Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Які ментальні й екзистенційні засади української антропологічної думки?

Перші антропологічні свідчення

Як і повсюдно, власне антропологічні дослідження в Україні почали проводитися лише в другій половині минулого століття. Однак відомості про фізичний тип населення окремих історично-етнографічних зон містили вже окремі праці останньої третини XVIII ст. Так, А. Шафонський у "Чернігівського намісництва географічному описі" (1786) зазначав, що на Чернігівському Поліссі "народ взагалі невисокий на зріст і білявий", у середній смузі Лівобережної України — "середній на зріст, трохи вищий за перших і темніший волоссям", у південно-східній — "взагалі високий на зріст, худорлявий, обличчям смуглий і волоссям темно-русявий". Подібні фрагментарні свідчення можна подибати і в етнографічних розвідках перших десятиліть XIX ст.

Цікава сторінка вітчизняної науки про людину пов'язана з першим ректором Київського університету М. Максимовичем (1804— 1874), котрий 1831 р. опублікував у московському журналі "Телескоп" статтю під назвою: "Про людину: із скороченої системи тваринного царства". Торкаючись питання про місце людини у природі, він указав на те, що за своєю тілесною будовою вона "схожа з тваринами (особливо орангом), тому зоологи об'єднують її з ними в один клас під іменем ссавців". Однак людина все ж значно відрізняється від тварин: її тіло пристосоване "для розвитку в неї духовного життя". Визначальними рисами людини, за Максимовичем, є наявність великого добре розвинутого головного мозку, особлива будова черепа, вертикальна постава тіла, рука, "пристосована для вільного дотику" і т. ін. Учений наголошував на тому, що всі люди належать до одного біологічного виду і мають однакові інтелектуальні здібності. Завдяки своїм прогресивним поглядам Максимович зажив широкого визнання.

Фізичні риси українців знайшли відображення в рукописній праці "Етнографічні описи селян Київської губернії..." (1854) відомого дослідника середини XIX ст., француза за походженням Д. П. Де ля Фліза. "Мешканці Київської губернії, — писав він, — належать до білої раси, яку називають кавказькою. Лицевий кут у них становить 85— 90 гр. Вони мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору... Рот не надто великий, не дуже виступаючий, губи рідко товсті, кістки вилиць мало випуклі, зуби звичайно добре поставлені симетрично й вертикально... Щоки рум'яні. Голова звичайно має нормальні пропорції, і часто трапляються обличчя, красиві у своєму роді. Волосся як у чоловіків, так і в жінок частіше русяве, аніж чорне або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови й борода переважно густі, вони носять вуса, бороди — лише дехто з літніх чоловіків. Зріст високий, особливо в жителів південної частини губернії. Більшість чоловіків мають атлетичну будову, міцні кінцівки... Але селяни, які проживають на північ від Києва, в Радомишльському повіті, загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, а очі блакитні". Наведені рядки свідчать про спостережливість Де ля Фліза: він вірно "вловив" відмінності між українцями лісостепової та поліської зон, які, за підсумками сучасних досліджень, належать до різних антропологічних типів.

Помітний слід в історії вітчизняної антропології залишив видатний етнолог П. Чубинський (1839— 1884) (див. додаток 1). В 1869 р. він за дорученням Російського географічного товариства організував експедицію для збирання етнографічно-фольклорних матеріалів на території України. За її результатами протягом 1872—1879 рр. учений опублікував сім томів "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західноруський край", які були відзначені золотою медаллю на виставці в Парижі та Уваровською премією Петербурзької Академії наук. В одному з томів він навів дані про фізичну подобу юнаків-призовників (1366 осіб), зібрані лікарями рекрутських комісій. На його думку, вони дають змогу виділити на Правобережжі три типи: український, галицько-подільський та волинський, які відрізняються між собою за зростом і, частково, кольором волосся та очей. Крім того, вчений намагався окреслити роль окремих компонентів, які. на його думку, ввійшли до складу українського народу: тюркського, тобто з певною монголоїдною домішкою; південнослов'янського та румунського (фракійського), залучивши для цього історично-етнографічні та лінгвістичні дані. Хоча багато ознак, використаних Чубинським для широких узагальнень, визначалися візуально і отже, дуже приблизно (наприклад: форма голови: округла, опальна і т.ін.) чи взагалі не використовуються в сучасній антропології (швидкість та характер ходьби людини), деякі його спостереження підтвердилися у процесі пізніших досліджень, які базувалися на досконаліших методичних засадах.

2. Федір Вовк — засновник вітчизняної антропології

Важливою віхою в історії антропології є діяльність одного і найяскравіших Представників вкраїнської науки кінця XIX — початку XX ст. — Федора Вовка (1847- 1918) (див. додаток 2).

Вовк належав до блискучої плеяди громадських діячів і вчених, світогляд яких сформувався на хвилі національного піднесення в Україні пореформеної доби. Закінчивши природничий факультет Київського університету Св. Володимира, він, одначе, присвятив епос життя здебільшого гуманітарним наукам, інтерес до яких був зумовлений його суспільними поглядами. Людина дії. Вовк замолоду брав активну участь у діяльності київської "Громади" і під загрозою арешту був змушений таємно залишити батьківщину.

