Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Державне регулювання діяльності фінансових посередників

Основними учасниками фінансового ринку, що забезпечують ефективне його функціонування та перерозподіл фінансових ресурсів, є фінансові посередники.

Фінансові посередники – це сукупність фінансових установ (банки, страхові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо), які акумулюють кошти фізичних та юридичних осіб, зокрема й шляхом випуску цінних паперів, а потім на комерційних засадах надають ці кошти позичальникам. Фінансові посередники або фінансові інститути – це організації, що випускають фінансові зобов’язання (вимоги до себе) і продають їх як активи за гроші.

Розвиток фінансових посередників є необхідною передумовою розвитку інших секторів національної економіки. Акумулюючи значні обсяги коштів, фінансові посередники є потужним джерелом інвестицій, а отже, інноваційного розвитку економіки. Однак через повільну трансформацію вітчизняної економіки, низький життєвий рівень населення та незначні грошові заощадження діяльність вітчизняних фінансових посередників в Україні не є активною. Створення фінансових інститутів відбувається досить нерівномірно, що призводить до відсутності можливості їх ефективного функціонування і відсутності довіри з боку власників заощаджень.

За характером проведення операцій виділяють депозиторські фінансові інститути, ощадні та інвестиційні.

Депозиторські установи – класичні комерційні банки, ощадні установи, кредитні спілки, характер проведення операцій яких полягає в тому, що вони залучають тимчасово вільні фінансові ресурси у фізичних та юридичних осіб, а потім розміщують їх у вигляді кредитів суб’єктам господарювання.

Ощадні установи контрактного типу включають страхові компанії зі страхування життя, страхові компанії, що забезпечують інші види страхування та недержавні пенсійні фонди. Зазначені фінансові установи залучають кошти перш за все фізичних осіб з розрахунку, що для більшості з них найближчим часом не потрібно буде здійснювати виплати, які формують довгострокові інвестиційні кошти.

Третя група – це безпосередньо інвестиційні посередники – інвестиційні банки, різноманітні інвестиційні фонди та компанії з управління активами, які безпосередньо працюють на ринку капіталу з цінними паперами емітентів.

За іншою класифікацією фінансових посередників поділяють на банки та небанківські фінансові інститути (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, факторингові та лізингові компанії, інститути спільного інвестування).

Фінансові посередники виконують ряд важливих функцій у розвитку економіки країни:

1) забезпечення ефективного зведення заощадників і позичальників;

2) забезпечення рівноваги на фінансовому ринку шляхом узгодження попиту та пропозиції на фінансові ресурси, приведення фінансових інструментів відповідно до потреб ринку;

3) зниження трансакційних витрат на основі ефекту масштабу;

4) диверсифікація ризиків окремих вкладників і забезпечення її зниження;

5) нейтралізація проблеми асиметричної інформації на фінансовому ринку країни.

Проте макроекономічна роль фінансового посередництва полягає в акумулюванні заощаджень та трансформації їх в інвестиції, що, у свою чергу, впливає на економічне зростання, соціально-економічний розвиток.

Основними диспропорціями у розвитку сучасного фінансового сектору є: непропорційне щодо реального сектору зростання активів фінансових установ; домінування короткострокових форм інвестування; відрив потоків капіталу від потоків товарів та послуг; ускладнення контролю та регулювання за функціонуванням установ фінансового сектору; суттєве ослаблення ліквідності провідних фінансових ринків; кількісне та якісне домінування спекулятивних складових у структурі фінансових потоків; тощо.

Необхідність державного регулювання фінансового посередництва пояснюється також специфікою діяльності банків. Так, банки працюють в основному за рахунок залучення коштів великої кількості вкладників, тісно пов'язані з іншими банками через систему міжбанківських зв'язків. Банки виконують важливі для національної економіки функції. З їх допомогою забезпечується грошовий обіг, вони мають величезний вплив на стабільність грошової одиниці, акумулюють кошти багатьох учасників фінансового ринку, здійснюють розрахунки тощо. І найменші перебої у цих функціях можуть заподіяти великої шкоди національній економіці, зокрема, спровокувати системну фінансово-економічну кризу.

