Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Модуль 1

 

Частина 1РИТОРИКА ЯК НАУКА

Розділ1 ПРЕДМЕТ РИТОРИКИ

1. Визначення риторики

 

Термін «риторика» походить від давньогрецького слова «ρητώρ» («оратор») і означає теорію ораторського мисте­цтва, науку красномовства. Близьким за значенням до нього є ла­тинське слово «oratoria». Ці терміни пов'язують з публічними виступами, живим словом. Ще в давнину люди, які майстерно володіли мистецтвом красномовства (ритори, оратори), відігра­вали значну роль у суспільному житті.

Серед розмаїття визначень риторики можна виділити дві го­ловні традиції, що мають дуже давню історію.

Перша традиція найбільш яскраво репрезентована у творчо­сті давньогрецького філософа Арістотеля (IV ст. до н. є.). У її межах риторика визначається як «мистецтво переконання». Відповідно до цієї традиції головне завдання оратора переко­нання аудиторії.

Друга традиція найбільш яскраво репрезентована у творчості давньоримського ритора Квінтіліана (І ст. н. є.). У її межах рито­рика визначається як «мистецтво говорити витончено». Від­повідно до цієї традиції завдання оратора — краса, вишуканість, витонченість виразу думки. Переконання ж виступає як можлива, але далеко не головна мета оратора.

Кожна з цих традицій, без сумніву, містить у собі раціональне зерно. Разом з тим, наголос лише на одному аспекті ораторської діяльності призводить до втрати цілісності у розумінні предмета й завдань риторики.

З одного боку, категорія переконання є, дійсно, однією з голо­вних у риториці. Сфери, в яких одна людина намагається переко­нати інших людей, досить різноманітні: наука, політика, мистец­тво, реклама, повсякденне спілкування тощо. Ми намагаємося зробити так, щоб інші люди прийняли наші ідеї, товари чи послу­ги, наші уявлення про життя, зрештою — нас самих.

Переконання може бути спрямованим не тільки на інших лю­дей, але й на саму людину. Коли ми замислюємося над певними вчинками, плануємо своє майбутнє, ми зважуємо різні варіанти й намагаємося прийняти найбільш оптимальний. Цей вибір зале­жить від тих обгрунтувань, що людина наводить для себе (або може навести) на користь тієї чи іншої позиції.



Интернет реклама УБС

У всіх вищезазначених випадках провідну роль відіграє пере­конання, на чому власне і наполягав Арістотель, коли визначав риторику.

З іншого боку, в тих самих сферах не менш важливі позиції іноді займає повідомлення, інформування інших про щось. І тоді на перше місце виходить витонченість у виразі думки, на чому наполягав у свій час Квінтіліан. Маються на увазі випадки, коли завдання оратора полягає в тому, щоб привернути увагу слухачів до чогось нового, цікавого; зробити так, щоб інші люди запам'я­тали ораторську промову.

Таким чином, можна зафіксувати дві головні мети оратора, між якими простягається поле риторики. Це переконання та ін­формування в процесі публічного виступу.

На сьогоднішній день очевидно, що сферою інтересу ритори­ки є спілкування, комунікація. Інколи її навіть визначають як те­орію та майстерність ефективного (цілеспрямованого, впливово­го, гармонійного) мовлення. Однак слід зазначити, що спілкуван­ня - це надзвичайно складний і багатогранний феномен, який вивчає багато наук, зокрема лінгвістика, психологія, філософія тощо.

Завдання дисципліни мають вужчий характер. Спробуємо визна­чити особливості риторики через встановлення її предмета.

Предмет риторики — це публічний виступ у процесі комуні­кації.

Багато людей можуть навести приклади не тільки успішних промов, але й таких виступів, що завершувалися повним прова­лом. Виникають закономірні запитання: чи можливо передбачити результат публічного виступу? Чи може звичайна людина навчи­тися виголошувати промови? Чи подібне вміння — це виключно природне обдарування?

Для відповіді на ці та інші запитання, що пов'язані з мистецт­вом публічних виступів, потрібно звернутися до надбань ритори­ки, які були накопичені протягом майже 3 тис. років.

Таким чином, риторика— це наука про способи підго­товки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію.

Відмітною рисою публічного виступу оратора є однобічний вплив на слухачів. Оратор, звичайно, повинен враховувати «фак­тор» аудиторії. Однак активна протидія слухачів не передбача­ється, на відміну, наприклад, від суперечки. Успіх ораторської промови визначається тим, чи вдалося йому досягти своєї мети під час впливу на аудиторію.

Вплив це дія на стан, думки, почуття і вчинки іншої людини за допомогою вербальних і невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Вербальний блок— це ті фактори, які пов'язані безпо­середньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

 

Невербальний блок це ті і фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами [пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо).(8.2)

 

Психологічний вплив має багато різноманітних форм: маніпу­лювання, навіювання, переконання, примус тощо. Стосовно ора­торської діяльності доцільно говорити про переконання, тому ін­ші види залишимо поза увагою.

У сучасній літературі досить популярним терміном для позна­чення подібних процесів є також термін «презентація». У бага­тьох моментах його визначення збігається з тим, що в риториці мається на увазі під публічним виступом. Наприклад:

«публічна презентація — це персональне чи опосередковане через ЗМІ подання проектів, товарів, програм з метою здійснити на слухачів переконуючий вилив і спонукати їх до дій, які прямо чи опосередковано вигідні тому, хто виступає, або тим, від кого він виступає».

Таке визначення презентації свідчить про певну тотожність термінів «публічний виступ», «презентація», «ораторська промо­ва».

Фактори, від яких залежить успіх публічного виступу, пред­ставляють у вигляді так званого риторичного трикутника:

Оратор — це людина, яка впливає на інших людей та­ким чином, щоб вони прийняли певні твердження або виконали певні дії.

Аудиторія— це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Промова — це мовленнєве повідомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.

2.Модуси публічного виступу

 

У процесі будь-якого публічного виступу оратора пе­ред аудиторією можна виділити такі модуси: логос, етос і пафос.

Логос (від давньогрец. logos «слово», «смисл») це за­соби впливу, що апелюють до розуму.

В сучасній риториці логос здебільшого тлумачать як власне аргументи, тобто ті положення (основи, резони, доводи та ін.), за допомогою яких оратор прагне вплинути на аудиторію таким чи­ном, щоб вона прийняла певні твердження або наміри.

Етос (від давньогрец. ethos«норов», «звичай», «харак­тер») це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Оратор повинен «впізнаватися» аудиторією як «людина гід­на» — і в широкому значенні, й у вузькому (гідна того, щоб го­ворити, гідна того, щоб її слухали). Йдеться про те, що особисті етичні якості оратора при виголошенні промови можуть вплива­ти на сприйняття її аудиторією як позитивно, так і негативно.

