Зародження міфологічної історичної думки

Появі писемності, яка дозволила фіксувати й поширювати набуті знання про оточуючий світ, передувала усна творчість, що відбивала прагнення давніх людей пояснити природні явища і своє місце у природному середовищі. Дописемні уявлення усіх давніх народів відбиті у міфах, легендах, переказах, піснях, котрі значною мірою нав'язували до своєрідно переосмислених і героїзованих уявлень про походження світу, про даючі в ньому божественні сили, залежність людей від волі різних богів, які ототожнювалися з природними явищами або тваринним, рослинним світом.

Міфологія панувала у духовному житті людей тривалий час. Вона пояснювала світ, зв'язуючи його елементи у єдине ціле. У цьому цілісному світі діяли могутніші від людей сили — природні стихії, небезпечні або корисні тварини, рослини, ворожі чи дружні сусідні спільноти тощо. Усі вони людською фантазією перетворювалися у богів, демонів, котрі або сприяли або загрожували людині, набували антропоморфних рис за людською подобою. У міфологічній свідомості давніх людей панував синкретизм — невіддільність людини від природи. Не існувало уявлення про час і простір: недавнє минуле під впливом міфологізованого світобачення швидко перетворювалося у легенду, а послідовність подій втрачалася. Складалося враження, що минуле — це постійно повторюване сьогодення, а межею між минулим і дійсністю був лише міф.

У народів Північно-Східної Азії і Північної Америки збереглися перекази про Ворона — творця оточуючого світу і першопредка. Ворон створив тварин, людей, навчив їх говорити, добувати вогонь. У давніх слов'ян міфологія нав'язувала до "природних" богів, що ототожнювалися з силами природи (Дажбог — сонце, Сварог — вогонь і метал і т.д.). Згідно міфології слов'ян спочатку були небо і море, по якому на човні плив Творець, з морської тни з'явився диявол, котрий запропонував Творцеві створити твердь з піску морського дна. Бог так вчинив, але суша була дуже малою і диявол зіпхнув Бога в море; проте це призвело лише до розширення тверді і початку боротьби Бога й диявола за неї. Боротьба закінчилася відходом Бога на небеса, а диявола було зіпхнено у вічність.

Відомо, що писемність виникла як результат цивілізаційної еволюції первісних людських спільнот, які утворили перші держави на Близькому Сході і в Єгипті. Як вважається, перші організовані суспільства виникли у Месопотамії — держави Шумеру й Аккаду, Давньовавілонська держава та ряд інших, які з'явилися у ІУ-ІІІ тисячолітті до н.е. Державна організація вимагала провадження відповідної документації. Від того часу до нас дійшло чимало документів, що складалися спеціальними царськими рахівниками про виконані робіт, повинностей, майнових справ тощо. Збереглося також ряд написів правителів (царів) різних міст-держав, які повинні були увічнювати їхні перемоги у битвах, дари храмам, мудре правління. Ці записи засвідчують прагнення панівної верхівки залишити певний слід у пам'яті нащадків, сформувати сприятливий образ, який би тривалий час зберігався у пам'яті нащадків. Такий образ міфологізував особу правителя, прирівнював його за доконаними "героїчними" вчинками до бога. Нащадки правителя за аналогією вважалися "діючими" богами або, принаймні, божественними посланцями на землі. Від того часу діяльність богів і правителів стає єдиним змістом міфологізованої свідомості давніх суспільств, які постійно дбають про їхнє увічнення з прагматичних міркувань — отримати покровительство у повсякденному житті.

Культура Месопотамії була результатом творчої діяльності низки народів, які взаємно збагачували один одного знаннями практичного і духовного життя. Сучасні дослідження стверджують, що пріоритет формування певних культурно-цінносних засад належить шумерам, але свій внесок зробили також семітські народи — аккади, ассирійці, амореї та інші. Культурні здобутки послідовно переказувалися, засвоювалися і збагачувалися мешканцями різних держав, котрі виникали і розпадалися у межиріччі рік Тигру і Євфрату у ІІІ-ІІ тис. до н.е.

