• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні інститути цивільного права країн континентальної правової сім'ї

Суб'єкти цивільного права

В основу визначення суб'єктів цивільного права у країнах континенталь­ної світової правової сім'ї було покладено основоположний принцип нового буржуазного права — принцип юридичної рівності. Він знайшов своє закрі­плення в перших кодексах цивільного буржуазного права. Так, у французь­кому Цивільному кодексі було встановлено, що будь-який француз користу­ється цивільними правами, здійснення котрих не залежить від якості громадянина. Але рівність правоздатності не можна вважати абсолютною, вона була відповідною своєму часові: правоздатність жінки обмежувалася сімейним правом і значно більшими можливостями чоловіків бути учасни­ками майнового обігу. Права іноземних громадян були відмінні від прав, що їх мали французи: вони визначалися конкретними угодами з тієї чи іншої сторони.

Цивільно-правова дієздатність наставала з 21 року. Після цього її обмежен­ня були можливі лише у сфері шлюбно-сімейних відносин або внаслідок опіки. Передбачалась і можливість повного позбавлення дієздатності. Широкі повно­важення в цьому були надані суду та родичам, що зробило таку опіку інститу­том архаїчним і навіть реакційним у правовому розумінні.

Правовий статус фізичних осіб за Німецьким Цивільним уложенням мало чим відрізнявся від французького: цивільна дієздатність наставала також з 21 року; суттєвих відмінностей між правовим статусом чоловіка і жінки, за виня­тком тих, що витікали з шлюбно-сімейного права, не передбачалося. Згідно зі Вступним законом, узаконення віку цивільної дієздатності поширювалося й на всі приватноправові відносини, пов'язані з земським правом.

Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце внаслідок душевної хвороби, марнотратства або через ігнорування своїх сімейних та громадських обов'язків. Умовою для прояву своєї дієздатності була наяв­ність точного місцезнаходження (місця постійного проживання або основно­го знаходження).

Протягом другої половини XIX ст. і надто ж у XX ст. у правовому статусі фізичних осіб країн континентальної правової сім'ї, як і загалом у світі, відбу­лися значні зміни, що характеризувалися його подальшою демократизацією. У галузі правоздатності затверджується рівність всіх громадян без відмінностей національності, статі, віросповідань перед цивільним законом: скасовуються майже всі обмеження в цивільній правоздатності заміжніх жінок, продовжу­ється гуманізація інституту опіки та піклування.

Розвиток капіталістичних відносин поставив на порядок денний питання про визнання ще одного суб'єкта цивільно-правових відносин — юридичної особи.

Характерною рисою Цивільного кодексу Франції є невизнання юридичних осіб як суб'єктів цивільного права. Таке негативне ставлення до юридичних осіб пояснюється: нерозвиненістю капіталістичних відносин, коли індивідуаль­на підприємницька діяльність відігравала головну роль, а нечисленні торгові товариства діяли за правилами Торгового кодексу; страхом перед поновленням в цій формі феодальних установ і насамперед церковних.

На відміну від кодексу Наполеона, Німецьке Цивільне Уложення як суб'єк­та цивільного права визнає юридичну особу. Інститут юридичної особи виявив­ся зручною формою вираження процесу концентрації капіталу, що набув по­ширення наприкінці XIX століття.

Німецьке цивільне уложення називає два види юридичних осіб: ферейни (товариства, союзи) та установи.

Ферейни — це союзи осіб, пов'язаних членськими правами та обов'язками. Ці союзи можуть бути або господарськими (мають на меті прибутки), або него­сподарськими (переслідують культурні, наукові й інші цілі). За законом, союзи для того, щоб бути правоздатними, повинні мати: 1) устав; 2) місце розташу­вання; 3) правління.

Установи утворюються в силу волевиявлень приватних осіб, котрі виді­ляють для досягнення визначеної мети певне майно.

Німецьке Цивільне Уложення не визначає змісту правоздатності юридичних осіб: вона розуміється як така, що випливає з самого факту їх утворення. Тим самим Уложення визнає за юридичною особою дуже широку правоздатність. Разом із тим держава зберігає право контролю за діяльністю юридичних осіб і може позбавити їх правоздатності, якщо ця діяльність загрожує суспільним ін­тересам.

