Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда

Форми навчання: лекція – розповідь

Існували в Стародавньому Римі

Лекція 9. Тема 8. Загальне вчення про договори

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке зобов'язання? Види зобов'язань?

2. Роль зобов 'язань у цивільному обороті?

3. У чому полягає зміст зобов'язання?

4. Що таке юридичні факти?

5. Які бувають підстави виникнення зобов'язань?

Мета заняття: засвоєння студентами систем договірних зобов`язань, які

План

1. Поняття договору, умови дійсності договору.

2. Контракти і пакти.

3. Вербальні контракти. Літеральні договори.

4. Реальні контракти.

5. Консенсуальні контракти.

6. Безіменні контракти.

Література: Л1, Л2, Л7, Л8, Л9.

Поняття договору, умови дійсності договору

Договір — contractus — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди.

Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії.

Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовилися між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів.

Не кожна угода була договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови дотримання встановлених обов'язкових вимог: законності договору, свободне волевиявлення сторін, право- і дієздатності сторін, форми волевиявлення, визначення предмета договору, реального виконання дій, що становлять предмет договору. При недотриманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Законність договору. Зміст договору, що укладався, мав відповідати вимогам чинного законодавства, не суперечити його приписам. Вимога законності договору тлумачилась досить широко: він не повинен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Важливу увагу приділяли змісту, проте законність повинна була дотримуватися і для всіх інших елементів договору. Дія, що є предметом договору, має бути законною. Наприклад, договір купівлі-продажу предметів культу, майна храмів або інших вилучених з обігу речей визнавався незаконним. Незаконним був також договір, укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при недотриманні відповідної форми або такій, що протирічить нормам моралі, добрим традиціям і звичаям. Так, якщо в договір доручення включалась умова про оплату за послуги, тo це протирічило добрим звичаям, оскільки брати гроші за виконання послуг було не заведено. Незаконними визнавалися й договори, які обмежували правоздатність особи (наприклад, зобов'язання не вступати до шлюбу).

Свободне волевиявлення сторін. Воля сторін виражається в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Проте для виникнення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він повинен виразити свою волю в такий спосіб, щоб вона була правильно сприйнята іншими особами. Отже, воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Воля може виявлятися усно, письмово, певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір. Спосіб виявлення волі має досить важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може призвести до неправильного тлумачення, помилок в договорі та інших негативних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а при відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) в характері правочину (error in ne-gotio) — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а друга — вважає, що річ передана їй в тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) — помилка контрагента в самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка сталася в питанні властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на істотність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) особистості контрагента (error in persona) — помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір з відомим художником, а художник виявився не тим, за якого його прийняв контрагент).

Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною і оспорювання договору в таких випадках не допускалося. Волевиявлення сторін повинно бути абсолютно усвідомленим. Вираження волі, яка настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося ушкодженим.

Обман — dolus — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою визнавалися будь-які хитрощі, а в більш розвинутому праві — поведінка особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викликане неправильною уявою про її наміри. Цицерон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» — cum esset aliud simulatum, aliud actum.