Носіями знань, духовних здобутків, писемності тогочасного суспільства були жерці різноманітних храмів, присвячених численним богам. Становище у державі І впливи жерців на характер та зміст життя тогочасної людини були надзвичайно великими. Свідомість пересічного мешканця, як і правителя держави чи краю, перебувала у полоні релігійно-міфологічного світобачення, в якому усе життя, добробут і безпека особи безпосередньо залежали від волі богів і божків, що населяли оточуючий світ.

Утворення і зміцнення ранніх держав, потреби обґрунтування претензій на управління І владарювання дуже рано народили прагнення "увіковічення" важливих для даної держави чи краю подій. Такі події за вказівкою правителів вибивалися у вигляді текстів на кам’яних плитах, стовпах, керамічних табличках. Найдавніші з них походять з ХХУШ-ХХУ ст. до н.е. Завдяки матеріалу, на якому робилися написи або записувалися якісь акти, до наших днів дійшло декілька сотень тисяч документів.

Найдавніший відомий сьогодні запис діянь правителів Месопотамії — "Стела коротунів", що датується серединою III тис. до н.е. На двометровій кам'яній плиті вирізьблено сцени битви царя Лагашу Еаннатума під час підкорення ним сусіднього міста-держави Умма й подано докладний опис битви та захопленої здобичі. Стела була пам'ятником, спорудженим на знак перемоги для переказу "подвигів" цього володаря. Значно більше інформації містив т.зв. "Стовп Ентемени" з вирізьбленим на камені записом онука Еаннатума — Ентемени, правителя Лагашу, який докладно описує завойовницькі війни Еаннатума з метою підпорядкування Лагашу шумерських міст-держав. Цей опис є однобічним І тенденційним, сповненим фантастичних "перемог" і здобутків.

Подібних напнеш на камені, призначених для увічнення діянь правителів, збереглося не так мало, їхні творці не шкодували епітетів для царів І не дуже рахувалися з правдивістю переказуваної інформації. Так, цар Нарам-Суен у пам'ятному записі переказував про підкорення міст Арманум і Ебла й похвалявся, що він першим зі своєї династії підкорив ці міста, не згадуючи, що за 80 років до нього те ж саме зробив його попередник і дід Саргон. Цар Саргон (бл.2340 — бл.2284) власне підкорив і об'єднав шумерські міста-держави у шумеро-аккадське царство.

Утворення об'єднаної шумеро-аккадської держави покликало до життя не тільки відповідну державно-адміністративну організацію, але й спроби "впорядкування" спадковості правителів. Очевидно на замовлення котрогось з царів невідомим автором було складено "Списки царів" з поданням коротких відомостей про їхнє правління, переважно про війни і здобич. Шумерський "Список царів" дійшов до нас у декількох пізніших копіях; за його зразком потім складалися списки вавілонських і ассирійських правителів. Політична тенденційність і легендарність "Списку" кидається у вічі: давні правителі жили по декілька тисяч років, здійснювали героїчні подвиги під стать богам.

Правителі шумеро-аккадської держави дуже рано зрозуміли важливість міфологізації своїх прав на панування, обґрунтування свого божественного походження. Зокрема, Саргон, що походив з войовничого племені (справжнє його ім'я невідоме, а придбане виводиться від аккадського "шарру кен", що означає "правдивий цар"), доклав зусиль для "створення" своєї біографії, за якою він ніби-то був сином жриці високого рангу, що пустила свою дитину у кошику по хвилях ріки і яку знайшов та виховав садівник на ім'я Аккі. "Коли був садівником, - записує Саргон,- покохала мене богиня Іштар..., чотири роки навчався царювання" .

Династичні потреби покликали до життя й ще один тип ранньоісторичної літератури — аннали (назва дана сучасними дослідниками). "Династичні аннали", ''Аннали ранніх царів", "Аннали Вайднера" відомі лише у пізніших ассирійських і вавілонських копіях. Вони розповідають про послідовність правління царів Шумеру, Аккаду, Вавілону і Ассирії. Слід зазначити, що такі документи складалися жерцями храмів; ми знаходимо перші спроби їх авторів обґрунтувати успіхи або невдачі окремих царів тим, що дари і пожертвування одних забезпечували їм "довге і щасливе" владарювання, а скупість інших провадила до невдач і поразок.

