Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії

Південно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політич--них та військово-стратегічних інтересів Японії в] новітній період. Це засвідчило, наприклад, прийняття серпні 1936 р. радою п'яти міністрів Японії «Основних! принципів національної політики», які поряд з перетво-І ренням японської імперії на стабілізуючу силу в Східній| Азії, підготовкою до боротьби проти Радянського Союзу: забезпеченням готовності «зустріти у всеозброєнні Англію! та Америку» передбачали розширення «національного щ економічного просування на південь, особливо в райої країн Південних морів», цебто країн Південно-Східної| Азії (ПСА).

Поразка Японії в другій світовій війні, коли під гасло» «створення великої східноазіатської сфери спільного процвітання» Японія спочатку зуміла захопити в Південь но-Східній Азії територію площею в 4242 тис. км, де проживало більш ніж 200 млн чоловік, а потім утратила! її, на думку деяких аналітиків, не стала повчальним уроком для нового покоління японських керівників. Якби це насправді було так, то правлячі кола повоєнної Японії не докладали б значних зусиль спочатку для відновлення, згодом розширення і поглиблення усього комплекс зв'язків як на дво-, так і на багатосторонній (perio-j нальній) основі та створення врешті-решт такої системі відносин, яка б забезпечила Японії роль економічного політичного лідера в регіоні, що має принципове значен-] ня для розвитку всієї азіатської політики Токіо. Піст підписання Сан-Франциського мирного договору відновлення національного суверенітету Японії голови рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східг Азії було не стільки прагнення до примирення з нароі дами тепер уже незалежних країн південно-східноазіат| ського регіону, скільки намагання відновити доступ де необхідних для відбудови японської економіки нафти! олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів:!

І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країнами ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сировини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. Формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології.

В 70-ті роки підтримувані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» зуміли утвердитися на ринках країн ПСА, зокрема на ринках Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Вважається, що «мирний» наступ Японії виявився навіть ефективнішим за військовий, оскільки вона стала головним експортером та імпортером країн АСЕАН. За обсягом торгівлі з цими країнами Японія випередила СІНА і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС): її частка в загальній торгівлі країн Асоціації на кінець 70-х років становила 25,8 % проти 16,4 % СІЛА і 11,6 % ЄЕС. Японія випереджала СІЛА і ЄЕС і за приватними капіталовкладеннями в економіку країн АСЕАН. Середня її частка в цьому виді капіталовкладень у цей період дорівнювала 27,8 % (середня частка СІНА — 21,6 %, ЄЕС — 16,6 %).

Що ж сприяло такій бурхливій активності японських монополій у країнах ПСА, зокрема в країнах АСЕАН? На думку аналітиків, суттєвий вплив на формування зовнішньополітичного курсу Японії в цьому регіоні справила географічна близькість ПСА.

Другою причиною підвищеної уваги Японії до ПСА був значний потенціал, створений більшістю країн регіону внаслідок прискореного економічного зростання протягом певного проміжку часу. На тлі застійних та кризових явищ у багатьох розвинутих країнах Заходу економіка значної частини країн-^іівденно-східноазіатського регіону Динамічно розвивалася. В 70-ті роки прискорено зростав Промисловий експорт цих країн. Його середньорічний приріст у зазначений період становив 45 % для Таїланду, 28 % — для Малайзії та Філіппін і 38 % — для Індонезії. При цьому значно зросла (приблизно до ЗО %) частка промислових товарів у сукупному експорті цих країн. Таким чином, більшість країн ПСА вийшла на такий РУбіж розвитку, який створював сприятливі передумови

Н 9-302 321

РОЗДІЛ 111 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

для активного та тривалого економічного співробіт з Японією.

Третім фактором стало сировинне та енергетичне баї гатство регіону ПСА. Країни регіону постачають на сг^ товий ринок 96,6 % олова та олов'яних сплавів, 40,2 тропічної деревини, 30,7 % нікелю, 28,8 % боксі 23,7 % цукру. В умовах нестабільного становища Близькому Сході пріоритетного значення для Японії була нафта з ПСА, особливо з Індонезії. Частка Японії індонезійському нафтовому експорті становить 54 %, аб близько 30 млн т, причому Японія постійно доклада зусиль до розробки газових родовищ в Індонезії.