Юрист Лабеон, який жив значно пізніше Цицерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д.4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману. Позов мав становий характер, оскільки присудження за даним позовом було безчестям (infamia) для відповідача. Тому він на практиці майже не застосовувався проти вельможних осіб, батьків, патронів; його замінювали іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може виражатися у фізичному насильстві або в психологічному впливі — погрозі (metus). Воля вважалася ущербленою, якщо погроза була протиправною, реальною і «викликала страх перед великим злом» (Д.4.2.5), тому не мала значення, наприклад погроза застосувати санкції до несправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під впливом погрози, дійсним. Римські юристи обґрунтовували це тим, що «хоча і під тиском, під примусом, але ж волю я виразив» Coactus tamen volui (Д.4.2.21.5). Пізніше вони дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Особі, що виявила волю під впливом погрози, надавався позов для оспорювання правочину: позов з договору або спеціальний позов — actio quod metus causa. Той, хто застосував примус, присуджувався до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати вирок він присуджувався до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Право і дієздатність сторін. Само по собі волевиявлення (вільне, усвідомлене, не стиснене) договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Крім численного стану рабів, правоздатності були позбавлені підвладні як нездатні укладати поговори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для свободного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та інші категорії вільного населення. Свободне волевиявлення можливе тільки при наявності право- і дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб. Форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недотримання її призводило до недійсності договору. Це манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Визначення предмета договору. Договір має мати чітку визначеність. І все римське право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет визнавався ясно і чітко, не викликаючи сумнівів; у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізнялися родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей принцип виражався афоризмом: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non periu Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: нема зобов'язання, якщо його предмет неможливий — impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про політ на Місяць за умов Стародавнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучена з обороту, — це юридична неможливість виконання договору. Договір вважався неможливим мораль- но, якщо він протирічив загальноприйнятим звичаям (на- приклад, зобов'язання виконати роль зводні).

Зміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного, визначений відомою тріадою юриста Павла: dare, facere, pra-estare (dare — в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; facere — «зробити», тобто -виконати певні дії або утриматися від здійснення певних дій; praestare — «надати» річ в тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору) визначає відповідні права й обов'язки сторін: якщо сторони домовилися про здійснення будь-якого діяння, то у другої сторони виникає право вимагати його виконання, а перша має його виконати.

При цьому слід мати на увазі, що в римському рабовласницькому суспільстві договорів щодо виконання якої-небудь фізичної праці було порівняно мало. Фізичну працю виконували раби, а з рабами договорів не укладали. І все ж римське право знало договори найму, виконання послуг та інші, предметом яких була саме праця.

Крім зазначених елементів, зміст договору включав в себе й інші, їх поділяли на три види: істотні (необхідні), звичайні та випадкові. Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існувати (наприклад, у договорі купівлі-про-дажу — товар, ціна). Кожний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднувалися однією властивістю. Разом з тим у договір могли включатися і елементи, без яких він не втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір купівлі-продажу включався пункт, який встанов- лював обов'язок продавця доставити товар у домівку покуй-ця. Це не було безумовно обов'язковим. Такі елементи змісту договору називалися звичайними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було включити елементи, які не були для нього необхідними і звичайними. їх називали випадковими (умови, строки).

Умова як фактор дійсності договору відрізняється від умови як випадкового елемента в договорі. В цьому випадку умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включається в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням в договорі, що ставить його чинність в залежність від настання певної зумовленої в договорі події. При укладенні ще достеменно невідомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або припиняє її. Якщо настання чинності договору зумовлено настанням цієї події, то така умова називається відкладальною, або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку залежить від переїзду продавця на проживання до іншого міста. Якщо продавець переїде до іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не переїде — договору немає. Прикладом відкладальної умови може бути здача в найм будинку до одруження сина.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання зумовленої події, то така умова називається відміняльною, або резолютивною. При відміняльній умові договір набуває чинності відразу після його укладення і припиняє чинність з настанням цієї умови, а при відкладальній умові — набуває чинності тільки при настанні цієї умови.

Строки. Чинність договору може залежати від настання певного строку. В ньому і умови, і строки подібні між собою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може наступити або не наступити, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно — це певний строк (наприклад, договір укладено на два місяці), а якщо ні — невизначений строк (наприклад, договір купівлі-продажу набуде чинності зі смертю спадкодавця). Строки (як і умови) поділяються на відкладальні та відміняльні. Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими. Умова не повинна протирічити закону, добрим звичаям і бути можливою до виконання.

Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну Річ. Набуття речі і є найближча мета, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладен-, ня договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко визначити, називаються каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Є договори, сторони в яких чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція). Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і називаються абстрактними. Договір — contractus — походить від лат. contrahere, буквально — con+trahere — стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це суміщення волі сторін і призводить до укладення договору. Процес такого суміщення волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягненя відповідної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офертою — propositio.

Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і в будь-який спосіб, проте так, щоб вона була доведена до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнята. Це може бути пряма пропозиція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступити в договірні відносини, або оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою, виставкою товарів на базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свою оферту. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму постановки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір співпадаючою або неспівпа-даючою відповіддю. Сама по собі оферта договору не породжувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийнята заінтересованою особою (акцептована). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консен-суальних договорах акцептування оферти вважалось досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення договору вимагалось виконання певних формальностей (дотримання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від відчу-жувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо особисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не допускалося встановлення зобов'язання через представника.

Контракти і пакти

Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істотно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного значення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Контракти також поділялись на види. Критерієм поділу їх були підстави виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів. Ще в II ст. Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus. Такі підстави виникнення зобов'язань із контрактів. Вони були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних.

Відмінність між реальними і консенсуальними контрактами полягає в тому, що перші виникають з моменту фактичного передавання речі. Ніяка усна угода до цього зобов'язання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ могла бути передана значно пізніше угоди (якщо договір спрямований на передавання речі). Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В реальному договорі угода без фактичного передавання речі зобов'язання не породжує, отже, його невиконання відповідальності не несе.

Кожній з перелічених груп відповідав суворо визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити із одної групи до іншої. Наприклад, договір позики відносився до групи реальних договорів (його і тепер відносять до цієї групи). Відповідно чотири групи договорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим практика вимагала визначення юридичної чинності і за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву безіменних контрактів —contractus innominati. За своєю юридичною природою вони наближалися до реальних контрактів.

За цим самим критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі — класичному. Передусім при тлумаченні законів спостерігається тенденція до все більшого проникнення в зміст, надаючи йому перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Більш важливим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.

Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Розрізнялися договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося вище, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою. Характер позову визначався змістом договору. Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; 6) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами. Приєднані вами (pacta adjects) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний чає після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юридичне визнання лише за умови, що положення боржника не буде погіршено. Так, угоди, за якими на боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, шо відповідають закону.

Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів, їх було всього два: підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: й) угода з третейським суддею яро розгляд ним спору, що виник між певними особами; б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і жильців; в) угода з банкіром щодо уплати обумовленої суми за рахунок клієнта третий особі.

Підтвердження боргу — eonstitutum dibiti. У Деяких випадках виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто приймав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким вже сплив строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплати вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — одна з різновидностей Поруки.

Угода з третейським суддею про роптд ним стру, що виник між певними особами — recepyum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть передавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і дістав назву receptum arbitri.

На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести но ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує приймати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже прийняв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д.4.8.3.1). За ухилення від виконання прийнятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад хвороба, виниклі після укладення пакту недружелюбні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору тощо.

Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівку в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про факти прийняття таких речей на збереження укладався зазначений пакт, за яким господар ніс відповідальність не тільки за виновне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі жильця приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ними підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобич ділили між собою. Хоча б певною мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі — receptum argentarii. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла приймав на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що знаходилися на збері ганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржника, які знаходилися у нього на зберіганні, Хоча ця обставина і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг прийняти на себе такий обов'язок і у випадку, коли грошей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.

Імператорські (pacta Iegitima) — пакти, які одержали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захищалися кондикційними позовами, що випливали з закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода, про надання приданого; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) — угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте спірники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідносин, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спірників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узаконена в період імперії визнанням зазначеного пакту.

Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тому із спірників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання приданого — pactum dotis — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої приймав на еебе зобов'язання передати майбутньому чоловікові евоєї доньки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права.

Угода про дарування — pactum donationis -- неформальна угода, за якою одна сторона — дарувальник — здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрости

Майнове надання може складатися в передачі тему» кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмови від певного права вимоги та ін. Дарування здійнюється саме з метою проявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відповідало інтересам панівного стану. Тому в класичний період з метою недопущення подрібнення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру* дарування, що не торкалося дарування між близькими родичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили е»0€ значення, проте було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося в формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстигіана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму, понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дару-» вання одержав позовний захист.