Шумеро-аккадська література, завдяки записам на обпалених глиняних табличках., донесла до нас поважний обсяг відомостей про духовне життя того часу, в якому панувала міфологічна свідомість. У ній численні боги уособлювали собою попередню історію людей. Кожне місто і навіть міська дільниця або громада мала свого бога-покровителя. Ще шумери виробили складну систему космогонії, за якою первісною стихією був водяний хаос (первісний океан), що мав образ велетенської жінки. У її надрах (лоні) народилася гора, вершиною якої був бог неба Ан, а основою гори — богиня Кі, нерозривно з ним пов'язана. Від них народився бог повітря Енліль. Коли йому стало тісно, то він ножем(!) розтяв первісну гору і відокремив небесного батька від матері-землі. Енліль став правити на землі й народив інших богів, а потім і людей. Надалі боги слабо втручалися у життя людей, забезпечуючи лише загальне покровительство. (Наводимо як приклад тільки одну з багатьох версій шумерської міфології).

Спадкоємцем шумеро-аккадської культурної традиції була Давньовавілонська держава (II тис. до н.е.), в якій духовне життя значно ускладнилося і збагатилося. Вавілонські вчені-жерці досягли помітних успіхів у математиці, астрології та інших дослідах. Цей практицизм вавілонських мислителів пояснювався великою увагою до майбутнього, яке вважалося визначеним богами і яке можна було "вгадати", а значить і вплинути на нього. Розквіт Вавилону за часів правителя Хаммурапі (1792-1750) знаменує появу нових жанрів літератури, серед яких слід відзначити порічні записи найважливіших подій, що провадилися жерцями різних культів (ранні аннали), а також героїчний епос — новий вид міфологічної літератури, в якому поряд з богами з'являється людина-герой, що має надзвичайну силу і мудрість.

У Вавилоні Шумеро-аккадська міфологія була значно модернізована у зв'язку з підвищенням нових богів до рівня загальнодержавних. У центрі міфологічної ієрархії опинився ''молодий" бог-покровитель Вавилону Мардук. Щоб обґрунтувати його право на "першість", вавілонські жерці створили міф, за яким Мардук вступив у боротьбу з богинею океану Тіамат, котра замислила знищити усіх богів, і переміг її. Тоді ж бог мудрості Енкі виліпив з глини людей для того, щоб вони "дбали" про богів і забезпечували їм "спокійне життя".

Героїчно-епічний цикл вавілонського періоду був присвячений опису життя і подвигів правителя міста Урук Гільгамешу ("Епос про Гільгамеша"). Його подвиги, спілкування і навіть боротьба з окремими богами засвідчували зростання впевненості людини у боротьбі з природним оточенням.

Подібним чином формувалась міфологічна література у давньому Єгипті. Тут обожнювалися природні явища, тварини, рослини. Навіть крокодили вважалися священними тваринами. Міфологічна традиція дуже рано перетворила у богів правителів —фараонів. Особливістю єгипетських вірувань була оптимістична віра у життя після смерті (звідси муміфікація). Література давнього Єгипту значно більш різноманітна і багатша за шумеро-аккадську, включає описи царювань, казки, релігійні твори тощо. Зокрема, у храмах з давніх часів провадилися щорічні записи важливих, переважно політичних та астрологічних подій. Найдавнішим історичним твором вважається напис на кам'яній плиті т.зв. Палермському камені (від музею у м.Палермо, де він переховувався). Він походить з ХХУ ст. до н.е. і перераховує фараонів, які правили у країні у попередні 600-700 років, причому їх правління розташовані у хронологічній послідовності з зазначенням їхніх найвидатніших діянь (будови пірамід, фортець, війн і завоювань). Особлива увага приділена спадкоємності наслідування престолу.