Хто зна, як склалася б його подальша доля, якби після тривалих поневірянь у Румунії, Болгарії та Швейцарії він 1887 року не оселився у Парижі — загальновизнаному центрі антропологічної науки. Попри свої далеко не юнацькі літа Вовк став постійним слухачем лекцій у Недільній школі та лабораторії Паризького антропологічного товариства, які читали провині французькі вчені. Завдяки систематичним заняттям антропологією він 1905 року успішно захистив у Сорбонні дисертацію на тему "Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських рас", піднявшись до рівня своїх учителів. За неабиякі наукові успіхи Паризьке антропологічне товариство нагородило українського дослідника великою медаллю П. Брока та щорічною премією Г. Годара.

Ще під час перебування за кордоном Вовк доклав чимало зусиль для організації антропологічних досліджень на території України, діставши підтримку з боку французьких учених. Перший крок у цьому напрямі він зробив 1903 року, коли на запрошення М. Грушевського — голови Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові — провів антропологічні виміри 726 осіб — мешканців Галичини, Закарпаття та Буковини. Дослідження в західноукраїнських землях, то входили до складу Австро-Угорщини, Вовк продовжив і в наступні роки. Згодом вони склади основу великої етапі "Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (1908), де вперше була висловлена думка про належність українців до виділеної Й. Денікером "великої південної групи великорослих і темних брахіцефалів, які він називає адріятицькою і яку з антропологічного погляду можна б було назвати просто славянською".

Ще ширші можливості для антропологічного вивчення українців відкрилися Вовкові тоді, коли після 26-річної еміграції він дістав дозвіл повернутися до Росії (щоправда, без права мешкати в українських губерніях). У січні 1906 р. вчений став співробітником Російського музею в Петербурзі, а згодом Санкт-Петербурзького університету. Згуртувавши довкола себе велику групу студентів — вихідців з України, він налагодив систематичне збирання даних у тих регіонах імперії, де компактно мешкали великі групи української людності. За підсумками цих досліджень (а вони охопили близько 5 тис. осіб) Вовк підготував розділ "Антропологічні особливості українського народу" в другому томі колективної праці "Український народ в його минулому і сьогоденні" (1916).

На підставі аналізу варіацій антропометричних та антропоскопічних ознак у більш ніж 40 територіальних груп учений дійшов висновку щодо відносної антропологічної однорідності українського народу. "Українці, — писав він, — є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками". Сукупність цих ознак Вовк назвав українським антропологічним типом, зауваживши, що відхилення від нього загалом незначні і спостерігаються лише на "скрайках" етнічної території українського народу. На його думку, українці належать до так званої адріатичної, або динарської раси, ознаки якої поширені переважно серед південних і частково західних слов'ян — сербів, хорватів, чехів, словаків.

Висновки Вовка були неоднозначно зустрінуті представниками московської антропологічної школи, очолюваної Анучиним. У той же час вони надовго визначили напрями пошуків українських учених — І. Раковського, А. Носова, С. Руденка, Р. Єндика та ін.

Все життя Федір Вовк мріяв повернутися в Україну. Здавалося, цій мрії судилося здійснитись: навесні 1918 р. в похмурий Петроград йому надійшло запрошення зайняти посаду професора кафедри географії та антропології Київського університету. Однак по дорозі до Києва 71-річний вчений захворів, помер і був похований на сільському цвинтарі поблизу білоруського міста Жлобина.

3. Українська антропологія у 20-30-ті роки

За кілька років по смерті Ф. Вовка один із його учнів — О. Алешо — в неймовірно важких умовах повоєнної руїни перевіз із Петрограда до Києва архів, книгозбірню (понад 8 тис. томів унікальних видань) та численні антропологічні й етнографічні колекції свого вчителя. Всі ці матеріали були зосереджені в Музеї (згодом — Кабінеті) ім. Хв. Вовка при Українській Академії наук, який складався з трьох розділів — етнографії, антропології та первісної історії. Тут були представлені краніологічні колекції, муляжі, предмети матеріальної культури давнього населення України, етнографічні експонати тощо. Попри брак коштів співробітники музею А. Носов, М. Мушкет, В. Ткач систематично проводили антропологічні дослідження, обстеживши кілька територіальних груп українців Поділля, Черкащини, Півдня, кримських татар, поляків та ін. Носов опублікував зібрані ним дані в кількох статтях, в яких він загалом дотримувався Вовкової схеми, хоча, на відміну від свого вчителя, не виключав ролі змішування у формуванні морфологічних рис українського народу. В 1927 р. при Кабінеті був організований гурток-практикум для молодих науковців, де читали лекції та проводили практичні заняття. Однак на початку 30-х років цей науковий осередок, який продовжував традиції Вовкової школи, закрили, а його керівника М. Рудницького заслали до Пермської області Росії. Ф. Вовка офіційно оголосили "українським буржуазним націоналістом" ба навіть расистом, а його праці вилучили з бібліотек і замкнули у спецсховищах.

Ще одним центром антропологічних досліджень у 20-30-ті роки був Харків, тодішня столиця УРСР. Тут були створені антропологічні кафедри, кабінети й лабораторії — в медичному інституті, Інституті ортопедії і травматології, Українському психоневрологічному інституті і т. д. Зокрема, в антропологічному відділенні психоневрологічного інституту відкрився анатомо-антропологічний музей із колекцією черепів, зібраною під час археологічних розкопок, муляжів тощо.

