Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Джерела банківського права

Аналізуючи законодавчу діяльність та практику впровадження прийнятих компетентними органами правових норм, які регулюють банківські відносини, слід зважати на необхідність реалізації принципів, притаманних правовій державі: верховенство Конституції; чітку ієрархію нормативно-правових актів, що містять норми банківського права; співвідношення норм загального та спеціального законодавства; екстраполяцію міжнародних банківських стандартів на норми права у сфері банківської діяльності в Україні.

Джерела банківського права — це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини у сфері створення та функціонування банківської системи, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення банківського регулювання і нагляду центральним банком, органами державної влади, банківськими установами та об'єднаннями в межах їхньої компетенції.

До джерел банківського права належать: Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні закони; нормативні акти НБУ; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Певною мірою (у межах, передбачених Конституцією України та Законом «Про Національний банк України») сюди можна віднести й акти Президента України та уряду, а також низку інших актів, що їх розглядатимемо нижче.

Основоположним джерелом банківського права є Конституція України, яка встановлює основні принципи організації банківської справи в Україні, закладає конституційні основи банківського права, у тому числі:

— закріплює основну мету діяльності центрального банку держави — забезпечення стабільності національної грошової одиниці (ст. 99);

— визначає загальнодержавне значення та статус актів, що регулюють банківські відносини, — виключно закони України встановлюють засади створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також іноземних валют на території України (ч. 2 ст. 92);

— визначає особливий статус НБУ як центрального банку держави, встановлюючи особливості формування його керівних органів, надаючи статус конституційного органу Раді НБУ, яка розробляє Основні засади грошово-кредитної політики (пункти 18, 19 ст. 85; пункти 13, 29 ст. 106; ст. 100);

— встановлює виключну та паритетну компетенцію Верховної Ради України та Президента України щодо формування Ради НБУ (п. 19 ст. 85; п. 13 ст. 106);

— закріплює персональну відповідальність Голови НБУ як вищої посадової особи центробанку (п. 18 ст. 85; ч. 2 ст. 99);

— визначає права та обов'язки, а також гарантії їх забезпечення для учасників банківських правовідносин, які не можуть бути обмежені актами в галузі банківської діяльності (зокрема, право власності, право на підприємницьку діяльність, право на інформацію тощо) (статті 34, 41, 42);

— включає НБУ до складу суб'єктів законодавчої ініціативи, підтверджуючи цим роль та місце центрального банку в системі органів державної влади (ст. 93).

Особливого значення набуває віднесення НБУ до суб'єктів законодавчої ініціативи, оскільки це дає можливість центробанку самостійно, незалежно від інших гілок влади, спрямовувати політику держави на досягнення стабільності національної грошової одиниці.

Саме на конституційному рівні закріплено нині автономний статус НБУ у структурі влади. Вперше на нього було покладено головну функцію — забезпечення стабільності національної валюти, а отже і купівельної спроможності на споживчому ринку. Власне, центробанк відповідає за стабільність не лише гривні, а й споживчих цін, що є надзвичайно важливим для підвищення життєвого рівня населення. Слід також наголосити, що саме Конституція визначила головного банкіра країни не як Голову Правління (тобто керівника колективного органу), а як Голову банку України, підкресливши цим його особисту відповідальність за зазначену ділянку роботи.

Важливе місце серед джерел банківського права належить законам, що мають загальне значення для здійснення підприємницької діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. Застосування норм загальних законів пояснюється тим, що кредитно-фінансові установи (у першу чергу це стосується банківських установ) розглядаються національним законодавством як суб'єкти підприємницької діяльності і, відповідно, підпадають під стандартні норми в галузі підприємницької діяльності. До таких загальних законів належать Цивільний, Господарський, Кримінальний кодекси України, закони «Про цінні папери та фондову біржу», «Про власність» тощо. Згадані акти закріплюють загальні вимоги до організаційно-правових форм, у яких можуть утворюватися кредитно-фінансові установи; правові засади використання фінансових інструментів, що є об'єктами банківських відносин; загальні правила укладання цивільно-правових договорів та угод (форми, умови, порядок укладання).

