Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Організаційні структури для реалізації нововведень

Тема 5

СУЧАСНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙ

Організаційні структури для реалізації нововведень

Формування інноваційних структур та забезпечення їхньої ефективної діяльності

Організаційні структури для реалізації нововведень

Позитивний досвід багатьох країн свідчить про перспективність для широкого й ефективного впровадження новітніх технологій, комерційної реалізації інновацій, створених внаслідок наукових досліджень і розробок, функціонування мережі таких інноваційних структур як технологічні (наукові) парки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, малі й середні інноваційні підприємства, а також промислово-фінансові групи, промислові кластери тощо.

Подальший розвиток організаційно-правових засад забезпечення діяльності структур, які поєднують наукові дослідження з виробництвом і реалізацією на ринку наукоємної продукції передбачено Законами України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інноваційну діяльність» та Концепцією науково-технічного та інноваційного розвитку України.

Основною метою створення технопарків, технополісів та інших інноваційних структур є тісне зближення наукового й освітнього потенціалу того чи іншого регіону з матеріально-технічною базою промисловості, скорочення тривалості інноваційного циклу, забезпечення вирівнювання науково-технологічного та інноваційного розвитку різних регіонів, активізація малого інноваційного бізнесу.

Як вважають окремі зарубіжні вчені і спеціалісти, остання мета має першорядне значення. Підкреслюючи, що потужним генератором сучасних матеріальних благ, єдиним засобом, що забезпечує перемогу в жорсткій глобальній конкуренції є високі технології, новітні науково-технічні і технологічні досягнення, вони наголошують, що справа не стільки у самих технологіях, не стільки у спроможності суспільства їх безупинно продукувати, скільки в умінні вчасно їх передавати на ринок, швидко організовувати на їхній основі випуск потрібної споживачам продукції і послуг.

Проте ефективною передача новітніх технологічних інновацій з науково-дослідних інститутів (НДІ), вищих навчальних закладів (ВНЗ) може стати лише завдяки активному співробітництву між наукою, виробництвом, центральними і, особливо, регіональними органами виконавчої влади та споживачами за повної реалізації конкретним розробником і винахідником права інтелектуальної власності.

Ефективною формою реалізації згаданих співробітництва і права є малий інноваційний бізнес (МІБ), який розвивається в технологічних (наукових) парках (далі —- «технопарк») та інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторах, що підтримують на пільгових умовах ініціативну форму малого інноваційного підприємства, за якої вчений, винахідник стає власником прибутків від реалізованих результатів досліджень, нових технологій, винаходів тощо.

Технопарк сприяє концентрації уваги вчених на можливих комерційних застосуваннях майбутніх результатів досліджень. Водночас технопарк є лише засобом комерціалізації інновацій, що надає вченим, викладачам ВНЗ можливість співробітничати з базовою науковою організацією, де вони можуть і надалі користуватися лабораторним устаткуванням, каналами інформації, бібліотекою, спілкуватися з колегами, залучати до роботи на своїй фірмі колишніх студентів і аспірантів. В умовах технопарку вчений може працювати за сумісництвом, не перериваючи наукового чи навчального процесу. При цьому він може покластися на кваліфіковану команду менеджерів, яку підбере йому керівництво технопарку. Учений також може продати ліцензію на право використання винаходу чи ноу-хау одній із фірм технопарку.

Науковим підприємцям легше психологічно перебудуватися з "наукового оточення в комерційне, якщо мале інноваційне підприємство (МІП) розташоване поблизу від НДІ чи ВНЗ.

Сучасна концепція МІБ, що домінує у світі, потребує формування особливого середовища, що спрямовує наукоємний бізнес у потрібне русло, робить його вигідною і престижною сферою застосування творчих здібностей, створює умови, щоб у поле зору суспільства потрапляли всі ефективні розробки й винаходи.

В усіх розвинених країнах місцеві органи управління конкурують один з одним, намагаючись створити або залучити якнайбільше інноваційних підприємств та 1С, в т. ч. зарубіжних, забезпечуючи їм пільгові умови економічної діяльності, приваблюючи перевагами близького сусідства з подібними собі (що створює ефект агломерації), якістю життя.