Широке визнання дістала діяльність колективу антропологів Харківського інституту народної освіти. Очолюваний професором Л.Ніколаєвим, колектив зосередився на вивченні питань фізичного розвитку різних вікових груп населення з урахуванням впливу зовнішнього середовища та спадковості. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років харківські вчені зібрали численні дані про фізичний тип міських і сільських мешканців — представників різних соціальних та професійних прошарків людності Лівобережної України. Опрацьовані із застосуванням біометричних методів, ці дані склали основу спеціальних шкал, які широко застосовувалися в легкій промисловості при виготовленні одягу. Одночасно харківські антропологи видали кілька наукових збірок, присвячених дослідженням груп крові населення України. Ці праці й досі не втратили свого наукового значення.

Упродовж 20-х років антропологічні центри діяли також в Одесі, Дніпропетровську. Всіх їх ліквідували на початку 30-х років у зв'язку з тотальним наступом сталінщини на українську науку й культуру.

У Львові у цей час працювали яскраві представники школи Ф. Вовка — І. Раковський та С. Руденко. В 1927 р. у збірці Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка вони вмістили узагальнюючу статтю "Погляд на антропологічні відносини в українського народу", де зробили спробу переглянути погляди свого вчителя. На відміну від нього, вони дійшли висновку про те, що антропологічний склад українців сформувався в результаті змішування "щонайменше шести головних європейських типів", основним з яких "є, безперечно, адріятицький", тобто динарський. За їхніми підрахунками, він охоплює 44,5 % української людності, переважаючи в південній смузі. Поряд із динарським на етнічних теренах України досить широко представлений ще один темнопігментований брахікефальний, але менш високорослий тип — альпійський (22,0 %). "Обидва антропологічні типи: адріятицький і альпійський, — зауважують дослідники, — так злучені численними перехідними постатями, що можемо тут злучити їх в один спільний "альпо-адріятицький" антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав "українським" типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатись з українським народом, відразу кидається в вічі". Своє бачення антропологічного складу людності України запропонував також представник львівської антропологічної школи Ростислав Єндик, який за співвідношенням основних антропологічних типів виокремив на українських землях чотири смуги. У трьох із них, на його думку, знов-таки переважає динарський тип.

Назагал протягом 20-30-х років українська антропологія зробила певні кроки у своєму поступі. Однак вона хибувала відсутністю систематичних польових досліджень і серйозного методичного підґрунтя. Нормальному розвиткові вітчизняної науки про людину перешкоджали жорстокі репресії з боку сталінського режиму.

По закінченні Другої світової війни в Україні не залишилося жодного антропологічного осередку: одні вчені загинули в сталінських таборах, інші припинили свої дослідження з остраху перед репресіями, дехто емігрував на Захід.

Новий етап у розвитку української антропології розпочався в середині 50-х років, коли у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині — Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) була створена група антропології під керівництвом академіка Івана Підоплічка. Це відчутно сприяло планомірним дослідженням антропологічного складу українського народу, здійсненню комплексних експедицій на теренах республіки і за її межами, накопиченню палеоантропологічних матеріалів із стародавніх некрополів тощо.

У 1955 р. розпочала свою діяльність Українська антропологічна експедиція під керівництвом В. Дяченка (1924-1996), яка протягом восьми польових сезонів обстежила понад 100 етнотериторіальних груп України, Росії, Білорусії (загалом понад 7 тис. осіб). Програма досліджень охоплювала широкий комплекс соматологічних ознак, а саме: зріст, розміри й описові ознаки обличчя та голови (зокрема колір очей і волосся, форма носа, губів, розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди у чоловіків, тощо). Обстеження проводились у межах одного району переважно серед чоловіків 18-60 років.

Підсумки експедиційних досліджень Дяченко узагальнив у монографії "Антропологічний склад українського народу" (1965), де навів дані щодо мінливості найважливіших ознак фізичної будови української людності та подав загальну антропологічну характеристику українців на фоні інших етнічних груп Східної, Центральної та Південної Європи. На його думку, на етнічній території українського народу виділяється кілька регіональних варіантів, або областей: центральноукраїнська, карпатська, нижньодніпровсько-прутська, валдайська, або деснянська, та ільменсько-дніпровська. Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшов аналогії в Росії та частково в Білорусії. Учений розглянув також роль окремих етнічних компонентів, які вплинули на формування морфологічних рис населення різних історично-географічних зон України: іранського (південноєвропеоїдного), сліди котрого фіксуються на Лівобережжі; фракійського (південноєвропеоїдного), вплив котрого простежується в карпатській зоні; тюркського (монголоїдного), домішка якого фіксується в Середній Наддніпрянщині; балтського (північно-європеоїдного), що його можна "вловити" на Волині та Поліссі, і т. ін. Хоча не всі висновки цієї книги витримали випробування часом, вона й досі залишається головним джерелом з антропології українського народу.

У другій половині 60-х років співробітники групи антропології ІМФЕ та деяких інших наукових закладів України (Є. Данилова, В. Дяченко, С. Лаврик, А. Караванов, М. Дудник, Л. Тимошенко, Р. Руденко та С. Старовойтова) розгорнули широкі гематологічні дослідження, підсумки яких були узагальнені в монографії Є. Данилової "Гематологічна типологія українського народу у зв'язку з питаннями етногенезу" (1971). На підставі аналізу варіацій груп крові систем АBО, Rh, MN автор виокремила в межах України п'ять геногео-графічних областей, чотири з котрих (центральноукраїнська, поліська, деснянська, південно-східна) входять до великої східноєвропейської, а одна (карпатська) — до північнобалкансько-карпатської зон.

