• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

КРАСНОМОВСТВА ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ ЇЇ РОЗВИТКУ

План

1. Риторика і красномовство. Міфологія красномовства.

2. Компоненти класичної риторики.

3. Основний принцип сучасної риторики.

4. Основні етапи розвитку риторики.

5. Висновки.

Риторика – дисципліна, яка виникла дуже давно, як наука спілкування, полеміки, суперечки. Уміння розуміти та переконувати, слухати та чути дається не тільки від природи або працею самовиховання. Воно досягається також і спеціальним навчанням, оволодінням цілою системою мовленнєво-розумових операцій, яким навчали всіх культурних людей з найдавніших часів. Система ця була створена давньогрецькими філософами-риторами і отримала назву риторика.

З стародавніх часів риторика була присвячена наступним питанням:

- як навчитися говорити не тільки красиво та правильно, а й переконливо, у відповідності зі смислом викладати усно та письмово те, що ми хочемо сказати, та так, щоб нас точно розуміли ті, до кого ми звертаємось;

- риторика вчила й вчить, як здійснювати мовленнєву комунікацію;

- як правильно, логічно й виразно викладати та розвивати думки, вживати слова;

- як користуватися мовленнєвою активністю в особистому житті та в суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією.

У сучасній науковій та навчальній літературі часто слово риторика виступає синонімом до слова красномовство. Так, значення цих слів близькі, але все ж між ними існує відмінність.

Риторика (гр.) – 1. ораторське мистецтво, теорія красномовства; навчальний предмет, що вивчає теорію красномовства; навчальна книга, що вивчає основи цієї теорії. 2. Ефективність, зовнішня краса мовлення. 3. Застаріла назва молодшого класу духовної семінарії.

Красномовство – здатність, уміння говорити красиво, переконливо; вправне мовлення, побудоване на ораторських прийомах; ораторське мистецтво, риторика.

Сучасна наука схильна до розділення понять «ораторське мистецтво» і «риторика», трактуючи останню в більш широкому значенні. А саме: риторика – технологія (сукупність методів, засобів, прийомів) створення (породження) будь-якого тексту, оформленого в зрозумілому та переконливому висловлюванні (усному чи писемному), яке виражає важливі для автора та його адресата думки, почуття, переживання.

Аналогічно трактували сутність риторики й давньогрецькі мислителі, античні теоретики і практики риторики. Розуміючи величезну силу слова, яке може вбити і оживити, вони попереджали, що правом на впливове, переконливе мовлення мають лише ті люди, які сформували в собі основні базові якості мовної особистості.

Живе словесне спілкування – це наука і мистецтво. І тільки у взаємодії, в об’єднанні одного і другого можливе процвітання тієї частини культури, яка називається ораторським мистецтвом. Багатий запас активної лексики, прекрасний голос, жвава мова ще не означають, що людина володіє технікою виступу. «Уміє говорити людина та, - підкреслював А.В.Луначарський, сам чудовий оратор, - яка може висловити свої думки з повною ясністю, вибрати ті аргументи, які найбільш доцільні в даному місці і для даної особи, надати їм той емоційний характер, який був би в даному місці переконливий та доцільний». І далі: «Людина, яка уміє говорити, тобто, яка уміє в максимальній мірі передати свої переживання близькому, переконати його, якщо потрібно, висунути аргументи або розвіяти його забобони та помилки, врешті, вплинути безпосередньо на весь його організм шляхом збудження в ньому відповідних почуттів, ця людина володіє в повній мірі мовленням».

Як бачимо, в основі мовлення лежать зрозумілі аргументи. І не просто аргументи, а такі, вибір яких вмотивований ситуацією спілкування та складом аудиторії. Ці аргументи повинні діяти не тільки логічно, але й емоційно. Тільки тоді вони можуть бути переконливими.

Відомий дослідник мови В.В.Виноградов вважав, що «ораторська промова» - синкретичний жанр. Вона – водночас і літературний твір, і сценічна вистава. Ораторська промова – особлива форма драматичного монологу пристосованого до обстановки суспільно-побутового або громадянського «дійства». Вчений підкреслював, що ораторська промова - це підготовлений літературний твір, який має певні стилістичні характеристики, а оскільки вона розрахована на сценічний показ, то вона має художню і естетичну направленість.