Серед суб'єктів цивільних правовідносин НЦУ називає неправоздатні то­вариства — об'єднання, які, маючи окремі риси юридичних осіб, не відповіда­ли всім встановленим для них вимогам і не визнавалися такими. Це були, як правило, різні робочі союзи, що їх законодавець не міг ігнорувати, але й не бажав визнати нарівні з буржуазними об'єднаннями. У результаті був створе­ний інститут неправоздатного союзу, котрий діяв за правилами для договору товариства.

Цивільний кодекс Франції, як і Німецьке цивільне уложення, досить реалі­стично відобразив основні життєві умови буржуазного суспільства на конкрет­ному історичному етапі. Але в подальшому, з розвитком самого суспільства, відбувалися зміни в законодавстві, зокрема, в законодавстві про юридичні осо­би, кількість і значення яких зростало, що було обумовлено значним поширен­ням акціонерних товариств. Так, у Франції в 1930, 1940, 1965, 1985 роках бу­ли прийняті закони, які закріплювали існування товариств і асоціацій, котрі за своїм юридичним статусом були близькі до германських господарчих і него-сподарчих союзів.

У 50-ті pp. XX ст. особливо суттєвих змін зазнав 9 титул третьої книги Ци­вільного Кодексу, який присвячено товариствам. Вони були зроблені під впли­вом відповідних положень про торгові товариства; тим самим відбулася певна комерціалізація цього цивільно-правового інституту. У 1978 році до Цивільно­го кодексу введено поняття юридичної особи, пов'язаного однак саме з товари­ствами. Останні, згідно зі ст.1842, «користуються правами юридичної особи з часу їх реєстрації». Поряд зі спільними рисами у французькому та німецькому сучасному законодавстві про юридичні особи є й відмінності, але непринципо­ві. В основному домінує тенденція до уніфікації, що особливо виявилося в за­конодавстві стосовно найбільш поширених видів юридичних осіб приватного права — акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, іменованих у національних законах по-різному. Вони, проте, ґрунтуються зде­більшого на ідентичних принципах.

Право власності

Французька революція створила нові класи власників: буржуазію та селянс­тво, правове становище яких був покликаний врегулювати Цивільний кодекс Наполеона. Він скасував розходження між майном родовим і набутим, заборо­нив субституції, оскільки вони перешкоджали повному розпорядженню власні­стю, дозволив таємний обмін нерухомим майном.

Головним інститутом речового права було право власності, що в Кодексі визначається як «право користуватися й розпоряджатися речами найбільш необмеженим порядком, аби це не призводило до такого використання, яке заборонялось законами та установами». Згідно з доктриною Кодексу, влас­ність мала: 1) абсолютний характер (права власника практично нічим не обмежувались, а допускалися лише закріплені законом обмеження); 2) недо­торканість і невідчужуваність власності; 3) широке розуміння режиму вла­сності.

Проголошення абсолютного, вільного права власності свідчить про суто бу­ржуазний характер кодексу, котрий утілює революційні уявлення про право власності. Він виділяє три види власності залежно від суб'єктів права: 1) інди­відуальна; 2) державна або суспільна; 3) общинно-комунальна. Більша увага була приділена приватній власності.

Усі речі поділялися на рухомі та нерухомі. Усього виділялося 4 групи ре­чей: 1) власне нерухомість (земля, дім); 2) нерухомості, які належать за при­значенням (меблі, худоба тощо); 3) інші рухомі речі; 4) особливо цінні рухомі речі (гроші, коштовності, приватні папери, колекції тощо).

Крім права власності, Кодекс Наполеона визначає й інші речові права: пра­во на чужі речі (узуфрукт, проживання в чужому будинку, сервітути, право за­стави), право на володіння, право на утримання.

У XIX ст. положення кодексу про власність не зазнало практичних змін: серед нововведень слід зазначити Закон 1810 p.,який встановлює, що розробка надр власниками земельних ділянок здійснюватися може лише з дозволу дер­жави.

У 20-і роки XX ст. французьке законодавство оформило створення інсти­туту так званої комерційної власності,суть котрої полягала в обмеженні пра­ва власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймодавець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендареві-підприємцю у продовженні договору оренди.

Розвиток процесу усуспільнення виробництва і сфери обігу мав своїм ре­зультатом і зміну самбі концепції власності, що розглядається не тільки як право індивіда, але і як його соціальний обов'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значення індивідуальної приватної власності, на­томість збільшується роль асоційованої та державної власності. Після другої світової війни сама держава виступає як найбільший власник, вкладник капі­талу, підприємець.

