Основні етапи розвитку римського спадкового права

У багатовіковій історії римського спадкового права можна по мітити чотири етапи:

а) спадкування за давнім цивільним правом;

б) спадкування за преторським едиктом

в) спадкування за імператорськими законами;

г) спадкування в праві Юстініана.

Спадкування за давнім цивільним правомрегламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак внаслідок сімейного характеру власності давнього періоду основним видом спадкування було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій самій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже в основному переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту яка тільки усталювалася.

У цей же період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи,— не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також із Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержує всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четвертину спадщини, решта залишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четвертину спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом не закликалися.

Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесли преторські едикти і практика застосування їх, Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і активно застосовувалися в період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, розклад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообороту зумовили потребу істотної зміни спадкового права. Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту. В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, складені з відхиленням від жорстких формальних вимог давнього часу. Так була спрощена форма заповіту.

За давнім цивільним правом еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що вступила до шлюбу і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Проте це не влаштовувало і самих рабовласників. Тому претори знову виявили неабияке мистецтво. Оскільки відповідно до норм цивільного права не можна було визнати спадкоємицею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною.

Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в разі, коли спадщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Так поступово, подібно тому як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і розвивається преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємдів за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів була практика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за цивільним правом до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадкування не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату дві системи спадкування за старим цивільним правом і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогресивніші ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. В період принципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом передусім виробничих відносин, що змінювалися, товарообороту, який розвивався, посилення індивідуальної приватної власності римське спадкове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстініана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і наведено в кодифікації Юстініана.

Спадкування в праві Юстініана. У 542 р. новела 115 кодифікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстініана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що знайшло відбиток у зміцненні спадкування за законом.

Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах. Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спадщина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, реформоване Юстініаном, увібрало в себе багатовіковий досвід народних традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні поняття спадкового права	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.