Важливим напрямом вітчизняної антропології є палеоантропологічні дослідження. Завдяки інтенсивним археологічним розкопкам, які проводились у повоєнні роки, у фондах Інституту археології НАН України, Науково-дослідного інституту і Музею антропології при Московському університеті ім. М. В. Ломоносова та Санкт-Петербурзького відділення Інституту етнології та антропології РАН нині нагромаджені величезні краніологічні та остеологічні колекції з давніх некрополів України (понад 10 тис. одиниць). Серед них — кісткові рештки неандертальців, виявлені на деяких стійбищах у Криму; фрагменти кісток верхньопалеолітичних людей; численні кістяки з багатих на знахідки мезолітичних і неолітичних некрополів Надпоріжжя та Приазов'я; краніологічні та остеологічні колекції з курганів доби міді-бронзи, з курганних та безкурганних могильників, залишених кіммерійцями, скіфами, сарматами, племенами Черняхівської культури та давньоруською людністю — нащадками літописних полян, древлян, волинян, сіверян, тиверців та уличів. Ці матеріали вивчали українські науковці (Г. Зіневич, К. Соколова, В. Діденко, С. Круц, І. Потєхіна, П. Покас та ін.), які співпрацювали зі своїми московськими та санкт-петербурзькими колегами.

Питанням антропогенезу присвячена низка праць Є. Данилової. З-поміж них особливо виділяється монографія "Еволюція кисті і стопи людини в процесі антропогенезу", що витримала кілька видань. Ця книга, де узагальнено великий за обсягом матеріал із морфології предків людини, дістала високу оцінку вітчизняних та зарубіжних фахівців.

У повоєнні роки українські антропологи брали участь і у вирішенні завдань народного господарства. Певний час у Київському університеті ім. Т. Шевченка діяла лабораторія прикладної антропології під керівництвом Б. Дяченка, її співробітники здійснили масові антропометричні обстеження різних вікових і професійних груп населення України. Зібрані дані були використані при розробці стандартів виробів легкої промисловості.

На сьогодні в нашій державі діє лише один антропологічний осередок — сектор антропології Інституту археології НАН України. Його завданням є вивчення антропологічного складу й генетичних взаємостосунків стародавнього населення півдня Східної Європи. Антропологічні дослідження проводяться також в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

Висновок

Системи морфофізіологічних ознак свідчать про те, що українці належать до типових представників великої європеоїдної раси. Займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, вони більшою мірою тяжіють до останніх. Згідно з даними соматології, сучасній українській людності загалом властиві відносно високий зріст, брахікефалія, доволі темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього комплексу ознак спостерігаються у поліській зоні, у Карпатах, Буковині, Нижній Наддніпрянщині, що дає підстави виокремити тут локальні антропологічні варіанти. Певні регіональні відмінності зафіксовані й за підсумками одонтологічних, дерматогліфічних та гематологічних досліджень. Водночас можна констатувати, що українці більш однорідні в антропологічному плані, ніж, скажімо, італійці чи французи.

Фізичні особливості сучасної людності України сформувалися на основі морфологічних рис літописних слов'янських племен, що мешкали на її теренах за доби середньовіччя: полян, древлян, тиверців, уличів, сіверян і, очевидно, білих хорватів, які у свою чергу успадкували риси своїх попередників. Глибока лінія генетичної спадковості, за даними краніології та одонтології, простежується на Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісостепової смуги — населення черняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці. Що ж стосується найархаїчніших рис морфологічної будови, то вони найвиразніше простежуються у сучасної людності Правобережного Полісся. Тут, а також на Волині та Лівобережному Поліссі фіксується наявність балтського і, меншою мірою, фінського компонента. Водночас у деяких регіонах Лівобережної України та Нижньої Наддніпрянщини відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатах та Східній Буковині — фракійського компонентів. Крім того, у Середній та Нижній Наддніпрянщині помітна незначна монголоїдна домішка, що є відгомоном слов'янсько-тюркських стосунків доби Київської Русі.

Загалом в антропологічному складі українського народу знайшли відображення складні етногенетичні процеси, що відбувалися на його етнічній території упродовж останніх тисячоліть. Ці процеси, які мали багатовекторний характер, не слід розглядати як незмінне поступальне біологічне відтворення поколінь. "Коли ми кажемо, що є автохтонами на нашій землі, — писав з цього приводу відомий вчений В. Петров у книзі "Походження українського народу", — що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали здне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині". З цими словами важко не погодитись.

++++++++++++++++++++++++++

Антропологічні ідеї в історії української філософії

Основні періоди й відповідні їм ідеї

Отже, на першому етапі філософування в Україні антропологія об'єднує всі інші напрями думки — натурфілософію і космологію, мораль, історію, сама ж вона осмислюється в контексті релігії. Ключовим тут є відношення "людина — Бог", а вся філософія, оскільки вона тут є, це — релігійно-моральнісна антропологія. Філософія відіграє функцію способу життєдіяльності, мудрості, а не суто об'єктивного знання, відокремленого від людини. Зі становленням професійної філософії в XVI—XVII століттях в Україні даний синкретизм розпадається. Це є наслідком освіти, спеціального вивчення філософії, освоєння ідей Ренесансу і Реформації, подальшого поступу власного змісту під впливом соціальних і наукових зрушень у Західній Європі і в Україні. Неправильно, що весь перший період (XI—XV ст.) є більше історією навчання філософії, аніж історією філософії, як вважав Д. Чижевський. Дійсне навчання відбувається в Острозькому освітньому центрі, в братських школах, Києво-Могилянській академії. Філософія саме тепер стає професією і як така підпорядковується розподілові праці — розчленуванню синкретичної думки на складові частини, які утворюють певні дисципліни.