Ще одним фактором підвищеного інтересу Японії дгі країн ПСА є наявність значних ресурсів робочої сили] яка дає можливість вигідно розташовувати тут трудо^ місткі, часом збиткові в розвинутих країнах виробні Дешевина робочої сили поряд з відносно низькою тістю землі, будівництва, ірригації, послуг, низьким р нем ренти забезпечує отримання більш високих нор» прибутку, ніж в інших регіонах.

Важливим фактором підвищеної уваги Японії до країв регіону можна вважати й відносну політичну стабільнісг" у цих державах. Якщо в перші повоєнні десятилі комуністичні партії становили грізну опозицію більше урядів країн АСЕАН, то в 70-ті роки всі вони були at заборонені, або вже не приховували якоїсь серйозної не безпеки. До того ж країни регіону домоглися помітні зрушень і в справі стабілізації внутрішньої обстановї що виявилось в усталенні інститутів парламентаризму, зменшенні внутрішніх конфліктів на етнічній основі, усуненні чи пом'якшенні міждержавних суперечносте! щодо спірних територій. Таким чином, стабільність по літичних режимів, насамперед у країнах АСЕАН, сі мулювала внутрішнє нагромадження та знижувала ризику для японських вкладників капіталу.

Проте чи не найголовнішою причиною пріоритетне ПСА, зокрема асеанівського субрегіону, для Японії його зростаюча стратегічна значущість. На території П( перехрещуються морські шляхи, що зв'язують Тихий Індійський океани, проходить низка важливих ванта:* потоків, тут же розташована одна з найінтенсивніших рухом Малаккська протока, якою щоденно проході близько 150 суден. Більша частина цих суден прямує сг

в японські порти. Отже, такі країни, як Індонезія, Малайзія і Сінгапур, контролюють суттєву частину зовнішньої торгівлі Японії та практично весь її імпорт нафти з Близького та Середнього Сходу. Саме тому Малаккська, Зондська та Ломбокська протоки й Південно- Китайське та Східно-Китайське моря потрапили до розряду «стратегічних» напрямів японської зовнішньої політики. Японія дуже ревно ставиться до оборони морських комунікацій: досить згадати заяви офіційного Токіо про здатність Японії в разі необхідності блокувати Малаккську протоку, спроби японського уряду посилити сферу відповідальності за безпеку цих комунікацій у межах тисячо-мильної зони на південь від Японських островів, а також безкоштовне встановлення електронної навігаційної системи для забезпечення безпеки судноплавства в Малаккській протоці.

Таким чином, зростаючий економічний потенціал країн ПСА, зокрема країн АСЕАН, становив інтерес для Японії з троякої точки зору: як політично надійне джерело отримання деяких видів сировини, палива та матеріалів; як можливість використання відносно дешевої робочої сили та енергії для створення неконкурентоспроможних у самій Японії виробництв; як зростаючий ринок збуту японської промислової продукції. Окрім суто економічних факторів, підвищена увага ділових і політичних кіл Японії до південно-східноазіатського регіону зумовлювалася його стратегічною, а також політичною значущістю як з точки зору «комплексного забезпечення безпеки» країни, так і з точки зору активізації зовнішньополітичної діяльності Японії, особливо з огляду на те, що Асоціація країн Південно-Східної Азії перетворилася на вагомий фактор політичного та економічного розвитку азіатсько-тихоокеанського регіону.

З другої половини 70-х років радикальні зміни у внутрішньополітичній обстановці Японії та на міжнародній арені привели до поступового перегляду пріоритетів у зовнішній політиці Токіо. Справа в тому, що японські вчені-мгжщродники вважали повоєнну зовнішню політику країни Щносно пасивною через специфічні позиції країни (економічна залежність від зовнішнього середовища). Критика «пасивної дипломатії» поступово ви-Кристалізувала ідею диверсифікації зовнішньої політики. Підвищився інтерес до процесу «деголлізації» — приве-

ц*

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

дення у відповідність зовнішньополітичної, а такоа військової могутності Японії її економічному потенціалі лові. Поряд з цим на формування зовнішньої політик дедалі більше став впливати зовнішній фактор, і насампе ред тиск СІЛА. Після поразки у В'єтнамі Вашингтон бу дуже заінтересований в активізації ролі Японії у спраї захисту позицій Заходу у ПСА, що похитнулись.