У сучасних комунікативних ситуаціях ми досить часто стика­ємося якраз із цілковитою відсутністю будь-якої моралі.

Слід відмітити, що риторику завжди хвилювала ця проблема. Класична риторика, наприклад, завжди грунтувалась на постула­тах Істини, Добра і Краси. Справжній оратор мусить пам'ятати про два моменти.

По-перше, значно легше впливати на тих слу­хачів, які йому довіряють.

По-друге, втрачену довіру аудиторії повернути надзвичайно важко.

Тому найкращий спосіб мати ораторську мораль — це справді бути моральним.

Пафос(від давньогрєц. Pathos «пристрасть»)— це за­соби впливу, що апелюють до почуттів.

Суть пафосу полягає в тому, що оратор повинен вміти викли­кати в аудитори почуття, які могли б вплинути на її думку. В ос­нові класичної патетики міститься уявлення про дві головні при­страсті — любов та ненависть, всі інші почуття є похідними

 

Таким чином, для успішності ораторської промови людині ва­рто актуалізувати всі три модуси публічного виступу.

1.Тобто ора­тор повинен подбати про створення власного позитивного образу в аудиторії (привернути етосом);

2. Про розробку самої промови відповідно до правил побудови обгрунтувань певних тверджень (переконати логосом);

3. Про виклик тих емоцій, які зрештою спри­яють закріпленню бажаного враження у слухачів (схвилювати пафосом).

 

3. Риторика і «воля до влади»

Саме бажання того, щоб інша людина прийняла якесь положення, здійснила якийсь вчинок співвідноситься з такою фі­лософською категорією, як «воля до влади». Вона набула значно­го поширення завдяки роботам відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше.

«Воля до влади» постає як досить потужний стимул людської поведінки. Цей стимул поряд з іншими (наприклад, лібідо) наяв­ний у кожної людини, а не лише в окремих особистостей.

Люди­на прагне підкорити собі оточуючий світ, до складу якого входять й інші люди. Існують вчинки, які нічим іншим не вмотиво­вані, окрім бажання утвердити себе серед людей. Тобто кожна людина намагається ствердитися у факті власного існування й у значимості цього існування.

 

Риторика дає можливість будь-якій людині цивілізовано реа­лізувати свою «волю до влади». Саме в процесі публічних висту­пів людина може домогтися переваги над іншими людьми.

Розглядаючи ораторську діяльність, можна зафіксувати при­наймні два випадки.

По-перше, аудиторії невідомий предмет промови. Тоді мета оратора полягає в інформуванні. Він повинен зацікавити слуха­чів, аби уникнути ситуації «не знаю, і знати не хочу».

По-друге, в аудиторії є певні погляди на предмет промови. Тоді мета оратора полягає в тому, щоб переконати слухачів у слушності, прийнятності власної позиції.

У будь-якому випадку результатом успішного публічного ви­ступу є те, що аудиторія бачить предмет «очима» оратора.

Серед інших шляхів реалізації «волі до влади» (примус, мані­пулювання, навіювання тощо) переконання характеризується та­кими відмітними рисами:

Переконання є свідомим впливом з боку оратора на аудито­рію. Такий вплив передбачає наявність у слухачів можливості протистояти йому

Переконанням оратор формує волю людини. Якщо воно є успішним, тоді слухачі самі приходять до рішення про необхід­ність прийняття певного твердження або наміру дії, якої оратор вимагає від них.

Переконання є «владою над розумом», тому воно більш три­вале. Якщо оратору вдалося зробити свої власні думки частиною свідомості аудиторії, то вона живе з ними, як із власними, знахо­дячись при цьому, по суті, під впливом оратора.

Вищезазначені особливості переконання свідчать про те, що насправді перекопувати складно. Чому? Справа в тому, що люд­ський інтелект прагне до самозбереження. У людини є певна сис­тема поглядів, яка багато разів була апробована й підтверджена на практиці (те, що називається життєвим досвідом, життєвою мудрістю). Тому спочатку людина, звичайно, чинить опір тому, що намагається нав'язати інша людина. Це можна пояснити пра­гненням економити власні зусилля. Зовнішньо це виражається як заперечення нового.

Психологами, зокрема, відмічено, що енер­гетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спро­бувати дослухатися до іншої думки та засвоїти її.

 

Правило 1. Відповідно, перш, ніж намагатися переконати в чомусь іншу людину (яка не дуже хоче, аби їй нав'язували іншу думку), по­трібно спробувати якщо не спростувати її точку зору, то хоча б похитнути її. Першим кроком у цьому напрямі виклик сумніву щодо слушності позиції, якої дотримується дана людина. Це ще не є переконанням у власному значенні, але оратор перебуває вже на шляху до нього.

4. Загальна характеристика розділів риторики

 

Ще в епоху Античності було встановлено, що оратор­ська діяльність складається з п'яти етапів.

Кожний зетапів ораторської діяльності вивчається у відпові­дному розділі риторики:

1) інвенція (добір матеріалу);

2) диспозиція (розташування матеріалу);

3) елокуція (словесне вираження);

4) меморія (запам'ятовування промови);

5) акція (виголошення промови).

У першому розділі риторики (інвенції) розглядаються аспекти розробки основи промови. На цьому етапі оратор по­винен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

У другому розділі риторики (диспозиції) розглядається струк­тура ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен орга­нізувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчле­нувати його та забезпечити певну послідовність у промові.

У третьому розділі риторики (елокуцїі) розглядається вираз­ність ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен забез­печити ефектність своєї промови.

У четвертому розділі риторики (меморії) розглядаються спо­соби запам'ятовування промови.

У п'ятому розділі риторики (акції) розглядаються особливості безпосередньо публічного виступу оратора перед аудиторією.

Ці розділи риторики утворюють її ядро, оскільки висвітлюють основні етапи підготовки та виголошення ораторської промови незалежно від її різновиду.

Таким чином, риторика вивчає ораторську діяльність:

1. від за­думу промови до її публічного виголошення,

2.виявляє прийоми, які сприяють успішності виступу оратора перед аудиторією..

Частина 2 ІСТОРІЯ РИТОРИКИ

Розділ 2. Розвиток риторики в античності

У розвитку риторики виділяють два головні етапи:

1. Класична риторика (V ст. до н. є. — сер. XX ст.).

2. Неориторика (з сер. XX ст. до нашого часу).

 

Засновником класичної риторики вважається давньогрецький софіст Горгій. Протягом досить тривалого історичного етапу роз­витку риторика переживала як зльоти, так і падіння.

Золотим ві­ком ораторського мистецтва вважається, звичайно, епоха Анти­чності. В цей період докладно були розроблені три головні види ораторських промов:

дорадчі (політичні), судові та урочисті (епідейктичні).