Міфологія красномовства. Як і все з давнього життя, у міфології знаходив своє відроджен­ня і дар красномовства, майстерне володіння пісенно-поетичним переконувальним живим словом, що здатне впливати на людину, а то й вирішувати її долю.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев'яти ми­стецьких муз прекрасноголоса богиня Каліопа, донька Зевса і богині пам'яті Мнемосіни. Від імені Мнемосіни пізніше в ритори­ці називатиметься розділ, у якому розроблятимуться прийоми за­пам'ятовування промов у період їх підготовки до виголошення — мнемонікою. Калліопа була покровителькою духовної культури — риторики парувального слова і співу, поезії та науки. Вона вчила співати Ахілла. Скульптурним зображенням цієї богині стала краси­ва жінка з навощеною дощечкою та з паличкою (стилосом) для писання в руках. Одним з її синів — прекрасних співців — був популярний у грецькій міфології Орфей. Словесними і музични­ми чарами Орфей впливав на богів, людей, птахів, звірів, усю при­роду.

Божественним голосом чарування були наділені міфічні істо­ти - сирени-напівжінки, напівптахи. Це доньки музи трагедії бо­гині Мельпомени. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, чарівним голосом заманювали мореплавців. Ніхто не міг встояти проти цих чар.

У грецькій міфології був бог глузування і лихослів'я Мом, що злісно пащекував про богів і людей. Зевс вигнав його з Олімпу, і в цьому виявилося негативне ставлення до лихослів'я у грецькому суспільстві.

Провісниця Зевса, богиня чуток Осса, була наділена божествен­ним голосом і мала назву «дитя золотої надії».

Богиня чаклунства Геката, за міфами, допомагала людям у гро­мадських справах захищати себе словом.

Цей міфологічний матеріал свідчить, як побожно греки стави­лись до Слова, шанували добре слово й осуджували лихе, як ціну­вали велику силу живого слова і вірили в неї.

У Греції покровительками красномовства були три богині: бо­гиня переконання Пейто (гр. Peitho — переконання), супутниця Афродіти і Гермеса, і дві богині Ериди (гр. Егіs) — богині супере­чок. Одна Ерида — гармонійна, тобто така, що прагне гармонії у спілкуванні, злагоді, компромісу і хоче досягти мети, істини. Дру­га Ерида — дисгармонійна, яка йде до перемоги через конфлікт і навіть смерть, тому її вважали злою, на відміну від першої Ериди. Звідти ж іде традиція розрізняти два основні види суперечок: кон­структивний, нині — це компромісний, консенсусний шлях розв'я­зання проблеми (греки називали його діалектикою) і деструктив­ний, конфліктний (у греків — агональний, аж до агонії, тобто перед­смертного стану організму), його називали еристикою, або агональною еристикою. Згодом еристикою стали називати обидва види словесних спорів.

У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки — богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйно­му вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика красою і силою живої мови пе­реконує. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

У єгипетській міфології всесильним був бог Тот, покровитель усього розумного. Він дав людям письмо і рахунок, володів часом, ввів літописання, керував «усіма мовами» і вважався язиком бога Птаха. Тот був покровителем архіваріусів, бібліотек, переписувачів книг, охоронником усього пізнання.

На зображеннях поруч з богом Тотом сидить красива жінка — богиня мудрості Сіа і бог чарівних слів Ху.

Японська міфологія має сім богів щастя, одним з яких є бог крас­номовства Бенсай-тен. Це він, за повір'ями, засобами красномов­ства продовжував життя, збагачував його, дарував мудрість, захи­щав від злих сил. Зображувався Бенсай-тен верхи на драконі чи змії, тримав у руках музичний інструмент біва.

У давньоіндійській міфології було дві богині красномовства. Донька бога любові Ками богиня слова Вач вважалася повелителькою богів, царицею богів, володаркою незліченних багатств, боги­нею мудрості. У відомому епосі «Рігведа» їй присвячено окремий гімн. Богиня священного мовлення Сарасваті була і богинею муд­рості та красномовства. її вважають винахідницею санскриту й алфавіту деванагарі, покровителькою наук і мистецтв. А ще Са­расваті вважалася богинею чистої води, великого потоку. Це свідчить, що в уявленні давніх індійців мова була близькою до води, мала бути чистою і литися, як вода, вільно, природно.