Важливе місце серед законодавчих актів посідає Цивільний кодекс України, який (на відміну від попереднього) містить понад шістдесят статей, що регулюють окремі операції у сфері банківської діяльності (глави 71 — 74). Йдеться передусім про кредитування, відкриття й ведення рахунків, здійснення розрахунків та платіжні інструменти. В значному обсязі закріплені ці норми у відповідних актах НБУ, що врегульовують порядок і режим здійснення відповідних банківських операцій.

У значно звуженому обсязі ці самі норми відображено і в Господарському кодексі України (гл. 35, параграф 1). Поряд із ними Кодекс закріплює правовий статус банків, їх види, поняття банківської системи, повторюючи таким чином норми законів «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність».

Можливість застосування кримінальної відповідальності за здійснення злочинів, пов'язаних з незаконною банківською діяльністю, закладено у Кримінальному кодексі України. Розділ 7 «Злочини у сфері господарської діяльності» розширив склад злочинів, у тому числі у сфері банківської діяльності. У ст. 199 КК конкретизуються злочини, пов'язані з виготовленням, зберіганням, придбанням, перевезенням, пересиланням, ввезенням в Україну з метою збуту або збутом підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї. Норми ст. 200 КК розглядають незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення. Ст. 202 КК передбачає кримінальну відповідальність за незаконне зайняття банківською діяльністю. Окремо виділено злочини, пов'язані з шахрайством із фінансовими ресурсами (ст. 222 КК). Змінено підхід законодавця до валютних операцій шляхом підвищення уваги держави до операцій, пов'язаних із валютними цінностями. Зокрема, можна назвати статті 207 КК («Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті») та 208 («Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків»). Особлива увага в умовах проведення Україною політики входження до Європейського співтовариства та міжнародних фінансових організацій надається боротьбі з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом. Новацією є введення в КК ст. 209 («Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом»).

У міжнародній практиці для регулювання діяльності банківських установ застосовують також норми законів, що прямо не стосуються підприємництва. Наприклад, особливості організації та діяльності польових установ Банку Росії, не пов'язаних із банківською діяльністю, визначають федеральні законодавчі акти з питань оборони, безпеки та проходження військової служби в Російській Федерації (військове законодавство), а також нормативні акти президента РФ та вищих органів військового управління.

Однак визначальне місце у правовому регулюванні банківської діяльності належить спеціальним законам. Аналіз зарубіжного законодавства свідчить, що у країнах із розвиненою економікою банківське законодавство налічує близько 10-12 спеціальних законів, які визначають правовий статус центрального банку, банківської системи загалом та окремих кредитно-фінансових інститутів, зокрема правовий статус комерційних банків. Також на законодавчому рівні врегульовується, як правило, порядок банкрутства кредитно-фінансових установ, що пояснюється складністю самої процедури банкрутства та необхідністю вирішення проблеми повернення залучених коштів клієнтів. Як свідчить практика, досить часто саме на законодавчому рівні вирішують питання здійснення базових банківських операцій: залучення коштів (депозитів) юридичних та фізичних осіб; розміщення залучених коштів на власний ризик кредитно-фінансової установи (тобто активні операції — кредитування, лізинг тощо), а також обслуговування рахунків клієнтів (розрахункові операції). Наприклад, у Франції існує законодавство прокомерційні короткострокові цінні папери та чеки, закон від 28 грудня 1966 р. про договірні процентні ставки, закони від 10 січня 1978 р. та від 13 липня 1979 р. про споживчий кредит, закон від 2 січня 1981 р. про передачу боргових зобов'язань.

