Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якшений.Укладення договору досягалося тут простою угодою сгорін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні контракти;

представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди.

Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів, досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ставало юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього моменту полягало в тому, що після цього кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Договір купівлі-продажу. Оборот речей, що мав місце в суспільстві, здійснювався в основному в формі купівлі-продажу. В епоху натурального господарства він провадився у вигляді міни — товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Юрист Павло так пояснює походження договору купівлі-продажу: «Походження купівлі-продажу коріниться в міні. Бо колись не було таких монет, коли не називали одне товаром, Інше ціною, а кожен залежно від потреб даного часу і від характеру речей обмінював непотрібне на потрібне» .

Договір купівлі-продажу є контрактом,за яким одна сторона — продавець — бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність яку-небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

Істотними елементами договору були товар і ціна. Як консен-суальний контракт договір купівлі-продажу виникав з моменту досягнення угоди продавця і покупця за цими істотними елементами —товар й ціна.

В самій назві договору міститься його подвійна господарська мета: продавець прагне збутися, продати зайвий товар, а покупець, навпаки, — придбати у власність певну, необхідну йому річ (товар). У давні часи укладення договору купівлі-продажу і його виконання здійснювалися одночасно засобом набуття права власності. Проте вже в класичному римському праві ці два акти (укладення договору і його виконання) роздвоїлися в часі. Укладення договору далеко не завжди передбачало одночасне виконання. На момент укладення договору сторони приймали на себе зобов'язання: одна—передати річ, друга—прийняти і заплатити діну. Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з обороту. Допускалася продажа безтілесних речей , споживчих, неспоживчих, рухомих, нерудомих тощо. Могли бути предметом продажу і речі, яких в момент укладення договору або взагалі не існувало в природі, або вони ще не були у власності продавця. Розвиток обороту зумовлював розвиток купівлі-продажу, розширював можливості застосування договору до різноманітних потреб. Так, почали допускати укладення договору купівлі-продажу на товар, якого ще не було в природі (ще невирощений урожай, молодняк худоби тощо). За умов обороту, що все більше ускладнювався, виробник зазначених товарів бажав бути впевненим в їхньому надійному збуті. Тому перші ніж: виробляти, він укладав договір купівлі-продажу на зазначену продукцію.

Так само була визначена можливість купівлі-продажу товарів, яких продавець ще не мав у своїй власності. Наприклад, він купляв зерно в Африці і продавав; його в Римі. Однак для забезпечення збуту зерна, продавець міг укласти заздалегідь договори на його продаж, а потім вже набувати його у власність.

В інших випадках продавцем міг бути і невласник, наприклад, при продажу за довіреністю (договір доручення) і продажу з публічних торгів.

Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом купівлі-продажу.

Іншим істотним елементом договору купівлі-продажу була ціна. За загальним правилом вона встановлювалась угодою сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через річ. Ціна повинна бути чітко визначеною. Вона залежить від наявності товару і попиту. В імператорський період були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які успіху не мали.

Права і обов'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення договоруне впливає і є лише елементом його виконання.

Продавець був зобов'язаний:

1. Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем може бути тільки власник товару, за винятком продажу, за договором доручення і з публічних торгів, але й в цих випадках продаж провадиться від імені продавця-власника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. В такому випадку продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі раніше виниклого права. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власника. В цьому випадку продавець може бути притягнутий до відповідальності за евікцію, проте лише при неодмінній умові. Закладаючи позов про відсудження купленої речі від покупця, останній зобов'язаний залучити до справи продавця. Якщо продавець не візьме участі в справі з вини покупця, він звільняється від відповідальності за евікцію. Якщо ж річ буде відсуджена, не дивлячись на активні зусилля продавця довести своє право на її продаж, він несе відповідальність в подвійному розмірі ціни.

2. Передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна було помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити).

3. Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло заподіяти майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відповідальність. У зв'язку зі строком виконання договору купівлі-продажу виникає інше, не менш важливе запитання — з якого моменту покупець стає власником купленої речі. В процесі виконання договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: час укладення договору, час його виконання і час перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і виконання договорів, як правило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обороту моменти укладення договору і його виконання в часі не співпадали (між ними інколи виникав досить тривалий розрив). Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді поставало питання, хто мав відшкодувати збитки від її загибелі. За загальним правилом — власник. Покупець ставав власником купленої речі в момент Ті фактичної передачі йому. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загальновизнаного принципу; (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього загальновизнаного принципу, покладало ці збитки на покупця з моменту укладення договору (ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покупцеві). Відповідно до цього були вироблені такі правила.

В момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ покупцеві.
Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі.
Ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником.

Таким чином, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, підлягав ризику нести збитки від її випадкової загибелі. Це означало, якшо річ випадково гинула після укладення договору, але до фактичної її передачі покупцеві, останній зобов'язаний був заплатити ціну продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаним поглядам римських юристів. Довгий час йому не могли знайти пояснення. Врешті-решт зійшлися на тому, що в давні часи договір купівлі-продажу виконувався в момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик випадкової загибелі її. Проте після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ризик залишилося те саме — його ніс покупець. Сучасні правові системи не сприйняли цього правила. Разом з переходом ризику випадкової загибелі речі па покупця до нього переходили і будь-які можливі прирощення, поліпшення тощо.

Права і обов'язки покупця. Як уже відзначалося, певним правам продавця кореспондували відповідні обов'язки покупця. Покупець мав право вимагати передачу проданої йому речі у власність. Якщо чомусь продавець не міг передати продану річ покупцеві, він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки. Покупець мав право вимагати передачу належної якості, в установлений строк і в обумовленому місці. При цьому він повинен був сплатити продавцю обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. У договорі допускалась угода про відстрочку або розстрочку уплати ціни .

Договори найму речей . Загальні положення.Класичне римське право знало три договори найму: найм речей; найм послуг; найм роботи. Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-небудь передає другій стороні в тимчасове користування за певну плату, а різниця полягає в тому, що предметом договору є речі, послуги, робота. Разом з тим існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого певною мірою стримувало рабство. Необхідні роботи виконувалися рабами і до послуг вільних осіб зверталися досить рідко. Проте з розшаруванням вільних утворюється прошарок незаможного населення, що потребувало певної допомоги: малоземельні і безземельні селяни, міська біднота.

З одного боку — численна і дешева робоча сила, з другого — могутні наймачі і наймодавці в особі заможних латифундістів і міських багачів як сторони в договорі знаходилися в нерівних умовах. Це відображалося на правовому регулюванні відносин найму. Так, наймач речі (земельної ділянки) не визнавався її володільцем і не мав володільницьких засобів захисту проти посягання третіх осіб. Такий захист він міг одержати тільки через наймодавця (латифундіста), що більше поглиблювало економічну залежність наймача.

Договір найму речей— це контракт, за яким одна сторона — наймодавець — приймає на себе обов'язок надати іншій стороні — наймачу — в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживчих, оскільки наймач зобов'язаний повернути таку ж саму річ і в такому ж самому стані (таку саму споживчу річ повернути неможливо). Предметом договору могли бути одна або кілька речей. При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймодавець. У найм можна було здати і чужу річ. Вона передавалася в тимчасове користування. Наймач зобов'язаний був повернути таку ж саму річ і в такому ж стані.

Права і обов'язки сторін. Наймодавець повинен надати річ своєчасно і в придатному для користування стані. Він зобов'язаний постійно, на весь час дії договору забезпечувати наймачу можливість нормального і безперешкодного користування річчю (провадити необхідний ремонт). Разом з річчю наймачу передавалися і всі приналежності до неї. Якщо річ чомусь не можна було використовувати, наймодавець відповідав за будь-яку вину.

Основне право наймодавця полягало у вимозі виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором. Найомна плата, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків, часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Якщо наймана плата виплачувалася наперед, а наймач не зміг скористатися річчю не по своїй вині (наприклад, найнятий раб випадково загинув. і не виконав роботу), наймодавець зобов'язаний був повернути найомну плату. Наймачу надавався для цього спеціальний позов.