В епоху Середньовіччя надбання античної риторики були пе­рероблені переважно для створення проповідей. Крім того, в цей період риторика була однією з головних навчальних дисциплін і входила до тривіуму — циклу з трьох наук (граматика, діалекти­ка або логіка, риторика).

В епоху Відродження риторика виходить знову на перший план серед словесних дисциплін. Вона є однією з тих гумані­тарних дисциплін, яка сприяє формуванню універсальної лю­дини.

В епоху Нового часу здобутки риторики використовувались переважно у створенні художньої прози. У такому вигляді ця ди­сципліна залишалась частиною гуманітарної освіти аж до XIX ст. Зрештою як вчення про словесне вираження вона розчиняється у стилістиці як частині теорії літератури, а інші її розділи поступо­во втрачають практичне значення. Саме слово «риторика» набу­ває негативного відтінку «беззмістовного базікання».

Засновником неориторики вважається бельгійський вчений X. Перельман.

Неориторика не заперечує досягнень класичної риторики. Од­нак ці етапи значно різняться між собою. В XX ст. риторика вже не є прерогативою виключно мовознавства, лінгвістики (як це було в останні століття розвитку класичної риторики).

На сьогоднішній день риторика являє собою досить розгалу­жену галузь наукових досліджень, що намагаються виявити та проаналізувати механізми впливу на слухачів у різних типах спі­лкування.

 

1. Давньогрецька культура як «пайдейя»

Одним із основних принципів давньогрецької культури був принцип змагальності. Він характеризується прагненням лю­дини до перемоги у будь-яких змаганнях в усіх сферах суспіль­ного життя. Таке прагнення якраз і дало значний поштовх до роз­витку грецької цивілізації, адже в такий спосіб людина намага­лася перевершити інших за допомогою власного інтелекту, осві­ченості. А подібні якості не даруються від природи, вони набу-ваються в результаті наполегливої праці над собою, самовдоско­налення, виховання.

Риторика разом із філософією перебувала в центрі давньогре­цького розуміння культури. Взагалі те, що ми тепер називаємо «культурою», давні греки називали «пайдейя» — те, що передається і прищеплюється дитині. До складу її входили:

виховання думки філософія,яка шукає істину і

виховання слова риторика,яка шукає переконання. Інколи риторика навіть займала більш високу позицію, ніж філософія. На користь цього свідчить те, що філософія, історія та мистецтво мали у Давній Греції одну заступницю — музу Кліо. А риторику охороняли три богині: Пейто — богиня переконання та дві Ериди — богині суперечки.

Розділ 2

2. Риторика в Давній Греції класичного періоду

3. Софістичний ідеал єдності риторикита філософії

Ідеалом людини у Давній Греції був образ «суспільної людини», що здатна тримати в своїх руках управління державою. Зрозуміло, що мистецтво переконання, володіння Словом було найважливішою рисою цього образу. Правозвісниками такого ідеалу людини виступили в V ст. до н. є. софісти. Не випадково засновником риторики вважається відомий давньогрецький со­фіст Горгій.

В цей період у феномені софістики, риторика та філософія досить плідно співіснували. Софістивзагалі виступали як вчителі мудрості, вчителі красномовства. Це була група людей, що заробляли інте­лектуальною працею. За досить високу платню вони бралися на­вчати тих, хто прагнув до громадської або державної діяльності.

Однією з найважливіших складових подібної діяльності є :

вміння публічно виступати, тобто ефективно впливати на розум та по­чуття громадян за допомогою влучного слова. Для вдалих висту­пів потрібно було володіти не тільки мистецтвом виголошення промов, але й вмінням обґрунтовувати власні думки, критикувати положення інших ораторів. Окрім того, треба було вміти спере­чатися, тобто ставити запитання та давати відповіді.

Для софістів головним було здобути перемогу в суперечці, не­зважаючи на те, чи виражають їх положення істину. Тому їх мо­жна вважати виразниками індивідуалізму, адже думки співрозмо­вників для них не мали особливого значення, важливим було ствердити власну перевагу через володіння мистецтвом переко­нувати.

Яскравим свідченням софістичного світорозуміння є ду­мка, сформульована Протагором:

«про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному».

Мається на увазі, що деяка думка людини має стільки ж прав на існування, як і будь-яка інша. Об'єктивної істини немає, тому можна говорити тільки про те, що одна думка є більш переконли­вою за іншу. Софісти як вчителі мудрості якраз і вбачали своє завдання в тому, щоб навчити цієї переконливості, навчити пере­творювати слабку думку на сильну.

Але вже в кінці V ст. стає очевидним той факт, що ідеал «сус­пільного життя» розпадається на два поняття, які взаємно виклю­чають одне одного: «життя діяльне» і «життя споглядальне». Іде­алом першого був ритор — практик і політик; ідеалом другого — філософ, мислитель.

«Суспільне життя»

«життя діяльне» «життя споглядальне»

ритор, політик філософ, мислитель

Як було зазначено вище, засновником риторики вважають Горгія. Однак поряд із ним називають ще й інших вчителів красно­мовства, зокрема Корака (Коракса) і Тісія.

Найбільшої слави Горгію принесли похвальні (епідейктичні) промови, зокрема «Похвала Олені». У ній, зокрема, висловлена така думка щодо сили слова:

«Слово — найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи творить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість».

4. Риторика Сократа і Платона

Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469399 рр. до н. є.). Він вважав, що риторика непотрібна оскільки істинна думка збереже свою силу і без риторичного переконання, а хибна думка навіть за до­помогою риторики не встоїть проти істини. Як свідчать діалоги Платона, Сократ намагається чітко розрізнити поняття віри й знання. Софістична риторика, на його думку, спрямована часто на формування віри без знання:

Погляди Сократа на риторику формують певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати Істини та Добра. Адже справжнім оратором може вважатися лише та людина, яка чітко знає предмет промови й прагне до вищого блага:

З іншого боку, Сократ значно розвинув практичні методи пуб­лічної полеміки, на якій грунтувались всі його відомі бесіди.

Сам термін «полеміка» у перекладі з грец. означає «воїн», «військова справа». Мистецтво ведення суперечок називається еристика. У ті часи вона була сферою застосування софістики.

Цим мистецт­вам Сократ протиставляв діалектику— мистецтво ведення бесі­ди, метою якої було досягнення істинного знання. Майстер ерис­тики або софістики, як правило, за будь-яку ціну намагався відстояти свою позицію і заперечити іншу думку. При цьому він не дуже турбувався про те, чи будуть його положення виражати істину. Саме тому Ерид— заступниць суперечки— було дві. Одна охороняла конструктивну (діалектичну) суперечку, метою якої було досягнення істини, а друга — конфліктну (еристичну), в якій головним було здобуття перемоги над супротивником.