Становлення нового світогляду охоплює великий проміжок часу, від зародження ідей гуманізму (XV— початок XVI ст.), їх утвердження (друга половина XVI — початок XVII ст.) разом з реформаційними ідеями до розвитку ренесансних та просвітницьких ідей в діяльності Києво-Могилянської академії (друга половина XVII — перша половина XVIII ст.). Хоча чітких періодів Відродження, Реформації і т. д. тут немає, але існує тенденція переважання тих чи інших настановлень — ренесансних, Нового часу, просвітницьких. А загальна змістова тенденція полягає у тому, що філософія поступово все більше зосереджується на проблематиці людини, як переконливо показано у книзі "Філософія Відродження на Україні" та інших працях.

Під час розгляду даного періоду слід мати на увазі загальну закономірність: великі відкриття, зроблені в XVI— XVIII століттях, стосувалися природи і спершу вони вплинули на світогляд, основу якого становить відношення "людина-світ", а лише потім — на техніку й технологію, взагалі на матеріальну культуру. Але найбільшим відкриттям було нове відкриття природи і людини, звільнення їх від міфологічних та релігійних нашарувань. Відкриття Коперника, Галілея, Декарта, Ньютона були окремими його проявами. В творах українських гуманістів Ю. Рогатинця, К. Т. Ставровецького, Д. Наливайка, 3. Копистянського, Л. Зизанія та інших розробляється комплекс ідей про рівність людини Богові, про людину як найвищу цінність, про її фізичну і духовну довершеність, розум і волю як джерело її творчої діяльності, про насолоду красою світу і життя, пошуки щастя на землі, а не на небі тощо. Ці настановлення стають провідними в мистецтві (в живописі портрет стає основним жанром), моралі, метафізиці й фізиці.

Символічним тут є положення з етики Й. Кононовича-Горбацького: "Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму". Й. Кроковський, Ст. Яворський розглядали натурфілософію як головний розділ своїх філософських курсів. Поняття природи стає основним у тлумаченні природи і світу в цілому. Якщо підсумувати думки з цього приводу в названих мислителів (Г. Кониського, Т. Прокоповича, М. Козачинського та інших), то отримаємо цілий ланцюг: людина — частина природи, а душа — частина цієї істоти; інтелект і воля — найголовніші здібності людини, за допомогою яких вона пізнає й діє; пізнання природне за своїм походженням, бо його предметом є природа, а носієм — людина як природна істота; у людини також природне прагнення до добра, природна схильність до спілкування, а своєю діяльністю вона вдосконалює себе і прикрашає світ. Професори академії засвоюють і розвивають основні ідеї Ю. Ліпсія (1547—1606) та Г. Гроція (1583—1645), які заснувати нове вчення про право, державу, суспільство, серед них ідеї "природного права" і моралі, "природного закону", про розум як природу людини, "суспільний договір", "право народів", при цьому до основних належать права недоторканності особи, свободи совісті, приватної власності. Діяльність людини завдяки розвиткові науки, філософії, освіті стає фактором суспільного поступу.

Підкреслимо, що, на відміну від синкретичної антропології середньовіччя, в даний період курси філософії складаються з чітко розподілених дисциплін — натурфілософії, етики, психології, логіки тощо, але всі вони зорієнтовані на принцип природи — у зовнішньому світі, в людині, в її пізнавальній, виробничій, моральній, правовій і державницькій діяльності.

Нові антропологічні ідеї народжує XIX століття, яке називають століттям історії. Кореляція "людина і природа" доповнюється іншою — "людина й історія"; починаючи з Кирило-Мефодіївського товариства, виникає багато історіософських концепцій — М. І. Костомарова (1817-1885), М. П. Драгоманова (1841-1895), І. Я. Франка (1856-1916), М. С. Грушевського (1866-1934), В. К. Винниченка (1880—1951). В цих концепціях міститься чимало антропологічних думок, а всі вони орієнтовані на буття людей та їхнє благо. На відміну від тих напрямів історичного дослідження, в яких переважали опис і аналіз великих політичних і культурних діячів, державних устроїв, ці вчені зосередили свою увагу на народі як рушійній силі суспільного поступу. Життя народних мас, їхній побут, духовність, способи вияву радощів і печалей, тобто живі люди в конкретних обставинах, стають найважливішим об'єктом досліджень. Це нагадує одну з основних засад "Школи анналів", про яку згадувалося вище. Значне місце посіло уявлення про специфіку різних народів, перш за все українського та російського, оскільки царизм всіляко намагався знищити своєрідну культуру й мову України, зберегти її провінційність. З цього приводу Костомаров написав статтю "Дві російські народності" (1861) — яскравий приклад етнічної та історичної антропології, як усі твори цього вченого.