Слід звернути увагу на те, що в міфології і давніх епосах усіх народів боги і герої красномовства, слова, голосу, мови і співу були напрочуд красивими, вишуканими, обдарованими. Народ пов'язу­вав з мовою, з її впливом на людину все краще, чого досягав, що хотів мати, і як його уявляв.

Людина від природи наділена суспільним даром мовлення, тобто здатністю розуміти все навколо неї, передавати свої думки, почуття, переживання словом. Найкраще це вміють робити митці слова – поети та письменники. Але дар мовлення притаманний всім людям. І дар цей особливий. Він потребує бережного ставлення до його збереження, примноження. Кожний народ світу, розвиваючи та збагачуючи свою мову, передавав її як неоціненний спадок від покоління до покоління.

Класичну риторику та ораторське мистецтво можна розуміти як синоніми. В класичному варіанті вивчення риторики включало три необхідні компоненти:

- вивчення теорії (викладання риторичних правил, характеристика специфіки мовленнєвого спілкування, вивчення типів аудиторії та пов’язані з цим теоретичні аспекти відповідної мовленнєвої поведінки);

- вивчення визначних зразків риторики минулого та сьогодення, що дають змогу зрозуміти, як формується образ мовця, з одного боку, та конкретні прийоми і засоби мовленнєвого впливу – з іншого;

- робота над створенням самостійних публічно-мовленнєвих виступів, складання та виголошення промов.

Сучасна оновлена риторика отримала назву «неориторика». Вона являю собою пряме продовження риторики класичної і включає її в себе. В риториці, що відроджується, немало нового, взятого з безлічі виниклих в 20 ст. мовознавчих наук, присвячених вивченню структури спілкування, процесів комунікації, механізмів видів мовлення тощо. Неориторика цікавиться теорією та досвідом, накопиченим засобами масової інформації, рекламою, вивченням процесу оволодіння мовою і мовленням дітьми та дорослими, побудовою теорії діалогу та полілогу, варіантами зворотного зв’язку в спілкуванні, лінгвістикою тексту.

Неориторика займається пошуком практичного застосування всіх зазначених вище наукових направлень в ораторській діяльності, в найрізноманітніших варіантах мовленнєвого спілкування, усного та писемного. Значно розширюється практичне застосування неориторики: вона шукає застосування в діловому та особистісному спілкуванні і навіть у спілкуванні з самим собою (тобто у внутрішньому мовленні).

Неориторика в сучасних умовах стає необхідним компонентом в системі вивчення мови та в системі мовленнєвої та мовної грамотності людини. Вона є верхівкою мовної освіти, об’єднуючи її забарвлення під одним «дахом» практичного застосування.

Основним принципом сучасної риторики є те, що риторика є мистецтвом мовленнєвого самовираження, спілкування та вплив людей одне на одного. Тому навчання її основам повинно йти поряд з вихованням та самовихованням моральної, відповідальної мовної особистості. За словами М.Сперанського, «оратор повинен бути вихований на принципах високої філософії та моралі». Звідси випливає завдання риторики: з одного боку – виховання високоморальних та відповідальних мовних особистостей, громадян Батьківщини, а з іншого – широке розповсюдження риторичних знань та вмінь: розуміння всіх засобів впливу, котрими користуються при виступах з публічними промовами, їх стратегії та тактики.

Риторика Давньої Греції. Вчення красномовства виникло зі спілкування та систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, суперечок та диспутів, які отримали широке розповсюдження в античній Греції з її розвиненим політичним життям та боротьбою різних партій за вплив на маси.

Розвиток риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. є. пов'яза­ний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Як філо­софське вчення, що виникло на етапі розпаду, руйнування міфоло­гічної свідомості, яка вже відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що експериментальна база природ­ничих наук була слабкою, софістика заперечувала об'єктивну істинність (вона нічим не могла її довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Іншими словами, софістика піддавала сумніву мож­ливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнан­ня, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і доступні­ший об'єкт пізнання — людину, її розум і духовну сферу, проголо­сивши вустами Протагора: «Людина — міра всіх речей: існую­чих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують».