Зазвичай Сократ починав свої бесіди з того, що за допомогою майстерних запитань заганяв супротивника в глухий кут. Пред­метом розмови часто виступали на перший погляд нескладні проблеми, в яких софісти вважали себе знавцями. Однак протя­гом бесіди виявлялись суперечності в їхніх поглядах.

Після цього Сократ підключав маєвтику (мистецтво повитухи), коли шляхом запитань та відповідей співрозмовники намагалися дійти до істи­ни.

Думку Сократа про даремність софістичної риторики розви­нув у своїх діалогах відомий давньогрецький філософ Платон (427347 рр. до и. є.). Зокрема цим питанням присвячені його роботи «Горгій» та «Федр». У «Горгії» представлена, головним чином, критика існуючої риторики. Платон вустами Сократа го­ворить про те, що риторика — це марево однієї з частин мистецт­ва політики. Тобто риторика навіть не є мистецтвом, це вправ­ність:

Софістичній риториці Платон протиставляє справжнє красно­мовство, що грунтується на справжньому знанні й тому доступне - тільки філософу. Крім того, в творчості Платона вже можна поба­чити осмислення риторичного трикутника: оратор— промова — аудиторія.

Зокрема, у діалозі «Федр» відмічається, що,

По-перше, для ритора, який впливає насамперед на душу слухачів, важливим є знання видів душі.

По-друге, важливим є також знання властиво­стей кожного з видів промов, як вони впливають на того чи іншого слухача.

По-третє, Платон пише й про доречність, що стосується як моменту виступу перед аудиторією (оратор повинен знати, коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів підвищення впливовості свого виступу (коли слід застосувати стислість, жалі­сливість, запальність тощо).

Щодо членування промови, то тут ви­діляються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свід­ченнями, докази, правдоподібні висновки.

Однак головне, чим повинен володіти ритор, — це знання.

Мистецтво пізнання складається, на думку Платона, з двох частин: вміння звести до однієї загальної ідеї всі розрізнені поняття вміння розділити все на види. Таке мистецтво у діалозі «Федр: називається ще діалектикою.

Таким чином, найважливішою думкою Платона, яка справила велике значення для подальшого становлення риторики як теоретичної та практичної дисципліни, було те, що завдання оратор полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини з іншого боку, видатний давньогрецький філософ відкинув досить продуктивне для практик ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

5. Освітня система Ісократа

 

Взагалі після виступу Платона проти риторики, що було моментом найвищого загострення ворожнечі між риторикою і філософією, в IV ст. до н. є. намічаються тенденції до примирень цих двох наук. У царині риторики це виразилось у творчості Ісократа, а в царині філософії — в творчості Арістотеля.

Ісократ (436338 рр. до н. є.) був учнем Горгія і прямим спадкоємцем софістичної освітньої системи. У 392—352 рр. і н.е. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3—4 роки, коштувало дорого (приблизно 1000 драхм), було доступним тільки заможним людям.

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, те розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сократом і Платоном. У житті доводиться мати справу не з істинами, а з думками, отже умоспоглядальна філософія була не зовсім доречною для практичного життя. Тому Ісократ зосереджується більше на мистецтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бути принаймні зрозумілим для більшості. Саме в школі Ісократа і з'являється таке поняття, як «думка більшості». Щоб виступ оратора був успішний, потрібно завоювати «думку більшості», тобто вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов'язують школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

Ісократ підкреслював великі потенційні можливості, що за­кладені в красномовстві. Природа слова така, що:

«одне й те саме можна викласти різними способами: велике представити незначним, незначне возвеличити, старе пред­ставити новим, а про недавні події розповісти так, що вони будуть здаватися давніми».

Однак він, на відміну від софістів, наполягав на моральнісних аспектах риторики.

Слід зазначити, що сам Ісократ не виголошував промови пу­блічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неорди­нарною і стала предметом глузувань.

Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, що гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елемен­ти інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор по­винний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо на яку тему йому доведеться виступати.

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були ви­роблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини:

1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності ау­диторії;

2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією на ко­ристь власних;

4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане.

Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить.

 

 

6. Риторика Арістотеля

 

Систему філософської риторики створює Арістотель (384322 рр. до н. є.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою «Риторика».В ньому, зокрема, подається таке визначення риторики:

«...здатність знаходити можливі способи переконання від­носно кожного даного предмета».

Велику увагу Арістотель приділяє також вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього — це вчення про доведення. Діа­лектика— це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії. Софістика й ери­стика дуже схожі між собою, відмінність полягає лише в меті: софісти прагнуть до позірної мудрості, а еристики — до позірної перемоги в суперечці будь-якими засобами.

Крім того, у трактаті «Риторика» закріплюється уявлення про «риторичний трикутник». Стагиріт пише про те, що існує три ви­ди способів переконання.

Перший вид залежить від характеру промовця,

другий — від настрою слухача, а

третій — від самої промови.

Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно

продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе;

скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття ауди­торії;

спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Арістотель пропонує певну типологію промов. Це можна представити у вигляді таблиці:

Критерій Види промов
        дорадчі судові епідейктичні
справа схиляти чи відхиля­ти звинувачувати чи виправдовувати хвалити чи огуджувати
час майбутній минулий теперішній
мета користь або шкода справедливе або несправедливе прекрасне або гане­бне
прийоми приклади, тому що в промовах йдеться про майбутнє, але припущення роб­ляться на основі минулого ентимеми, тому що минуле через свою неясність особливо потребує вказівки на причину та дове­дення перебільшення, тому що оратор мас спра­ву з діяннями, що визнані беззастереж­но; він повинен лише представити їх у всій величі та красі

Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель роз­глядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жар­ту; аналізує пристрасті.

Таким чином, «Риторика» Арістотеля — це, мабуть, єдина ґрун­товна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як «Про софістичні спростування». В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захи­сні прийоми проти софістів.

7. Видатні давньогрецькі оратори

 

Слід зазначити, що період V—VI ст. до н. є. в Давній Греції був не лише періодом створення теоретичних праць з ри­торики, це був період також видатних ораторів.

Насамперед, як зазначалося вище, ораторське мистецтво було тісно пов'язане з політичною діяльністю. Відомим політичним оратором був Перікл. Його промови не збереглися. Однак можна говорити про його красномовство на основі відгуків сучасників. Зокрема, Перікл завжди готувався до виступів. Коли з аудиторії лунали заклики до виступу, то він нерідко відмовлявся, посилаю­чись на те, що не встиг підготуватися. Під час промови Перікл тримався спокійно, вираз його обличчя майже не змінювався, він не жестикулював, ніколи не сміявся і не смішив аудиторію заба­вними розповідями.