Ідея самостійності народу поглиблюється у Драгоманова. В "Передньому слові" до "Громади 1878 р." він доводив, що тільки самі мужики, трудящі люди можуть собі допомогти, звільнитися від гноблення — поступовим об'єднанням у громади, товариства. Завдання громадівця — допомогти найбільшій частині мужицтва зрозуміти, як йому взяти справи у свої руки. Вихідною для формування громад є лінія знизу вгору, від людини — особистості, а не навпаки. Оскільки об'єднання громад і є його уявленням про соціалізм, останній виходить з особи, її потреб і прагнення до щастя. На цій ідеї базується і його філософія історії: кінцева її мета — "безначальство" — своя воля кожному і вільне громадство людей і товариств. Тобто і соціальні погляди, і філософія історії Драгоманова є висновком з антропологічних ідей про людину як самоцінну, в ідеалі вільну істоту, як рушійну силу суспільного життя та його вдосконалення. В основу всього закладається природа людини, яку вбивають можновладці — "самовольники та нівечники натури чоловічої". Сам він надавав антропології першорядного значення в історичній науці. В статті "Стан і завдання науки стародавньої історії" Драгоманов виокремлював такі "систематичні рамки" явищ, що входять в історичні твори: а) матеріал, з якого складаються суспільства: індивідууми і народності; б) форми суспільств: сім'я, клас, союз державний, союз міждержавний; в) продукти суспільної діяльності — матеріальні й моральні. На його думку, все те, що входить у перший відділ, розпадається на дві науки: антропологію і етнологію, які зв'язують науки суспільні й природничі.

Подібні ж соціально-політичні погляди розвинув і Франко. їхню загальнотеоретичну основу складає його філософсько-історична концепція, а серцевину останньої — ідея єдності людини і природи. В роботі "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881) він виклав концепцію нової, демократичної і народної історії, в якій царі й князі відходять на задній план, на їхнє місце стає народ, його економічні відносини, праця і розвиток. "Виказуючи всюди єдність природи, єдність її законів у всіх найрізнорідніших проявах, науки природничі підтягли й чоловіка, й суспільність людську під ті самі закони, навчили його вважатись за одне з природою, її прямим твором, фазою в розвитку загально-природного життя. Наука про розвиток, яка стала таким сильним двигачем в природознавстві, перенесена тепер і в історію, і, конечно, двигне й її наперед. Чоловік яко твір природи, — пояснював Франко, — стався предметом окремої науки, антропології, котра слідить за всякими проявами його тіла і духа. Чоловік яко звір суспільний стався предметом другого ряду окремих наук — соціологічних, котрі слідять його в зв'язку суспільнім, слідять розвиток суспільної праці, думок, вірувань і прочої культури. Всі ті науки, з одного боку, безпосередньо примикаючи до наук природничих, з другого боку, безпосередньо притикають до історії і почасти входять в її обсяг".

Підставою ідеї про народ як основний об'єкт історичної науки був не лише демократизм наших учених, але й стан державності. Оскільки Україна протягом століть не мала власної державності, виникла думка, що внутрішній зв'язок історичного поступу лежить не в політичних формах, а в спадкоємності поколінь. Останні є фактом, бо принаймні починаючи з IX століття він не переривався, а тому історія Київської Русі є історією України, а не Росії, як вважали М. Кармазін, М. Погодін та інші. Людський, антропологічний фактор став ключем до вирішення цього питання. Це — одне з основних положень історіософської концепції М. С. Грушевського, викладеної в його фундаментальній "Історії України-Руси".

Ті ж фактори дали можливість В. К. Винниченку розв'язати питання про державну незалежність України. Ще П. Орлик на підставі поразок у визвольній боротьбі за часів Хмельниччини та невдач І. Мазепи дійшов висновку, що Україна власними, внутрішніми силами нездатна забезпечити політичну незалежність і побудувати свою державу, що для цього потрібна допомога ззовні.

Свої надії він покладав на Швецію, як свого часу Хмельницький — на Росію, а пізніше Грушевський — на німецьке військо.

Ідея про необхідність такої допомоги стала традицією для багатьох учених і політиків. Цій традиції Винниченко протиставив і обґрунтував думку, згідно з якою український народ цілком здатний сам себе визволити, але за однієї суттєвої умови — якщо визволення народу буде всебічним, тобто коли поєднати гасла національного і соціального визволення. Ця думка — стрижнева в його "Заповіті борцям за визволення" (1949).

Таким чином, можна говорити про певну тенденцію об'єднання історичної та антропологічної засад українських учених.

У межах філософії, української історії, художньої літератури простежується й інша антропологічна тенденція, яка дістала назву "філософія серця". До її представників Д. Чижевський зараховує Г. С. Сковороду, П. Д. Юркевича, П. О. Куліша, М. В. Гоголя. Це досить багатоаспектне явище, яке було спеціально проаналізоване у праці Юркевича "Серце і його значення в духовному житті людини". Концепція, викладена тут, має філософсько-антропологічний характер. Дійсно, здавна сутність людини вбачали в єдності душі й тіла. На ній Гегель, як ми бачили, побудував свою "Антропологію" — складову частину "Філософії духу". А в чому коріниться дух? У широкому розумінні — у всьому тілі, навіть за його межами — у спілкуванні між людьми. Але його природними органами є мозок і серце: перший — орган свідомої діяльності, другий — найбільш глибинних шарів душевності й духовності. Юркевич і розкрив значення серця як визначальної фізичної і духовної основи людини. Тілесним органом душі, вважав він, є людське тіло. А оскільки серце поєднує в собі всі сили цього тіла, то воно являє собою найближчий орган душевного життя людини, осереддя багатоманітних почуттів, хвилювань і пристрастей; воля і почуття не є видозмінами мислення, як вважали багато філософів; настрої душі, які визначаються її загальним почуттям, є останньою, найглибшою основою наших думок, прагнень і справ; дерево пізнання не є деревом життя, світло знання має стати теплом і життям духу. Праця Юркевича й сьогодні вражає тонкістю і багатогранністю спостережень.