Однією з форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стнпуляиіь Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.

Незважаючи на безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за мож ливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умис лом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. В класичний період патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. Зазначений окремий випадок відміни дарування Юстініан по,-ширив на всі випадки дарування. Були також вироблені правові підстави для відміни дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння майну дарувальника істотної шкоди- Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, опісля народжувалася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад майнове надання.

Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу.

Вербальні контракти. Літеральні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення їх — verbis. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні приданого. Два останніх договори укладалися дуже рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відображає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була вже відома за Законами XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника співпала з поставленим запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Коли ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Проте в більш розвинутому праві було допущено визнання договору в цьому випадку в меншій сумі. Оскільки форма укладення стипуляції вимагала виголошення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступною для глухих і німих. У період абсолютної монархії укладення стипуляції допускалося у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по суті не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступною для глухих і німих.

Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не визначалася близька мета, не була чітко визначена матеріальна основа, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договора, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір, проте абстрактний характер стипуляції не позбавляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійсною і тоді, коли сторони наголошували і на певній меті договору.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона перетворилася на пануючу форму. Для надання факту укладення стипуляції більшої вірогідності звертаються до письмової форми, що одержала назву cautio. Поступово письмова форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових документів не заперечувала, а передбачала попереднє здійснення словесної форми.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, поки існував основний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припинялася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зобов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хто третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звертався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався укладеним Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському праві відповідальність поручника носила саме додатковий (акцесорний) характер. За цим вважалося, що кредитор за спливом строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи з поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсідіар-ної (запасної, додаткової відповідальності), яка наступала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручника акцесорна відповідальність була обтяжливішою, ніж субсідіарна. Юстініан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кредитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспроможності боржника настає відповідальність поручника.

Виконуючи зобов'язання, поручник мав право вимагати (регресний позов) від основного боржника відшкодування своїх витрат.

Письмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово (Шегае _ письмо; litteris fit obligatio — зобов'язання, що виникало внаслідок запису, письма).

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі, оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах. Для римлян взагалі була характерною ретельність ведення господарських справ Письмовий контракт укладався у формі запису в прибутково-видатковій книзі. Проте порядок здійснення таких записів нам невідомий. Припускають що кредитор робив відповідний запис у своїй книзі про видачу боржнику певної суми грошей на сторінці «Видатки». Боржник зобов'язаний був зробити такий запис в своїй книзі на сторінці «Прибуток». Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. За цією формою часто укладалась новація.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору. Крім того, якщо запис робився на основі вже діючого договору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Недобросовісний кредитор у таких випадках міг вимагати оплати неіснуючого боргу чи на основі двох договорів, чи раніше укладеного, а потім оформленого в прибутково-видатковій книзі. Іншими словами, літеральний договір у формі запису в прибутково-видаткових книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в класичний період ця форма договору поступово втрачає своє значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів.

Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф— фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

Проте процедура складання синграфу була обтяжливою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в період абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.

Реальні контракти

До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договора взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути угоди і передати річ. Здійснення однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

Позика — mutuum — найдавніший вид реальних договорів, які були різновидністю кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення. Це відображалося в договорі.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за спливом строку договору.

Такий договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні: нексум (nexum) і стипуляція. Юридична природа нексуму в історії римського права не розкрита. Проте відомо, що цей договір був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обороту вимагав простішої форми, якою і стала позика.

Предметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися кількістю, масою чи іншою мірою. Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю боржника, який був їх необмеженим володарем і розпорядником. Адже, гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це підвладно тільки власнику. Внаслідок цього договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну особливість такого договору — оскільки боржник ставав власником позичених речей, отже, за загальним правилом він ніс ризик їхньої випадкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору падали на боржника, навіть якщо загибель речей сталася не з його вини.

Договір позики — суворо односторонній договір. За ним кредитор-позикодавець має право тільки вимагати повернення боргу, не несучи ніяких обов'язків, а боржник-пози-чальник несе тільки обов'язок повернути борг, не маючи ніяких прав.

Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за спливом строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитора.

Договір позики може бути оплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною. Оплатний договір — якщо за передані в позику гроші боржник повинен оплачувати проценти. У процентній позиці їхній розмір був різний — від 1 % на місяць до 6—8% на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпроцентні позики.

Позичка — commodatum — різновидність найму речей, а сучасна позичка є різновидом позики, кредиту. Цю відмінність варто мати на увазі, розглядаючи договір позички за римським приватним правом.

Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ в тимчасове і безплатне користування За сплавом строку договору позичальник (комодатарій) зобов'язується повернути ту ж саму річ у повній цілості.

Виходячи з наведеного визначення, бачимо, що предметом договору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки за спли-вом строку користування поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад, земля). Наявні джерела містять різні відомості з цього приводу — одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думки.

За договором позички річ передавалася в тимчасове і безплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору найму речей. Оскільки за цим договором позичальник одержує право безплатного користування чужою річчю, він зобов'язаний був виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та обережність, ніс повну відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.

Позичальник за договором позичок повинен використовувати річ відповідно до її господарського призначення, проявляючи піклування доброго господаря. Адже він одержав її у безплатне користування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається у тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається в позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.

Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і двостороннім (хоча й рідше).

Права і обов'язки позичкодавця. Основне право позичкодавця — вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору. Крім того, він має право витребувати відшкодування збитків, заподіяних речі з вини позичальника. Договір позички приносить вигоду тільки одній стороні — позичальнику. Позикодавець виявляє певне благодіяння, люб'язність позичальнику. Цей договір зумовлюється не господарською потребою позичкодавця, не якоюсь його необхідністю, а, навпаки, бажанням надати допомогу, зробити добро іншій особі. Отже, позичкодавець, надаючи дану люб'язність, особисто визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх обов'язків. Проте, вступивши в зобов'язання, він певним чином зв'язує себе і не може вимагати повернення речі раніше визначеного строку. Межами цієї люб'язності визначаються й обов'язки позичкодавця, які можуть виникнути, а можуть і не виникнути. Якщо люб'язність справжня, то природно, річ, що надається, має бути придатною для користування. У такому випадку у нього ніяких обов'язків не виникає. Проте, якщо надана в тимчасове користування річ виявиться несправною, що може заподіяти чи заподіяла збитки позичальнику, позичкодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки (Д.13.6.17.3). Наприклад, позичкодавець передав у тимчасове користування хворого коня, який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загинули. В цьому випадку позичкодавець повинен відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки.

Права і обов 'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої сторони (кореспондує відповідний обов'язок). Тому можна сказати, що в договорі позички права і обов'язки позичальника обумовлені правами і обов'язками позичкодавця. Наприклад, праву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обов'язок позичальника повернути дану річ. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник повинен дбайливо ставитись до одержаної речі і відшкодувати заподіяні через його вину збитки. Право в позичальника може виникнути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав в користування справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це суворо односторонній договір. Якщо з вини позичкодавця в користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право вимагати відшкодування заподіяної шкоди. У такому випадку договір буде двостороннім. Неважко помітити, що права і обов'язки сторін в договорі позички не еквівалентні. Обов'язок позичальника може наступити тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позинкодавці.

Різновидом договору позички був так званий прекарій (ргеcarium), за яким багаті рабовласники передавали які-небудь речі зі свого майна в користування своїм незалежним приближеним з метою заручитися їхньою підтримкою під час виборів чи інших політичних акцій. Відрізнявся прекарій від позички тим, що за договором позички річ передавалася на певний, визначений або невизначений строк, а за пре-карієм — до вимоги. Ульпіан писав: «Прекарій є надання речі в користування за проханням особи на такий строк, на який вважає можливим власник речі» (Д.43.26.1). Прекарій був правовою формою політичного тиску і економічного закабаления незаможних верств вільного населення багатими і знатними римлянами.