Інститут речового права найбільш яскраво виражає сутність іншого цивіль­ного кодексу — Німецького цивільного уложення.НЦУ поділяє всі речі на зе­мельні ділянки та рухомі речі. Рухомістю вважається все, що не є земельною ділянкою і її приналежністю, міцно пов'язаною з ґрунтом. Німецьке Цивільне уложення чітко розрізняє правовий режим рухомих і нерухомих речей, у ньо­му вперше вміщені численні положення про право власності на рухомі речі, зокрема, цінні папери, що пов'язано зі зростанням їх ролі в цивільному обігу.

Подібно до римського права класичної епохи і цивільних кодексів XVIII — поч. XIX ст., особливе речове право складало володіння, що визначалося як ре­алізація будь-ким свого панування над річчю. Крім того, Німецьке Цивільне уложення називає цілий ряд речових прав: право власності; користування чу­жими речами (земельні сервітути, особисті сервітути, узуфрукт, право забудо­ви), право на отримання певної цінності з чужої речі (застава рухомості, іпоте­ка нерухомості й ін.), право на придбання будь-якої речі (право переважної покупки, право полювання, рибного лову тощо).

Основним речовим правом є право власності. Німецьке Цивільне уложення, як і Кодекс Наполеона, не дає визначення цього речового права й розкриває його зміст у такий спосіб: «Власник речі може поводитися з річчю на свій роз­суд і виключати інших від будь-якого впливу на неї». Це формулювання за своїм змістом суттю близьке до поняття права власності у французькому праві: те ж широке панування особи над річчю, що виражається в можливості обхо­дитися з нею на власний розсуд; та ж абсолютна влада над річчю, що дає влас­никові право усувати всіх інших осіб від впливу на річ. Таким чином, НЦУ, як і інші буржуазні кодификації, підкреслює початок свободи приватної влас­ності.

Разом із тим НЦУ містить більшу кількість обмежень прав власника, ніж Кодекс Наполеона, що відповідає духові часу. Стосовно до права власності на рухомі речі кодекс значних обмежень не має, основна увага приділяється фор­мулюванню обмежень права власності на нерухомість.

Німецьке Цивільне уложення, як і французький кодекс, визнає власника земельної ділянки також власником надр землі й повітряного простору над ді­лянкою. Однак при цьому: по-перше, власник земельної ділянки зобов'язаний терпіти проникнення на його ділянку газу, пару, запаху, диму, кіптяви, тепла тощо, впливів на ділянку, що виходять з іншої ділянки, оскільки такий вплив не перевищує звичайних меж у цій місцевості; по-друге, обмежуються права земельного власника на надра й повітряний простір над ділянкою межами «ін­тересу власника».

Зміст цих положень є вираженням компромісу з метою подолання протиріч між поміщиками і буржуазією. Інтереси юнкерства захищають також інші статті кодексу, зокрема ті, які визначають порядок переходу права власності.

У XX ст. у сфері речового права відбулися деякі зміни. Вони торкнулися, насамперед, самого визначення права власності. «Власність зобов'язує. Здійс­нення права власності повинно служити водночас загальному благу», — гово­риться у Веймарській Конституції 1919 року. Основний закон ФРН 1949 p., закріплюючи у ст.14 класичний принцип свободи власності, у другому абзаці, однак, відтворив це положення Веймарської Конституції, що свідчить про про­яв основного напрямку розвитку права власності в Німеччині у XX ст., як і в інших розвинутих країнах світу, а саме його соціалізацію.

Інститут зобов'язань

Розвиток капіталістичних відносин зумовив значні зміни в зобов'язальному праві. Цивільний Кодекс Франціїне дає загального поняття зобов'язання, але чітко формулює визначення договору: «Договір є угодою, за допомогою котрої одна або кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати щось, зробити щось, чи не робити чогось». Поняття предмета договору збігається з поняттям предмета зобов'язання. Зміст зо­бов'язання у французькому праві цілком збігається з цим поняттям у римсь­кому праві.

Перелічуючи умови дійсності договорів, кодекс першим називає згоду сто­рін, що зобов'язуються. Згоду сторін французька доктрина розглядає як згоду воль (внутрішнього психічного акту). І далі кодекс називає умови, за яких дій­сної згоди немає: згода була дана внаслідок омани або отримана шляхом наси­льства чи обману.