За три тисячоліття існування давнього Єгипту духовне життя його мешканців пройшло велику еволюцію, залишаючися, тим не менше, в межах міфологічної свідомості. Немає навіть найменшої можливості охарактеризувати цей історичний шлях і культурні здобутки. Слід зауважити, що у численних писемних джерелах, які дійшли до сучасності ("Тексти пірамід", "Тексти саркофагів", папіруси тощо), ставлення до минулого не виходить за рамки міфологізації, неподільності історичного часу і простору, уявлень про циклічність і незмінність людського життя. Спостерігається подібність давньоєгипетської міфологічної космогонії, в якій боги виникають з первісної водної стихії (хаосу), до поширених серед інших народів Стародавнього Сходу. Надалі версії різних епох і центрів Єгипту розбігаються. Одна з найдавніших версій (т.зв. геліопольська) стверджує, що бог сонця Ра сам виник з праокеану Нун і, щоб отримати твердь для відпочинку, створив підвищення Бенбен. Стоячи на цій суші, Ра зайнявся народженням інших богів, причому чинив це у найрізноманітніший спосіб (Шу, Тефнут, Геб, Нут, Озиріс, Ізида, Сет і Ін.). З його ж сліз зродилися люди, рослини і тварини. У свідомості давніх єгиптян світ, що складався з синкретичної єдності трьох частин — небесної, земної і підземної, знаменував завершений цикл людського буття, який повторював божественний: від народження з волі богів і до смерті та нового відродження у підземному царстві.

Єгипет не залишив "власної" історії, за виключенням пізньої праці грека Манефона ("Єгипетська історія"), що була написана вже у зовсім інших умовах античної історіографії. Проте, вже від Давнього Царства збереглося чимало писемних документів історичного плану — храмових записів про важливі події, господарські та майнові справи і т.п. На той час припадають також перші "автобіографії" фараонів, що прославляють їхні діяння. Цікавим фактом літературного характеру є вміщені у "Текстах пірамід" докладні описи ''мандрівок" фараонів після смерті у чудових краях, де вони ведуть приємне життя поряд з богами. Крім фараонів і визначніші єгипетські чиновники у своїх гробницях подавали власні "автобіографії" (напис вельможі Мечена та ін.).

Оригінальністю культури відрізнялася Хетська держава і хетська цивілізація на терені Малої Азії (ХУШ-ХІІ ст. до н.е.). Відкриття останніх десятиріч, зокрема дешифрування архівів хетських царів у столиці держави Хаттусі, пролили нове світло на життя і вірування цього народу. Вони продемонстрували досить розвинену державну організацію і, як наслідок, обширну літературу. Збережені тексти засвідчують синкретичну міфологічну свідомість, в якій значне місце посідав численний та ієрархізований пантеон місцевих й іншоетнічних богів. Головним богом вважався бог Грози, який керував великим сонмом більших і менших богів. Особливістю хетської релігії було виокремлення т.зв. державної релігії, що пов'язувалося з централізацією державної організації. Назагал хетська культура знаходилася під відчутним вавілонським і єгипетським впливами. Храмові писарі з охотою переписували і переробляли вавілонські тексти (поеми, епоси, астрологічні трактати тощо).

Хетська офіційна література містить багато документів царського двору, включаючи записи походів правителів, їхніх битв і перемог, промов, договорів і таке інше. Серед цих документів були й перші аннали (''річники") окремих царювань: "Аннали Хаттусилі І", "Аннали Мурсилі ІІ" та ін. Вони, як правило, писалися від імені царя і представляли собою ніби-то його звіт богу про свої справи.

Одним з ранніх зразків хетської анналістики вважається "Текст Анніти", що відбиває ранній період історії держави, коли цар Анніта прагнув об'єднати окремі міста-держави у єдине політичне утворення. Від того часу багато хетських царів доручали жерцям складати ''хроніки" своїх правлінь, не соромлячись всіляко прикрашати свої діла і принижувати вчинки своїх ворогів або суперників.