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для того, щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілку­вання (риторика). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін, той стає «громадською» людиною. Зрозуміло, що у зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

Основою діалектики є ідея вчення Геракліта Ефеського (кінець VI — початок V ст. до н. є.) про рух і змінність світу («все тече, все змінюється»). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спря­мований на переконливість певної думки. Мистецтво доказу поро­дило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати відстоювали багатоманітність думок, скептицизм сто­совно істини і намагалися утверджувати свої думки за допомогою гімнастики розуму, майстерної вибудови доказів.

Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небес­них тіл шукали гармонію в людині і знаходили її через мову, фор­мували засобами мови, звучання, ритму, стилістичних прикрас.

Софісти багато зробили для розвитку мови і мовознавства, ри­торики й етики. Протагор першим сформулював правила грамати­ки й орфоепії (зрозуміло, що тодішня граматика не мала сучасного вигляду), поділив слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і назвав чотири способи. Як свідчить Арістотель, Протагор розділив «роди імен... чоловічий, жіночий, середній».

Нарешті, софістика зробила основне: до існуючої родової елітар­ності (за походженням, належністю до певного, зокрема аристо­кратичного, роду) додала і вивищила елітарність за освітою і знан­нями. В демократичній державі кожний має право висловити свою думку у відкритій публічній дискусії і думка його може бути сприй­нята, але він має подбати про свої освіту і знання.

Для того, щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтриму­вався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Першою з них є змагальність, яку фахівці з античності називають фундаменталь­ним принципом грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагались у всьому навіть з богами (це відображено в міфо­логії, літературі й мистецтві). Свідчення цьому можемо знайти в «Риториці» Аристотеля: «.. .змагання [як ревнісне бажання порівня­тися] є щось хороше і буває у людей гарних... Схильними ж до змагання (dzelos) будуть обов'язково люди, що вважають себе гідни­ми тих благ, яких вони не мають, бо ніхто не бажає того, що здається неможливим. Тому-то такими [тобто схильними до змагання] бу­вають люди молоді і люди, що мають велич душі, а також люди, що володіють такими благами, як і достойні мужів, що користу­ються повагою; до цих благ належить багатство, велика кількість друзів, влада та інші схожі блага. Якщо почуття змагання виявляється стосовно благ, що користуються повагою, то сюди необхід­но віднести добродійництво і все те, з допомогою чого можна при­нести користь і виявляти благодійництво до інших людей...». На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 р. до н. е. і перетворилися на унікальну подію політичного й культурного життя Давньої Греції, організовувалися не тільки спортивні зма­гання, а й мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в май­стерності поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відо­мо, що там виступали оратори Платон, Демосфен, Сократ.

Другою передумовою зародження й успішного розвитку рито­рики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовува­лися в судових промовах.

Очевидно, для поширення риторики мало значення й те, що в VII—V ст. до н. є. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти. Виникає жанр стройових пісень воїнів (ембатеріїв). Майстром таких закличних промов був Тіртей. Легенда розпо­відає, що Спарта терпіла поразку у другій Месенській війні і попро­сила в Афін допомоги. Афіни послали Тіртея. Коли кривий шкільний учитель Тіртей ледве зійшов з колісниці, спартанці зовсім підупа­ли духом — не такої допомоги чекали. Проте як став Тіртей про­мовляти своїми піснями до спартанців, вони вщент розгромили ворога. Інша легенда також нагадує, яку роль виконувало живе слово в Давній Греції. У війні з сусідкою Мегарою Афіни втратили острів Саламін. Не змігши повернути острів, афіняни заборонили навіть згадку про нього під страхом смерті. Тоді молодий Солон [майбутній батько афінської демократії] склав елегії — 100 вишуканих віршів про острів і, прикинувшись божевільним, прочитав їх на площі пе­ред народом. Соромно стало афінянам, вони призначили Солона керівником воїнів, відбили острів, а потім відсудили в суді. Греки вірили гарним словам і любили мову. Тому охоче вивчали гарні тек­сти, декламували, захоплювалися афоризмами і цитували їх, кар­бували на камені, виголошували тріумфальні промови, вітаючи пе­реможців. Є свідчення про те, що давні греки не знали читання «про себе», а читали тільки вголос. Більшість писемних пам'яток, що дійшли до нас, мали живомовне походження і призначення.