Велику увагу кодекс приділяє згоді сторін, виходячи з принципу свободи договору. Французьке право надає приватним особам можливість встановлюва­ти по суті справи будь-які правовідносини, що не суперечать законові. Буржуа­зне право містить лише нечисленні заборони, які ставлять межу свободі догові­рних відносин, і найголовнішими з цих заборон є норми кримінального права.

Другий важливий принцип, на якому будуються договірні відносини, сфор­мульований у ЦК Наполеона — це принцип непорушності договору. Таким чи­ном, договір установлює безумовну зв'язаність контрагентів: одностороннє по­рушення договору викликає відповідальність порушника, котрий повинен сплатити всі збитки. Разом із тим кодекс допускає можливість зміни умов до­говору і встановлення таких обов'язків сторін, що не відбиті в самому тексті договору: суд може доповнити договір «умовами, що є звичайними, хоча б вони й не були виражені в договорі».

Окрім загальних положень договірного права, в кодексі передбачалися 8 ти­пових і поширених договорів: продажу, обміну, найму речей, роботи, послуг, товариства, позики, збереження, договір імовірного прибутку, застава. При цьому найбільша кількість статей присвячена купівлі-продажу як договору, що має найважливіше значення в буржуазному праві. Привертає увагу захище­ність покупця через визнання такого інституту, як евікція речі, коли за явні недоліки речі, в наявності яких покупець міг переконатися сам, продавець не несе відповідальності, а за сховані зобов'язаний дати гарантію.

Договори традиційно є найбільш відомою формою виникнення зобов'язаль­них правовідносин і за Німецьким Цивільним уложенням.На відміну від Ко­дексу Наполеона, НЦУ не дає визначення договору. Однак, виходячи з його положень, можемо визначити суттєві риси договору: договір — це юридичний зв'язок, встановлений між декількома особами; змістом договору може бути як позитивна дія, так і стримування від такої.

Договірні відносини, за НЦУ, будуються на принципі свободи договору. На­даючи приватним особам велику свободу щодо встановлення договірних зо­бов'язань, кодекс встановлює нечисленні законні умови їх дійсності. Коло осіб, здатних укласти договір, є ширшим, ніж у Кодексі Наполеона. Це обумовлено залученням до сфери капіталістичного виробництва значних прошарків насе­лення (дітей, жінок). Цілком недієздатними кодекс Німеччини визнає лише осіб, котрі не досягли семирічного віку.

Характерною рисою НЦУ в питанні про обов'язкові умови дійсності догово­рів є визнання головного за значенням принципу — волевиявлення сторін (тоб­то зовнішнє вираження волі). Це пояснюється бажанням надати договірним зв'язкам стабільності. Тому заперечення угоди, зробленої під упливом обману, насильства, допускається лише протягом року, а під впливом омани — негай­но. По закінченні тридцяти років заперечування угоди виключається в будь-якому разі.

Німецьке Цивільне уложення допускає корегування принципу свободи дого­вору за допомогою соціально-етичних критеріїв «доброї совісті», «доброго ха­рактеру». НЦУ прямо говорить про недійсність угоди, що суперечить «доброму характеру». Судовим органам надані широкі повноваження стосовно тлумачен­ня договірних правовідносин, аж до визнання їх недійсними.

Певні особливості, властиві НЦУ в питанні регулювання договірних відно­син, можна відзначити й при розгляді окремих понад 20 видів договорів.

Особливістю НЦУ є існування абстрактних зобов'язань, що не допуска­лися Кодексом Наполеона. Цей вид договору визначається як «договір, за яким боржник обіцяє задоволення для того, щоб обіцянка послужила само­стійною підставою зобов'язання». Таким чином, предметом договору є сама обіцянка, викладена в письмовій формі (наприклад, вексель, чек). Абстракт­ний характер цих договорів полягає в тому, що підстава укладення такого до­говору й видачі зобов'язання значення не має; обіцянка сплати боргу має зворотній характер, що допускає можливість переуступки таких зобов'язань. Поява абстрактних зобов'язань у кодексі стала поступкою законодавця вели­кій буржуазії.

Крім договору, французьке та німецьке право знає й інші підстави виник­нення зобов'язань. Це заподіяння шкоди — цивільний делікт (нанесення зби­тків, пов'язане з порушенням права). Основною ідеєю відповідальності за це в Цивільному Кодексі Франції та Німецькому Цивільному уложенні була вину­ватість. Той, хто наніс збитки, відповідав за делікт у випадку як прямої навмисної дії стосовно чужої речі або прав, так і у випадках необережності й непередбаченості.