США відрізняються високорозвинутою системою законодавчих актів про банки і банківську діяльність. Фахівці нараховують їх понад 300, виділяючи закон про діяльність національних банків 1864 р., закон про федеральний резерв 1913 р., закон Едджа 1919 р. про зовнішні операції банків, закон Макфеддела 1927 р. про діяльність іноземних банків, закони про фінансову діяльність 1933 і 1935 років, закон про кредитування власників житла 1933 р., закон про злиття банків 1960 і 1968 років, закон про достовірність інформації в кредитуванні 1968 р., закон про рівні кредитні можливості 1974 р., закон про міжнародні операції 1978 р. Основні положення банківських законів включені до Зведення законів (розділ 12 «Банк і банківська діяльність»). Бони стосуються контролю за грошовим обігом, національних банків, системи федерального резерву, оподаткування, зарубіжної банківської діяльності.

Банківське законодавство Німеччини орієнтоване на лібералізацію правового регулювання. Універсальні банки діють м'якше, ніж у США. Серед банківських законів можна виділити закон про Німецький федеральний банк (1957), закон про кредитну справу (1976, 1985), закон про Німецький кооперативний банк (1975), закон про Німецький компенсаційний банк. Певною мірою такий шлях є виправданим, бо забезпечує можливість існування сталих правовідносин у галузі банківської діяльності — на відміну від країн, де ці питання вирішують шляхом нормотворчості центральних банків.

В Україні до спеціальних законів слід віднести закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронний цифровий підпис», «Про іпотеку», які вступили в дію з 1 січня 2004 р.

Зазначені нормативно-правові акти (і в першу чергу Закон «Про банки і банківську діяльність») запровадили розширений системний підхід до побудови банківської системи; конкретизували поняття банківської діяльності, банківських операцій та угод і встановили їх правовий режим; визначили поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ; встановили загальні вимоги до створення та організаційного забезпечення діяльності кредитно-фінансових установ; закріпили на рівні закону порядок державної реєстрації та ліцензування банків. На рівні відповідних законів нині закріплено порядок здійснення банківського регулювання та банківського нагляду з боку центрального банку держави, визначено процедури санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансових установ тощо.

Прийняття рамкового Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» чітко обмежило компетенцію НБУ суто елементами банківської системи, виключивши з поля його діяльності небанківські кредитно-фінансові установи.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» у редакції від 7 грудня 2000 р. вирішив низку проблем щодо приведення банківського законодавства у відповідність до європейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади визначення адекватності капіталу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб'єктів банківського регулювання і нагляду поряд із банками і їхніми структурними підрозділами тепер відносять й афілійованих та споріднених осіб, а також власників істотної частки у статутному фонді банку. Фактично запропоновано консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до якого наглядові повноваження НБУ поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери — власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.

Одним із чинників, що наближує Україну до європейських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», оскільки ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС у фінансовій та банківській сферах.

Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казначейства України, які регулювали відносини у сфері безготівкових розрахунків, у тому числі міжбанківських, та у сфері бюджету, не враховували новітні банківські технології, то нині є всі підстави вважати, що поставленої мети досягнуто.

У прийнятому Законі визначено статус документа в електронному вигляді та врегульовано порядок електронного документообігу, що супроводжує переказ коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомунікаційного зв'язку. На розвиток цих положень у 2003 р. було прийнято закони, які безпосередньо регулюють обіг електронних документів та закріплюють статус електронного підпису.

Окреме місце в системі джерел банківського права посідає Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», прийнятий ще в 1993 р., що має силу закону. Неприйняття і досі відповідного закону значно погіршує та ускладнює правове регулювання валютних відносин, проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався у країні останні кілька років.

Характеризуючи акти Президента України та Кабінету Міністрів України, доцільно акцентувати увагу на кількох суттєвих моментах. По-перше, з 28 червня 1999 р. припинили дію перехідні положення Конституції України, відповідно до яких глава держави мав можливість протягом трьох попередніх років приймати схвалені урядом укази з економічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням відповідного законопроекту до парламенту).

Тому ті акти, які нині приймає глава держави, закладають переважно концепцію бачення шляхів розвитку банківської системи країни. Як приклад можна навести Указ Президента України «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень» від 14 липня 2000 р. № 891/2000, у якому глава держави визначив шляхи реформування банківського законодавства та завдання центробанку для зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов її функціонування.