На кінець II і початок І тис. до н.е. на Близькому Сході зросла роль і впливи нової держави — Ассирії (від назви головного міста-держави Ашшур, розташованого на р. Тигр). Їїї правителям вдалося об'єднати більшість послаблених близькосхідних країн. У культурному плані Ассирія успадкувала шумеро-вавілонську традицію, внісши до неї самостійні риси. Насамперед це торкається історичних праць, створених ассірійцями. Крім традиційних для Месопотамії написів царів про свої перемоги, яких зустрічається досить багато, отримали поширення більш об'ємні і докладні написи церемоніального характеру, котрі у хронологічній послідовності описували події царювання того чи іншого правителя у сукупності. Історична інформативність і літературно-художня досконалість таких творів постійно зростали. Втім, тенденційність і фантастичність наведених у них даних були не меншими. Так, аннали Салманасара III подають, що армія цього царя нараховувала 120 тис. воїнів, що було неможливим, враховуючи кількість населення держави.

Ассирійці продовжували провадити шумеро-вавілонські "Списки царів", доповнюючи їх власними правителями. Укладачі "Списків" для розрахунку років правлінь запровадили т.зв. списки "лімму" або епонімів. За ними рік отримував назву від імені того чиновника або навіть царя, котрий протягом цього року виконував функції "лімму" (спочатку так називали казначеїв Ашшурської міської ради). У списку коротко описувалися важливі події кожного року: військові походи, будівництво храмів, стихійні лиха, астрономічні явища.

Традиція царської анналістики була продовжена й вдосконалена у Нововавілонській державі, що утворилася у VII ст. до н.е. після звільнення від ассирійського панування, але проіснувала лише близько столітгя. Вавілоняни провадили аннали, які представляли собою порічні записи важливих подій, переважно політичного характеру, їх відрізняла досить докладна хронологія, а також синхронізація з правліннями ассирійських царів ("Вавілонські аннали"). Продовжувалася також традиція виготовлення царських написів про їхні діяння. Халдейські жерці Вавилона зберегли у записах численні зразки шумеро-аккадської культури, створювали обширні бібліотеки, провадили цікаві астрономічні спостереження, математичні розрахунки. Проте, усі життєві явища надалі пояснювалися волею богів, їх милістю чи невдоволенням.

У VI ст. до н.е. внаслідок завоювання більшості близькосхідних держав іранським народом персів утворилася могутня держава Ахеменідів або Персія. До її складу входили численні народи Близького Сходу з їхніми політичними й культурними традиціями. Перси увібрали й переробили культурні досягнення як власні, так й інших народів. Вони залучали до служби єгиптян, вавілонян, греків, були ознайомлені з культурними цінностями народів Індії та Китаю. У міфологічному світобаченні населення Персії зустрічаються цікаві взаємовпливи та запозичення. Проте, давні іранці створили власну релігійну систему, викладену у найбільшому літературно-міфологічному творі — збірці текстів під загальною назвою "Авеста”, які приписуються пророку Заратуштрі (греки називали його Зороастром, звідси — зороастризм). Усні перекази і легенди, що увійшли до неї, були записані досить пізно (І ст. н.е.), а потім багато разів перероблялися. У них відбилися спільні міфологічні традиції загальноарійськоі давнини (індійсько-іранської культури), про що свідчать аналогії та співпадіння з давньоіндійськими Ведами.

Релгійне вчення зороастризму, хоча й містило численні залишки "багатобожжя", все ж розглядало усе небесне і земне життя через боротьбу двох начал — добра і зла, представлених відповідно двома богами: добрим покровителем мирної праці землеробів Ахурамаздою і злим богом хижих звірів та кочовників Аріманом. Їхня боротьба триватиме ще багато століть, але завершиться перемогою доброго бога. Як і в інших давніх релігійних системах, зороастризм у міфологізованій формі відбивав життєві проблеми давніх іранців, запроваджував "узагальнені" образи добра і зла і, тим самим, накреслював шлях від політеїзму до монотеїзму. Впливи зороастризму на культурне і релігійне життя народів Близького Сходу і Середземномор'я у І тис. до н.е., на формування європейської цивілізації були досить відчутними (ідеї про воскресіння з мертвих, останній суд, про спасителя тощо).

Зороастризм не став державним культом у Персії, яку населяли численні народи і були поширені різні культи богів Мітри. Аніхіти, Кібели і т.д., офіційно вживалися давньоперсидська, еламська і аккадська мови.