Диверсифікація зовнішньої політики Японії як ф цінний курс була прийнята на озброєння урядом Т. Фуку да й дістала назву «багатополюсної дипломатії», аб «дипломатії по всіх напрямах». Така політика мала здійс нюватися не військовими засобами, а лише економіч ними та дипломатичними, які б забезпечили «автонол політику», незалежну у виборі партнерів та напрямів. Ма| лася на увазі передусім незалежність від СІЛА.

У цьому контексті Японія активізувала загальні південно-східноазіатський напрям своєї політики, зокре ма асеанівський. Японія і раніше підтримувала тісв| зв'язки з країнами АСЕАН, але тільки з кожною окремі В офіційних документах ця організація вперше була зг дана в березні 1977 р. (в спільному японо-радянсько» комюніке), тобто після 10 років її реального функціє нування. У цьому ж році Японія зробила й праї кроки для налагодження співробітництва з країнаі АСЕАН у цілому.

В серпні 1977 р. столиці країн АСЕАН відвід тодішній прем'єр-міністр Японії Т. Фукуда. У своїх щ мовах в Куала-Лумпурі та Манілі він декларував принципи відносин Японії з членами Асоціації. Пері проголошував, що Японія відмовляється від ролі воєнн<!і держави та як нація, прихильна до миру, готова сщ» миру та процвітанню в ПСА та в усьому світі. Згідно другим принципом Японія зобов'язувалася доклас зусиль для зміцнення довіри на основі «щирих» взаєї відносин з країнами АСЕАН з широкого кола питань тільки в економічній і політичній, а й у соціальній-культурній сферах. Третій принцип передбачав рівї правність із партнерами по АСЕАН та намір співщ цювати з ними заради зміцнення їхньої солідарності, також досягнення взаєморозуміння з країнами Ъ китаю. Більше того, як заявив Т. Фукуда в Куала-Лу пурі, Японія готова взяти на себе місію з налагоджеі відносин між країнами Асоціації та країнами індої

на основі принципів мирного співіснування. Висловлені японським прем'єр-міністром у ході його поїздки по ПСА принципи відносин з південно-східноазіатськими країнами дістали в подальшому назву «доктрини Фукуда», або «Манільської доктрини». Цією доктриною Токіо намагався продемонструвати готовність іти назустріч прагненням країн ПСА та надати їм допомогу в досягненні національних та регіональних цілей.

У виступі Т. Фукуда в Манілі пролунала також певна стурбованість щодо можливого перетворення АСЕАН на замкнене економічне угруповання, що аж ніяк не відповідало стратегічному планові забезпечення домінування Японії в регіоні. Японський прем'єр-міністр попередив керівників країн АСЕАН про згубність такого шляху.

Висунення Японією програми широкої економічної допомоги розвиткові країн АСЕАН, налагодження безпосередніх контактів з їхніми лідерами, відмова Японії від ролі воєнної держави (з огляду на побоювання політичних кіл країн АСЕАН, що внаслідок скорочення американської присутності в ПСА після поразки в Індокитаї Японія може спокуситися перспективою заповнити «вакуум сили») — все це мало, за задумом Токіо, створити один із найважливіших додаткових факторів реалізації планів Японії щодо регіону. Але це не означало, що Токіо прагнув протягом кількох років перетворити ПСА на заповідник свого впливу. Досягнення домінуючого становища в субрегіоні АСЕАН, на Думку Японії, було довготривалим процесом, який вимагав великої витримки та всебічного врахування інтересів західних союзників Японії. Тож Токіо виявив готовність терпіти протягом більш-менш тривалого проміжку часу присутність західних держав у регіоні.