Місцева влада, як правило, підтримує ініціативу створення технопарку, надає йому земельну ділянку, частково фінансує будівництво (або гарантує позику), передає для реконструкції старі будинки, входить до наглядацької ради або органу управління технопарком. За відсутності ініціативи з боку НДІ ВНЗ інколи виявляють її самі, створюють технопарк, залучаючи на пайових засадах інших учасників.

У визначенні технопарку, згідно із згаданим Законом, передбачено також, що він може створюватись як «об'єднання на підставі угоди про спільну діяльність юридичних осіб (учасників). Як свідчить уже набутий досвід, на практиці ця обставина створює ряд незручностей за спільного використання учасниками технопарку, його дочірніми та спільними підприємствами інноваційних й інвестиційних проектів.

Технопарк — це організація, яка є юридичною особою або, відповідно до законодавства, здійснює за дорученням права юридичної особи, має тісні зв'язки з одним або декількома вищими навчальними закладами і/або науковими центрами, промисловими підприємствами, регіональними й місцевими органами влади й управління і здійснює на території, що перебуває під її юрисдикцією, формування сучасного інноваційного середовища для підтримки інноваційного підприємництва шляхом створення матеріально-технічної, соціально-культурної, сервісної, фінансової й іншої бази для ефективного становлення, розвитку, підтримки й підготування до самостійної діяльності малих і середніх інноваційних підприємств, комерційного освоєння наукових знань, винаходів, ноу-хау та наукомістких технологій і передачу їх на ринок науково-технічної продукції для задоволення потреби в цій продукції регіону і країни.

Науковий (технологічний) парк — науково-виробничий (як правило територіальний) комплекс, до якого входять дослідницький центр і прилегла до нього компактна виробнича база, у якій на умовах оренди розміщуються малі наукомісткі фірми.

У ролі „дослідницького центру можуть виступати: вищий навчальний заклад (університет), державна лабораторія або інститут, науково-дослідний підрозділ організації державного або приватного сектору. Найпоширеніший у промислово розвинених країнах варіант пов'язаний з університетами, де великі ВНЗ традиційно є не лише навчальними закладами, а й головними центрами фундаментальної і прикладної науки.

Дослідницький центр є ключовим елементом технологічного парку, що випливає з самої ідеї створення таких організацій і з тих цілей, які перед ними стоять: організаційними, економічними, політичними й адміністративними (у найкращому розумінні цього слова) заходами підстебнути, інтенсифікувати процес розробки і, що ще важливіше, реалізації нових наукомістких технологій задля економічного зростання. Аби використовувати досягнення науки, їх потрібно насамперед мати. Створюються ж вони, як правило, у дослідницьких центрах, і вже це одне надає таким центрам ролі головного компонента паркового комплексу.

Крім того, в останньому визначенні технопарку відзначено, що до нього входить «прилегла компактна виробнича зона». Водночас набутий з 1999 р. досвід роботи перших українських технопарків свідчить, що його учасниками є підприємства, розташовані по всій території України.

Згідно керівників російської Асоціації «Технопарк», «центральною ланкою технопарку є інкубатор бізнесу, де інкубуються малі новостворені інноваційні фірми, які полишають його в міру свого становлення. Розміщуючись на території технопарку, ці фірми оточують інкубатор своєрідним кільцем. Поступово технопарки перетворюються на зони розвитку передових галузей промисловості, докорінно змінюючи міста й території, почасти даючи їм «друге дихання».

Технопарк — це, образно кажучи, завод, «сировиною» для якого є найдорожчий на планеті ресурс — інтелект, знання, а «готовою продукцією» — наукомісткі фірми та високі технології.

Вчений, інженер, студент, винахідник приходять до технопарку зі знаннями, винаходами, ідеями, а виходять із нього через 3-5 років кваліфікованими підприємцями у сфері високих технологій, із власним капіталом, фірмою й наукомістким, конкурентноздатним товаром або послугою.