Найбільш відомими давньогрецькими ораторами були Лісій і Демосфен.

Лісій (приблизно 459380 рр. до н. е.) був змушений стати оратором через життєві негаразди. Свою першу промов він виголосив, коли йому вже йшов шостий десяток. Внаслідок олігархічного перевороту (404 р. до н. е.) Лісій розорився і був змушений виступити як обвинувач на процесі проти винуватця загибелі свого брата. Потім він обрав собі професію логограф; Логограф — це та людина, яка створювала промови для інших.

Серед переваг Лісія слід відмітити його здатність готувати матеріал у досить невеликі строки, що встановлювались афінським судом. Його промови відрізнялись стислістю й чіткістю думки. Це забезпечувалось прагненням використовувати слова в їх власному значенні, уникати сміливих метафор, поетичних вираз тощо. Пізніше стиль Лісія був визнаний зразком аттикізмуі став прикладом для наслідування.

Найбільш цікавим оратором Давньої Греції був, напевно, Демосфен (384322 рр. до н. є.). Його постать, зокрема, засвідчує що для успіху оратора природні задатки не є головними. Головним є постійне тренування як думки, так і слова. З дитинства Демосфен володів слабким голосом і шепелявив. Ці недоліки, також нерішучість, з якою він тримався перед публікою, призивали до провалу перших його виступів. Однак він був дуже наполегливою людиною: свої фізичні недоліки він долав постійними вправами. Свою невиразну вимову Демосфен намагався виправити тим, що набирав у рот камінці й намагався ясно та розбірливо читати уривки з поезій. Слабкий голос поліпшував тим, що виходив на берег моря і звуком свого голосу намагався заглуши шум прибережних хвиль.

Відомий оратор вважав, що переконливості словам надає тон і манера виголошення.

Крім цього, Демосфен ретельно вивчав промови, які чув і по пам'яті намагався відновити хід міркувань. До власних слів або слів інших людей вигадував можливі поправки та способи виразити ті самі думки іншими словами. Він ніколи не виступав без передньої підготовки. Сам Демосфен визнавав, що хоча й не пише всієї промови повністю, однак зовсім без попередніх начерків не виступає. При цьому він говорив, що той, хто готує промову напе­ред, по-справжньому відданий народу, що в цьому і полягає слу­жіння йому.

Ця постійна попередня підготовка до виступів ще раз свід­чить, що для ораторської майстерності важливим є не тільки природне обдарування, але й наполеглива праця. Зрештою Демо­сфен подолав свої фізичні недоліки.

Достатньо відомими є промови Демосфена проти македонсь­кого царя Філіпа. За переказами, сам Філіп Македонський, коли прочитав одну з них, зауважив: «Якби я чув Демосфена, я сам би проголосував за нього як за вождя у боротьбі проти мене».

 

 

 

8. Особливості елліністичної риторики

 

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три ви­ди промов: політичні, судові та епідейктичні (урочисті, похвальні). У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали по­літичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочи­стих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочис­тої— сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає па­фосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з'являються рід­кісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в азіанському стилі— напрямі в ри­ториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в III ст. до н. е. Риторика тепер була позбавлена гострого змісту політичної боротьби, що насна­жувала політичних ораторів минулого. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напря­ми — «ошатний» і «високомовний».

Характерна ознака «ошатного» стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії склада­лось враження співу. Представники «високомовного» стилю тя­жіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалу­женням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву аттикізм. Він набув розвитку в II—І ст. до н.е. й орієнтувався на ар­хаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда.

Крім зміни естетичного ідеалу зростає також значення теоре­тичних приписувань для красномовства. Це зумовлюється тим, що, на відміну від політичних промов, які повністю залежать від неповторної конкретної ситуації, зміст урочистих промов більш одноманітний і тому його можна підготувати наперед. Відповід­но до цього розробляються теоретичні системи риторики, що прагнуть охопити якомога більше різноманітних випадків, з яки­ми доводиться мати справу оратору.

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н.е. у Пергамській біб­ліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Антифонт, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Демосфен, Гиперід, Динарх, Есхін.До цього кано­ну пізніше часто звертались видатні оратори, теоретики й вчителі ораторського мистецтва.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні шко­ли цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовля­ти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою ан­тичної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації— промови на вигадані теми. Спочатку цим терміном позначали суто вокальні вправи, а вже згодом вони виступають як специфічні вправи у риторичних школах. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії.

Контроверсії— це судові промови по вигаданих справах,

суазорії— промови на вигадані політичні теми.

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллі­нізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особли­вий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона, до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з II ст. до н. є. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання рито­ричні прийоми. А саме: «про будь-який предмет говорити і за, і проти» й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад, який очолював Академію у 160—129 рр. до н. є., навіть став у такий спосіб відомим оратором.

У 156/155 рр. до н.е. Карнеад разом з кількома філософами відвідав Рим у складі дипломатичної місії. Там він протягом двох днів проголосив блискучу промову про справедливість. У пер­ший день він доводив, що справедливість закладена в самій при­роді людини і тому гідна прагнення до неї сама по собі. На дру­гий день Карнеад показав, що справедливість — це умовна настанова, яку придумали слабкі люди на противагу сильним. Для сильних справедливість зовсім не обов'язкова. Відомий дав­ньоримський політичний діяч того часу Катон Старший, почу­вши ці промови, наказав вигнати грецьких філософів з Риму, На його думку, така «гра» з істиною загрожувала римській молоді.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи — стоїчної— вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжнього мудреця. Вони виходили з внутрішньої єднос­ті риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говори­ти за допомогою складних міркувань, а діалектика— наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запи­тань та відповідей. Крім того, вони дотримувались аристотелів-ського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається із вступу, опові­дання, заперечення й завершення. Щодо загальної структури ри­торики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, по­будова й виконання.

9. Риторика у Давньому Римі

 

Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі слід за­значити, що для епохи республіки не був характерний культ чис­того слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були зачаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагро­мадження, до азіанства.

У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та фі­лософією. Адже більшість римських учнів пішли навчатися до риторів і лише одиниці — до філософів. Філософи вважали, що риторика — не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним.

І ст. до н.е. характеризується тим, що в цей час був створений підручник з риторики, який називається «До Гереннія». Довгий час вважалося, що він належить Цицерону, однак подальші дослідження показали, що відомий римський оратор не був автором цього підручника. Сучасні дослідники цієї пам'ятки вважають, що авторство да­ного підручника належить представнику латинської риторичної школи, яка в ті часи орієнтувалася насамперед на вміння оратора вести політичну боротьбу.

