Поняття спадкування. Види спадкування

Література:Л1, Л2, Л7, Л4, Л12, Л9, Л11.

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда

Форми навчання: лекція – розповідь

Мета заняття: визначити основні етапи розвитку спадкового права в Стародавньому Римі, порядок спадкування за законом, за заповітом

Лекція 10. Тема 10. Спадкове право

План

1. Поняття спадкування. Види спадкування.

2. Спадкування за заповітом.

3. Спадкування за законом.

4. Сутність і характеристика легатів і фідеїкомісів.

5. Правовий захист спадку.

Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Піщ майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — чи за заповітом, чи за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testat us, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстініана.

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — чи універсальним, чи сінгулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю, Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб пи тання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.

Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сінгулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби не захищеним, відкритим, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і закликати їх до прийняття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї.

Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвитку набуло ряд рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витисненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

У багатовіковій історії римського спадкового права можна помітити чотири етапи:

а) спадкування за давнім цивільним правом;

б) спадкування за преторським едиктом:

в) спадкування за імператорськими законами;

г) спадкування в праві Юстініана.

Спадкування за давнім цивільним правом — hereditas — регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак внаслідок сімейного характеру власності давнього періоду основним видом спадкування було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій самій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже в основному переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало лануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася У цей же період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також із Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержав всю спадщину Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четвертину спадщини, решта залишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четвертину спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом не закликалися.

Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесли преторські едикти і практика застосування їх. Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і активно застосовувалися в період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, розклад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу істотної зміни спадкового права. Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту. В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Так була спрощена форма заповіту.

За давнім цивільним правом еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що вступила до шлюбу і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Проте це не влаштовувало і самих рабовласників. Тому претори знову виявили неабияке мистецтво. Оскільки відповідно до норм цивільного права не можна було визнати спадкоємницею еман-циповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в разі, коли сладщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Так поступово, подібно тому як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і розвивається преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів була практика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за цивільним правом до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадкування не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату дві системи спадкування за старим цивільним правом і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогресивніші ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика цен-тумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. В період принципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом передусім виробничих відносин, що змінюва лися, товарообороту, який розвивався, посилення індивідуальної приватної власності римське спадкове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстініана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і наведено в кодифікації Юстініана.

Спадкування в праві Юстініана. У 542 р. новела 115 кодифікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстініана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що знайшло відбиток у зміцненні спадкування за законом.

Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах. Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спадщина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т.д.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ XIII Позадоговірні зобов'язання	\|	Спадкування за заповітом

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.