Цивільний Кодекс Франції також встановлює, що зобов'язання може вини­кнути безпосередньо з закону у випадках, спеціально передбачених законом.

Протягом XIX ст. змін у регулювання зобов'язальних відносин майже не вносилося, чого не можна сказати про XX століття. Ускладнення сучасного со­ціально-господарського життя у світі зумовило важливі зміни в зо­бов'язальному праві. Окремі види зобов'язань багато в чому наповнювалися новим змістом, і це особливо помітно в договорі: поява нових його видів, відхід від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін, незмін­ності договору.

Так відхід від принципу свободи договору виявився, як і в інших розвину­тих країнах, у появі такої його форми, як договір приєднання, коли великі компанії отримували від держави в особі міністерств або інших уповноважених на це відомств права одностороннє складати формуляр або договір приєднання, що не міг бути змінений контрагентом. Тим самим, укладач формуляра опиня­вся у привілейованому становищі, і це зводило нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти зловживанням призвели до появи законодавства, спрямованого на захист інтересів осіб, які купували товари, брали послуги для особистого та сімейного використання. Французькі закони № 78-23 від 10.01.78 і № 83-660 від 21.07.83 про захист та інформацію споживачів продук­тів і послуг передбачають контроль за змістом договорів за участю рядових громадян. Виявляються недійсними договірні умови, якщо вони дають неви­правдані переваги постачальникові або продавцеві в роздрібній торгівлі. Забо­роняються несумлінні форми реклами. І головне — продукти й послуги не по­винні заподіювати шкоди здоров'ю людей.

Державне регулювання економіки при всіх відмінностях у різних країнах стимулювало вторгнення адміністративного права в галузь панування цивіль­ного права. У роки світових війн це виявилося в регулюванні цін на продукти першої необхідності, на сучасному етапі — це грошово-кредитне регулювання.

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поширення набули й адміністративні, де однією зі сторін виступає державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними компаніями з метою забезпечення визначених програм економіч­ного розвитку, реалізації завдань щодо інвестицій, обсягу виробництва, ство­рення додаткових робочих місць тощо.

У таких адміністративних договорах його сторони не є рівними, як в еконо­мічному, так і в юридичному плані. Відповідні державні органи мають право контролювати хід виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умо­ви і навіть розірвати договір. З іншого боку, контрагенти держави в адмініст­ративних договорах можуть розраховувати на податкові знижки, пільгові кре­дити тощо.

Щодо принципу непорушності договору, то стала очевидною (надто ж у кри­зових ситуаціях) неможливість виконання багатьох договорів, а відтак і потре­ба врегулювання цього явища. На відміну від англо-американської світової правової сім'ї, в континентальній, особливо у французькому праві відповідно до класичних римських зразків, припускалося звільнення боржника від вико­нання зобов'язання в разі дії «нездоланної сили» — форс-мажорних обставин. Таким чином, суди мали визначену юридичну основу для відповідних рішень.

Утім, припинення договору не завжди влаштовувало сторони, що частіше пра­гнули не до припинення договору, а лише до зміни його умов. Оскільки суди не займаються внесенням змін у договори (виняток становлять суди Німеччи­ни, за якими на підставі Німецького цивільного уложення визнається певною мірою право на перегляд умов договору відповідно до обставин, що змінилися) сторони стали самі вносити в договори умови, за якими вже почали виконува­тися договори. Вони могли бути змінені в разі виникнення непередбачених об­ставин. Здебільшого це стосується довгострокових, складних договорів (будів­ництво заводів та інших великих об'єктів за участю багатьох субпідрядників тощо).

У XX ст. до НЦУ внесено ряд суттєвих змін, частина з яких була оформле­на у вигляді додаткових статей, частина — у вигляді окремих законів та норм, доповнених шляхом правотворчості суддів, що особливо підсилилися у сфері приватного права. Так, у судах стало формуватися нове розуміння інституту цивільно-правової відповідальності. Принцип свободи договору модифікується за допомогою посилення договірної відповідальності, котра розглядається як правовий засіб соціального захисту населення. Передбачається відповідальність за недбалість при укладенні договору. Уже одне відхилення від переговорів спричиняло обов'язок відшкодувати збитки. У 50-х pp. у межах суддівської правотворчості затвердилася практика, згідно з якою договори не повинні об­межувати права третіх осіб. Були переглянуті положення НЦУ про договір майнового, насамперед, житлового найму, що суттєво розширило права найма­ча. Унесені нові положення про зрівняння трудових прав чоловіків та жінок: у прийомі на роботу, при її оплаті і при звільненні.