«Доктрина Фукуда» відіграла помітну роль у формуванні концепції «тихоокеанського співтовариства» (ТОС), яка розроблялась офіційним Токіо понад 15 років. Сутність ідеї ТОС у її початковому варіанті зводилася до того, щоб об'єднати в одному замкненому угрупованні Пять індустріально розвинутих країн регіону, а саме Японію, СІЛА, Канаду, Австралію та Нову Зеландію. В Майбутньому передбачалося підключити до цієї «п'ятірки» кілька швденно-східноазіатських країн, що розвиваються. Планувалося скасувати митні тарифи між членами «п'ятірки», зберігши свободу митної та торговельної

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

політики у відносинах з державами—нечленами об'єд-; нання. Автори цієї ідеї сподівалися, що створення «тихе океанської зони вільної торгівлі» різко збільшить обс« товарообігу між розвинутими державами регіону. ПередЛ бачалося також, що певний зиск від об'єднання отрИч? мають і деякі країни, що розвиваються, зокрема АСЕАН. л

Боротьба Токіо за втілення цієї ідеї в життя поси-| лилася з приходом до влади уряду М. Охіра. Він покла ідею ТОС в основу свого зовнішньополітичного курсу. 1979 р. уряд М. Охіра створив спеціальну комісію з пред^| ставників наукових і ділових кіл країни з метою вир лення проекту створення ТОС. Ідея ТОС була остаточно схвалена в липні 1979 p., коли японський міністр закор донних справ С. Сонода зустрівся зі своїми колегами черговій конференції міністрів закордонних спраї АСЕАН на острові Балі Якщо наприкінці 60-х років пропоноване Токіо співробітництво в зоні «вільної торгівлі» викликало негативну реакцію членів АСЕАН| які вбачали в цій ідеї прагнення Японії забезпечити ''" сприятливі умови для економічного й політичного вання в ПСА, то на острові Балі асеанівські міністрі закордонних справ схвалили ідею ТОС. Восени того року відбулися переговори з держсекретарем СІ" С Венсом, проте Вашингтон не поспішав підтрї ідею ТОС, певно, продовжуючи розглядати її як таку, івд суперечить американським глобальним інтересам. Та* чином, на кінець 70-х років Японії не вдалося реалізуваі вшілекану щею «тихоокеанського співробітництва», не означало, втім, відмови від неї. В наступні роки Тої продовжував боротьбу за її втілення в життя.

• Зовнішня політика КНР

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. прогол шенням Китайської Народної Республіки. П« ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

мозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, розгромові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Радянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та повага суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробивши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допомозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну' роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайських відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 pp. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в u

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС^ побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони тримували Москву в її суперечках з Пекіном. ITicj 1960 p. більшість європейських країн соціалістичної сис-і теми разом з Радянським Союзом зменшили масштабі співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР лося прорвати американську блокаду в Південно-Східні та Південній Азії. В 1949—1955 pp. були встановлеї дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не З усіма цими країнами відносини розвивалися добре| Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіє них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потребі! в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певно» недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд ~-Філіппіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і СІЛА створили військово-політич блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря| мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму СП'" спромоглися залучити до цих блоків деякі країни П( (Таїланд, Філіппіни).

Успіхові політики СІЛА вельми сприяв той факт, ш| китайські комуністи, натхнеш перемогою над ГоміндаІ ном, намагалися стимулювати революційний рух у сусід| ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні моз вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував вияв «китайської загрози». З підписанням угоди припинення війни в Кореї (1953) ситуація для дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю спрі гнучка політика китайської делегації на Женевській раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобя прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити пеку південних кордонів країни. Китай не бажав б\ втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовншшьополітичній діяльне КНР стала Бандунзька конференція 1955 р. На цьо» важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, тайський представник виступив із закликами боротися; цілковите знищення колоніалізму та запевнив молої

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських держав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало можливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійснення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався цілком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розглядав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використовувалася для стримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала проблема Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, що відбулися протягом 1959—1962 pp., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Встановили офіційні відносини з Китаєм скандинавські держави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговельно-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але зони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від Комуністів!».

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто виступати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і СІЛА відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликана

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ня з Китаю в I960 р. радянських спеціалістів. Після цьої кроку суттєво скоротилися торгівля та економічне сг' робітництво між СРСР і КНР. Обсяг економіч¹зв'язків між двома країнами в 1965 р. становив прибі но 1,5 % рівня 1959 p., а на радянсько-китайську торг лю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р. 50 %). Значно скоротилися культурні, наукові та поліі тичні контакти. Мао Цзедун негайно поклав відповІ| дальність на Москву за катастрофічну ситуацію в еко номіці країни, що насправді спричинювалася насампер «великим стрибком». Та й у подальшому всі негаразди країні Пекін пояснював «віроломством» Радянської Союзу.