Отже, інноваційний бізнес-інкубатор — це будинок або декілька будників, де на обмежений термін на правах оренди розміщуються новостворені малі інноваційні підприємства-клієнти, яким на пільгових умовах надаються фінансові, матеріально-технічні й інформаційні ресурси, консалтингові й сервісні послуги для комерціалізації результатів наукових досліджень і винаходів та передачі їх на ринок інноваційної продукції.

Інноваційний бізнес-інкубатор може функціонувати як у складі технопарку, так і в автономному режимі.

Технополіс — це науково-виробничий комплекс з розвиненою інфраструктурою сфери обслуговування і житловим комплексом, що охоплює територію окремого міста. У його економіці головну роль відіграють дослідницькі центри й вищі навчальні заклади, які розробляють новітні технології, і підприємства, засновані на застосуванні цих технологій. Аналогами технополіса в Росії є наукогради, що створюються на базі закритих за часів СРСР міст військово-промислового комплексу та Академмістечко Сибірського відділення Російської академії наук.

Якщо науково-виробничий комплекс на кшталт технополіса виходить за межі міста і охоплює регіон, то це утворення носить назву науково-промислової агломерації, регіону науки, зони освоєння (розвитку) нових і високих технологій (як, скажімо, у Китаї).

Універсальність технопарку порівняно з інноваційним-технологічним центром (ІТЦ) полягає в тому, що він виробляє одночасно «продукту»: технології, яких потребує ринок, і малі інноваційні підприємства, що стали на ноги, тоді як ІТЦ продукує лише технології, оскільки має справу з уже успішно функціонуючими фірмами яким не потрібен процес інкубації, вони потребують менше послуг ніж малі новостворені підприємства. В основному фірми, що оселяються в ІТЦ, потребують офісних і виробничих площ.

Обидві інноваційні структури, як технопарк, так і ІТЦ, мають доповнювати одна одну.

Технопаркові структури створюються, як свідчить світова практика, переважно для реалізації пріоритетів науково-технологічного
розвитку, прориву в принципово нових галузях інноваційної діяль
ності. Створенню цих структур об'єктивно сприяє низька ресурсо-
місткість наукомістких виробництв, їх малотонажність, високі вимоги
до чистоти довкілля, потреба в кадрах науковців та інженерів висо
кої кваліфікації, які за сучасних умов трансформації науково-технічного потенціалу України можуть ефективно застосовувати набуті
знання і практичний досвід в малих і середніх інноваційних підприємствах, що функціонують у рамках технопарків.

Для швидкого розвитку виробництв, що ґрунтуються на мікро-

На ефективність функціонування технопарків та технополісів впливає державна науково-технічна та регіональна політика, рівень технологічного розвитку, роль місцевих органів влади і ступінь участі в діяльності технопарків місцевих підприємств і організацій, стан економічного середовища і можливості доступу до ринків, рівень розвитку засобів зв'язку і транспорту, якість життя у регіоні.

Про ступінь ефективності того чи іншого технопарку можна судити, виходячи з масштабів формування в регіоні інноваційної мережі, а також зі ступеня кооперації підприємств і організацій, що концентруються в технопарку й навколо нього. Вони повинні активно взаємодіяти між собою і спільними зусиллями, комбінуючи свої наукові й виробничі потенціали, створювати й розповсюджувати нові технологічні ресурси. Завдяки накопиченню технологій і досвіду концентрації в регіоні підприємств тут створюються конкурентні переваги і, зрештою, перспектива розвитку. Важливо при цьому, аби інноваційний процес, що розвивається на кооперативних засадах, набув постійного характеру і сприяв динаміці науково-технічного й промислового розвитку регіону.

Основними компонентами технопарку є: територія і будинки; науково-дослідний центр (вищий навчальний заклад) із його кадровим і науковим потенціалом; інноваційний бізнес-інкубатор; промислові підприємства і фірми, які перетворюють науковий потенціал дослідницького центру на ринкову продукцію; адміністративно-управлінська структура, що забезпечує функціонування всього комплексу як єдиного цілого; установи інфраструктури підтримки — виробничої й побутової.