Шлюбно-сімейне право

З усіх відносин, що регулювалися буржуазним цивільним законодав-ством, шлюбно-сімейні були тією галуззю, в якій отримали більшого вираження в момент створення кодексів контрреволюційні тенденції. Так, Цивільним кодек­сом Франції було закріплено повновладдя чоловіка і батька, обмежена право­здатність і недієздатність заміжньої жінки. Світський шлюб і допущення розлучення — те, що було взято з революційного законодавства і стало єдиним прогресивним моментом у регулюванні питань шлюбу та сім'ї.

Кодекс розглядає шлюб як договір, і тому взаємна згода чоловіка і жінки є першою необхідною умовою для укладення шлюбу. Крім того, необхідно було досягти шлюбного віку (для чоловіків — 18 років, для жінок — 15 ро­ків), не перебувати в іншому шлюбі, і для дітей, котрі не досягли визначе­ного віку (син — 25 років, дочка — 21 рік), була потрібна згода батьків. За­боронявся шлюб між особами, що перебували між собою в родинних стосунках.

Допускаючи розлучення, кодекс називає такі причини: перелюбство (вимоги розлучення з цієї причини завжди можливі, якщо чоловік надав місце прожи­вання своїй співмешканці в загальному будинку); зловживання своїм станови­щем, грубе нанесення важких образ одного з подружжя стосовно до іншого; за­судження одного з подружжя до тяжкого й ганебного покарання; взаємна згода подружжя щодо розлучення.

Під впливом католицької церкви до кодексу було введено положення про окреме проживання. Воно встановлювалося за тими ж підставами, що й розлу­чення.

Взаємини між чоловіком і дружиною будувалися на основі влади й підпо­рядкування. Майнові відносини чоловіка та дружини визначалися шлюбним договором, укладеним до здійснення шлюбу. Кодекс встановлює ряд режимів користування майном на вибір майбутніх чоловіка та дружини. Але, за загаль­ним правилом, якщо у шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходить в управління чоловіка, і останній розпоряджається прибутками з цього майна.

Однією з найважливіших переваг чоловіка як глави родини є здійснення ба­тьківської влади: неповнолітні діти перебувають під владою батька до досяг­нення повноліття або звільнення з-під влади. Однак батько один здійснює цю владу під час шлюбу.

У кодексі мова йде в основному про законних дітей, але існує ще одна кате­горія — позашлюбні діти. Закон допускав можливість їх узаконення, однак це здійснювалося на добровільних засадах, тому що, відповідно до кодексу, від­шукування батьківства заборонялося, але при цьому допускалося відшукуван­ня материнства.

Оскільки сімейні відносини відзначалися архаїзмом, протягом наступних після прийняття кодексу років, вони піддалися найбільшим змінам. Наприкін­ці XIX — поч. XX ст. були внесені деякі зміни щодо порядку укладення шлю­бу: знищені деякі формальності, котрі заважали укладенню шлюбу; врегульо­ване питання про укладення шлюбу незаконнонародженою дитиною; мати одержала реальне право давати згоду на шлюб своїх дітей.

У 1893 р. жінки, яким було дозволено окреме проживання, стали дієздат­ними. У 1907 р. при будь-якому шлюбному майновому режимі жінка отриму­вала право розпоряджатися продуктами своєї особистої праці та відповідно, за­ощадженнями, що звідси витікали.

Зміни у взаєминах батьків з дітьми знайшли своє вираження в ослабленні батьківської влади й розширенні прав дітей; у розширенні прав матері; появі ряду статей, що регулювали становище позашлюбних дітей.

У 1912 р. була змінена стаття 340 ЦКФ, згідно з якою дозволялося відшу­кування батьківства в судовому порядку.

На відміну від французького кодексу, Німецьке Цивільне уложення визнало єдиною законною формою шлюбу цивільний шлюб. Шлюбний вік для жінок — 16 років, для чоловіків — 21 рік. Крім досягнення шлюбної правоздатності, необхідною умовою взяття шлюбу мала бути наявність обопільної згоди на шлюб. Для неповнолітніх вимагалася згода батьків.

