Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Гносеологічні засади взаємозв’язку філософії та права

 


Абстрактність філософії часто ототожнюють з її відірваністю від дійсності. Філософія права - чи ненайпрактичніша з філософських дисциплін. Її предметом є феномен, який відіграє роль найміцнішої основи, найефективнішого засобу регуляції як суспільних відносин у цілому, так і стосунків між окремими людьми, зокрема. Це явище - право в його різних формах прояву. Коли юрист за фахом і за родом діяльності звертається до аналізу звичних правових процедур, наприклад, судового слідства і пошуку істини як основи справедливого вироку, він неминуче наштовхується на цілу низку філософських проблем, не розв’язавши яких в той чи інший спосіб неможливо прийняти певне рішення. Так, у наведеному прикладі судове слідство постає складним інтелектуальним процесом, перенасиченим гносеологічною проблематикою: як співвідносяться об’єктивні та суб’єктивні фактори в процесі слідства (адже відомо, що особистість судді значно впливає на характер вироку), якими методами здійснюється пізнання, як розуміється істина, що таке справедливість і який смисл покарання тощо. Ці та безліч інших подібних чисто філософських питань просто пронизують усю правову матерію і подібно до того, як у Данте сатана вигукує: “ти не підозрював, що я логік”, так і юрист може сказати: “ти не підозрював, що я філософ”.[1] Коли ж вийти за межі конкретних юридичних процедур і заглибитися в аналіз більш фундаментальної проблеми природи права, то взагалі може виникнути питання: чим є право більше - правом чи філософією? В усякому випадку не можна не погодитися з відомим юристом і правознавцем Є.Спекторським, який підкреслював, що “всі три галузі філософії - етика, метафізика і гносеологія - тісно пов’язані з юриспруденцією”.[2]

Філософія, займаючись правом, не зраджує сама собі, вона не досліджує одне з явищ зовнішнього світу, вона досліджує саму себе. В цьому розумінні право можна назвати прикладною філософією. Інколи дослідження права значно корисніше для філософії, ніж для самого права, більш ефективніше, ніж філософська саморефлексія.

Право оживляє філософію, пов’язує її з дійсністю, показує, що її категорії, абстракції - не порожні схеми, а засоби перетворення дійсності за допомогою права. “Виявивши гносеологічну природу права (курсив наш. – А.К.) як такого, ми зрозуміємо, наскільки пра­вильно буде застосовувати до явищ правових ті ж самі категорії, під якими ми розглядаємо явища світу конкретного”.[3] Право є джерелом життєвої енергії філософії, оскільки випливає з самих безпосередніх життєвих ситуацій. Філософія ж робить право осмисленим, надає йому всезагального характеру, наближає його критерії до абсолютних критеріїв істини, добра, справедливості. Філософія без права мертва, право без філософії порожнє.

Однак традиція взаємовідносин представників філософії та юриспруденції не відзначаються їх особливою прихильністю одне до одного, що не могло не відбитися на науковому співробітництві. Снобізм і зверхність філософів щодо юристів пояснюється тотальним матеріалізмом і меркантилізмом останніх. Цей матеріалізм проявляється в предметі діяльності юристів, пов’язаному передусім з відносинами власності, з володінням, користуванням і розпорядженням майном, маєтком, спадщиною, товаром, річчю та ін.; меркантилізм же проявляється в бажанні юристів мати непоганий зиск з причетності до регулювання вказаних відносин власності і схильності саму свою професію перетворювати на значну і впливову влас­ність. Тому професія юриста (подібно до професії лікаря чи священика) завжди у народі користувалась авторитетом і визнавалась як така, що дає хороший прибуток і матеріальну забезпеченість. Професія філософа щодо цього є повною протилежністю, тому в їх зверхності неважко розгледіти приховані елементи заздрощів, а в снобізмі - форму психологічного самозахисту. І справді, філософів, як правило, не люблять, адже кому приємна критика. Філософ - це завжди рефлексія, духовна й інтелектуальна напруга, а кому приємна напруга, результатом якої найчастіше бувають сумні істини. За що любити філософа? До того ж філософія не годує людей, та й сам філософ, як правило, ледь зводить кінці з кінцями. Юристи ж зверхньо дивляться на філософів як на ідеалістів і мрійників, відірваних від життя, не здатних закріпитись у ньому, але навчають інших мистецтву життя. Юристи інтуїтивно вірно “б’ють” по віковічному “комплексу життя” філософів, але абсолютизація юридичного матеріалізму неминуче самих юристів заганяє в капкан дискредитації права і власної професії. Так само абсолютизація філософського ідеалізму відштовхує значну частину прихильників ідеалів рівності та справедливості. Філософія розходиться з правом, тоді як насправді вони потребують одне одного.

