Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Організаційні структури для реалізації нововведень

Загрузка...

Тема 5

СУЧАСНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙ

Організаційні структури для реалізації нововведень

Формування інноваційних структур та забезпечення їхньої ефективної діяльності

Організаційні структури для реалізації нововведень

 

Позитивний досвід багатьох країн свідчить про перспективність для широкого й ефективного впровадження новітніх технологій, ко­мерційної реалізації інновацій, створених внаслідок наукових дослід­жень і розробок, функціонування мережі таких інноваційних структур як технологічні (наукові) парки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, малі й середні інноваційні підпри­ємства, а також промислово-фінансові групи, промислові кластери тощо.

Подальший розвиток організаційно-правових засад забезпечен­ня діяльності структур, які поєднують наукові дослідження з вироб­ництвом і реалізацією на ринку наукоємної продукції передбачено Законами України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інноваційну діяльність» та Концепцією науково-технічного та інноваційного розвитку України.

Основною метою створення технопарків, технополісів та інших інноваційних структур є тісне зближення наукового й освітнього по­тенціалу того чи іншого регіону з матеріально-технічною базою промисловості, скорочення тривалості інноваційного циклу, забез­печення вирівнювання науково-технологічного та інноваційного розвитку різних регіонів, активізація малого інноваційного бізнесу.

Як вважають окремі зарубіжні вчені і спеціалісти, остання мета має першорядне значення. Підкреслюючи, що потужним генератором су­часних матеріальних благ, єдиним засобом, що забезпечує перемогу в жорсткій глобальній конкуренції є високі технології, новітні науково-тех­нічні і технологічні досягнення, вони наголошують, що справа не стільки у самих технологіях, не стільки у спроможності суспільства їх безупинно про­дукувати, скільки в умінні вчасно їх передавати на ринок, швидко організо­вувати на їхній основі випуск потрібної споживачам продукції і послуг.



Интернет реклама УБС

Проте ефективною передача новітніх технологічних інновацій з науково-дослідних інститутів (НДІ), вищих навчальних закладів (ВНЗ) може стати лише завдяки активному співробітництву між нау­кою, виробництвом, центральними і, особливо, регіональними орга­нами виконавчої влади та споживачами за повної реалізації конкрет­ним розробником і винахідником права інтелектуальної власності.

Ефективною формою реалізації згаданих співробітництва і права є малий інноваційний бізнес (МІБ), який розвивається в технологічних (наукових) парках (далі —- «технопарк») та інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторах, що підтримують на пільгових умовах ініціативну форму малого інноваційного підприємства, за якої вче­ний, винахідник стає власником прибутків від реалізованих резуль­татів досліджень, нових технологій, винаходів тощо.

Технопарк сприяє концентрації уваги вчених на можливих комер­ційних застосуваннях майбутніх результатів досліджень. Водночас тех­нопарк є лише засобом комерціалізації інновацій, що надає вченим, викладачам ВНЗ можливість співробітничати з базовою науковою ор­ганізацією, де вони можуть і надалі користуватися лабораторним устат­куванням, каналами інформації, бібліотекою, спілкуватися з колегами, залучати до роботи на своїй фірмі колишніх студентів і аспірантів. В умовах технопарку вчений може працювати за сумісництвом, не пере­риваючи наукового чи навчального процесу. При цьому він може покластися на кваліфіковану команду менеджерів, яку підбере йому керів­ництво технопарку. Учений також може продати ліцензію на право ви­користання винаходу чи ноу-хау одній із фірм технопарку.

Науковим підприємцям легше психологічно перебудуватися з "наукового оточення в комерційне, якщо мале інноваційне підприємство (МІП) розташоване поблизу від НДІ чи ВНЗ.

Сучасна концепція МІБ, що домінує у світі, потребує форму­вання особливого середовища, що спрямовує наукоємний бізнес у потрібне русло, робить його вигідною і престижною сферою засто­сування творчих здібностей, створює умови, щоб у поле зору сус­пільства потрапляли всі ефективні розробки й винаходи.

В усіх розвинених країнах місцеві органи управління конку­рують один з одним, намагаючись створити або залучити якнайбільше інноваційних підприємств та 1С, в т. ч. зарубіжних, забезпечуючи їм пільгові умови економічної діяльності, приваблюючи перевагами близького сусідства з подібними собі (що створює ефект агломерації), якістю життя.