10. Риторика Цицерона

 

На відміну від автора риторики «До Гереннія» відомий римський оратор та філософ Марк Туллій Цицероннапопягаєна зв'язку риторики та філософії. Хоча його філософія являє собою філософію під знаком риторики. В діалозі «Про оратора» він, зо­крема, пише:

«Філософія не схожа на інші науки. В геометрії, наприклад, або в музиці, що може зробити людина, яка не вивчила них наук? Тільки мовчати, щоб її не прийняли за божевільну. А філософські запитання відкриті для будь-якого проникливо­го та дотепного розуму, що вміє на все знаходити правдопо­дібні відповіді й викладати їх у майстерній та рівній промо­ві. І тут самий пересічний оратор, навіть і не дуже освічений, але маючий досвід у промовах, переможе філо­софів цим своїм нехитрим досвідом і не дозволить себе об­разити та зневажити».

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних творів, присвячених ораторському мистецтву: «Про оратора», «Брут», «Оратор» та ін.

Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномов­ства необхідними є:

• природне обдарування;

• навички;

• знання.

При цьому перевагу він віддавав третьому компоненту, оскі­льки першість належить освіченому оратору. Зокрема, свої ора­торські успіхи він пов'язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства. Цицерону належать та­кож відомі слова про те, що багатство змісту породжує й багатст­во вираження. Якщо зміст значний, то він викликає природний блиск і в словах.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі «Оратор» він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: «що сказати», «де сказати», «як сказати».

1.«Що ска­зати» означає винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом.

2.«Де сказати» означає розташування ма­теріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі — посередині.

3.«Як сказати» стосу­ється і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям.

4.Однак основним завданням оратора є словесне вираження (ви­клад). Він розробляє тео­рію трьох стилей. При виборі стилю оратор повинен керуватись доречністю. Взагалі ідеальний оратор — це «такий оратор, який вміє говорити про низьке просто, про високе яскромовно й про середнє помірно».

Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія — це найважливіша час­тина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, оратора-політика, який був би одночасно й філософом.

 

Таким чином, давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія — це фі­лософія під знаком риторики.

З переходом від республіки до імперії латинське красномовст­во повторило ту ж еволюцію, яку свого часу зазнало грецьке кра­сномовство під час переходу від еллінських республік до еллініс­тичних монархій. Значення політичного красномовства знизи­лось, а урочистого — зросло. Судове красномовство продовжу­вало процвітати. Римське право складається в систему. І тепер судові оратори прославляються вже як прокурори чи адвокати.

 

 

11. Програма освіти оратора Квінтіліана

 

Якщо в бурхливі республіканські часи красномовство було знаряддям політичної боротьби, то в період імперії воно втратило цю свою функцію і стало вченою розвагою, своєрідним літературним продуктом та знаряддям професійного оратора, що заробляє собі на життя. Марк Фабій Квінтіліан (приблизно 35100рр. її. є.) — ще один відомий ритор Давнього Риму — не був оратором форуму, а був адвокатом і шкільним викладачем рито­рики. У 70 р. у Римі імператором була створена державна рито­рична школа, керівником якої і був Квінтіліан. Його твір «Двана­дцять книг риторичних повчань» — це найбільш докладний із риторичних курсів, що зберігся з давнини. Взагалі шкільна освіта в Римі складалася з трьох ступенів. Нижчим ступенем була школа літератора, середнім — школа граматика, вищим — школа ритора. У літератора вчилися читати, писати і рахувати. У граматика вивчали класичних письменників. У ритора молоді люди оволодівали красномовством, щоб потім на практиці застосовува и отримані знання. Основними видами вправ у риторичній школі, за традицією, були декламації.

На думку Квінтіліана,

1.щоб оратор був «гідною людиною», не­обхідно розвивати його моральність;

2.щоб оратор був «майстер­ним у промовах», необхідно розвивати його смак. Саме цьому й слугує весь курс риторичних занять, який був систематизований і зорієнтований на кращі класичні зразки, зокрема на Цицерона.

У своєму творі «Дванадцять книг риторичних настанов» Квінтіліан докладно описує п'ять основних розділів риторики: знахо­дження, розташування, словесне вираження, запам'ятовування та проголошення. При цьому він не намагається викладати лише правила, яких повинен дотримуватись оратор, справедливо наго­лошуючи на тому, що

«...ритори, які писали про цю науку з особливою ретельніс­тю та точністю, ніколи не були великими ораторами».

Своє завдання Квінтіліан вбачає в тому, щоб надати майбут­ньому оратору такі настанови, виконання яких спрятиме його формуванню. Він пише про те, що ці правила є насамперед нас­лідком досвіду та спостережень.

Розглядаючи розділи риторики, вчитель красномовства особ­ливу увагу приділяє третій частині— словесному вираженню (елокуції). На його думку, саме це відрізняє справжнього оратора серед інших людей, адже риторика у його визначенні — це «нау­ка говорити витончено»:

«...бути красномовним є нічим іншим, як виражати словом все те, що розумом охоплене, і повідомляти це слухачам: без цього всі вищенаведені правила не принесуть ніякої корис­ті...».

Проте він також зауважує, що в жодному разі не можна відда­вати перевагу тільки відбору слів, через те що слова слугують на­самперед для того, щоб виражати думки.

У розділі про елокуцію Квінтіліан докладно пише про ясність, прикрашання промови, тропи, фігури тощо. При цьому він нама­гається чітко відрізнити тропи від фігур. На його думку, троп — це використання слів у непрямому значенні для краси промови.

Фігура— це мовленнєвий зворот, що відступає від загально­прийнятого виразу думки. Тут можуть використовуватись слова у прямому значенні й у звичайному порядку в реченні. Тоді як у тропах одні слова замінюються іншими.

Взагалі погляди Квінтіліана на риторику символізують суттєві зміни в розумінні цієї дисципліни. Насамперед, відтепер ритори­ка тлумачиться вже не як мистецтво переконання, а як мистецтво говорити витончено. Тобто покликання оратора полягає вже не в оволодінні душами багатьох людей через аргументовану промо­ву, а в створенні прекрасної форми для своїх думок, що під силу оцінити тільки знавцю. Таким чином, риторика зрештою стає за­собом дарувати естетичну насолоду й зближується з художньою літературою. Подальша діяльність риторів здебільшого якраз і була спрямована на ретельне вивчення й систематизацію фігур думки та фігур мовлення.

12. К. Тацит про причини занепаду латинського красномовства

Відомий давньоримський історик Корнелій Тацит (приблизно 58117 рр. н. е.) у своєму творі «Діалог про орато­рів» замислюється над питаннями про долю латинського красно­мовства, про місце риторики в житті суспільства. У період напи­сання цієї праці Тацит ще не був істориком, він був політиком.