Найомна плата могла виражатися або в твердій сумі, або в натурі (наприклад, в обумовленій кількості врожаю). При цьому якщо у наймача був неврожай, він не звільнявся від обов'язку внести обумовлену кількість врожаю. Тільки нездоланна сила звіль-няла його від цього обов'язку. Класичні римські юристи так обґрунтовували це положення: урожайність—справа випадку. Один рік може бути неврожай, другий — багатий врожай. У неврожайний рік варто зменшити найомну плату наймачу. Однак в урожайні роки наймач зобов'язаний відшкодувати наймодавцю недоплату а за неврожайні роки.

Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовлений строк у повній цілості. Якщо річ буде повернута не в строк

або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати відшкодування заподіяних збитків.

Права і обов'язки наймача. Наймач має право користуватися найнятою річчю в своїх інтересах. При цьому він міг (якщо в договорі не було прямої заборони) передати річ в користування третій особі (під найм). Проте за схоронність речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач. Зрозуміло, піднаймач відповідав перед наймачем. Наймач мав право вимагати відшкодування витрат, понесених ним щодо найнятої речі під час дії договору. Відшкодуванню підлягали необхідні і корисні витрати, господарська доцільність яких обгрунтована.

Наймач зобов'язаний був дбайливо користуватися річчю, виявляти турботу щодо її цілісності і неушкодженості. Якщо ж пошкодження, погіршення чи навіть загибель речі настали, наймач ніс відповідальність за будь-яку вину, в тому числі і за легку необережність. Він зобов'язувався своєчасно вносити найомну плату.

Договір найму речей, як і більшість договорів, припинявсязавзаємною згодою. Проте в деяких випадках він міг бути припинений Ї за одностороннім волевиявленням. Наймач міг відмовитися від договору, якщо надана річ виявлялася непридатною для користування. В свою чергу, наймодавець, виявивши зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити договір. Смерть однієї із сторін не припиняла договір. Він припинявся із закінченням строку. Однак яікщо наймач продовжував користуватися річчю і після закінчення строку, а наймодавець не заперечував, договір вважається продовженим за взаємною згодою.

Особливістю римського договору найму речей було те, що римське право суворо послідовно дотримувалося зобов'язально-правової природи майнового найму. Це означало, якщо наймодавець до спливу строку договору продавав (або будь-яким іншим способом відчужував) здану в найм річ, то новий власник не був зобов'язаний договором свого попередника. Гай писав: «Якщо хтось здав іншому в найм маєток для одержання прибутків або здав житло, а потім з якихось причин продав маєток або будинок, він повинен потурбуватися, щоб на підставі цього договору (продажу) покупець дозволив колону одержувати прибутки, а жильцю — проживати в будинку; інакше той, кому це буде заборонено, закладе позов (до наймодавця) з договору найма» .В цьому проявилася соціально-економічна залежність наймача від наймодавця. У разі продажу предмета позики подальше збереження чинності договору залежало від волі нового власника переданої в найм речі. Якщо ж договір припинявся, наймодавець ніс відповідальність перед наймачем.

Договір найма послуг— консен суальний контракт, за яким одна сторона — наймит (найнятий — приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони — наймача .

Він не мав широкого поширення і розвитку в Стародавньому Римі через наявність рабства. Всі необхідні послуги виконувалися рабами. Крім того, будь-яка фізична праця вважалася такою, що принижує гідність вільної людини, і тому зневажалась. Проте інколи виникала необхідність в наданні послуг саме вільними: потреба в засобах існування, залежність від патрона, висока кваліфікація чи майстерність вільної людини тощо. Все більше поширювались творча праця, діяльність осіб вільної професії, які за свою працю одержували гонорар.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які ви конувалися за вказівкою наймача (догляд за дитиною, за людьми похилого віку, роботи в саду тощо). Предметом їх не могли бути послуги юридичного характеру.

Договори найма послуг і договори підряду дуже близькі між собою — предметом їх є робота, в договорі найма послуг — процес роботи, а в договорі підряду — готовий результат, який і належить передати замовнику. У першому випадку наймача цікавить саме процес роботи, виконання послуг протягом певного часу, в другому—замовника не цікавить процес роботи. Його інтерес полягає в одержанні в обумовлений строк готового результату роботи— збудованого будинку, пошитого одягу, відремонтованої речі тощо.