Місцева влада, як правило, підтримує ініціативу створення тех­нопарку, надає йому земельну ділянку, частково фінансує будів­ництво (або гарантує позику), передає для реконструкції старі бу­динки, входить до наглядацької ради або органу управління техно­парком. За відсутності ініціативи з боку НДІ ВНЗ інколи виявляють її самі, створюють технопарк, залучаючи на пайових засадах інших учасників.

У визначенні технопарку, згідно із згаданим Законом, передба­чено також, що він може створюватись як «об'єднання на підставі угоди про спільну діяльність юридичних осіб (учасників). Як свідчить уже набутий досвід, на практиці ця обставина створює ряд незручностей за спільного використання учасниками технопарку, його дочірніми та спільними підприємствами інноваційних й інвес­тиційних проектів.

Технопарк — це організація, яка є юридичною особою або, відповідно до законодавства, здійснює за дорученням права юридичної особи, має тісні зв'язки з одним або декількома вищими навчальними закладами і/або науковими центрами, промисловими підприємствами, регіональними й місцевими органами влади й управління і здійснює на території, що перебуває під її юрисдикцією, формування сучасно­го інноваційного середовища для підтримки інноваційного підприємництва шляхом створення матеріально-технічної, соціально-куль­турної, сервісної, фінансової й іншої бази для ефективного становлення, розвитку, підтримки й підготування до самостійної діяльності малих і середніх інноваційних підприємств, комерційного освоєння наукових знань, винаходів, ноу-хау та наукомістких технологій і передачу їх на ринок науково-технічної продукції для задоволення потреби в цій продукції регіону і країни.

Науковий (технологічний) парк — науково-виробничий (як правило територіальний) комплекс, до якого входять дослідницький центр і прилегла до нього компактна виробнича база, у якій на умо­вах оренди розміщуються малі наукомісткі фірми.

У ролі „дослідницького центру можуть виступати: вищий навчальний заклад (університет), державна лабораторія або інститут, науково-дослідний підрозділ організації державного або приватного сектору. Найпоширеніший у промислово розвинених країнах варіант пов'я­заний з університетами, де великі ВНЗ традиційно є не лише навчальними закладами, а й головними центрами фундаментальної і прикладної науки.

Дослідницький центр є ключовим елементом технологічного парку, що випливає з самої ідеї створення таких організацій і з тих цілей, які пе­ред ними стоять: організаційними, економічними, політичними й адмі­ністративними (у найкращому розумінні цього слова) заходами підстеб­нути, інтенсифікувати процес розробки і, що ще важливіше, реалізації нових наукомістких технологій задля економічного зростання. Аби використовувати досягнення науки, їх потрібно насамперед мати. Ство­рюються ж вони, як правило, у дослідницьких центрах, і вже це одне на­дає таким центрам ролі головного компонента паркового комплексу.

Крім того, в останньому визначенні технопарку відзначено, що до нього входить «прилегла компактна виробнича зона». Водночас набутий з 1999 р. досвід роботи перших українських технопарків свідчить, що йо­го учасниками є підприємства, розташовані по всій території України.

Згідно керівників російської Асоціації «Технопарк», «центральною ланкою технопарку є інку­батор бізнесу, де інкубуються малі новостворені інноваційні фірми, які полишають його в міру свого становлення. Розміщуючись на території технопарку, ці фірми оточують інкубатор своєрідним кільцем. Поступово технопарки перетворюються на зони розвитку передових галузей промисловості, докорінно змінюючи міс­та й території, почасти даючи їм «друге дихання».

Технопарк — це, образно кажучи, завод, «сировиною» для яко­го є найдорожчий на планеті ресурс — інтелект, знання, а «готовою продукцією» — наукомісткі фірми та високі технології.

Вчений, інженер, студент, винахідник приходять до технопарку зі знаннями, винаходами, ідеями, а виходять із нього через 3-5 років кваліфікованими підприємцями у сфері високих технологій, із власним капіталом, фірмою й наукомістким, конкурентноздатним товаром або послугою.

