зеніт" - 12) і завдяки цьому бере активну участь у міжнародних консорціумних проектах.
Транснаціональні стратегічні альянси (ТСА) - різноманітні форми союзів самих ТНК.
ТСА - особлива організаційна форма міжфірмових, міжкорпораційних зв'язків двох або більше компаній, у рамках якої здійснюється довгострокова координація економічної діяльності учасників з метою реалізації масштабних виробничих проектів, максимізації результатів технологічної кооперації, скорочення тривалості інноваційних процесів, зниження вартості та ризикованості виробництва, поліпшення умов доступу до певних ринків.
У рамках ТСА здійснюється різновекторна координація - як горизонтальна (між підприємствами однієї галузі), вертикальна (між постачальниками та споживачами по технологічній лінії виготовлення і виробничого споживання продукції), так і діагональна (між різногалузевими структурами), що додає оперативності у розв'язанні завдань розвитку виробництва, забезпечує більшу управлінську гнучкість і технологічну мобільність.
Таким чином, ТСА - це новий рівень концентрації капітальних ресурсів, централізації управління виробництвом, науково-технічною сферою, а також перерозподільчо-регу-люючого механізму.
З точки зору організаційної структури ТНК функціонують як одно- та багатогалузеві концерни. Одногалузеві концерни - це, як правило, горизонтально інтегровані корпорації. Вони являють собою підприємства, що випускають велику частину однорідної продукції. Наприклад, так функціонують британська ТНК "Водафон", яка надає телекомунікаційні послуги, мережа підприємств "Fast Food".
Багатогалузеві концерни можуть існувати у формі вертикально інтегрованих корпорацій і диверсифікованих ТНК. Вертикально інтегровані корпорації утворюються у результаті об'єднання при одному власникові та під єдиним контролем найважливіших сфер виробництва кінцевого продукту. Зокрема, транснаціональна нафтова компанія видобуток сирої нафти здійснює в одній країні, рафінування - в іншій, а продаж кінцевих нафтопродуктів - у третіх країнах. Диверсифіковані ТНК .охоплюють національні підприємства з вертикальною і горизонтальною інтеграцією. Типовий приклад корпорації такого типу - швейцарська корпорація Nestle, що має 95% своїх виробництв за рубежем і зайнята ресторанним бізнесом, виробництвом продуктів харчування, реалізацією косметики, вин та ін. Число таких компаній в останні роки швидко зростає.
У всіх ТНК головна компанія є оперативним штабом корпорації. На базі широкомасштабної спеціалізації та кооперування вона здійснює техніко-економічну політику і контроль за діяльністю закордонних філій. Закордонні філії та дочірні фірми становлять регіональну структуру, ТНК. Останніми роками в ній відбуваються істотні зміни, пов'язані із здійсненням так званої комплексної стратегії.
Комплексна стратегія ТНК заснована на глобальному підході, який передбачає оптимізацію результату не для кожної окремої ланки, а для об'єднання, тобто для корпорації в цілому, її суть полягає в децентралізації управління міжнародним концерном і значному підвищенні ролі регіональних управлінських структур. Така політика стала можливою завдяки досягненням техніки в галузі зв'язку та інформації, розвитку національних і міжнародних банків даних, повсюдній комп'ютеризації. Вона дає змогу ТНК координувати виробничу і фінансову активність зарубіжних філій і дочірніх фірм. Комплексна інтеграція в рамках ТНК потребує і комплексної організаційної структури, що виражається у створенні регіональних систем управління та організації виробництва.
Регіональні системи управління сучасної ТНК побудовані у трьох основних видах:
1) головні регіональні управління, які несуть відповідальність за діяльність концерну у відповідному регіоні. Вони наділені всіма правами щодо координації та контролю за діяльністю філій у цьому регіоні (наприклад, головне регіональне управління американського концерну "General Motors" з координації діяльності філій в "Азії та Океанії розташоване в Сінгапурі);
2) регіональні виробничі управління, які координують діяльність підприємств по лінії руху продукту, тобто відповідному виробничому ланцюжку. Такі управління відповідають за забезпечення ефективної діяльності відповідних підприємств, безперебійне функціонування всього технологічного ланцюжка, вони підпорядковані безпосередньо головному регіональному управлінню концерну. Регіональні виробничі управління націлені на розвиток ефективних видів виробництв, нових моделей і товарів (наприклад, корпорація "Hewlett-Packard" на початку 90-х років XX ст. з цієї причини перемістила свої виробничі управління з низки лідируючих продуктів із США до Європи);
3) функціональні регіональні управління забезпечують специфічні види діяльності концерну: збут, постачання, обслуговування споживачів після продажу їм товару, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи тощо. Ці управління відповідальні за результати діяльності всіх відповідних структур у регіональному або глобальному масштабі.
Таким чином, ТНК є домінуючою формою функціонування міжнародного капіталу. Вони являють собою мережу взаємопов'язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають свої складові та філії в інших країнах. На відміну від національної компанії, ТНК переносить за кордон не сам товар, а процес інвестування, поєднуючи його із закордонною робочою силою в рамках міжнародного виробництва. Тому головними економічними критеріями, за якими визначається належність компанії до ТНК, є: число іноземних держав, в яких діють підрозділи або/та філії компанії; відсоток грошової маси, що виплачується за кордоном; відсоток іноземних капіталовкладень; число зайнятих за кордоном; відсоток, прибутку, який компанія отримує з інших країн; відсоткове співвідношення продукції та отримуваного прибутку в країнах базування і за кордоном; загальний рівень продажу за кордоном.
Виникнення ТНК є результатом розвитку об'єктивних процесів інтернаціоналізації сфери обігу та виробництва, а їх розвиток зумовлється чинниками, які дають змогу макси-мізувати виграш від міжнародного поділу праці й інших факторів виробництва, сприяють оптимальній реалізації цільової функції корпорації.
Залежно від ступеня усуспільнення капіталу та виду господарської діяльності ТНК можуть бути представлені картелями, синдикатами, пулами, трестами, концернами, консорціумами. Найпоширенішими серед них є ТНК у формі концерну.
Транснаціональні концерни можуть бути одно- та багатогалузевими. Становлення багатогалузевих концернів - результат стратегії зменшення ризику через диверсифікацію виробництва. Нині більшість ТНК - це багатогалузеві об'єднання з децентралізованою системою управління й відносно значною роллю регіональних управлінських структур.
Контрольні запитання і завдання
1. У чому відмінність між міжнаціональними і транснаціональними компаніями?
2. Що є головною причиною недовговічності міжнаціональних компаній? Обґрунтуйте свій висновок.
3. Назвіть і розкрийте систему критеріїв, за якими визначають належність компанії до ТНК. Яке значення для визнання компанії транснаціональною мають якісні критерії?
4. Дайте визначення суті ТНК і підтвердіть його прикладами.
5. Чому переваги ТНК є водночас і чинниками їх розвитку? Яка, на Вашу думку, перевага-чинник є провідною? Відповідь обґрунтуйте.
6. Чому з усіх типів ТНК найпоширенішими є концерни? Поясніть причини, через які трести як тип ТНК виявилися функціонально неспроможними.


Розділ З
Історичний аспект розвитку ТНК

3.1. Передумови пошире

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Трудовий колектив та його основні проблеми. | Частина 2 Механізм функціонування ТНК 1 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.