«Діалог про ораторів» написаний у традиційній формі, якої дотримувався Цицерон у своїх творах. Тацит визнавав і цінував ораторське мистецтво Цицерона, проте не абсолютизував його. Тобто якщо для Квінтіліана мистецтво Цицерона було еталоном найвищої майстерності оратора, то Тацит не вбачав необхідності у поверненні до минулого. Він вважав, що немає єдиних, незале­жних від часу правил красномовства

«...разом зі зрушеннями, які приносить час в обставини та суспільні смаки, повинні бути змінені... також форма і са­мий зміст ораторської промови» .

Спочатку в діалозі ведеться суперечка про те, чому варто віддати перевагу: судовому красномовству (оратори, що виступають у суді, мають дуже багато переваг) чи поезії? Потім поступово про­водиться думка про те, що сучасне Тациту красномовство являє собою занепад порівняно з красномовством минулих часів. І при­чини цього — не лише в тому, що система виховання молоді стала менш суворою. Така думка була більш характерна для Квінтіліана.

Тацит розглядає це питання дещо в іншому аспекті, а саме у політичному. Занепад красномовства — це наслідок змін у рим­ській формі правління. Бурхливі республіканські часи минули, а з ним щезли і приводи для застосування сили красномовства.

Звичайно, добре гарно володіти красномовством, щоб відсто­ювати, наприклад, свої інтереси в суді, але, на думку Тацита:

«...краще не мати приводів скаржитися, ніж звертатися до правосуддя».

Таким чином, у І ст. н.е. питання про долю латинського крас­номовства розпадається на два запитання: про жанр і про стиль. Квінтіліан визнавав непохитність жанру, але пропонував рефор­мувати стиль. Тацит заперечує життєздатність самого жанру кра­сномовства, насамперед політичного та судового, в нових істори­чних умовах. Проте при написанні своєї «Історії» він за основу візьме так званий «новий стиль».

II ст. н.е. прийнято вважати століттям «другої софістики» на згадку про софістів V ст. до н.е., які їздили по містах з промова­ми та лекціями. У ці часи центр культурного життя переміщуєть­ся із столиці в провінції. Особливою популярністю користуються Афіни, острів Родос та міста Малої Азії. Еллінофільство стає мо­дою. Професія мандрівного ритора, що виступає в грецьких міс­тах з демонстрацією свого мистецтва, стає поширеною. Про полі­тичне красномовство не йдеться, адже імператорська влада на ті часи була надзвичайно міцною. За таких умов ораторське мисте­цтво звернулось до єдино можливого жанру, а саме до епедейктичного, урочистого красномовства. Перед оратором ставилось за­вдання експромтом, без підготовки уславити героїчне минуле або героя давнього міфу, виголосити похвальне слово великому ора­тору або політичному діячу минулих часів.

13. Риторика та раннє християнство

Перші християнські общини з'явились у Східному Се­редземномор'ї наприкінці І ст. до н. є. — на початку І ст. н. є. Оскільки найбільш ранні християнські тексти, що дійшли до нас, були написані грецькою мовою, то на їх створення безпосередньо впливала елліністична культура, в тому числі й риторика.

Спочатку християнство поширювалось завдяки усним пропо­відям. Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою.

Першим у ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що проповідував вчення серед своїх учнів. Один із відомих римських ораторів і філософів Лукіан (приблизно 120190 рр.) вважав, що християни вклоняються якомусь «розіп'ято­му софісту».

Неабияке враження справляли на слухачів притчі Христа. (Матв., 7, 24—27).

Свого часу ще Арістотель рекомендував використовувати в ораторській практиці байки та притчі. На його думку, притча — це своєрідне порівняння, він вважав її прийомом Сократа. Тобто притчі в образній формі пояснювали те, що безпосередньо здава­лось незрозумілим чи неприйнятним. Така форма дозволяла зро­бити зміст багатозначним і тому більш універсальним.

Великою експресивністю характеризуються і письмові пропо­віді, тобто послання апостолів Христа, особливо апостола Павла. Його послання нагадують афористичний стиль Сенеки. Взагалі тексти апостола Павла характеризуються новою розробкою фор­ми діатриби — проповіді-суперечки, в якій нові запитання зму­шують автора весь час з різних боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези. Наприклад, звернення Павла до іудея: (Посл. до Римл., 2, 21—23).

Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та релігійні вчення своєї епохи. А далі стала головним знаряддям цер­кви. Згодом проповідь остаточно перетворилася у монолог і призна­чалася для того, щоб присутні просто слухали й сприймали її.

Про вплив риторики на становлення мистецтва проповіді сві­дчить і той факт, що майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами або вчителями красномовства до прийнят­тя християнства. Однак після хрещення вони засуджували свою світську професію. Цим перші отці церкви намагались відмови­тись насамперед від естетичної сутності язицької риторики. Ви­шуканість виразу думки часто суперечила простоті тих істин, які прагнули донести до слухачів (згадаємо Євангельське «Блаженні вбогі духом...»).

Одним з найвідоміших апологетів християнства був Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (приблизно 160220 рр.). На­родився він у Північній Африці — у Карфагені. На становлення його поглядів суттєво вплинули твори Сенеки та Цицероиа. Причому не лише своїм змістом, але й способом викладу мате­ріалу. Він був відомим судовим оратором у Римі. Християнство Тертуліан прийняв, коли йому було 35 років, і після цього пове­рнувся па батьківщину.

У своїх проповідях нового віровчення Тертуліан взагалі запе­речує розум і замінює його парадоксальним містичним відчуттям і співпереживанням:

«Розіп'ятий Син Божий — не соромно, бо саме це викликає сором. І вмер Син Божий — це цілком достовірно, бо безглуз­до. А похований, він воскрес — це вірно, бо неможливо».

Сучасник Тертуліана Климент Олександрійський(приблиз­но 150—215 рр.) намагався зблизити античну філософію і хрис­тиянське віровчення:

«...від віри вона не відволікає нас... навпаки, ми захищає­мось філософією як деяким міцним заслоном, відкриваючи в ній деякого союзника, разом з яким і обґрунтовуємо потім нашу віру». «Положення філософів містять істину, але лише так, як горіхова скорлупа містить поживне зерно» .

Тобто філософія може бути тільки пропедевтикою до христи­янства.

На відміну від Климента Тертуліан весь час підкреслює про­валля між вірою і філософією. Відомий його принцип формулю­ється таким чином: «Вірую, бо абсурдно!»

Формування церкви — це важливий період у розвитку хрис­тиянської риторики. Саме в цей час у церкву приходять люди знатні, багаті й освічені. Відтепер проповідь розглядається вже не тільки як результат божественного натхнення, але й як наслі­док високої майстерності та знання. Зокрема, так вважав Ориген(/// ст. п. є.), який вказував на необхідність спеціальної підгото­вки проповідника. Правда, пізніше у VI ст. філософські погляди Оригена було визнані єретичними.