Однак головною передумовою розвитку риторики був демокра­тичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот.

Давні греки тривалий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (ареопагу). Ясно, що найбільше кривд зазнавав демос (про­столюдини). Під тиском афінського демосу архонт Драконт уклав закони (так, як це зробив Зелевк в Локриді — Центральній Греції), за цими законами стали судити і аристократів, і простий люд. А що закони були суворі, то вислів «драконтові закони» (у нас — «драконові закони») став символом жорстокості. Так у Давній Греції аристократія втратила право самочинно карати чи милувати.

За часів Солона був створений суд присяжних, суддею якого міг стати будь-який громадянин держави незалежно від майнового цензу (це вперше!), якому виповнилося ЗО років. Цей суд називав­ся гелією, що свідчить про те, як любовно ставилися до нього гре­ки, адже у перекладі з грецької мови це слово означає «сонячне місце зібрання». Залежно від того, якою була судова справа і на­скільки важлива, жеребкуванням обиралися судові засідателі за кількістю 201 або 401 чи 501, а для винятково складних кримі­нальних справ обиралося 1001, 1500 і навіть 2001 суддя. Такий суд неможливо було підкупити. Проте, крім цього суду, ніяких інших юридичних інституцій (прокуратури, адвокатури, слідства) не було. Позивач сам був слідчим, а відповідач — захисником. Усе це відбу­валося без ділових паперів, тільки в живих промовах. Якщо немає позивача чи відповідача, його замінювали родичі, близькі люди, друзі. Після заслуховування сторін таємним голосуванням вино­сився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на суддів справлять промови позивача і відпо­відача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті.

Так у суспільстві виникла гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві і зростав попит на риторів-учителів красномовства та риторичні школи. Суспільство стало цінити тих, хто вміє себе захищати, добре говорити, гідно триматися перед публікою. Афі­ни за Солона були правовою державою; дотепники жартували, що афіняни стали «вічними сутяжниками», бо часто судилися, дома­галися справедливості і честі. Про цей час (V—IV ст. до н. є.) і значно пізніше (II ст. н. є.) римський письменник Лукіан, жарто­ма пишучи про те, які в його уяві образи пов'язані з давніми наро­дами, скаже у «Захмарному польоті» так: «Кожного разу, вгля­даючись в Гетику, я помічав воюючих готів, коли ж оглядався на скіфів, то бачив їх кочівниками з кибитками. Злегка перевівши погляд вбік, я міг спостерігати за єгиптянами, що обробляли зем­лю; фінікійці мандрували, кілікійці робили розбійні набіги, лаконяни самі себе картали, афіняни судилися». Давні греки розу­міли, що суд є найкращим способом вирішення конфліктів і де­мократична, справедлива держава немислима без юридичної системи, яка з цього часу активно розвивається, і насамперед засоба­ми риторики. Риторика гучно про себе заявила саме судовим крас­номовством.

Давні греки мали особливу форму покарання — остракізм (у перекладі з грецької мови це слово означало «черепок»). Остракіз­му піддавали лише дуже відомих людей, як правило, політичних і державних діячів. Раз на рік Народні збори вирішували, чи треба організовувати остракізм. Якщо рішення приймалося позитивне, то суд організовував голосування з черепками, на яких кожний суддя писав ім'я того діяча, який ставав небезпечним для демократії або міг стати тираном у суспільстві. Якщо 6000 геліастів (суддів) голо­сували за остракізм, то звинуваченого висилали на 10 років за межі батьківщини без позбавлення громадянства і конфіскації майна, але все одно для греків це було як смертна кара, настільки вони любили вітчизну. «Дим батьківщини» («і навіть дим солодкий та коханий...» —Леся Українка) у нашій культурі — це від них, патріо­тичних греків. Вигнання з Атики на 10 років зазнав реформатор Солон, тричі намагалися покарати остракізмом Перікла, але не набиралося 6000 голосів.

