Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Етапи судового процесу

Загрузка...

Чіткого розмежування між цивільним та кримінальним процесами у законодавчих актах того періоду не простежується. Однак на практиці в кримінальних справах допускалися широкі процесуальні досудові дії потерпілого, спрямовані на пошуки та викриття злочинця.

Поволання – потерпілий, при заподіянні йому шкоди, повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а пізніше – до суду та зафіксувати факт злочину в судовій книзі. Поволанням визнавався факт злочину, а також накладався обов’язок на жителів сприяти викриттю злочинця, повідомивши все, що їм відомо про цю справу. Відсутність оголошення про злочин розцінювалося судом не на користь потерпілого.

Щодо цивільних справ поволання перестає згадуватись у судових актах ХVI ст., однак воно зберігається в кримінальних справах, як особливий акт оповіщення людності про злочинця чи факт скоєного злочину. Поволання закликало злочинця з’явитися на суд. Міські суди, згідно з магдебурзьким правом, “повалоного” (злочинця) оголошували “упавшим в праві”, жінку його – вдовою, а дітей – сиротами.

Опитування всіх жителів, кому могло бути відомо про злочинця чи події злочину, здійснювалося одночасно із оголошенням поволання чи після того. При виявленні в окрузі “злодіїв приличних” або “подозрених осіб” потерпілий мав право взяти з державного суду возного і в присутності свідків здійснити обшук житла підозрюваних. Знайдені крадені речі вважалися “лицем” – речовим доказом.

Личкування” чи “лицовання” – позначення, помічання краденого як “лиця”. Мало місце у випадках, коли потерпілий натрапляв на слід і знаходив крадене (коней, худобу). Так, наприклад при знайденні у злодія своєї худоби слід було відрізати у неї шматочок вуха і йти з ним до суду.

У копному судочинстві широко застосовувалися “звід” та “гоніння сліду” – звичаї, відомі ще з Руської Правди. Якщо впійманий з краденими речами не визнавав себе винним, його вели на звід (очну ставку) з тим, від кого він одержав річ. Так продовжувалося доти, поки не знаходився той, хто не міг пояснити, звідки в нього взялася крадена річ. На нього покладався обов’язок сплати штрафу. Особа, яка сплатила штраф мала право продовжити пошук справжнього злочинця.



Интернет реклама УБС

Гоніння сліду полягало у тому, що із виявленням сліду злочинця, потерпілий скликав всіх найближчих сусідів і складав копу, яку і вів у напрямку виявлення сліду. Коли слід приводив до певного села або двору, копа вимагала виведення доказів. Якщо жителі громади доводили непричетність, копа йшла далі. Ті, хто не вдводив сліду, вважалися за “шкодників” і сплачували ціну краденого.

“Прослуха” – більш широке оголошення про злочин, до неї вдавалися коли опитування та обшук не давали бажаних результатів, а сам потерпілий не міг натрапити на слід злочинця.

Всі наведені процесуальні дії походять з давньоруського звичаєвого права. Вони не входили до компетенції судів, а були правом потерпілого.

Як у цивільних, так і в кримінальних справах застосовувався принцип диспозитивності – якщо потерпілий укладав зі злочинцем мирову угоду, останній звільнявся від відповідальності. Однак ще судебник 1468 р. намагався обмежити можливість укладання мирової угоди у справах про скоєння тяжких злочинів. Переважна більшість мирових угод стосувалася цивільних, зокрема земельних справ. Часто закінчувались мировою угодою випадки особистих образ. Гарантією дотримання умов мирової угоди була зарука – штраф, який мала сплати сторона, що порушувала мирову угоду.

Пореформений період підставою для порушення справи, окрім заяви потерпілого, стають також свідоцтва вижів – спеціальних судових чиновників. Статут 1566 р. встановлював, що у випадках скоєння найбільш тяжких кримінальних злочинів застосовувалося державне переслідування. Частішають випадки порушення справи з ініціативи державного осуду.

Виклик відповідача до судуназивався “погонею”. Як позов так і погон записувалися в судові книги і вручалися відповідачеві через вижа, а після прийняття Статуту 1566 р. – возного. Якщо відповідач, у призначений термін, не з’являвся до суду, суд мав перенести слухання справи. Суд міг переноситися два рази, на третій звинувачений доставлявся примусово. Якщо ж до суду, без поважних причин, не з’являвся позивач, він програв справу без права її відновлення.

Іноді щоб забезпечити з’явлення до суду, сторони вдавалися до “видачки”(закладу), якою забезпечували явку до суду. Наслідки укладення договору були такими: сторона, що не з’явилася до суду в призначений термін, позбавлялася свого закладу на користь іншої сторони; якщо до суду з’явилися обидві сторони, то сторона, яка програла позбавлялася свого закладу на користь суду.

Отже, розгляд справи починався в особистій присутності сторін. Однак у ХVІ ст. в українських судах виникає інститут судового представництва, що було зафіксовано Статутом 1529 р. Так, представниками у цивільних справах могли виступати: прокуратори, речники, адвокати. Сторін у справах могли представляти також писарі, які мали практичний досвід судочинства. Поступово виникає практика надання адвокатських послуг заради гонорару. Адвокатура перетворюється на професіональну діяльність. А Статут 1566 р. висував загальні вимоги до судових представників. Зокрема, ними не могли бути суддя, підсудок, писар, духовні особи та особи які раніше притягувалися до відповідальності.

Участь адвоката у судовому процесі у цивільних справах стала однією з перших формальних ознак розмежування цивільного та кримінального процесів в українських судах.

Після перевірки особистої присутності сторін та їх представників суддя вислуховував скарги позивача та пояснення відповідача.

Винесення вироку відбувалося на підставі оцінювання всіх пред’явлених доказів. Вирок оголошувався протягом трьох днів, в усній формі та заносився до судової книги. Сторонам видавався “судовий лист”, тобто виписка з актової книги. Для запобігання підробки судового листа, його іноді розрізали на частини, які надавали сторонам. Третейські та полюбовні суди видавали “з’єднальні листи”.

Апеляція. У період з XIV-XV ст.ст. вирок суду, незалежно від його різновиду, вважався остаточним і не підлягав оскарженню. Апелювати можна було на вироки всіх судів, окрім великокнязівського. Але вже у Речі Посполитій створюються спеціальні апеляційні інстанції. У тяжких кримінальних справах апеляція не допускалася. Крім того, під час апеляції заборонялося подавати нові докази, що не були представлені у суді першої інстанції.

Виконання вироку. Вирок, за дорученням суду, здійснювали судові урядовці. Наприклад розподіл спірного майна між спадкоємцями здійснювали дільчі. Публічне покарання або страта покладалася на гродських судових виконавців (кат і в’язниця).

 

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Учасники судового процесу | Система доказів та їх оцінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.024 сек.