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло| гічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське cj перництво в країнах, що розвиваються, посилювалис розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем зброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко nepej шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його змові з Заходом. Значно посилилася обопільна крі внутрішнього становища в обох країнах. Вийшла передній план і територіальна проблема. З 1960 р. чалися прикордонні інциденти. На весну 1962 р. в поі ках кращих умов життя на територію СРСР переі 50 тис. громадян КНР. Китайський уряд звин> СРСР «у підготовці переходу та серйозній підривні діяльності». В 1966 р. КПК відмовилася направити пар тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язк припинилися. Водночас було припинено зв'язки по комсомолу, товариств дружби, органів інформації та Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х рої китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворої разом зі СІНА. Увійшла у вжиток теза про «загрозу■' Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — є» номічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося магання зняти гостроту конфронтації зі СІЛА.

Через різноманітні канали китайське керівництво вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР уста|

-рема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ловила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свого чергу, Пекін відвантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагували на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція СІНА щодо Тайваню та прикордонного конфлікту з Індією.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західноєвропейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними країнами перевищував обсяг торгівлі з державами соціалістичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визначалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталістичних партнерів для задоволення економічних та політичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське керівництво продовжувало вважати їх ідейними опонентами. Тому між сторонами зберігалася велика дистанція. Однодумців Пекін шукав у «третьому світі».

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чокау Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 —лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу».

Але китайська політика відносно країн, що розвиваються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала Дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваючись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстремістських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі СІНА в боротьбі за світове панування, і між цими державами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що Розвиваються, друга — розвинуті ісаппадістичні країни».

На підставі цієї схеми китайське керівництво почалоРозвивати концепцію революційних воєн. Але практика до-

РОЗДІЛ II! ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

вела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чог стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спробі КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, Філіппінах, у деяких районах Латинської Амері Складну картину політики Китаю у світі, що розві ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією, тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він рані завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі клики не тільки мало де знаходили прихильників, більше того — породжували (або поновлювали, як в донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.

«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966; завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовні політику країни. Тотальним репресіям піддавалис партійні та господарські кадри. Усім, хто був не згоден лівацьким курсом (або мав сумніви в його правильності! навішувалися ярлики «бандитів», «ворогів» тощо, зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати і гатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурно революції», китайську модель соціально-економічної політичної організації суспільства. Це викликало різ* відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятка* країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай пос| варився фактично з усіма країнами «соціалістичного та| бору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. За| гострилися також відносини КНР із цілим рядом Заходу, в тому числі Великобританією та Японією, но відбилася «культурна революція» й на відносинах Радянським Союзом. Стала широко вживаною теза «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські р; ти можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представю китайського керівництва заявляли: «Прикордонна віі між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна СІЛА».

Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в райої острова Даманський сталися великі сутички збройних сі двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалс зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося вої також і під впливом жорстких заходів з боку СРСЇ збільшення угруповань радянських військ на кордої

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін. IX з'їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 p., закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав СРСР ворогом № 1. Підготовка до війни була оголошена «головною метою економічного будівництва в КНР».

Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрімко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та СІНА — дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж СІЛА, вогнищем світової війни», а СІЛА, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 p.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

головний фактор, безсумнівно, — загострення радянсько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміцнювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала китайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;

на думку Пекіна, в умовах, що склалися, Білий дім Мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах мі Москвою та Пекіном суттєво загострилася;

ззз

РОЗДІЛ II! ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

наприкінці 60-х років стало очевидно, що внутрії та зовнішня політика китайського керівництва не заб печила успішного економічного будівництва та зміцнен^ ня позицій КНР на світовій арені. В Пекіні було вирм шено використати для модернізації економічний та науково-технічний потенціал Заходу;

нова стратегія вимагала коригування діяльності китай^ ської дипломатії в «третьому світі» — спроби експор революції не спрацювали.