Однією з цікавих постатей останнього століття античної рито­рики є постатьЛібанія або Ліванія (314393 рр. н. є.),визнано­го язицького ритора та граматика з Антиохії. Майстерність Лібанія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийня­ли християнство.Всього відомі імена 134 учнів Лібанія.

Передусім Лібаній був учителем ораторського мистецтва. Слід відмітити також, що він був противником «беззмістовного» красномовства, тобто красномовства заради нього самого. Його доробок нараховує чимало декламацій. З них можна побачити, що в риторичних школах пізньої античності, окрім надання зага­льноосвітніх знань з різних дисциплін, в учнях формувались на­вички композиційної побудови промови та знаходження елемен­тів, які пожвавлюють матеріал.

Одним з найвідоміших творів Лібанія є «Апологія Сократа ри­тора Лібанія». Тут він демонструє витончену аттичну мову та ерудицію. Ця урочиста риторична вправа написана як промова адвоката, що виступає на процесі 399 р. до н.е.

У цій промові Лібаній показує своє володіння засобами арістотелівської риторики. Завдяки цій майстерності він будує цілий ряд ентимем, які допомагають спростувати звинувачення, що були ви­сунеш проти Сократа Анітом, Мілетом та ін. Потім автор «Апології...» широко використовує прийом наведення через звернення до міфології та аттичної історії. Це робиться насамперед для того, аби продемонструвати свої ґрунтовні знання у цих дисциплінах. Як і більшість епідейктичпих промов, «Апологія...» Лібанія признача­лась для читання й збереження шанувальниками та учнями.

Лібаній вважав риторику необхідною як у суспільно-політич­ній сфері, так і у сфері виховання. Завдяки цьому вона набувала статусу головного знаряддя у цьому процесі й мала універсаль­ний характер. Основне завдання ораторського мистецтва визна­ний язицький ритор вбачав у тому, щоб:

«робити громадян хорошими людьми й привчати їх до добра та корисної діяльності»

Загалом оцінюючи розвиток риторики в Античності, слід за­значити, що це була епоха, коли риторика дійсно займала центральне місце в культурі. Протягом подальшого історичного розвитку вона вже ніколи не буде займати такого місця.

Античніть — це епоха і видатних ораторів, і блискучих теоретичних праць з цієї дисципліни. Одним з головних моментів розвитку риторики цього періоду було усвідомлення того, що вона — це насамперед виховання слова. У сучасному світі особливо відчу­вається необхідність саме виховання і слова, і думки. А ці понят­тя перебували в центрі ще античного розуміння культури.

Крім того, для подальшого розвитку риторики як науки важ­ливим є те, що в Античності, по суті, сформувалось дві основні традиції в розумінні предмета цієї дисципліни. Перша традиція отримала своє теоретичне завершення в творчості Арістотеля, у якого риторика— це мистецтво переконання. Другу традицію представляє Квінтіліан, у якого риторика— це мистецтво гово­рити витончено. Розвиток риторики в наступні періоди відбува­ється переважно у межах другої традиції, що зумовлює певним чином й досі поширене негативне ставлення до цієї дисципліни як до зайвого прикрашання промови, за яким, по суті, нічого не стоїть.

 

 

Частина 2 Історія риторики

 

Розділ 3 РИТОРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ

1. Становлення християнської гомілетики

Слово гомілія грецького походження і означає «промо­ва перед народом, бесіда з кількома людьми». Воно вживалося ще в античні часи. На початку християнства це слово стало вико­ристовуватися для означення храмової проповіді священників, які переважно не мали відповідної освіти і тому пояснювали Свя­те Письмо якомога простіше.

Проповідь — одна із характерних і масових форм середньові­чної словесності. Більш того, це єдина жива форма публічного мовлення. Відмітною рисою проповідей було те, що вони ство­рювались латинською мовою. А коли проголошувались перед світськими людьми, тоді проповідник переходив на народну мову.

Слід зазначити, що тільки наприкінці середньовіччя, в XIII— XIV ст., з'являються нормативні твори з мистецтва проповіді, в яких дійсно відчувається вплив шкільної риторичної традиції. Але до цього майже протягом тисячі років латинська проповідь розробляється стихійно, без нормативних правил.

Взагалі антична та християнська риторики докорінно відріз­няються. Ці відмінності полягають у таких моментах:

1) в античності мовлення — це вираз думки, в християнстві — вираз істини;

2) в античності не існувало авторитетів, у християнстві авто­ритет — Святе Письмо.

По-перше, для античного оратора мовлення було виразом ду­мки, що переважає інші думки. Ця перевага вбачалась у кращому обгрунтовані та кращому вираженні. Проповідь же — це вираз істини, яка переважає просто тому, що вона істинна.

Думка оратора перемагала через те, що він підкріплював її своїм талантом. Істина божественного слова перемагала тому, що проповідник доносив її без власного втручання. Проповідник — це лише посередник між божеством і слухачами.

Тобто, якщо аудиторія не сприймала думку оратора, значить оратор погано володів своїм мистецтвом. Якщо ж аудиторія не приймала божественну істину, значить на неї не зійшла благо­дать, необхідна для такого прийняття. Все, що може зробити проповідник, — це підготувати душу слухача.

Більше того, у риторичному трикутнику «оратор — промо­ва — слухач» антична риторика переважно зосереджувалася на другому елементі, тобто на «промові». Християнська риторика зосереджується на третьому елементі — «слухач». При цьому в Античності велика увага до промови ораторів та теоретиків ора­торського мистецтва обумовлювалась ви­рішенням питання «як». Тоді як у християнських проповідях навпаки велика увага приділялась питанню «що» .

Звідси випливає неуважне ставлення християнської проповіді до питань композиції. Навіть проповіді Христа і Павла не підда­ються композиційному аналізу, а являють собою нагромадження сентенцій, кожна з яких яскрава і дієва, однак мало пов'язана з іншими.

Друга відмінність християнства від античності полягає в тому, що для античного оратора не існувало абсолютного авторитету з будь-якої обговорюваної проблеми, інакше неможлива була б су­перечка.

Вся риторична аргументація будувалась не шляхом посилання на авторитети, а на побудові певних міркувань. Для християнсь­кого оратора існував абсолютний авторитет— Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше висловлювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посиланнями на Святе Письмо. Для християнського мислення — це останній пункт будь-якого міркування, до якого автор намагається підійти яко­мога швидше.

Антична риторика була тісно п

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Этап полного (сбалансированного) зондового питания | Хто? Що? Де? Коли? Чому? Для чого? Як?

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.04 сек.