Перешкодами для дійсності шлюбу служили: факт близької спорідненості, збереження першого шлюбу, не дозволялося вступати у новий шлюб жінці про­тягом 300 днів із дня припинення попереднього. Характерним тільки для ні­мецького законодавства є заборона «одружуватися розлученому через перелюб­ство чоловіку з особою, з котрою розлучений чоловік зробив перелюбство, якщо за рішенням про розлучення визнано, що це перелюбство послужило підставою для розлучення».

Укладенню шлюбу передує заручення-договір, з якого випливав обопільний обов'язок дотриматися свого слова й одружитися. Розлучення допускається тільки в чітко визначених, зазначених у законі випадках. Підставами для роз­лучення НЦУ визнає:

•перелюбство та деякі інші «противні моральності» провини;

• зазіхання на життя одного з подружжя іншим;

• зловмисне залишення одного з подружжя іншим;

•грубе порушення шлюбних обов'язків або «безчесна поведінка, що глибоко розхитала подружні відносини, так що стало неможливим жадати від іншого чоловіка (дружини) продовження шлюбу»;

•валска і безнадійна хвороба, що перервала духовне спілкування чоловіка та дружини.

Особисті взаємини чоловіка і дружини будуються на основі визнання чіль­ного становища в родині чоловіка. Дружина може не коритися, якщо чоловік зловживає подружнім правом.

Таким чином, НЦУ, на відміну від французького, не проголошувало влади чоловіка над особистістю дружини, надаючи чоловікові лише право переважно­го розв'язання загальносімейних питань. Заміжня жінка дієздатна, хоча її діє­здатність і обмежена. їй належить право мати професійні заняття або займати­ся промислом, вести господарське підприємство, однак на це потрібна згода чоловіка.

Майнові відносини чоловіків визначалися шлюбним договором. Якщо сто­рони своїм шлюбним договором не встановили іншого режиму, законною ви­знається роздільна система управління й користування, або система об'єдна­ного майна подружжя. Для цієї системи характерно збереження роздільності права власності на майно подружжя; чоловік здійснює єдине управління й ко­ристування сімейним майном; стосовно свого окремого майна дружина зберігає самостійність.

Взаємини між дітьми та батьками мали будуватися на принципі здійснення батьківської влади батьком, якщо він не був позбавлений її. До матері батьків­ська влада переходить лише після смерті батька або після позбавлення його ба­тьківської влади, однак і тоді до матері може бути призначений радник, кот­рий має контролювати її дії.

Позашлюбні діти стосовно матері та її родичів зайняли юридичне становище законних дітей, однак права матері при цьому були вужчими від тих, які вона мала стосовно дітей, народжених у шлюбі. Позашлюбна дитина могла жадати від батька надання утримання залежно від соціального становища матері до досягнення 16-річного віку.

Основною тенденцією розвитку шлюбно-сімейного права у другій половині XX ст. у країнах континентальної правової сім'ї стала його радикальна гумані­зація й демократизація, про що свідчать численні закони, прийняті в 60-70-ті роки. В основному затвердилася юридична рівність чоловіка та дружини у сфе­рі сімейних відносин, включаючи майнові відносини між ними. Поліпшено правове становище позашлюбних дітей. Визнання правової рівності подружжя дозволило в ряді країн (наприклад, у Німеччині, Італії, Швейцарії) відмовити­ся від юридичного поняття глави родини. Передбачається, що чоловік і дружи­на спільно здійснюють моральне управління родиною. Більшість національних законодавств визнає право заміжньої жінки на самостійний вибір роду своєї діяльності.

Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Най­більш поширеними є два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легальний. Виникнення першого пов'язане з положеннями шлюб­ного контракту, що складається до реєстрації шлюбу. Цим договором визнача­ється правовий режим майна кожного з подружжя, що належить їм до шлюбу, і можливого майбутнього спільно придбаного у шлюбі, можливих майбутніх розрахунків у сфері майна, а також багато інших питань аналогічного поряд­ку. Шлюбні контракти зазвичай укладаються у середовищі заможних людей.

Більшість же, беручи шлюб, довіряють свої майнові інтереси закону, тобто ле­гальному режимові. Найбільше поширення одержали такі види легального ре­жиму: 1) роздільне майно (Німеччина); 2) загальне майно (Франція, деякі кан­тони Швейцарії) — усе нажите у шлюбі належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно й отримане у шлюбі як дарунок або спа­дщина, а також придбане за рахунок прибутку від дошлюбної власності й від власного заробітку; 3) відкладене загальне майно (Данія, Норвегія) — функці­онує режим роздільного майна, але у випадку розірвання шлюбу майно, нажи­те у шлюбі, поєднується й поділяється між чоловіком і дружиною нарівно, причому зі спільно нажитого майна виключається все, що передбачається ре­жимом загального майна.