Отже, інноваційний бізнес-інкубатор — це будинок або декілька будників, де на обмежений термін на правах оренди розміщуються новостворені малі інноваційні підприємства-клієнти, яким на пільгових умовах надаються фінансові, матеріально-технічні й інформаційні ресурси, кон­салтингові й сервісні послуги для комерціалізації результатів наукових досліджень і винаходів та передачі їх на ринок інноваційної продукції.

Інноваційний бізнес-інкубатор може функціонувати як у складі технопарку, так і в автономному режимі.

Технополіс — це науково-виробничий комплекс з розвиненою інф­раструктурою сфери обслуговування і житловим комплексом, що охоп­лює територію окремого міста. У його економіці головну роль відігра­ють дослідницькі центри й вищі навчальні заклади, які розробляють новітні технології, і підприємства, засновані на застосуванні цих техно­логій. Аналогами технополіса в Росії є наукогради, що створюються на базі закритих за часів СРСР міст військово-промислового комплексу та Академмістечко Сибірського відділення Російської академії наук.

Якщо науково-виробничий комплекс на кшталт технополіса ви­ходить за межі міста і охоплює регіон, то це утворення носить назву науково-промислової агломерації, регіону науки, зони освоєння (розвитку) нових і високих технологій (як, скажімо, у Китаї).

Універсальність технопарку порівняно з інноваційним-технологічним центром (ІТЦ) полягає в тому, що він виробляє одночасно «продукту»: технології, яких потребує ринок, і малі інноваційні підприємства, що стали на ноги, тоді як ІТЦ продукує лише техно­логії, оскільки має справу з уже успішно функціонуючими фірмами яким не потрібен процес інкубації, вони потребують менше послуг ніж малі новостворені підприємства. В основному фірми, що оселя­ються в ІТЦ, потребують офісних і виробничих площ.

Обидві інноваційні структури, як технопарк, так і ІТЦ, мають доповнювати одна одну.

Технопаркові структури створюються, як свідчить світова практика, переважно для реалізації пріоритетів науково-технологічного
розвитку, прориву в принципово нових галузях інноваційної діяль­
ності. Створенню цих структур об'єктивно сприяє низька ресурсо-
місткість наукомістких виробництв, їх малотонажність, високі вимоги
до чистоти довкілля, потреба в кадрах науковців та інженерів висо­
кої кваліфікації, які за сучасних умов трансформації науково-технічного потенціалу України можуть ефективно застосовувати набуті
знання і практичний досвід в малих і середніх інноваційних підприємствах, що функціонують у рамках технопарків.

Для швидкого розвитку виробництв, що ґрунтуються на мікро-

На ефективність функціонування технопарків та технополісів впливає державна науково-технічна та регіональна політика, рівень технологічного розвитку, роль місцевих органів влади і ступінь участі в діяльності технопарків місцевих підприємств і організацій, стан економічного середовища і можливості доступу до ринків, рівень розвитку засобів зв'язку і транспорту, якість життя у регіоні.

Про ступінь ефективності того чи іншого технопарку можна судити, виходячи з масштабів формування в регіоні інноваційної мере­жі, а також зі ступеня кооперації підприємств і організацій, що концентруються в технопарку й навколо нього. Вони повинні активно взаємодіяти між собою і спільними зусиллями, комбінуючи свої наукові й виробничі потенціали, створювати й розповсюджувати нові технологічні ресурси. Завдяки накопиченню технологій і досвіду концентрації в регіоні підприємств тут створюються конкурентні переваги і, зрештою, перспектива розвитку. Важливо при цьому, аби інноваційний процес, що розвивається на кооперативних засадах, набув постійного характеру і сприяв динаміці науково-технічного й промислового розвитку регіону.

Основними компонентами технопарку є: територія і будинки; науково-дослідний центр (вищий навчальний заклад) із його кадро­вим і науковим потенціалом; інноваційний бізнес-інкубатор; про­мислові підприємства і фірми, які перетворюють науковий потенціал дослідницького центру на ринкову продукцію; адміністративно-уп­равлінська структура, що забезпечує функціонування всього комп­лексу як єдиного цілого; установи інфраструктури підтримки — ви­робничої й побутової.