Взаємне відштовхування філософії й права часто спостерігається і в сфері наукових досліджень, у якій до причин негації, вказаних вище, додаються ще причини гносеологічного плану. Юриспруденція завжди виявляє себе у сфері конкретного знання, філософія - це завжди система високих абстракцій. Коли філософ судить про право, він до кінця залишається філософом за методами дослідження, його теорія права перетворюється на варіант власної філософської системи і лише віддалено нагадує живе право, що функціонує в суспільстві. “Філософія права” Гегеля - класичний приклад цієї ситуації. Геніальні знахідки Гегеля, звичайно, не мали безпосереднього практично-правового наслідку. Те, що філософ розглядає право не через конкретну норму, інститут, навіть не через сукупність галузей, а загалом право як ціле, сприяє ігноруванню досягнутих результатів величезною армією практичних юристів. Філософів мало цікавить конкретика, юристів - абстрактні ідеї. “Тим гірше для фактів“, - заявляють філософи, коли деякі з них не узгоджуються з їхніми схемами. “Закон є закон”, - кажуть юристи, якщо він не відповідає ідеї справедливості. Та у будь-якому випадку філософу не обійтися без фактів, а юристу без ідей, і коли один з них звертається до аналізу права, інший - до філософського обгрунтування своїх принципів, то, як правило, виявляється слабке знання права філософом і відсутність найменшої орієнтації в світі філософських концепцій у юриста. Філософія - це довічний комплекс у юристів, як життя - у філософів. Юрист звикає гордо і впевнено дивитися на життя, але згодом тільки у філософії він починає відчувати і бачити щось вище за себе і свою професію, починає розуміти, що основні постулати і принципи права базуються саме на філософії, в якій він не впевнений, не орієнтується, яку не знає і боїться. Когось це спонукає схилити голову перед філософією, когось – відверто ігнорувати її, що не сприяє ні філософії, ні праву. Філософи мало приділяють уваги праву, тому що воно є лише окремим елементом світу, буття, їхні ж системи мають загальний, онтологічний характер. Мистецтво, регілія, наука, право - це лише конкретні прояви їх онтологічних і гносеологічних ідей. То чи варто займатися тільки правом? З іншого боку, тотальна конкретність юридичної діяльності заземлює і не дає піднестися до світу ідей, з часом здається, що немає в цьому й необхідності. Отже, і в гносеологічному плані не завжди перетинаються шляхи філософії і права. Складається парадоксальна ситуація, коли взаємною негацією характеризується явища, які онтогенетично споріднені, взаємопронизують, взаємозумовлюють одне одного. Таємниця, як завжди, знаходиться там, де найменше її очікували знайти. Саме в праві й через право філософія здатна подолати свій “комплекс відірваності від життя” і саме у філософії й через філософію право здатне самовизначитись і стати дійсним автентичним правом.

