Джерела трудового права

По-четверте,для джерел трудового права характерна наявність нормативних актів, які носять так званий конститутив­ний характер. Ці акти самі не забезпечують регулювання трудо­вих відносин, а вимагають прийняття на їх основі локальних актів, котрі і здійснюють регулятивну функцію. Наприклад, є Типові пра­вила внутрішнього трудового розпорядку, що містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюється не цими типовими, а прийнятими на їх основі правилами внутрішнього трудового розпорядку даного підприємства (ст.142 КЗпП України).

Джерела трудового права - це такі зовнішні форми виразу правових норм, з допомогою яких забезпечується правове регу­лювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відно­син на підприємствах, в установах і організаціях, чи у фізич­них осіб, що використовують найману працю. Основними дже­релами (формами) трудового права є нормативно-трудові акти, нормативно-правові договори (угоди), у тому числі ра­тифіковані Верховною Радою України міжнародні договори, а також: акти вищих судових інстанцій.

Для класифікації джерел трудового права застосовують найрізно­манітніші критерії. За видами відносин, які вони регулюють, джерела трудового права можна поділити на такі, що регулюють трудові відносини, і на такі, що регулюють відносини, тісно пов'язані з трудовими. За сферою дії нор­мативних актів - на загальні і локальні.

Найбільш поширеним є поділ нормативних актів джерел трудового права залежно від юридичної сили актів, що містять норми трудового права. Класифікація за цим критерієм дає можливість найбільш повно­го з'ясування характерних ознак і особливостей джерел трудового пра­ва. Це традиційний поділ на закони і підзаконні акти. Закони при цьому можна поділити на загальні (про господарські товариства) і спе­ціальні (про охорону праці, про оплату праці). Окремо слід виділи­ти спеціалізований, кодифікований закон - Кодекс законів про працю. Підзаконні акти, в свою чергу, поділяються на акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти і акти локально-правового характеру. Серед законів, що виступають джерелами трудового права, основне місце, безперечно, належить Конституції України. Вона визначає прин­ципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулю­вання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права громадян як суб'єктів трудового права. В них встановлюються вихідні положення оплати праці, регулювання робочого часу і часу відпочинку, дисципліни праці, охорони праці, соціального забезпечення та інші.

Окрім Конституції, принципово важливими законодавчими актами, що є джерелами трудового права, можна назвати Закони України «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про господарські това­риства», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», низка інших. Цими актами законодавець або ж визначає сферу дії трудового зако­нодавства, або ж встановлює деякі особливості правового регулюван­ня праці на підприємствах різних форм власності.

Найвагоміше місце серед законодавчих актів, що виступають джерелами трудового права, належить, звичайно, Кодексу законів про працю України. Він є основним джерелом трудового права. Кодекс був прийнятий ще 10 грудня 1971 р. Звичайно, що за більш як 30 років свого існування він неодноразово підлягав змінам і доповненням. Однак, незважаючи на внесені зміни, КЗпП все ще не відповідає тим вимогам, що ставляться до правових норм, покликаних ре­гулювати працю у ринкових відносинах. Тому зараз триває робота над но­вим кодексом України про працю. Чинний Кодекс законів про працю складається з 18 глав та 265 статей. Деякі з цих статей виключені з Кодексу на підставі відповідних Законів України. Глави III та XVI доповнені додатковими главами ІІІ-А і ХVІ-А.

До джерел трудового права слід віднести постанови Кабінету Міністрів України; відомчі акти - накази, розпорядження, інструкції галузевих міністерств, що містять приписи з окремих питань регулювання праці на підприємствах певної галузі; інструкції та роз'яснення Міністерства праці та соціальної політики України. З прийняттям Закону України «Про колективні договори та угоди» важ­ливе місце серед джерел трудового права зайняли Генеральна, галузеві та регіональні угоди, які укладаються між профспілками (їх об'єднаннями), що представляють інтереси найманих працівників, і роботодавцями (або їх представниками). Угодами на відповідному рівні (державному, регіональ­ному, галузевому) регулюються основні принципи і норми реалізації со­ціально-економічної політики щодо зайнятості, гарантій оплати праці, роз­міру прожиткового мінімуму, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці та інше. Після їх підписання сторонами і реєстрації галузевих та регі­ональних угод в Міністерстві праці і соціальної політики вони набувають нормативного характеру і є обов'язковими до виконання для підприємств, на які вони поширюються, та для сторін, які їх уклали.

Останню сходинку в переліку джерел трудового права займають ло­кальні правові акти. Це акти, які приймаються безпосередньо на підприєм­ствах. Тенденцією вдосконалення правового регулювання трудових відносин в умовах переходу до ринкової економіки є розширення сфери локального правового забезпечення. Локально-правові акти можуть прийматися в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що своїм характе­ром потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підприємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП встановлює, що тривалість робочого часу при п'ятиденному робочому тижні визначається Правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. А, отже, локальна норма тут виступає результатом конкретизації норми, що має вищу юридичну силу. Однак локально-правові норми існують не лише для конкретизації. Їх роль вагоміша, вони, крім цього, покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні праці. І в сучасних умовах саме цьому напрямку локальної нормотворчості надається пріоритет. Його основний зміст - роз­ширення гарантій трудових прав працівників, покращення їх умов праці.

Дія локально-правових актів в часі може обмежуватись певним термі­ном або ж вони можуть вважатися чинними до їх відміни чи зміни в уста­новленому порядку.

Найпоширенішими актами локального характеру на підприємствах є: колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції з охо­рони праці, графіки відпусток тощо.