Державне регулювання фінансового посередництва – це система заходів, за допомогою яких органи державної влади забезпечують стабільне, безпечне функціонування фінансових інститутів та запобігають дестабілізуючим процесам у фінансовому секторі. При цьому основною метою регулювання фінансово-посередницької діяльності в цілому виступає забезпечення фінансової стабільності та захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

З метою забезпечення фінансової стабільності та стимулювання економічного розвитку основними напрямами державної політики є:

— проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

— захист інтересів споживачів фінансових послуг;

— створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

— створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

— забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

— додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

— запобігання монополізації та створення умов для розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

— сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності фінансових посередників в Україні, крім загальних органів державної влади, здійснюють спеціалізовані фінансові регулятори:

ü діяльності банків — Національний банк України;

ü діяльності небанківських фінансових інститутів — Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;

ü діяльності усіх фінансових інститутів на ринку цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг, і зобов'язані своєчасно повідомляти один одному про будь-які спостереження та висновки, необхідні для виконання покладених на них обов'язків.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів та інші види діяльності.

Держфінпослуг є уповноваженим органом — спеціальним органом виконавчої влади, на який покладено функції регулювання ринків фінансових послуг. Держфінпослуг працює за колегіальним принципом на основі Положення, затвердженого Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

До головних завдань діяльності Держфінпослуг належать: розробка стратегії розвитку та вирішення системних питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні; здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері; захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування в межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання та припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг.

У межах своєї компетенції Держфінпослуг розробляє та запроваджує нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності фінансових інститутів здійснюється у таких формах:

1) Ведення державних реєстрів фінансових установ. Держфінпослуг веде Державний реєстр фінансових установ; Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків); Державний реєстр страхових та перестрахових брокерів; реєстр аудиторів, яким надається право на проведення аудиторських перевірок фінансових установ; тощо. Національний банк України, у свою чергу, веде: Державний реєстр банків; офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

2) Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку веде: реєстр професійних учасників ринку цінних паперів; реєстр інститутів спільного інвестування; реєстр аудиторів і аудиторських фірм, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів та їх похідних; Державний реєстр уповноважених рейтингових агентств.

3) Ліцензування діяльності з надання фінансових послуг. Діяльність фінансових установ на ринку фінансових послуг відбувається на підставі ліцензії, що видається Уповноваженим органом.

4) Нагляд за діяльністю фінансових установ. Нагляд за діяльністю фінансових установ — система контролю та активних упорядкованих дій уповноваженого органу, спрямованих на забезпечення дотримання фінансовими установами законодавства України та встановлених нормативів (щодо ліквідності, платоспроможності, прибутковості та ін.), з метою забезпечення стабільності фінансової системи та захисту інтересів клієнтів.

5) Застосування Уповноваженим державним органом заходів впливу. У разі порушень фінансовими установами законів або інших нормативно-правових актів, Уповноважений орган може застосовувати певні заходи впливу, а саме: зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення; вимагати скликання позачергових зборів учасників (акціонерів) фінансової установи; накладати штрафи на фінансові установи; тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг; порушувати питання про ліквідацію установи та ін.

У світовій практиці залежно від особливостей функціонування національних фінансових систем, зумовлених специфікою історичного розвитку, законодавства, традиціями, політичною структурою, рівнем економічного розвитку та регулювання економіки, виокремлюють три основні моделі наглядових систем: секторну, за завданнями та модель єдиного нагляду.

Секторна модель ґрунтується на чіткому розподілі завдань і функцій наглядових органів за діяльністю окремих секторів — банківського, страхового та фондового (інвестиційного). Для більшості країн така модель є базовою, оскільки становлення нагляду за діяльністю фінансового сектору починалося саме з неї. Це пояснюється тим, що окремі сектори історично з'являлися незалежно один від одного та розвивалися різними темпами на основі використання різного законодавства, різних інструментів і методів. Як свідчить аналіз, уперше тенденція відходу від секторної моделі для більшості європейських країн найчіткіше простежувалася в 2000 р., а з 2003 р. значно посилилася. Протягом 2000—2006 рр. від секторної моделі відмовилися 13 європейських країн. Однак Греція, Іспанія, Кіпр, Литва, Словенія, а також Болгарія і Румунія, які приєдналися до ЄС з 1 січня 2007 р., зберігають секторну модель у повному обсязі.