Водночас згідно з Конституцією України та Законом «Про Національний банк України» (ст. 7) Президент має повноваження призначати та знімати з посади членів Ради НБУ. Наділений такою компетенцією, глава держави фактично має можливість впливати на грошово-кредитну політику, яку здійснює центробанк держави (згідно із закладеними законом принципами — на незалежних засадах).

Своєю чергою, згідно зі ст. 116 Конституції України уряд забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики тощо, розробляє програми економічного розвитку України. Відповідно до ст. 117 Конституції уряд у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Однак відповідно до ст. 52 Закону України «Про Національний банк України» центральний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.

Згідно зі ст. 53 зазначеного Закону не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їхніх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку, інакше як у межах, визначених цим Законом. Отже, можна зробити висновок, що в разі прийняття урядом акта, який суперечитиме виконанню центробанком своїх завдань у сфері забезпечення стабільності національної валюти, останній має право не виконувати розпорядження уряду. Такі повноваження центробанку є однією з істотних ознак його незалежності.

Як джерело банківського права слід розглядати і рішення Конституційного Суду України. Хоча він і не розглядає справи про конституційність правових актів НБУ (ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України»), однак його рішення та висновки, якщо вони стосуватимуться загальних засад банківської діяльності, є обов'язковими для виконання.

Розглядаючи джерела банківського права, обов'язково слід зупинитися на нормативних актах центрального банку. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про Національний банк України» НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади й органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормотворчі повноваження центрального банку об'єктивно зумовлені та відображені в законі, оскільки дозволяють надавати його рішенням значення загальнообов'язкових правил поведінки шляхом закріплення їх у підзаконних нормативно-правових актах, що прийняті відповідно до законодавства України.

Нормативно-правові акти НБУ видаються у формі постанов Правління НБУ, інструкцій, положень, правил і не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України, а також не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Однією з гарантій дотримання законності є вимога обов'язкової державної реєстрації актів НБУ в Міністерстві юстиції України. Зумовлено це передусім тим, що будь-які нормативні акти центробанку стосуються інтересів громадян. Водночас законодавець залишає за собою можливість оскарження актів НБУ в порядку, встановленому чинним законодавством.

Окреме місце в системі джерел банківського права посідають міжнародні правові акти та звичаї. Не останню роль у визначенні місця зазначених актів відіграє потреба у стандартизації та уніфікації актів у сфері банківської діяльності. Особливе значення міжнародних актів серед правових джерел передбачено у першу чергу нормами Конституції України (ст. 9), відповідно до яких чинні міжнародні договори (згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України) є частиною національного законодавства України.

У сфері банківської діяльності визначають три групи міжнародних актів:

— правила здійснення окремих видів банківських операцій (Уніфіковані правила щодо інкасо, Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів, про електронне переведення коштів). їхня дія поширюється на всіх учасників автоматично, без спеціальних посилань. Якщо сторони не хочуть їх застосовувати, це має бути відповідно відображено в договорі;

— дво- або багатосторонні конвенції, що діють на території країн, які їх підписали (Женевська конвенція про переказний і простий вексель, Конвенція про чеки);

— міжнародні банківські стандарти, які розробляє Міжнародна організація зі стандартизації (150), до якої на правах комітет-членів входять аналогічні національні організації. Стандарти становлять собою сукупність технічних вимог До оформлення банківських документів, додержання яких має правове значення, оскільки їх використовують у міжнародній банківській практиці (щодо підписів офіційних осіб, уповноважених підписувати банківські документи, переказ коштів за банківськими чеками).

Серед міжнародних договорів слід виділити Угоду про Міжнародний валютний фонд 1945 р.; Угоду про Міжнародний банк реконструкції та розвитку 1945 р.; Угоду про Міжнародну фінансову корпорацію 1956 р.; Женевські вексельні конвенції 1930 р.; Конвенцію ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви 1995 р. тощо.