Договір схову (поклажі, зберігання, схоронення — deposi-tum) широко поширений реальний контракт, ретельно розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою практикою.

Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Яких-небудь особливих вимог до суб'єктів договору схову не пред'являлось. Сторонами в ньому могли бути звичайні право- і дієздатні особи. Спочатку договір схову характеризувався тим, що предмет поклажі переходив у власність хранителя. Тому останній підбирався особливо уважно, як правило, серед вірних друзів. Проте згодом в римському праві так само пред'являлися високі вимоги до хранителя, наприклад при ненормальній поклажі. Поклажодавцем могла бути будь-яка особа, в тому числі і не власник, тобто на схов можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, гроші тощо).

Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним договором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за спливом строку річ у повній цілості з усім приростом. Йому ж належало право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки схов завжди укладався в інтересах поклажодавця, хранитель відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі за його вини у формі легкої необрежності, хранитель відповідальності не ніс.

Так само як і в договорі позички, обов'язок в поклажодавця може виникнути, але його може і не бути. Він виникає і покладається на поклажодавця у випадку, коли передана на схов річ заподіяла шкоду майну хранителя (наприклад, хворий кінь заразив коня хранителя). У такому випадку поклажодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні з його вини збитки. Крім того, якщо схов вимагав від хранителя певних витрат, поклажодавець зобов'язаний був також відшкодувати їх. Проте обов'язки поклажодавця носили випадковий характер.

Права хранителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші і при цьому можуть виникати, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяних хранителю збитків і витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держателем, а не володільцем, який зобов'язаний за спливом строку схову повернути ту саму річ і в такому ж самому стані.

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність. Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Різновиди договору схову. Договір схову застосовувався досить широко і це викликало множинність його форм щодо різних обставин. У деяких випадках обмеження відповідальності хранителя не відповідало інтересам поклажодавця (наприклад, на зберігання передавалася особливо цінна річ). Поклажодавець бажав надійнішого схову, більшої впевненості в одержанні речі назад по закінченні зберігання. У такому випадку сторони укладали договір на платне зберігання, яке встановлювало більш сувору відповідальність (в тому числі і за легку необережність), але це вже був інший договір.

Часом договір схову укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад, пожежа, землетрус, повінь). Укладаючи договір за нормальних умов, поклажодавець мав можливість вибрати надійного хранителя, як правило, це був вірний друг або родич. Договір був безплатним і брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише ті особи, які знаходилися в близьких стосунках з поклажодавцем, що користувалися його довірою. Якщо ж за таких обставин хранитель допускав необачність в зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам поклажодавець, який припустився помилки, необачності у виборі хранителя і вже тому поділивший його вину. За екстремальних умов поклажодавець був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір почали називати нещасною, або тужливою, поклажею — deposition miserabile. Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність хранителя за цілісність речі (в подвійному розмірі). До цієї групи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, землетрусу тощо.

Ще одна різновидність договору схову, або поклажі, становила незвичайна, ненормальна поклажа — depositum ігregulare. Предметом звичайного договору схову, як відомо, були індивідуально-визнані речі. Однак інколи виникала необхідність передати на схов речі, що визначалися родовими ознаками (наприклад, гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані (наприклад, гроші передані в шкатулці, зерно в мішках), це був звичайний договір схову, якщо ні — depositum irregulare, В такому разі речі поклажодавця переходили у власність хранителя, який за спливом строку договору був зобов'язаний повернути не ті самі речі, а таку ж саму кількість таких самих речей. Такий договір був подібний договору позики, проте відрізнявся каузою. У договорі позики мета — задовольнити потреби позичальника, в договорі схову — поклажодавця.

Секвестр, або секвастрація, — особливий вид поклажі. Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ на підставі певної умови. Відомий юрист Павло залишив таке визначення секвестру: «В повному розумінні в якості секвестру передається на зберігання річ кількома особами солідарно на схов і повернення на певних умовах» (Д. 16.3.6). Найпоширенішим видом секвестру була передача на схов третій особі речі, з приводу якої виник спір. Сторони, що не довіряли одна одній, могли передати спірну річ на схов обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її особі, що була визначена її власником.