Щоб судді могли виконувати свої громадянські обов'язки при доброму здоров'ї, з середини V ст. до н. є. їм призначалося утри­мання в розмірі трьох прожиткових мінімумів на день.

Другою демократичною інституцією Афін була ekklesia, або віче, перетворене реформатором Солоном у Народні збори викликаних, тому що на певний день на ці збори глашатаї скликали людей з усієї держави. Збори обирали посадових осіб, приймали рішення про війну і мир, відносини з іншими народами тощо. На таких збо­рах висловлювати свою думку мали право всі вільні громадяни, а оскільки таких громадян було тисячі, то зростали вимоги до про­мовців, які мали володіти ораторською майстерністю, щоб утри­мувати увагу аудиторії.

Третьою демократичною інституцією Афін була створена Со­лоном рада п'ятисот, яка мала готувати справи для слухання їх на Народних зборах. Пізніше ця рада п'ятисот стала основним адмі­ністративним органом Афін, колегіально приймала рішення, де та­кож дуже важливим було вміння промовця переконати слухачів.

Отже, красномовство стало в Давній Греції невід'ємною озна­кою політика, судді, державця.

Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж 40 років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті. На урочи­стому похованні захисників Афін, полеглих у Пелопоннеській війні, Перікл виголосив таку «Надгробну промову», що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом. Промова проста і зрозуміла: «Рік втратив весну; ті, що загинули, вони, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них і кінцем страху і початком посмертної слави; якими б добрими не були справи приватної особи, з загибеллю вітчизни вона все одно загине».

Наступним грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл по­ходив з царського роду, то Клеон за походженням — чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог (у перекладі з грець­кої означає «вождь народу») на дешевому популізмі, служив на­товпу. Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.

Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення того, що красномов­ству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуаль­ної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, висту­пав у ролі судового оратора.

Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій. Корак заду­мав за допомогою слова схилити демос до добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хресто­матію зразків, які можна вставляти в промову. Його учень Лісій (бл. 459—380 рр. до н. є.) продовжив цю ідею і створив теоретич­ний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови. Сам же Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Як прихильник афінської демократії Лісій писав при­страсні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини (інваліда, реміс­ника).

Ставши ритором, Лісій перестав платити вчительську винаго­роду Кораку, через що той подав у суд. Відповідач Лісій звернувся на суді до позивача Корака:

— Скажи мені, Кораче, вчителем чого я себе оголошую?

— Мистецтва переконувати кого завгодно, — відповів Корак. —Але якщо ти вивчив мене цьому мистецтву, —то ось я тебе переконаю нічого з мене не брати; якщо ж ти мене не навчив пе­реконувати, то і в цьому випадку я тобі нічого не винен, оскільки ти мене не навчив того, чому обіцяв навчити.

— Якщо, навчившись у мене мистецтву переконувати, ти пе­реконуєш мене нічого з тебе не брати, то ти повинен віддати мені винагороду, оскільки ти вмієш переконувати; якщо ж ти мене не переконуєш, то ти знов таки повинен заплатити мені гроші, поскільки я не переконаний тобою не брати з тебе грошей.

Вироком стали такі слова суддів:

У дурного ворона дурні яйця. Як воронята готові зжерти своїх батьків, так і ви пожираєте один одного. Це звучить багатознач­но, бо корак по-грецькому означає ворон.

Риторика еллінської Греції.Із занепадом демократії в Афінах уповільнюється розвиток ри­торики, бо вона втрачає політичну основу. Певний час (близько трьох століть) риторика гідно тримається в Родосі. Родоський стиль риторики відзначається діловитістю змісту і красою форми. Найвидатнішим ритором Родосу був Молон (І ст. до н. є.), у якого вчився Цицерон.

З трьох різновидів красномовства — дорадчого, судового, епідейктичного — розквітає тільки похвальне, на догоду можновлад­цям. Шкільна риторика стає основою античної освіти, з обов'яз­ковою декламацією суазорій (вигаданих політичних промов) і контраверсій (вигаданих судових промов). Риторичні задачники, що містили промови з вигаданих карних справ, сприяли, вважають вчені, появі середньовічних новел.