Інститут спадкування

Інститут спадкування в цивільному праві буржуазних країн зазнав серйоз­них змін, що було зумовлено знищенням феодальних відносин. Особливо яск­раво це виявилося у Франції, де першими законодавчими актами революційно­го періоду суттєво були обмежені права заповідача. Визнаючи спадкування за законом і спадкування за заповітом, законодавець, однак, обмежив заповіда­льну волю й поставив можливість заповіту в залежність від того, чи залишив спадкодавець дітей, чи ні. І з огляду на кількість залишених дітей він міг роз­порядитися лише від половини до трьох чвертей від належної йому власності. Незаконнонароджені діти й невизнані за життя батька діти практично позбав­лялися права на спадкування. Такий підхід законодавців частково ґрунтувався на пануванні в той час концепції суспільного походження власності.

Вільне від заповідального розпорядження майно успадковується за законом.

У галузі спадкування за законом був знищений принцип першорідства. Права законного спадкування мали родичі до 12-го ступеня. У 1917 р. коло за­конних спадкоємців було обмежено 6-м ступенем спорідненості.

Серед інститутів, характерних для рецепійованого римського права й відно­влених у Кодексі, слід назвати субституцію (призначення додаткового спад­коємця), щоправда тільки для спадкоємців першого ступеня спорідненості — насамперед дітей, котрі вже народились, або тих, хто може народитися. Тим самим воля заповіту обмежувалася не тільки адресатом, але й обов'язковою долею спадщини. Таким чином, можна побачити, що в питаннях спадщини продовжували панувати перш за все інтереси родини.

Спадкоємні майнові права склали важливий розділ у Німецькому цивільно­му уложенні й репрезентовані великою кількістю норм та інститутів старого германського права і нечастого у спадкоємному праві принципу, згідно з яким спадкоємодавець за законом не мав обмежень у визначенні спадкоємної маси, яку він передає.

При спадкуванні за законом Уложення закріплювало систему «парантелл» (ліній), котрі являють собою групу родичів, які походять від спільного предка. Першу парантеллу складали спадні спадкоємці, другу парантеллу — батьки та їх спадні, третина — дід і бабка та їх спадкоємці тощо. Таким чином, спадко­ємцями були родичі будь-якого ступеня, що можуть довести своє рідство зі спадкодавцем, яким би віддаленим воно не було.

На відміну від Кодексу Наполеона, після смерті одного з подружжя другий займав більш привілейоване становище: він частково успадковував майно ра­зом зі спадкоємцями перших двох парантелл; якщо ж таких не було, то одержував усю спадщину повністю. За французьким правом він практично був по­збавлений права обов'язкової частки у спадщині.

Послідовніше, ніж Кодекс Наполеона, НЦУ проводить принцип свободи за­повітів. Складати заповіт можна було з 16-річного віку, однак до досягнення 21 року робилося це в публічній формі.

Охороняючи інтереси законних спадкоємців, НЦУ встановило деякі обме­ження заповідальної волі. Наприклад, є обов'язкова частка: особи, що мають право на обов'язкову частку у спадщині, мають право вимагати її надання в розмірі половини вартості частки цього спадкоємця при спадкуванні за зако­ном. При цьому особа, котра має право на обов'язкову частку, спадкоємцем не є.

Крім того, Уложення закріпило своєрідний інститут — сукупний заповіт, який складався подружжям або одним з них при згоді іншого. У такому запо­віті могла бути передбачена передача всієї спадщини третій особі, а не тільки тому, хто пережив.

У сучасному спадкоємному праві — як у Франції, так і в Німеччині — про­довжують діяти переважно норми, закріплені в названих кодексах. Водночас у законодавстві останніх десятиліть можна побачити й певну тенденцію обмежи­ти коло спадкоємців за законом близькими родичами і тим з подружжя, хто пережив; більш захищеними стали спадкоємні права позашлюбних дітей. Саме такі зміни відбулися у Франції з прийняттям змін у Кодексі, закріплених ор­донансами 1958 p., Законом 1972 р. та подальшими актами.

Переглядів: 2085