Попередником Юркевича в цьому питанні був Сковорода, у філософії якого пошуки щастя, самопізнання людини є центральними. Хоча, на відміну від Юркевича, Сковорода не має спеціального твору про серце, однак до нього філософ постійно звертається як до остаточної інстанції під час розгляду будь-яких етичних проблем, особливо ж названих. Показовими тут є діалоги "Начальная дверь ко христианскому добронравию", "Наркисс. Разглагол о том: узнай себе", "Разговор путников об истинном щастьє в жизни". Самопізнання йде від тіла до думки, мислення, від нього — до серця. "Людиною є не зовнішня або крайня плоть, як народ міркує, а глибоке серце... Втаємничена думок наших безодня і глибоке серце — все — одно... Глибоке серце — сутність і зерно наше, і сила, в якій полягає життя... Мислення, дух, серце — це є людина". Лише заглибившись у нього, можна збагнути й знайти щастя — його становить душевний мир.

Гоголь багато уваги приділяв таким питанням. Розробляючи сюжет "Мертвих душ", він писав: аби пізнати природу росіян, "слід узнати краще природу людини взагалі і душу людини взагалі... З цього часу людина і душа людини стали більше, ніж будь-коли, предметом моїх спостережень. Я залишив тимчасово все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, за якими рухається людина і людство взагалі. Книжки законодавців, душезнавців і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням".

У зв'язку з цим слід зауважити, що мистецтво взагалі — скульптура, художня література тощо — містить величезний масив знань про людину. Про кожен значний художній твір можна сказати те, що сказав Гоголь про свою книгу "Вибрані місця з листування з друзями "Найбільш справедливим було б назвати цю книгу вірним дзеркалом людини".

У "Вибраних місцях" досить ретельно розглядається ієрархія людських здібностей — від поверхових до більш глибоких, і ця послідовність така: розсудок ("ум") виконує поліцейські функції — впорядковує все те, що є, сам він — не творча здібність, його рухають пристрасті; ще більш висока — розум, який набувається через приборкання пристрастей, через внутрішнє виховання, але і він обмежений; найвища здатність — мудрість, яку дає людині релігія. Найбільшою вадою Гоголь вважає гординю. "Ніколи ще не зростала вона до такої сили, як у дев'ятнадцятому столітті". Це призвело до того, що на місце розуму поселилась одна злоба. Цій гордині розуму письменник протиставляє любов до людини, добро.

Розглядувана тенденція — звернення багатьох філософів, учених, митців до серця як осереддя духовності, до душі, мудрості — не випадкова, вона відображає не лише індивідуальні риси її представників, а й певні особливості духовного світу українського народу. На цьому питанні зупинялися неодноразово видатні діячі культури. М. І. Костомаров звертав увагу на те, що українцю притаманний сердечний порив до духовного, незнаного, таємничого і радісного світу. П. О. Куліш розрізняв у людині внутрішнє і зовнішнє начала, їхню боротьбу, яку він простежує в усьому світі людини, в усій історичній і сучасній реальності України. "Виходячи з... фундаментального дуалізму внутрішнього, "сердечного", і зовнішнього, чужого і ворожого, й розробляє П. Куліш ідею України, що стверджується через низку антитез минулого і сучасного, народної мови (мови серця) й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого і чоловічого начала тощо". Д. Чижевський до рис українського народу відносив емоціональність і сентиментальність, чутливість і ліризм, і вважав, що саме ці риси знайшли відображення у "філософії серця". Інакше кажучи, ця антропологічна філософія випливає не лише з релігійних настанов, які часто виступають проти розуму, його гордині, стверджують необхідність більш живої духовності, що підіймається із самих глибин серця людини, — вона також є наслідком етнічних рис народу.

У XX столітті не менше значення, ніж "людина — історія", набуло відношення "людина — природа". Останнє, на відміну від попередніх епох, носить всезагальний характер і виражається у сукупності глобальних проблем. Його втіленням є феномен ноосфери, теорію якого розробив наш співвітчизник В. І. Вернадський у 20—30-х роках минулого століття. Про ноосферу буде спеціальна лекція. Зараз же зауважимо, що послідовність етапів розвитку антропологічних ідей і в Західній Європі, і в Україні не означає, що перехід до наступного етапу відкидає попередній. Скоріше тут відбувається накопичення, акумуляція набутих ідей та концепцій, їх співіснування, а за певних умов попередні парадигми можуть виходити на перший план, як це має місце з відношенням людини до природи. До цього напряму належить і теорія людського щастя, розроблена В. К. Винниченком у філософському трактаті "Конкордизм" (від лат. concordia — погодження), основними принципами якої є закон погодження всіх елементів буття кожної людини (багатства, слави, розуму), злагода або рівність між людьми, рівність з усіма живими істотами на землі, з усією природою. Філософська утопія Винниченка споріднена з "ноосферою" Вернадського.