Зміна політичної і соціальної ситуації в грецьких полісах викли­кала зміну риторичного ідеалу. Увага зосереджується не на силі переконань, а на красі слова, його пишності, вишуканості. Йде нова хвиля теоретичних і методичних (технічних) розробок риторики на потребу часу еллінізму. Найвищим досягненням цього періоду вважається система «знаходження» Гермагора, який звів багато­манітність судових казусів до логічної схеми видів і підвидів (ста­тусів). Проте основні ідеї давньогрецької класичної риторики в науці залишаються. У III ст. до н. є. в Пергамській бібліотеці, де збиралися тексти визначних ораторів, сформувався канон десяти античних ораторів: Антифонта, Андокіла, Лісія, Ісократа, Демосфена, Ісея, Лікурга, Гіперіда, Динарха, Есхіна.

Риторика Стародавнього Риму. Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси у всьому. Тому, продовжуючи з II ст. до н.е. духовну культуру Греції виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади – консулів і сенаторів. Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси. А народ (плебс) реагував тільки шумом і криком на сходках (коміціях).

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх, високо оцінений Цицероном. Його промови є зразком римського патетичного стилю, про що свідчить уривок виступу Гракха після вбивства прихильниками сенатської олігархії рідного брата і в передчутті своєї трагічної смерті: «Куди, нещасний, подамся я? До кого звернуся? На Капітолій? Але він залитий кров’ю мого брата. Чи додому? Для того, щоб побачити матір, нещасну, в сльозах і принижену?»

Цицерон згадував, що виголошене це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не могли утриматися від сліз.

Давньогрецька риторика служила богам, тому шукала краси й пишності, а вже потім – гармонії, добра й істинності. Давньоримська ж мала пряме життєве призначення і йшла навпаки – від простоти і практичності до краси й пишності. Про це свідчить відомий афоризм Катона Старшого: «Тримайся суті справи – слова знайдуться». Грецьку риторику називали аттічною, римську – азіанською.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них – інвективність, тобто розвінчуваність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації – грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. З розповіді Плутарха відомо, що одного разу, коли римляни домагалися хліба, Катон, аби відвернути їх від бунту, почав промову словами: «Важке завдання, громадяни, говорити зі шлунком, у якого немає вух».

Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афористичність: «Приватні злодії марнують життя в колодках і путах, громадські – у золоті й пурпурі» (Катон). Інші риторичні засоби – нагромадження дієслів, метафори, антитези – органічно ввійшли в римську риторику. Проте основою її завжди були сумлінно дібрані й згруповані факти.

Риторика в Римській імперії. Перехід Риму від республіки до імперії (I ст. до н.е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство ( пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне. Воно красиве, але не дійове і недостатньо результативне. Застигало і твердішало римське право, у судових промовах меншало юридичного змісту, а більшало формального блиску. Відходило багатослів’я Цицерона, поступаючись дорогою новому красномовству: короткі сентенції, гострі антитези, рубаний короткий стиль, предмети промов на вимогу дня. І тільки в риторичних школах збереглася класична риторика як предмет вивчення.

Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов. Обов’язковою вимогою до учнів було засвоєння методики побудов суазорій, тобто переконувальних послідовних монологічних промов, та контроверсій – промов суперечливих, парадоксальних, які можуть мати і монологічну, і діалогічну форми. В науковій літературі наводиться такий приклад контроверсиву зі збірника декламацій Сенеки Старшого: «Хворий потребував, щоб раб дав йому отруту. Той відмовився. Вмираючий наказав спадкоємцям розіп’яти раба. Раб шукає захисту у трибунів.

Ритор, що виступає проти раба, вигукує: «Вся сила заповіту загинула, якщо раби не виконують волю живих, трибуни – волю мертвих. Невже не господар рабу, а раб господарю визначає смерть?»

Ритор, який захищає раба, заперечує: «Безумним був той, хто наказав убити раба; хіба не безумний той, хто і себе хотів убити? Якщо вважати смерть покаранням, то навіщо її просити? Якщо благом, то навіщо нею погрожувати?»

У Римі, що заснований у 753 р. до н.е. і до початку нової ери вже став великою і могутньою державою, мав писану славну історію, тільки у I ст. н.е. поступово узаконюють в школах викладання латинською мовою.

Переглядів: 2386