До міжнародних джерел банківського права належать також стандарти, розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду та регулювання. Вони забезпечують об'єктивну оцінку внутрішньої системи з боку наглядових та офіційних органів і дозволяють порівняти її зі встановленим критерієм. Стандарти надають наглядовим органам корисний інструмент для обговорення дій з політиками. Докладна оцінка впровадження Ключових принципів банківського нагляду дозволяє визначити головні недоліки фінансового нагляду, напрям і часовий графік для вдосконалення банківського нагляду. А все разом сприяє спілкуванню з міжнародними фінансовими установами та глобальними ринками й залученню іноземних інвесторів до національної банківської системи та економіки країни загалом.

Значну кількість актів українського законодавства було уніфіковано відповідно до документів Базельського комітету, у першу чергу відповідно до Базельських основних принципів ефективного банківського нагляду — публікація № 30 від 1997 р. Можна також назвати Базельську угоду про зближення систем банківського регулювання у частині зміни капіталу та стандартів, що поширюються на капітал, публікація № 4 від 1988 р.; Принципи управління ризиками при електронних банківських послугах, публікація № 82 від 2001 р.; Принципи управління кредитними ризиками, публікація № 75 від 2000 р.; Принципи управління ризиками процентних ставок, публікація № 29 від 1997 р.; Мінімальні стандарти нагляду за міжнародними банківськими групами та їхніми трансграничними установами, публікація № 10 від 1992 р- 3 1982 р. Базельський комітет видав понад 80 публікацій у сфері банківської діяльності.

Слід згадати і розробку міжнародних домовленостей, які прямо стосуються певних міжнародних банківських операцій, зокрема оттавську конвенцію від 28 травня 1988 р. про міжнародний лізинг та міжнародний факторинг, підготовлену Інститутом уніфікації приватного права (ІЛМГОКОІТ). Чимало норм Оттавської конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг стали нормами внутрішнього законодавства про факторинг.

Прийняття останніми роками спеціальних банківських законів стало помітним кроком уперед у здійсненні процесу адаптації та уніфікації українського законодавства до європейського. Причому йдеться не лише про реформування, а фактично про створення нового законодавства України на нових для неї принципах, із новими стандартами. Це залучення й великого масиву правових норм ЄС, що мають пряму дію у країнах — членах союзу, і конвенцій Ради Європи, котрі після приєднання до них України мають стати частиною її національного законодавства.

Як зазначає професор А. О. Селіванов, основна відмінність між законодавством ЄС і національним законодавством держав — членів ЄС полягає в тому, що, як правило, на рівні ЄС немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства. При цьому більшість директив щодо банківської діяльності було прийнято на підставі п. 2 ст. 57 Договору про Європейську економічну співдружність, що передбачає свободу започаткування та здійснення незалежної професійної діяльності. При цьому директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які перебувають посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Окреме місце посідають міжнародні банківські звичаї. За загальним правилом їх застосування відбувається, якщо здійснюється операція із нерезидентом. У працях, присвячених праву Європейського союзу, науковці зазначають, що не менш важливим джерелом міжнародного права є міжнародні правові звичаї. Саме у звичаях може бути закріплено неписані, як самі собою зрозумілі, правила організації та здійснення міжнародних економічних відносин. Вони зазвичай не мають формального закріплення в жодному договорі або угоді. Такі норми виникають і розвиваються у процесі тривалої практики міжнародних відносин.

Міжнародні банківські звичаї виконують кілька функцій. По-перше, вони є додатковим джерелом права і застосовуються, якщо немає норм, що регулюють відповідні суспільні відносини, як у будь-яких правових актах, так і за умови зобов'язання між сторонами (тобто є засобом поповнення норм). По-друге, міжнародний банківський звичай є засобом тлумачення умов певного зобов'язання.

Своєю чергою міжнародні уніфіковані правила є зведенням міжнародних звичаїв. У міжнародному праві систематизацією міжнародних звичаїв займається, зокрема, Міжнародна торговельна палата (МТП).