Відповідно до моделі за завданнями обов'язки наглядових органів розподілено на основі завдань і функцій нагляду на: пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників і на регулювання бізнесу у фінансовому секторі (Нідерланди, окремі її елементи застосовуються у Франції, Португалії та Італії). Зазначену модель слід розглядати як перехідну від секторної до моделі єдиного нагляду.

За умови використання моделі єдиного регулятора відбувається концентрація всіх наглядових функцій в єдиному наглядовому органі. У деяких країнах ці функції виконує центральний банк (Чехія, Словаччина), в інших — єдиний наглядовий орган відокремлено від центрального банку (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина).

Вважається, що модель єдиного нагляду може бути найбільш прийнятною лише для невеликих країн з відносно малим або недостатньо розвинутим фінансовим сектором. Разом із тим, можна навести приклад Данії, Швеції, Великої Британії та Норвегії — країн з добре розвинутим фінансовим сектором, які застосовують третю модель нагляду.

Зміни у структурі регуляторних органів зумовлені низкою чинників, головними серед яких є такі: розширення та інтеграція міжнародних фінансових ринків, що потребує посилення координації зусиль та уніфікації відповідальності наглядових органів, які регулюють діяльність фінансових установ; інституційне, технологічне, технічне, правове та функціональне ускладнення бізнесу у фінансовій сфері; посилення взаємозв'язків між окремими складовими фінансового сектору; поява фінансових конгломератів, що об'єднують різні ринки фінансових послуг.

Системи регулювання та нагляду за діяльністю установ фінансового сектору характеризуються посиленням ролі та розширенням наглядових функцій і повноважень центральних банків. Це пов'язано з тим, що центральні банки відіграють ключову роль у забезпеченні фінансової стабільності. Наприклад, центральні банки Бельгії, Великої Британії, Естонії, Латвії, Польщі, Фінляндії, Франції, Швеції беруть безпосередню участь в управлінні банківським наглядом шляхом призначення (або рекомендації для призначення) членів правління органу банківського нагляду, а також шляхом участі представників центрального банку в наглядовій раді цього органу. Спільне використання центральним банком та іншими наглядовими органами фінансових ресурсів і персоналу характерне для банків Бельгії, Франції, Латвії, Польщі та Ірландії.

Існує кілька причин створення єдиного мегарегулятора фінансового сектору: універсалізація діяльності фінансових інститутів, ускладнення структури фінансового сектору (утворення конгломератів), економія бюджетних коштів на управлінні тощо.

На сьогодні в Україні найкраще організований нагляд і регулювання діяльності банківських установ, оскільки найбільший досвід роботи має саме Національний банк України. Основні проблеми організації регулювання та нагляду за функціонуванням небанківських фінансових установ полягають у частій зміні законодавства та інституційних рамок нагляду, недостатньому рівні незалежності наглядових органів і прозорості їх діяльності, політичної та громадської підтримки, дефіциті кваліфікованих кадрів, недостатньому фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні.

Звертаючи увагу на позитивні й негативні аспекти створення об'єднаного органу регулювання і нагляду за діяльністю установ фінансового сектору та враховуючи світовий досвід розвитку такого процесу, можна стверджувати, що в перспективі Україна також змушена буде піти шляхом консолідації наглядових і регулятивних функцій у фінансовому секторі разом із запровадженням відповідних інституційних змін. З метою економії бюджетних коштів, забезпечення фінансової стабільності, кращої координації дій та відповідальності за прийняті рішення поступове створення фінансового мегарегулятора в Україні є виправданим. Однак такий процес потребує досить багато часу, а його ефективність визначатиметься рівнем розвитку фінансового сектору.

[2] Варналій З. Основи підприємництва: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 239 с. – С.150.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.	\|	Animoto

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.