Дослідницький центр (вищий науковий заклад) виконує в складі технопарку такі функції:

• є джерелом технічних ідей, розробок, винаходів, реалізованих
фірмами-клієнтами парку, і, значною мірою, постачальником
кадрів для цих фірм і для керівництва парком;

• виступає власником або співвласником парку, як правило, че
рез спеціально створену для керівництва парком асоціацію,
консорціум, акціонерне товариство, що має всі права юридич
ної особи;

• проводить конкурсний відбір фірм-клієнтів, для чого органі
зується колегіальний орган типу науково-технічної (експертної)
ради, що ретельно аналізує заявки претендентів, оцінює перс
пективність і реальність їхніх ідей і почасти має навіть право
вето на прийом;

• організує кваліфіковану консультативну допомогу клієнтам
парку силами персоналу дослідницького центру з технічних,
юридичних, фінансових та інших питань;

• надає клієнтам на пільгових умовах право користування лаборато
рним устаткуванням, випробувальною апаратурою, комп'ютер
ними потужностями, мережею Інтернет, бібліотекою, іншими
об'єктами власної інфраструктури;

• забезпечує частково або повністю клієнтів парку побутовими послугами (їдальнею, рекреаційними спорудами, залами для нарад і конференцій);

• разом з іншими учасниками технопарку створює спеціальний фонд венчурного капіталу, де клієнти можуть одержати пільговий кредит, якщо їм важко це зробити поза парком через високий ступінь ризику, пов'язаного з перспективами реалізації їхніх ідей.

Світовий досвід свідчить, що в інкубаторах, особливо тих, що розташовані в межах технопарків, створюються оптимальні умови для молодих малих інноваційних фірм. Тут у стартовий період (як правило, до трьох років) діє пільгова податкова система, надаються численні посередницькі послуги: маркетинг, технічна експертиза, управлінське консультування, інформаційне забезпечення, ліцензування, дуже поширене також венчурне фінансування.

Поряд з венчурним капіталом у технопарках об'єднуються фінанси держави, комерційних банків, промислових корпорацій, благодійних фондів, власні кошти громадян. Тобто ризик, що є супутником інноваційної діяльності, пропорційно розподіляється між усіма кредиторами, інноваційні ж фірми отримують можливість сконцентрувати зусилля на розробці і впровадженні новітніх технологій, отримуючи порівняно дешеві банківські кредити й надійний захист від несприятливого зовнішнього середовища.

Крім того, перебування кількох малих інноваційних підприємств у загальному приміщенні дає змогу істотно скоротити поточні втрати на бухгалтерські, канцелярські функції, служби експлуатації, засоби інформатики; встановити між фірмами, що функціонують в інкубаторі, більш тісні контакти, обмінюватися досвідом. Усе це створює додатковий синергетичний ефект.

Окрім виконання своїх основних функцій, технопарки, як свідчить зарубіжний досвід, стають центром тяжіння всіх структур з підтримки інновацій.

Бізнес-інкубатори, які є юридично і господарчо самостійними прибутковими організаціями, насамперед займаються розвитком незалежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конкретної товарної продукції. У цьому й полягає основна принципова особливість бізнес-інкубаторів, незважаючи на безліч найменувань подібних структур у різних країнах (технологічний бізнес-центр, підприємницький центр тощо).

У зв'язку з цим основним показником діяльності бізнес-інкубаторів поряд із традиційними (прибуток, рентабельність тощо) є такі, що відображають їхню специфіку, зокрема:

• кількість фірм, що функціонують на площах бізнес-інкубатора;

• розміри фірм, їх вік та походження;

• спеціалізація фірм, рівень їхньої наукомісткості;

• темпи зростання показників економічної діяльності фірм-клієнтів;

• питома вага фірм, що змінять профіль своєї діяльності після ви
ходу з інкубатора;

• питома вага малих (середніх) підприємств, які припинили свою
діяльність на різних етапах існування як за рахунок хибності
ідей та передумов, закладених при їх заснуванні, так і комер
ційної неспроможності.