Документація Персії є обширною і різноманітною: написи царів і розпорядження сатрапів, службова переписка, протоколи судових процесів, дані про збір податків, орендні договори і т.п. Цікавими є написи царів про власні діяння, вирізблені на гробницях, колонах, стелах, каменях (понад 200 написів). Найвідомішим написом є Бехістунський скельний, вирізблений на скелі біля міста Керманшах на висоті 105 м. У ньому йдеться про події правління царів Камбіза і Дарія І, їхні перемоги над підвладними народами, при цьому усі діла царів були прикрашені і супроводжувалися фантастичними відомостями про захоплених полонених, здобич. Особливо багато написів залишили персидські царі Дарій І і Ксеркс.

Що торкається анналів, то вони, як правило, провадилися вавілонськими та ассирійськими жерцями у вигляді продовження попередньої традиції. У поліетнічній державі Ахеменідів існувала значна свобода релігійних культів, запозичення і синкретизащя культурних здобутків багатьох підкорених народів.

Не підлягає сумніву, що у формуванні європейської цивілізації був присутнім і вагомий елемент культури Давньої Індії. Розквіт давньоіндійської цивілізації пов'язують з прибуттям наприкінці II тис. до н.е. на терени Індостану арійських племен і асиміляції ними місцевих мешканців. На жаль, більшість першоджерел з історії Давньої Індії загинули (вони писалися на березовій корі, пальмовому листі). Вціліли лише нечисленні написи на камені. Не дійшли до нас й давньоіндійські літописи. Усі вони записувалися на ранній літературній мові — санскриті (дослівно означає "очищену" мову, на відміну від розмовної — "праскриту"), що була у вжитку жерців-брахманів. Завдяки усній традиції і пізнішим переписам, збереглися видатні твори давньоіндійської міфологічної літератури, яка отримала назву "ведійської".

"Веди" - це комплекс творів найдавнішої арійської релігійно-міфологічної літератури, яка послужила підставою для релігійних систем брахманізму, джайнізму і буддизму. Вони складаються з чотирьох головних збірників: "Рігведи" (зібрання гімнів), "Самаведи" (повторення рігведійських гімнів з докладним поясненням порядку їх виконання), "Яджурведи" (опис деталей ведійського ритуалу), "Атхарваведи" (зібрання магічних формул і замовлянь). Основний зміст найдавніших зібрань — міфологія, що вмішує найдавніші нашарування індо-іранської традиції.

Давньоіндійська міфологія обожнювала природу як ціле й окремі її частини (природні явища, стихії), але дуже рано позбулася персоніфікованого сприйняття богів. У цьому виявилася тенденція до моністичного сприйняття світу і природи: у давніх індійців культ множини богів співіснував з вірою у єдиний безособовий принцип, що просякає все суще. У пантеоні рігведійських богів перше місце посідає Індра — бог блискавки, грому й руйнівних стихій. Своєрідною була ведійська космогонія, за якою у первісному океані виникає "золоте яйце", шо містить в собі богів і прообрази усіх істот. Проте, у "Рігведі" вміщені й інші версії створення світу, котрі відбивають сумніви укладачів. Одна з них стверджує, що світ народився з якогось "третього" стану (енергії — ?), який протиставляється "сущому" і "несущому". Навіть боги не здатні пояснити творення світу. Такий підхід засвідчує появу не міфологічного, а "філософського" осмислення проблем буття.

У Палестині та Іудеї у ІІ-І тис. до н.е. виникла релігійна течія монотеїзму, згідно з якою єдиний Бог є творцем всього земного іноземного. Ці ідеї знайшли відбиття у Старому Завіті Біблії, що зафіксувала довгий шлях духовного розвитку давніх євреїв, сприйняття і переробки ними багатьох близькосхідних релігійних культів. Викладена в ній історія іудеїв як богообраного народу, який спокутує людські гріхи, вперше внесла низку принципово нових ідей у тогочасне світобачення. Вони виявилися дуже плідними, склали культурно-світоглядні підстави усієї європейської цивілізації. Зокрема, було здійснено розрив з міфологічною традицією, яка поєднувала світ богів і світ людей; люди хоча й виконували волю божественого провидіння, але жили і діяли у відокремленому від небесної сфери земному просторі.