Договір найму послуг—двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов'язки і мала права. Найнятий зобов'язаний був виконувати послуги за вказівкою наймача, в суворій відповідності з договором, протягом договірного строку і при тому особисто. Заміна найнятого іншою особою не допускалася. Якщо ж він не міг їх виконати з вини наймача, за ним зберігалося право на винагороду.-

Наймач зобов'язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі і в установлені строки. Якщо послуги не виконувалися внаслідок хвороби найнятого або якоїсь Іншої причини, невиконані послуги наймач міг не оплачувати.

Договір підряду (договір найму роботи —консенсуальний контракт, за яким одна сторона — підрядчик — приймає на себе обов'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні — замовнику — в установлений строк.

Предметом договору є не просто процес; технологія, а саме готовий результат, який підрядчик і зобов'язаний передати замовнику. Якщо результату не буде (хоча може бути, що підрядчик завзято трудився), договір не буде виконаний.

Це договір про найм роботи, тому в ньому відповідно називаються сторони: замовник, що здає роботу, — локатор, сторона, що виконує роботу,— кондуктор. За загальним правилом підрядчик виконує роботу повністю або частково з матеріалів замовника. Робота, виконана повністю з матеріалів підрядчика, перетворює цей договір в купівлю-продаж.

Права і обов'язки сторін. Підрядчик зобов'язаний якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий результат замовнику. Робота повинна бути виконана відповідно до умов договору. Якщо в процесі виконання роботи необхідно відступити від. умов договору, підрядчик повинен повідомити замовника і продовжувати роботу тільки з його згоди. Для виконання роботи підрядчик має право залучати третіх осіб, так званих субпідрядників, проте тільки він відповідає перед замовником за їх вину. Взагалі підрядчик несе відповідальність за упущення при виконанні робіт які сталися за будь-якої вини, в тому числі і легкої необережності.

Підрядчик виконує роботу на свій ризик. Отже, якщо робота буде виконана, але до передачі замовнику випадково загине, збитки від цієї загибелі результату роботи несе підрядчик. Зрозуміло, збитки від випадкової загибелі матеріалів, що були передані замовником, несе він сам.

Підрядчик має право вимагати прийняття виконаної роботи або принаймні її оплати, якщо вона виконана відповідно до договору.

Основний обов'язок замовника (наймача, локатора) полягає в оплаті готового результату роботи. Оплата може провадитися або за повністю виконану роботу, або за окремі виконані частини роботи. Проте якщо в процесі виконання роботи виявиться її подорожчання порівняно з обумовленою винагородою, підрядчик зобов'язаний повідомити замовника і продовжувати роботу тількизйого згоди. Замовник має право продовжувати роботу чи відмовитися від договору.

Договір доручення—консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) приймала на себе обов'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, мандата) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак договір доручення частіше укладався на предмет здійснення саме юридичних дій — вчинення правочинів, виконання процесуальних дій тощо. Водночас допускалося укла

дення договору доручення щодо здійснення послуг фізичного характеру — ремонт взуття, одягу тощо.

За предметом договір доручення наближається до договору найма послуг: в першому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму подур — платний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо виконання яких-небудь дій здійснювалося за плату, це перетворювало договір в найм послуг.

Договір доручення інколи вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз'їздів тощо. Сама робота повіреного не підлягала оплаті. Проте довіритель зобов'язаний був відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Римські юристи пояснювали це так. Договір доручення походить із громадського обов'язку і дружби .Брати плату за послуги, виконані на підставі громадського обов'язку чи дружби, в римському рабовласницькому суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на користь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї честі.

Громадський обов'язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які користувалися повагою, авторитетом. Врешті-решт вони були достатньо багаті і для них плата за послуги істотного значення не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обороту збільшувалась потреба в наданні юридичних послуг. На виконання доручень витрачалося багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — підносити який-небудь подарунок або іншим шляхом матеріально заохочувати, аби в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його працю по виконанню доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Підносити подарунок чи якимось іншим способом матеріально винагороджувати повіреного довіритель спочатку був не зобов'язаний, проте з часом така форма оплати доручення закріпилася.