Договір застави (hipotheca) укладався у випадках, коли застава супроводжувалася передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави, що визначав правове положення сторін. Так, при фідуціарній угоді обов'язок заставодержця повернути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спочатку носив тільки моральний характер. При ручній заставі заставодержець мав і певні обов'язки. Він повинен був ставитися до предмета застави турботливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов'язання. Обов'я зок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержцю. Тоді він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки.

Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до» говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариств ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди.

Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів, досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ста-вал о юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього мо-менту полягало в тому, що після цього кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Договір купівлі-продажу — eraptio-vendttio. Оборот речей, вдо мав місце в суспільстві, здійснювався в основному в формі купівлі-продажу. В епоху натурального господарства він про-зддився у вигляді міни — товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Юрист Павло так пояснює походження договору купівлі-продажу: «Походження купівлі-продажу коріниться в міні. Бо колись не було таких монет, коли не називали одне товаром, інше ціною, а кожен залежно від потреб даного часу і від характеру речей обмінював непотрібне на потрібне»

Договір купщі-продажу є контрактом, за яким одна сторона - продавець бере на себе обов 'язок передати іншій стороні—покупцеві — у власність яку-небудь річ. Покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

В інших випадках продавцем міг бути і невласних, наприклад, у разі продажу за довіреністю (договір доручення) і продажу з публічних торгів.

Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом купівлі-продажу.

Іншим істотним елементом договору купівлі-продажу була, ціна. За загальним правилом вона встановлювалась угодою, сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через річ. Ціна повинна бути чітко визначеною. Вона залежить від наявності товару і попиту. В імператорський період були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які успіху не мали.

Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.

Продавець був зобов'язаний:

1. Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем може бути тільки власник товару, за винятком продажу, за договором доручення і з публічних торгів, але й в цих випадках продаж провадиться від імені продавця-влас-ника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. В такому випадку продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі раніше виниклого права. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власника. В цьому випадку продавець може бути притягнутий до відповідальності за евікцію, проте лише при необмінній умові. Закладаючи позов про відсудження купленої речі від покупця, останній зобов'язаний залучити до справи продавця. Якщо продавець не візьме участі в справі з вини покупця, він звільняється від відповідальності за евік цію. Якщо ж річ буде відсуджена, не дивлячись на активні зусилля продавця довести своє право на її продаж, він несе відповідальність в подвійному розмірі ціни.

2. Передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна було помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити).

3. Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло заподіяти майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відповідальність. У зв'язку зі строком виконання договору купівлі-продажу виникає інше, не менш важливе запитання — з якого моменту покупець стає власником купленої речі. В процесі виконання договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: час укладання договору, час його виконання і час перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і виконання договорів, як правило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обороту моменти укладення договору і його виконання в часі не співпадали (між ними інколи виникав досить тривалий розрив). Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді поставало питання, хто мав відшкодувати збитки Від її загибелі. За загальним правилом — власник. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загальновизнаного принципу — periculum sentit dominus (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього загальновизнаного принципу, покладало ці збитки на покупну з моменту укладання договору — periculum est emptoris (ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покуп • цеві). Відповідно до цього були вироблені такі правила.

1. В момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ покупцеві.

2. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі.

3. Ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником.

Таким чином, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, підлягав ризику нести збитки від її випадкової загибелі. Це означало, якщо річ випадково гинула після укладення договору, але до фактичної її передачі покупцеві, останній зобов'язаний був заплатити ціну продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаним поглядам римських юристів. Довгий час йому не могли знайти пояснення. Врешті-решт зійшлися на тому, шо в давні часи договір купівлі-продагку виконувався в момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик випадкової зегибелі її. Проте після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ри

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Відповідальність боржника за невиконання зобов’язань	\|	РОЗДІЛ XIII Позадоговірні зобов'язання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.031 сек.