Право наскрізь філософізоване явище. Це проявляється на всіх рівнях правової матерії, стосовно всіх аспектів філософського знання: онтологічного, гносеологічного, логічного, аксіологічного і навіть естетичного. Так, будь-яка національно-правова система, не кажучи вже про ту чи іншу філософсько-правову концепцію, базується на певній явно чи неявно прийнятій онтології, що зумовлює як політику права загалом і процеси правозастосування, так і методи правового пізнання, засоби розгортання права і правореалізації. Ще в стародавні часи, в античності право трактували як явище космічного походження. Порядок і гармонія космосу є природною основою порядку, що формується державою в соціальному бутті. Коли закони, які встановлюються, не відповідають цьому космічному порядку, - руйнуються держави, імперії, хаос поглинає життя суспільства.[4] Рефлексія правової онтології здійснюється і в сучасному світовому правознавстві. Про це свідчить концепція “онтологічної структури права” А.Кауфмана, правова концепція “автономного прояву життя” Г.Хенкеля, який є послідовником критичної онтології Н.Гартмана, а також відома онтологічна концепція “права буття” Р.Марчіча.[5] В останнього сутність права - це виключно онтологічна проблема. Існує універсальний космічний порядок - право буття. Будь-який історично встановлений правопорядок грунтується на невстановленому порядку буття. Право ідентичне з порядком буття і в основі своїй з ним єдине. Принципом устрою порядку буття є норма, а кожна норма позитивного права повинна відповідати буттю, що має структуру норми. Норми позитивного права не можуть бути вигаданими: людина постійно виявляє право, точніше серцевину права, яка міститься в бутті. Право не чиста вигадка людей, воно вкорінене в бутті і тому має метафізичну природу. Саме це мав на увазі вже згаданий вище Є.Спекторський, коли так відповідав на скептичну реакцію щодо метафізики практичних працівників права: “Юристи, які люблять франтувати своїм реалізмом, звичайно, рішуче відкидають як метафізику загалом, так і метафізику юриспруденції, зокрема. Але при цьому вони випускають з уваги те, що є два реалізми - реалізм емпіричної, експериментальної науки, яка нічого не визнає, окрім факту, і реалізм метафізики, що приймає за конкретні факти предмети своєї віри. Вони випускають з уваги те, що самі надто часто наближаються до реалізму другого типу. Вони не помічають, що їх реалізм досить часто нагадує “реалізм” тих схоластичних метафізиків середньовіччя, котрі, на відміну від номіналістів, визнавали за універсаліями, за абстрагованими поняттями реальне, конкретне буття, те, що німецькою так добре передається словом Dasein. Світ права - це зовсім особливий світ, мовби надбудований юриспруденцією над емпіричною дійсністю...“.[6] Найбільш очевидна відмінність онтологічних настанов проявляється в зіставленні різних національно-правових систем. Так, романо-німецька система права виходить з онтології, значною мірою обгрунтованою ще в Гегелівській “Філосо­фії права”: розвиток права узгоджується з розвитком світового, абсолютного духу, якому притаманні такі властивості, як системність, ієрархічність, повнота, фундаментальність. Відповідно до вказаних настанов розвивались і законодавства у країнах, приналежних до даної системи права. Пунктуальність і тотальна систематизованість німецького права, знаменитий Кодекс Наполеона яскраво демонструють, як ті чи інші свідомо чи несвідомо прийняті онтологічні принципи й настанови, певна метафізика реалізуються у позитивному праві й визначають особливості правозастосувальної політики. Англо-саксонська національно-правова система характерна для країн, що історично були батьківщиною емпіричної онтології та філософії прагматизму (Англія, США). Тут право діє, виходячи з практичних міркувань, тут не будували метафізичні правові системи, а діяли, бо час - це гроші й тому замість громіздкого механізму законотворення, страшенно розтягнутого в часі, створюється механізм прецеденту, ефективний, швидкий, конструктивний, який, розв’язучи конкретний спір про право в процесі судочинства, водночас заповнює прогалини в правовій системі.

На рівні гносеології зв’язок філософії і права ще більш очевидний, ніж на рівні онтології. Право - тотально гносеологізоване явище. Більше того, є всі підстави стверджувати, що пізнання постає найглибиннішою сутністю права: є процес пізнання - можна говорити про наявність права, немає пізнання - немає й права. Неможливо винести справедливий вирок, не дізнавшись при істинні обставини справи; неможливо прийняти правовий закон, не проаналізувавши, не пізнавши соціальну ситуацію в суспільстві; а прийнявши справедливий закон, неможливо сподіватися на його ефективну дію, якщо не виявити гносеологічні особливості функціювання правосвідомості суб’єкта права. Який би ми не взяли елемент правової дійсності, він завжди є гносеологічно навантаженим, а будь-який факт реалізації права завжди пов’язаний з певною гносеологічною інтенсивністю. Саме ця обставина дає підстави стверджувати, що пізнавальний аспект права є його обов’язковою сутнісною ознакою, а пізнавальна інтенсивність права - необхідною умовою його існування. “Гно­сеологічна природа права”[7] є об’єктом окремої теоретико-пра­во­вої науки - гносеології права, предмет якої – вивчення закономірностей правового пізнання як необхідної умови функціювання і розвитку самого права.