Права і обов'язки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права і обов'язки в ньому розподілялися нерівномірно. Більш суворі вимоги ставилися до повіреного, незважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлінність тощо. Відомий юрист Павло зазначав: «Справа волі—прийняти на себе доручення, справа необхідності—виконати його» .

Основний обов'язок повіреного — ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен був суворо дотримуватися одержаних вказівок, не відхиляючись від них навіть в тих випадках, коли це могло принести довірителю вигоду. Переконавшись в неможливості виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, він зобов'язаний був повідомити про це довірителя. В разі наполягання довірителя на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому порядку відмовитися від договору. Проте відмова від договору не повинна була нанести довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відповідальності він не ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір помічників. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг відмовитися від прийняття виконання. Виконавши доручення, повірений звітувався перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.

Безоплатність договору доручення робило його невигідним дляг повіреного. Однак римське право встановлювало підвищену відповідальність для нього попри загальному принципу—сторона, яка не мала вигоди в договорі, несе обмежену відповідальність. Особ ливо довірчі відносини між сторонами в договорі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов'язаний був відшкодувати довірителю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невиконанням договору.

Права повіреного в цьому договорі були досить обмежені.Вінміг відмовитися від виконання договору, якщо доходив висновку, що не зможе його виконати належним чином, а також вимагати відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням договору.

Обов'язки і права довірителя. Основний обов'язок довірителя — відшкодувати повіреному понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть в тому випадку, якщо результат доручення не був досягнутий, але без вини повіреного. Крім того, довіритель зобов'язаний був відшкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довірителя. Права довірителя відповідали обов'язкам повіреного.

Припинення договору. Внаслідок особливих довірчих відносин на відміну від інших договорів передбачені і специфічні способи припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від догово

ру. Договір грунтувався на довірчих відносинах, і якщо довіра припинялась, припинявся й договір. Проте повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди довірителю. Він своєчасно повинен повідомити довірителя про відмову від доручення, аби останній міг вжити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї зі сторін. Це також обумовлювалося довірчим характером відносин, спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Проте і в цих випадках повірений зобов'язаний закінчити розпочаті дії,аби запобігти можливу шкоду спадкоємцям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.

Договір товариства— консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об'єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети.

Договір товариства своєрідний в тому плані, що в ньому бере участь практично необмежене число осіб, тобто це багатосторонній договір. Він так само, як і договір доручення, базувався на особливій довірі товаришів один до одного, на впевненості одного в порядності, чесності, сумлінності і добросовісності всіх інших і, навпаки, всіх в кожному. Це логічно, оскільки, об'єднуючи гроші, майно, власні зусилля для досягнення певної (може, навіть, ризикованої) мети, товариші повинні розраховувати на взаємну підтримку, допомогу, виручку тощо. Без такої впевненості успіху в товариській діяльності досягти неможливо. Довірчий характер договору товариства вказує на його походження—він виник на основі сімейних чи родинних зв'язків. Наприклад, спадкоємці, аби не дробити одержану в спадщину ферму, домовлялися між собою щодо способу подальшого її використання. Тому римські юристи визначали товариство як об'єднання, основане ніби на братстві.

Характерною ознакою товариства була спільність майна. Ступінь її визначався в договорі: чи на все майно всіх, хто об'єднувався, чи тільки на те, яке було необхідне для досягнення спільної мети. У першому випадку об'єднувалося все майно, відповідно виникало право спільної власності всіх, хто об'єднувався, на все їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому. В другому—об'єднанню підлягала тільки та частина майна, яка призначалася для досягнення мети. Розміри вкладів визначалися договором — вони могли бути рівними для всіх або різними. Одному зараховувались його організаційні здібності, іншому— майстерність, треті брали участь своїм майном. Отже, внеском могло бути як майно, так і власні зусилля.