Важливою складовою економічного механізму функціонування інкубаторів, поряд із джерелами фінансування, зв'язками зі спонсорами, стосунками з клієнтами, є процедура «виведення» малих підприємств з інкубаторів. Як свідчить зарубіжний досвід, за нормальних умов клієнти в інкубаторі перебувають від 2 місяців до 2-3 років (більшість — до 1 року). Термін перебування фірми в інкубаторі зумовлюється, з одного боку, тривалістю циклу освоєння високотехнологічними малими підприємствами нової технології чи продукції, а з іншого — запровадженою керівництвом інкубаторів системою стимулів, які підштовхують нові фірми до прискорення налагодження власної справи, зокрема за рахунок гнучкості орендної плати чи встановлення низького рівня оплати праці керівництву фірми-клієнта.

Для великомасштабної реалізації інновацій у світі все ширше використовуються потенційні можливості нових ринкових структур з різною формою власності (консорціуми, промислово-фінансові групи, асоціації, кластери, партнерства, альянси та ін.) в умовах розвитку горизонтальних зв'язків між підприємствами та науковими організаціями. Зокрема, заслуговує на увагу й державну підтримку створення консорціумів (у т. ч. й транснаціональних) як однієї з ефективних форм коопераційної інтеграції наукових і учбових організацій та промислових (агропромислових) підприємств.

Консорціуми, як правило, є тимчасовими об'єднаннями на договірних засадах, створеними для координації робіт з реалізації конкретних масштабних проектів та програм. При цьому держава може стимулювати їх створення шляхом участі у фінансуванні на початкових стадіях спільних НДДКР.

Стосовно цього може бути корисним досвід США з організації партнерств, консорціумів університетів та наукових організацій з фірмами.

В разі партнерства університет і фірма укладають угоду щодо дослідження у певній науковій галузі, з поглибленою проробкою конкретної проблеми, розвитку ідеї до конкретної технології і передачі її на ринок. Партнерство, як правило, є тривалим і фінансується з фондів промисловості.

Організація партнерства дає змогу не лише розподіляти ризик між декількома незалежними учасниками, а й об'єднати їхні досвід і знання. Успіх партнерства значною мірою залежить від ефективності комунікацій між партнерами.

Важлива роль в активізації інноваційної діяльності, особливо на стадії внутрішнього й зовнішнього трансферу технологій, має належати промислово-фінансовим групам (ПФГ). Законом України «Про промислово-фінансові групи», передбачено, що до складу ПФГ можуть входити наукові установи, а їхньою кінцевою продукцією є науково-технічна документація та інші об'єкти інтелектуальної власності. Створюються ПФГ за рішенням Уряду на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми за міждержавними угодами.

Структура ПФГ значною мірою залежить від характеру інтеграції й мети функціонування. Інтеграція ПФГ може будуватися на горизонтальних, вертикальних та змішаних засадах. Може також відбуватися і звичайна диверсифікаційна інтеграція, коли організаційно-господарські зв'язки між учасниками групи є малопомітними.

З точки зору вирішення стратегічних завдань щодо передачі технологій перспективними є ПФГ, створені за вертикальним, вертикально-горизонтальним та диверсифікаційним принципами. Якщо горизонтальна інтеграція є внутрішньогалузевою, то вертикальна об'єднує підприємства декількох галузей, але пов'язаних технологічним ланцюгом. У рамках ПФГ є можливість не лише прискорити впровадження нововведень і створювати складні наукомісткі вироби, а й підвищити технологічний рівень підприємств-виробників комплектуючих виробів, запасних частин тощо.

Значного поширення в індустріально розвинених країнах набули мережеві виробничі системи — кластери. Наразі саме ці специфічні неформальні об'єднання заради спільної мети виробничих та дослідницьких структур є одним з найефективніших механізмів швидкої дифузії інновацій у виробництво і забезпечення високої конкурентоспроможності товарів, послуг, підприємств і регіонів.

Територіальні інноваційні кластери мають у своїй основі стабільну систему поширення нових знань, технологій, продукції, тобто інноваційно-технологічну мережу. Вони формують і використовують спільну наукову базу. Специфікою кластерних структур є широка участь у них гнучких підприємницьких структур малого і середнього бізнесу, що активно сприяють формуванню інноваційних «точок зростання».