Для банківської діяльності найважливішими серед них є:

• Уніфіковані правила щодо інкасо (публікація МТП 1995 р. № 522);

• Уніфіковані правила для міжбанківського рамбурсування щодо документарних акредитивів (публікація МТП 1995 р. № 525);

• Форс-мажорні обставини (публікація МТП 1985 р. № 421 (Е));

• Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (публікація МТП 1993 р. № 500), а також ці ж Правила для електронного використання разом з новою практикою (публікація МТП 2001 р. № 500/2 і № 5000/3);

• Уніфіковані правила щодо договірних гарантій (публікація МТП 1978 р. № 325);

• Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458);

• Уніфіковані правила проведення телетрансміссійного обміну торговими даними (публікація МТП 1992 р. № 452);

• Міжнародна практика резервних зобов'язань (публікація МТП 1998 р. № 590) тощо.

Під міжнародними банківськими стандартами розуміють також аудиторські та бухгалтерські стандарти, що їх розробляють міжнародні аудиторські та бухгалтерські організації. Особливого значення набувають міжнародні стандарти фінансової звітності (МСФО), що їх розробляє Комітет з міжнародних стандартів фінансової звітності (КМСФО). Можна згадати такі стандарти, як МСФО № 30 «Розкриття інформації у фінансовій звітності банків та аналогічних фінансових інститутів», МСФО № 39 «Фінансові інструменти: призначення та оцінка» тощо.

Стандарти, що їх розробляє Міжнародна організація зі стандартизації (МСО), стосуються переважно автоматизованих та електронних систем, що використовуються в банківській діяльності, а також документів, що в них застосовуються. Наприклад, ІСО-77810 «Ідентифікаційні картки: фізичні характеристики», ІСО-7812 «Ідентифікаційні картки: система нумерації та процедура реєстрації ідентифікаторів емітентів». Водночас міжнародні уніфіковані правила, на відміну від звичаїв, мають писаний характер, можуть застосовуватися як обов'язкові правила в передбачених законодавством випадках. Крім того, враховуючи писаний характер таких правил, сторони можуть домовлятися про їх застосування шляхом посилання на ці правила в договорі, внаслідок чого вони будуть обов'язковими для сторін.

Донаступної групи джерел банківського права належать локальні акти банківських установ — акти, дію яких обмежено однією або кількома організаціями. Відповідно до чинного законодавства, передусім Закону «Про банки і банківську діяльність» і Господарського кодексу України, банки створюються у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, а також у формі кооперативних банків. Вони є статутними установами, що мають здійснювати власну діяльність на підставі затверджених і зареєстрованих у встановленому законодавством порядку статутів. Такі статути є локальними актами для банківських установ, які нормативно визначають мету та предмет діяльності конкретного банку, від яких відхилятися без зміни статуту заборонено. Фактично статут визначає межі спеціальної правоздатності банківської установи як юридичної особи.

До локальних актів належать і банківські ліцензії, і акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів (положення про кредитування, правила відкриття та ведення рахунків). Наступну групу локальних актів становлять положення про окремі служби всередині самої банківської установи: про юридичну службу, про відділ кредитування (або кредитний комітет), про ревізійну комісію, відділ внутрішнього аудиту тощо. До локальних слід також віднести нормативні акти, які визначають правовий статус філій та представництв банківських установ, межі їхньої компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокремленим підрозділом.

До джерел банківського права належать також акти союзів і асоціацій кредитних організацій.

У банківській діяльності певне місце посідають банківські правила та звичаї. Вони не закріплюються на рівні правового акта і пов'язані з турботою банку про забезпечення інтересів його клієнтів. Банківська практика економічно розвинених країн закріплює банківські правила і звичаї в умовних актах, які називають стандартами банківської діяльності, що передбачають мінімальний обсяг і якість послуг, яким має відповідати діяльність усіх банків. Такі стандарти притаманні законодавству Канади, Великобританії, Японії, Франції. Вони стосуються переважно визначення строків надання послуг, розгляду скарг клієнтів, виплати відсотків, обміну валюти, видачі гарантій тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Банківське законодавство	\|	Місце центрального банку в банківській системі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.