Договір також визначав правовий режим об'єднаного майна. Наприклад, це могла бути спільна власність всіх товаришів, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений внесок, передаючи його тільки в користування.

У договорі визначалася також участь товаришів в прибутках і збитках: пропорційно внеску чи особистій участі в справах, в рівних долях всім чи з урахуванням інших факторів. Припускалась умова, за якою визначалася більша доля прибутку одним, менша — іншим, але не так, аби одні одержували тільки прибутки, а інші несли тільки збитки («левове товариство»). Ульпіан, натякаючи на відому байку Езопа, відзначав; «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася тільки вигода, на другого покладалися тільки збитки; таке товариство прийнято називати “левовими” .

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному товаришу надавалося право вийти з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не нанесе збитків іншим. Бажаючий вийти з товариства повинен заздалегідь попередити про це, щоб інші товариші могли завчасно прийняти відповідні заходи проти можливих збитків.

Залежно від того, між ким складалися відносини за договором товариства, вони поділялися на внутрішні та зовнішні. Внутрішні виникали між самими товаришами, зовнішні — між товариством, з одного боку, і третіми особами, з другого. Зрозуміло, характер прав і обов'язків сторін в цих відносинах був неоднаковим

Права і обов'язки сторін у договорі товариства між собою (внутрішні відносини). Кожна із сторін (кожний товариш) мав право вимагати обумовленої участі в розподілі прибутків, одержаних внаслідок успішної діяльності товариства. Розмір долей зумовлювався при укладенні договору—він міг бути рівним для всіх товаришів, але міг бути й іншим. Кожен товариш мав право виходу з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не вчинить шкоди іншим товаришам. Кожному товаришу надавалося право вимагати від інших прийняти на себе частину збитків, заподіяних випадковою загибеллю чи пошкодженням майна товариша, внесеного в спільну справу.

Обов'язки товаришів досить численні й різноманітні. Кожен із них зобов'язаний був внести обумовлене майно і в обумовленому розмірі як внесок в спільну справу. Це могли бути речі, грошові кошти або послуги. Внесене майно стає спільною власністю товариства, а у разі випадкової загибелі чи пошкодження збитки несли всі товариші. При цьому ризик випадкової загибелі речей, визначених родовими ознаками, лягав на товаришів з моменту передачі їх в спільну справу, а індивідуально визначених речей—з моменту укладення договору .«Бо повинні бути спільними як вигода, так і збитки, що виникли не за вини учасника товариства...»,— зазначав Юліан .

Важливим обов'язком кожного товариша було добросовісне ставлення до спільної справи. При цьому добросовісність визначалася на відміну від інших договорів конкретно—до справ товариства кожний його учасник повинен був ставитися так, як він ставиться до своїх власних справ. У даному випадку настає відповідальність за конкретну вину .

Все набуте в спільній справі кожний товариш зобов'язаний передати товариству і звітувати за здійснені дії, В разі зловживання одниміз товаришів до нього міг бути закладений позов, що внпли вав з договору, за яким винний присуджувався до безчестя . Суворість відповідальності пояснюється довірчим характером договору товариства.

Правові відносини товариства з третіми особами (зовнішні відносини) Товариство не було юридичною особою, тому в зовнішніх відносинах кожний товариш виступав і діяв від власного імені. В разі порушення договору, укладеного від імені товариства з третіми особами, перед цим зовнішнім контрагентом відповідав гой товариш, який укладав з ним договір —він ставав і правомочним, і зобов'язаним перед ним. Тільки після передачі всього одержаного за цим договором до каси товариства зовнішній контрагент міг заявляти вимоги до інших товаришів.

Договір товариства припинявся односторонньою відмовою будь-кого з товаришів від продовження спільної справи, при досягненні - спільної господарської мети чи в зв'язку зі смертю одного з учасників товариства, а також внаслідок неспроможності одного з товаришів, що виявилась. Однак після виходу або смерті одного з товаришів інші за мовчазною згодою могли продовжувати розпочату справу Проте це вже буде новий договір товариства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Реальні контракти	\|	Безіменні контракти

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.