Зберігання й накопичення стосується й інших форм антропологічного поступу, особливо релігії. Розвиток науки і філософії не знімає релігійного світогляду, а надає йому нових рис і забарвлень. Під час розгляду антропології в Західній Європі ми пояснили вже причину цього явища: релігія залишається переважною формою народного світогляду, бачення світу, людини та їх взаємодії. Але й люди, які володіють науковим знанням та філософією, бувають у той же час віруючими. І, можливо, їх кількість не зменшується. Це пояснюється тим, що саме наука в матеріально-технічному втіленні призвела до глобальної кризи людства на сучасному етапі його розвитку. Вона виявилася руйнівною силою щодо природи та людини, хоча без неї людство вже існувати і не зможе. Наука в позитивному аспекті постала фактором негативним матеріально, а тому і духовно. Внаслідок цього стають ширшими і більш інтенсивними пошуки для заповнення духовної ніші, яка утворилася, а також пошуки засобів, форм реального життя, які могли б усунути або оминути вади науки і технології. За таких обставин міцніє потік філософських, релігійних, містичних учень зі Сходу, і чим більш вони темні й незрозумілі, суперечать розуму, тим більшим попитом користуються. Це за масштабами — Відродження, але не античної розумової духовної культури, а тіньових глибин і аспектів духовності стародавньої, середньовічної, Нового часу, яка поступом науки була відсунута на другий план, а то й зовсім забута. Дж. Віко назвав би цей процес третім поверненням варварства, але його зумовлюють не примхи, а потреби людей у духовній підтримці й реальному спасінні від переможного руху розуму. В стародавні часи людина врятувалася від загибелі за допомогою розуму, тепер вона хоче врятуватися від його надмірного розвитку. Тому всі зазначені пошуки мають глобальний антропологічний зміст

Антропологічні ідеї в історії української філософії

Систематика антропології

Як ми вже бачили, є багато видів антропології. В їхній сукупності можна знайти певний порядок, систематизувати або класифікувати їх. Це має сенс не лише тому, що легше оглянути ціле і розкрити зв'язки між його частинами, до чого взагалі прагне теоретичне пізнання, але й тому, що антропологічні явища як предмет вивчення досить молоді, види антропології ще не всі розвинулись і досягли зрілості, деякі з них зовсім відсутні й можуть бути помічені з порожніх місць у тій таблиці або класифікаційній схемі, котру ми пропонуємо.

Класифікувати види антропології найбільш природно, і з їхнього змісту, розподіляючи їх за формами і відомості або формами духу. Таких загальних форм виокремлюється чотири, їм відповідають їхні різновиди, а останнім — види антропології. Форми духу — це мистецтво, релігія, філософія, наука, а в цілому схема має такий вигляд:

— мистецтво: а) література, скульптура тощо; б) літературна, скульптурна та інша антропологія;

— релігія: а) християнство, іслам, буддизм і т. д.; б) релігійна антропологія — християнська, магометанська, буддистська і т. п.;

— філософія: а) структуралізм, трансцендентальна філософія, марксизм...; б) структурна, трансцендентальна, марксистська, інші види антропології;

— наука: а) біологія, психологія, історія, політика, економіка, інші науки; б) біологічна, історична, політична, інші види антропологічних знань.

Незаповненою майже залишається перша рубрика, бо поки що неясно, які види можуть їй відповідати. Вони ще не сформувалися. Відкритими є й інші підрозділи. Можна, наприклад, мислити економічну, математичну різновиди антропології.

Всі види відповідають на четверте запитання Канта: що таке людина? Щоб дати певну відповідь, потрібне знання, представлене в науках, релігіях і т. д. Крізь їх призму і висвітлюється людина, і в залежності від того, з якої точки зору дивляться на неї, виникає спектр антропології.

При цьому скрізь є деяке подвоєння: певний зміст вкладається в поняття людини або розглядається сам по собі. Наприклад, технічна, або технологічна, антропологія відповідає визначенню людини як істоти, котра створює знаряддя праці, але техніка і технологія мають і відносну самостійність, незалежність від людини, і тоді маємо "історію технології", а не "технологічну антропологію". Аналогічними є лінгвістика і лінгвістична антропологія, політика, філософія і відповідні їм антропології.

В такому аспекті слід виокремити питання про ті корені, з яких виникає той чи інший її різновид: у кожній релігії, філософії, науці так чи інакше присутнє і питання про людину — в історії техніки, мови, психології і т. п.; спочатку воно одне з багатьох, настільки ж або й більш важливих; за певних соціальних, наукових, духовних умов питання про людину стає головним і тоді весь масив даного наукового або іншого утворення повертається до проблеми людини, її висвітлення і вирішення. Тоді й з'являється з філософії — філософська, з лінгвістики — лінгвістична й інші відповідні антропології. Можливий і зворотний процес.

Таким є загальний принцип упорядкування антропологічних знань. Всебічний його аналіз — тема окремого дослідження.

В історії української культури можна виокремити: в середні віки — релігійну антропологію, в епоху Відродження і Нового часу вона була обмежена натуралістичним її різновидом, в XIX—XX століттях — історичну антропологію. В другій половині минулого століття на перше місце, не відкидаючи інших, виходить антропологія, яку можна було б назвати глобальною, бо породжена вона відповідними сучасними суперечностями людства і природи, які вже визначають і будуть ще більш визначати майбутнє людського життя і життя взагалі.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.045 сек.