Рішення про зближення з Вашингтоном було прийняте на пленумі ЦК КПК у жовтні 1968 р. В нас роки сторони поступово визначили конкретні напр* збігу інтересів на міжнародній арені.

Зближення між КНР та США миттєво потягнуло собою зміни в підході до Китаю з боку всього Заходуїі Так, уже в 1972 р. були встановлені дипломатичні від«| носини Китаю з Японією. Заради цього Токіо розірі офіційні відносини з Тайванем і визнав уряд КНР ним законним урядом країни, а Тайвань — невід'ємно* частиною території КНР. Китай, у свою чергу, відмо-j вився від репараційних вимог, не виступав проти нарощування японського військового потенціалу. В 70-х роках Пекін активно встановлював дипломатичні відносини! з західноєвропейськими країнами. Радянський Союз у| відповідь використав важелі, що були в його розпоряд-| женні, для протидії КНР. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнє заявив: «Ми будемо й надалі вести боротьбу з маоїзмом, боротьбу принципову, боротьбу непримиренну».

Підхід КНР до більшості інших соціалістичних країні став гнучкішим та доброзичливішим. Пекін відновив| зв'язки з Югославією. Разом з тим після 1976 р. булс розірвано відносини з Албанією, загострилися відносиш з В'єтнамом, з Кубою.

9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. Він залишив! країну у стані соціально-економічної й політичної кризи.! Народне господарство перебувало на межі катастрофи,! різко зменшилося виробництво найважливішої промислової продукції. Пекін офіційно заявив, що країна відстала в розвитку не менше ніж на 20 років, у засобах! масової інформації констатувалося, що громадський порядок несталий, ідеологічна ситуація заплутана.

Наприкінці 70-х років китайське керівництво розпочало глибоку реформу, спрямовану на подолання нега-

тивних наслідків «культурної революції», на мобілізацію ефективних засобів піднесення економіки. Початок реформі поклав грудневий 1978 р. пленум ЦК КПК.

Зміни всередині Китаю створювали передумови для змін у його зовнішній політиці. Модернізація вимагала відповідних зовнішніх умов. Китайське керівництво зробило ставку на Захід у питаннях модернізації, забезпечення безпеки країни, реалізації політичних цілей на світовій арені.

В СІЛА не відразу відгукнулися на заклик про «єдиний міжнародний фронт». Але після 1976 р. до влади в Сполучених Штатах прийшли сили, що виступали за перегляд зовнішньої політики. Вашингтон прийняв програму доозброєння, затягнув ратифікацію угоди ОСО-2. Важлива роль почала відводитися Пекіну, зближення з яким було покликане посилити тиск на СРСР та його союзників. У результаті нормалізація китайсько-американських відносин, що затримувалася протягом семи років, була здійснена протягом кількох місяців. Поштовхом став візит до КНР помічника президента США 3. Бжезинського в травні 1978 р.

В серпні 1978 р. КНР підписала Договір про мир та дружбу з Японією. Токіо погодився включити до нього положення про протидію гегемонії.

У «третьому світі», відкинувши екстремістські заклики до світової революції, Китай намагався тепер встановити нормальні відносини з правлячими режимами, підтримувати тісні зв'язки з Заходом. Енергійні зусилля докладалися до поліпшення відносин із країнами АСЕАН. Тісне співробітництво зберігалося між Китаєм та Пакистаном, Непалом, Шрі-Ланкою, Туреччиною.

На Близькому Сході Китай спрямовував свої зусилля на послаблення позицій СРСР, намагаючись дискредитувати ініціативи, що виходили з Москви, з недовірою ставлячись до радянських союзників у регіоні. Щодо країн соціалістичної співдружності Пекін проводив політику протиставлення окремих країн- СРСР, підкреслюючи, що в КНР немає принципових розбіжностей з ними.

Наприкінці 70-х років лінія радянського керівництва Щодо КНР вирізнялася певною двоїстістю. На тлі запевнень у бажанні нормалізувати відносини з Китаєм

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

уживалися заходи для подальшої його ізоляції в міжнародному комуністичному русі, «соціалістичному таборі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інтересами КНР.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Японо-радянські відносини	\|	Лаоська криза. Женевська угода 1962 р. з Лаосу та її наслідки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.