Дослідницький центр (вищий науковий заклад) виконує в скла­ді технопарку такі функції:

• є джерелом технічних ідей, розробок, винаходів, реалізованих
фірмами-клієнтами парку, і, значною мірою, постачальником
кадрів для цих фірм і для керівництва парком;

• виступає власником або співвласником парку, як правило, че­
рез спеціально створену для керівництва парком асоціацію,
консорціум, акціонерне товариство, що має всі права юридич­
ної особи;

• проводить конкурсний відбір фірм-клієнтів, для чого органі­
зується колегіальний орган типу науково-технічної (експертної)
ради, що ретельно аналізує заявки претендентів, оцінює перс­
пективність і реальність їхніх ідей і почасти має навіть право
вето на прийом;

• організує кваліфіковану консультативну допомогу клієнтам
парку силами персоналу дослідницького центру з технічних,
юридичних, фінансових та інших питань;

• надає клієнтам на пільгових умовах право користування лаборато­
рним устаткуванням, випробувальною апаратурою, комп'ютер­
ними потужностями, мережею Інтернет, бібліотекою, іншими
об'єктами власної інфраструктури;

• забезпечує частково або повністю клієнтів парку побутовими послугами (їдальнею, рекреаційними спорудами, залами для нарад і конференцій);

• разом з іншими учасниками технопарку створює спеціальний фонд венчурного капіталу, де клієнти можуть одержати пільго­вий кредит, якщо їм важко це зробити поза парком через висо­кий ступінь ризику, пов'язаного з перспективами реалізації їхніх ідей.

Світовий досвід свідчить, що в інкубаторах, особливо тих, що розташовані в межах технопарків, створюються оптимальні умови для молодих малих інноваційних фірм. Тут у стартовий період (як правило, до трьох років) діє пільгова податкова система, надаються численні посередницькі послуги: маркетинг, технічна експертиза, управлінське консультування, інформаційне забезпечення, ліцензу­вання, дуже поширене також венчурне фінансування.

Поряд з венчурним капіталом у технопарках об'єднуються фінанси держави, комерційних банків, промислових корпорацій, благодійних фондів, власні кошти громадян. Тобто ризик, що є су­путником інноваційної діяльності, пропорційно розподіляється між усіма кредиторами, інноваційні ж фірми отримують можливість сконцентрувати зусилля на розробці і впровадженні новітніх техно­логій, отримуючи порівняно дешеві банківські кредити й надійний захист від несприятливого зовнішнього середовища.

Крім того, перебування кількох малих інноваційних підпри­ємств у загальному приміщенні дає змогу істотно скоротити поточні втрати на бухгалтерські, канцелярські функції, служби експлуата­ції, засоби інформатики; встановити між фірмами, що функціонують в інкубаторі, більш тісні контакти, обмінюватися досвідом. Усе це створює додатковий синергетичний ефект.

Окрім виконання своїх основних функцій, технопарки, як свід­чить зарубіжний досвід, стають центром тяжіння всіх структур з підтримки інновацій.

Бізнес-інкубатори, які є юридично і господарчо самостійними прибутковими організаціями, насамперед займаються розвитком не­залежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конкретної товарної продукції. У цьому й полягає основна принципова особли­вість бізнес-інкубаторів, незважаючи на безліч найменувань подіб­них структур у різних країнах (технологічний бізнес-центр, підпри­ємницький центр тощо).

У зв'язку з цим основним показником діяльності бізнес-інкуба­торів поряд із традиційними (прибуток, рентабельність тощо) є такі, що відображають їхню специфіку, зокрема:

• кількість фірм, що функціонують на площах бізнес-інкубатора;

• розміри фірм, їх вік та походження;

• спеціалізація фірм, рівень їхньої наукомісткості;

• темпи зростання показників економічної діяльності фірм-клієнтів;

• питома вага фірм, що змінять профіль своєї діяльності після ви­
ходу з інкубатора;

• питома вага малих (середніх) підприємств, які припинили свою
діяльність на різних етапах існування як за рахунок хибності
ідей та передумов, закладених при їх заснуванні, так і комер­
ційної неспроможності.