Вперше також була сформульована ідея розвитку, змін і боротьби, яка вказувала мету та засоби досягнення всезагального щастя та добробуту — царства божого, а попередні уявлення про циклічність і повторюваність пройденого змінилися вірою в односпрямованість і лінійність, початок і кінець людського земного буття. У зв'язку з цим закономірно виникло уявлення минулого — сучасного — майбутнього, тобто історичного часу. У Біблії була представлена і перша періодизація минувшини за чотирма царствами, котра була сприйнята пізнішою історіографією. Нарешті, Біблія впровадила ідею універсалізму розвитку людства, яка стверджувала підпорядкування всіх племен і народів провидінню (волі) єдиного творця. На зміну міфологічній залежності від волі численних і "капризних" богів та демонів прийшла ідея теологізму — визначеності земного життя волею Вищого Розуму.

У інших відношеннях Біблія, як історичний твір, подавала значною мірою легендарний опис долі іудеїв, проваджених мудрими пророками, які здатні пізнати і донести до народу божествену волю. Біблійні тексти складалися і записувалися жерцями у різні історичні часи, тому в них присутні численні залишки політеїстичних вірувань, встановлених багатьма дослідниками Біблії (зокрема, стосовно різних імен єдиного творця, який часом виступає у множині, двобожності у вигляді доброго і злого богів і таке інше).

Іудейський (Старозавітний) варіант бачення історії суттєво відрізняється від пізнішого християнського (Новозавітного), про який йтиметься нижче. Він концентрує божествену волю на вибраному народі Ізраїлю, який покликаний спокутувати людські гріхи й привести людство до "царства Божого". І, таким чином, історія людства концентрується й попадає в залежність від історії єврейського народу, який виступає у ролі месії. Що торкається легендарних початків історії євреїв, то подібно до інших народів вони змальовують картини реальних подій минулого, міфологізованих відповідно до потреб культу.

Висловлені у Біблії нові ідеї стосовно сприйняття оточуючого світу і пояснення його походження та властивостей, далеко не відразу поширилися і знайшли розуміння серед інших народів. Ще протягом багатьох століть народи Близького Сходу залишалися під впливом традиційної міфології. Але культурний поступ, взаємообмін практичними знаннями й духовними цінностями, потреби вдосконалення суспільної організації чинили вагомий вплив на свідомість народів Середземномор'я і Близького Сходу, змушуючи рішучим чином долати міфологічний синкретизм, що з'єднував природу, богів і людей у нерозривне ціле, в якому для людської активності залишалося мало місця. Успіхи в протистоянні й освоєнні навколишнього світу, усвідомлення творчих можливостей людини, відчуття лінійності часу і змінності соціальної організації - ці та інші обставини вимагали розриву з міфологічним світобаченням, усвідомлення нового становища та ролі людини у навколишньому середовищі — природному й соціальному.

У науковій літературі зазначається, що початок докорінних змін у суспільній свідомості і формування головних культурно-духовних цінностей європейської цивілізації припадає на т.зв. "вісьовий час" (УШ-УІ ст. до н.е.). Саме тоді створюються й починають утверджуватися основні складові елементи світогляду, що знаменували початок переходу від міфологічного до філософсько-наукового осмислення питань людського буття. Відбулося поступове становлення нового типу раціональності, в якому належне місце посіла теоретична рефлексія, тобто спосіб мислення, який концентрував увагу на думці та її "іншобутті" у слові. Думка набула предметності, а засоби мислення перетворились в самостійні об'єкти ідеальної природи, котрі дали початок гносеології і логіці — складовим частинам філософського пізнання.

Перелом у свідомості був підготовлений усім розвитком культури народів Близького Сходу, Середземномор'я, Індії, але свій концентрований вигляд отримав у давньогрецькій античній цивілізації. Для розуміння історії він мав першорядне значення.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Грецька і римська антична історіографія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.