Підприємства кластера одержують додаткові конкурентні переваги завдяки можливості за умов жорсткої конкуренції здійснювати внутрішню спеціалізацію і стандартизацію, скорочувати вартість трансакцій, мінімізувати витрати на впровадження інновацій. У кластери об'єднуються багато нових фірм, що обслуговують конкретні промислові ніші на високому професійному рівні. Завдяки меншому ступеню вертикальної інтеграції всередині кластера чи навіть її відсутності, новим фірмам значно легше увійти до його складу. При цьому підкреслюється добровільність участі в кластері, хоча відповідальність за взяті виробничі зобов'язання не знижується, а навіть зростає. У кластерних структурах полегшується доступ до капіталу, оскільки географічна концентрація компаній, що беруть у ньому участь, формує сприятливе підґрунтя для виникнення внутрішніх кредитних спілок, а також створює сприятливі умови для залучення венчурного капіталу, прямих іноземних інвестицій і т. зв. «ангелів бізнесу». Суттєвим також є те, що територіальна близькість великої кількості фірм полегшує обмін між ними ідеями і передачу знань від фахівців фірм, що входять у кластер, до підприємців, які розпочинають свою власну справу всередині кластера.

Ефективне функціонування технопарків, бізнес-інкубаторів, інших малих і середніх інноваційних підприємств потребує створення розвиненої інноваційної, ринкової та побутової інфраструктури. Це, зокрема, інноваційні (венчурні) фонди, інноваційні біржі, бізнес-центри, інформаційно-комп'ютерні центри колективного користування, бюро патентного й юридичного захисту інтелектуальної власності, незалежної експертної оцінки інноваційних проектів, інформаційно-маркетингові, рекламні, лізингові, аудиторські, сертифікаційні фірми, центри підготовки та підвищення кваліфікації підприємців-інноваторів, центри консалтингу тощо.

Зокрема, фірми-консультанти пропонують своїм клієнтам послуги з пошуку нових технологій за замовленнями промислових компаній, доробки технічних нововведень до комерційної стадії або їхньої адаптації до інших сфер застосування, отримання патентів, маркетингу і продажу ліцензій, надання капіталу для промислового освоєння технологій, пошуку інвесторів під інноваційний проект, допомоги у створенні спільних підприємств. Формою оплати таких послуг можуть бути одноразова чи періодична винагорода, роялті, пайова участь у новому виробництві або підприємстві. Штати консультаційних фірм формуються з висококваліфікованих спеціалістів різного профілю: вчених, інженерів, математиків, психологів, соціологів, професійних патентознавців, фахівців з маркетингу, менеджерів.

І, нарешті, серед інноваційних структур чільне місце мають посісти малі інноваційні підприємства, для становлення й розвитку котрих значною мірою й створюється «надбудова» з технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів та інноваційно-технологічних центрів.

Формування ринкових відносин у сфері інноваційної діяльності передбачає створення й одночасне функціонування різноманітних організаційних форм підприємств, у т. ч. високоефективних малих форм. Специфікою малих форм є те, що вони орієнтовані на вирішення як наукових проблем, так і конкретних завдань із чітко визначеним кінцевим результатом.

Існують й інші науково-виробничі структури, які повноцінно працюють на ринок інновацій. До них належать малі творчі колективи й малі науково-виробничі фірми, здатні швидко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури.

Основними функціями, що виконують малі й середні інновацій-підприємства, є:

- проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт інноваційного характеру;

- поодиноке або дрібносерійне виробництво високої технологічної наукомісткої продукції на основі науково-технічних розробок;

- ремонт та обслуговування наукового та учбового обладнання, засобів зв'язку та обчислювальної техніки;

- реалізація розробок вчених на вітчизняному й зарубіжному ринках науково-технічної продукції, в т. ч. через спільні підприємства.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Мета й принципи державного регулювання економіки.	\|	Формування інноваційних структур та забезпечення їхньої ефективної діяльності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.