Важливою складовою економічного механізму функціонування інкубаторів, поряд із джерелами фінансування, зв'язками зі спонсо­рами, стосунками з клієнтами, є процедура «виведення» малих під­приємств з інкубаторів. Як свідчить зарубіжний досвід, за нормаль­них умов клієнти в інкубаторі перебувають від 2 місяців до 2-3 ро­ків (більшість — до 1 року). Термін перебування фірми в інкубаторі зумовлюється, з одного боку, тривалістю циклу освоєння високотехнологічними малими підприємствами нової технології чи продукції, а з іншого — запровадженою керівництвом інкубаторів системою стимулів, які підштовхують нові фірми до прискорення налагод­ження власної справи, зокрема за рахунок гнучкості орендної пла­ти чи встановлення низького рівня оплати праці керівництву фірми-клієнта.

Для великомасштабної реалізації інновацій у світі все ширше використовуються потенційні можливості нових ринкових структур з різною формою власності (консорціуми, промислово-фінансові групи, асоціації, кластери, партнерства, альянси та ін.) в умовах роз­витку горизонтальних зв'язків між підприємствами та науковими організаціями. Зокрема, заслуговує на увагу й державну підтримку створення консорціумів (у т. ч. й транснаціональних) як однієї з ефективних форм коопераційної інтеграції наукових і учбових орга­нізацій та промислових (агропромислових) підприємств.

Консорціуми, як правило, є тимчасовими об'єднаннями на договірних засадах, створеними для координації робіт з реалізації конкретних масштабних проектів та програм. При цьому держава може стимулювати їх створення шляхом участі у фінансуванні на початкових стадіях спільних НДДКР.

Стосовно цього може бути корисним досвід США з організації партнерств, консорціумів університетів та наукових організацій з фірмами.

В разі партнерства університет і фірма укладають угоду щодо дослідження у певній науковій галузі, з поглибленою проробкою конкретної проблеми, розвитку ідеї до конкретної технології і пере­дачі її на ринок. Партнерство, як правило, є тривалим і фінансується з фондів промисловості.

Організація партнерства дає змогу не лише розподіляти ризик між декількома незалежними учасниками, а й об'єднати їхні досвід і знання. Успіх партнерства значною мірою залежить від ефективнос­ті комунікацій між партнерами.

Важлива роль в активізації інноваційної діяльності, особливо на стадії внутрішнього й зовнішнього трансферу технологій, має на­лежати промислово-фінансовим групам (ПФГ). Законом України «Про промислово-фінансові групи», передбачено, що до складу ПФГ можуть входити наукові установи, а їхньою кінцевою продук­цією є науково-технічна документація та інші об'єкти інтелектуаль­ної власності. Створюються ПФГ за рішенням Уряду на певний тер­мін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми за міждержавними угодами.

Структура ПФГ значною мірою залежить від характеру інтегра­ції й мети функціонування. Інтеграція ПФГ може будуватися на горизонтальних, вертикальних та змішаних засадах. Може також відбуватися і звичайна диверсифікаційна інтеграція, коли організа­ційно-господарські зв'язки між учасниками групи є малопомітними.

З точки зору вирішення стратегічних завдань щодо передачі технологій перспективними є ПФГ, створені за вертикальним, вер­тикально-горизонтальним та диверсифікаційним принципами. Якщо горизонтальна інтеграція є внутрішньогалузевою, то вертикальна об'єднує підприємства декількох галузей, але пов'язаних техноло­гічним ланцюгом. У рамках ПФГ є можливість не лише прискорити впровадження нововведень і створювати складні наукомісткі виро­би, а й підвищити технологічний рівень підприємств-виробників комплектуючих виробів, запасних частин тощо.

Значного поширення в індустріально розвинених країнах набу­ли мережеві виробничі системи — кластери. Наразі саме ці специфі­чні неформальні об'єднання заради спільної мети виробничих та дослідницьких структур є одним з найефективніших механізмів швидкої дифузії інновацій у виробництво і забезпечення високої конкурентоспроможності товарів, послуг, підприємств і регіонів.

Територіальні інноваційні кластери мають у своїй основі ста­більну систему поширення нових знань, технологій, продукції, тобто інноваційно-технологічну мережу. Вони формують і використо­вують спільну наукову базу. Специфікою кластерних структур є широка участь у них гнучких підприємницьких структур малого і середнього бізнесу, що активно сприяють формуванню інновацій­них «точок зростання».