Деякі правознавці й філософи права, усвідомлюючи надзвичайне значення пізнавальної природи права, зводять усю філософію права до теорії правового пізнання. Так, В.Вальденберг розуміє філософію права як науку про межі юридичного пізнання. “Тому ми й визначаємо філософію права просто як теорію пізнання права“,[8] - такий його висновок. Сучасний дослідник права Д.А.Керімов так визначає специфіку філософії права: “Філософія права це не що інше як інтеграція всієї сукупності принципів пізнання, вироблених нею самою, загальною філософією і комплексом юридичних наук, застосованих у процесі дослідження специфіки правової дійсності, її розвитку та перетворення”.[9]

Розуміння філософії права як теорії пізнання права не може не викликати амбівалентних почуттів у юриста й однозначної симпатії у філософа, та водночас і критики останнього. Дійсно, зведення філософії тільки до пізнання не лише нівелює її, але й відкидає фундаментальні проблеми взаємозумовленості онтології та гносеології, онтології та аксіології, гносеології та логіки, логіки й аксіології та ін. Та чи інша гносеологія, звичайно, не може не бути зумовленою явно чи неявно прийнятою онтологією, а певна гносеологія зумовлює і специфічну логіку пізнання світу загалом, і права, зокрема. Тому структура філософії права нагадує специфічний “філософсько-пра­вовий квадрат”, елементами якого є такі розділи знання, як онтологія права, гносеологія права, аксіологія права і логіка права. Обмеження філософії права теорією пізнання права є зведенням її тільки до гносеології права. При такому розумінні філософії права вона постає наукою, що задає універсальну макромодель правової дійсності, конкретні ж філософсько-правові концепції є специфічними, індивідуальними проявами цієї універсальної макромоделі. Коли в тій чи іншій філософсько-правовій концепції абсолютизується онтологічний аспект (як, наприклад, у згаданій вище концепції Р.Марчича),[10] то утворюється група онтологічних концепцій права, коли ж абсолютизується гносеологічний аспект - виникають гносеологічні концепції права і т. д. Кожна існуюча національно-правова система також є історично конкретним проявом універсальної макромоделі права. З цієї точки зору філософію права можна визначити як науку про закономірності вивчення сутнісної природи права як динамічної єдності його онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і логічних засад.

Не можна сказати, що правознавці не усвідомлюють глибинного взаємозв’язку вказаних аспектів права, але при визначенні предмета філософії права часто акцентують увагу на якомусь одному з них. Так, той же А.Д.Керімов зазначає, що “предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття”. Але відразу зауважує: “Якщо загальна філософія пізнає відповідні об’єкти як в онтологічному, так і в гносеологічному аспектах..., то філософія права, спираючись на онтологію права, переважно пізнає гносеологічне їх значення”.[11] Насправді філософія права вивчає всі вказані аспекти права, а головне - закономірності їхньої взаємодії і взаємозв’язку, формулюючи у такий спосіб універсальну макроструктурну теоретичну модель права, здатну бути орієнтиром для аналізу конкретних філософсько-правових концепцій і розвитку реальних правових систем.

Те, що право сьогодні є найбільш ефективним засобом регулювання суспільних відносин, а з іншого боку, як ми намагалися показати вище, наскрізь філософізоване явище, дає підстави для висновку, що саме через філософію права як таку, що найбільше впливає на право, філософія може реально впливати і на соціальну дійсність, реалізовувати себе в суспільних відносинах і, отже, знімати свій комплекс “відірваності від життя”. В цьому і полягає смисл тези, що філософія права це найпрактичніша з філософських дисциплін. У цьому ж проявляється значення, яке має курс філософії права в системі гуманітарної освіти.

Для майбутніх юристів філософія права - це курс, завдяки якому право як сукупність і нагромадження нормативних актів перетворюється в осмислене духовне явище. “Без філософії права юрист вивчає, власне кажучи, “законознавство”, і лише філософія права перетворює його предмет вивчення на правознавство, науку людського світу”.[12] Саме через філософію права юрист засвоює ті віковічні цінності, фундаментальні категорії та інтелектуально-пізнавальні засоби, які згодом будуть для нього слугувати орієнтиром у його правозастосувальній діяльності. Для майбутнього ж філософа курс філософії права має розкрити і підтвердити одну з найважливіших особливостей філософії: дух, ідея є основою дійсності, самою сутністю буття. Будучи найабстрактнішою наукою, філософія водночас є найконкретнішою, найпрактичнішою наукою. Ідеї та цінності філософії так чи інакше втілюються в життя через право.[13]




Переглядів: 1103

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Козловський А.А. | Пермяков Ю.Е.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.