Підприємства кластера одержують додаткові конкурентні пе­реваги завдяки можливості за умов жорсткої конкуренції здійсню­вати внутрішню спеціалізацію і стандартизацію, скорочувати вар­тість трансакцій, мінімізувати витрати на впровадження інновацій. У кластери об'єднуються багато нових фірм, що обслуговують конкретні промислові ніші на високому професійному рівні. Завдя­ки меншому ступеню вертикальної інтеграції всередині кластера чи навіть її відсутності, новим фірмам значно легше увійти до його складу. При цьому підкреслюється добровільність участі в класте­рі, хоча відповідальність за взяті виробничі зобов'язання не знижу­ється, а навіть зростає. У кластерних структурах полегшується дос­туп до капіталу, оскільки географічна концентрація компаній, що беруть у ньому участь, формує сприятливе підґрунтя для виник­нення внутрішніх кредитних спілок, а також створює сприятливі умови для залучення венчурного капіталу, прямих іноземних інвес­тицій і т. зв. «ангелів бізнесу». Суттєвим також є те, що терито­ріальна близькість великої кількості фірм полегшує обмін між ними ідеями і передачу знань від фахівців фірм, що входять у кластер, до підприємців, які розпочинають свою власну справу всередині кластера.

Ефективне функціонування технопарків, бізнес-інкубаторів, інших малих і середніх інноваційних підприємств потребує створення розвиненої інноваційної, ринкової та побутової інфра­структури. Це, зокрема, інноваційні (венчурні) фонди, інноваційні біржі, бізнес-центри, інформаційно-комп'ютерні центри колектив­ного користування, бюро патентного й юридичного захисту інтелек­туальної власності, незалежної експертної оцінки інноваційних про­ектів, інформаційно-маркетингові, рекламні, лізингові, аудиторські, сертифікаційні фірми, центри підготовки та підвищення кваліфікації підприємців-інноваторів, центри консалтингу тощо.

Зокрема, фірми-консультанти пропонують своїм клієнтам по­слуги з пошуку нових технологій за замовленнями промислових компаній, доробки технічних нововведень до комерційної стадії або їхньої адаптації до інших сфер застосування, отримання патен­тів, маркетингу і продажу ліцензій, надання капіталу для промис­лового освоєння технологій, пошуку інвесторів під інноваційний проект, допомоги у створенні спільних підприємств. Формою опла­ти таких послуг можуть бути одноразова чи періодична винагоро­да, роялті, пайова участь у новому виробництві або підприємстві. Штати консультаційних фірм формуються з висококваліфікованих спеціалістів різного профілю: вчених, інженерів, математиків, пси­хологів, соціологів, професійних патентознавців, фахівців з марке­тингу, менеджерів.

І, нарешті, серед інноваційних структур чільне місце мають посісти малі інноваційні підприємства, для становлення й розвитку котрих значною мірою й створюється «надбудова» з технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів та інноваційно-технологічних центрів.

Формування ринкових відносин у сфері інноваційної діяльності передбачає створення й одночасне функціонування різноманітних організаційних форм підприємств, у т. ч. високоефективних малих форм. Специфікою малих форм є те, що вони орієнтовані на вирі­шення як наукових проблем, так і конкретних завдань із чітко визна­ченим кінцевим результатом.

Існують й інші науково-виробничі структури, які повноцінно працюють на ринок інновацій. До них належать малі творчі колекти­ви й малі науково-виробничі фірми, здатні швидко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури.

Основними функціями, що виконують малі й середні інновацій-підприємства, є:

- проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт інноваційного характеру;

- поодиноке або дрібносерійне виробництво високої техноло­гічної наукомісткої продукції на основі науково-технічних розробок;

- ремонт та обслуговування наукового та учбового обладнання, засобів зв'язку та обчислювальної техніки;

- реалізація розробок вчених на вітчизняному й зарубіжному ринках науково-технічної продукції, в т. ч. через спільні під­приємства.

 

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Мета й принципи державного регулювання економіки. | Формування інноваційних структур та забезпечення їхньої ефективної діяльності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.007 сек.