Тема 14: «Медицина в Європі 17-18 ст.»

З кінця XVI ст. передовою країною в економічному і культурному відношенні в Європі стають Нідерланди (Голландія), народ яких після жорстокої боротьби визволяється з-під влади монархічної Іспанії. Звільнившись від гніту ненависних окупантів, молода буржуазія Нідерландів не тільки швидко розгортав торгівлю з країнами, розташованими на узбережжі Балтійського та Середземного морів, а й через Архангельськ зав'язує торгівлю з Московським царством, захоплює багаті колонії в Ост- Індії. У країні нагромаджуються великі награбовані скарби, швидко починають будуватися мануфактури, особливо пов'язані з мореплавством. Антверпен і Амстердам стають центрами світової торгівлі. Голландія в ті часи одна мала більше кораблів, ніж усі країни Європи. Лише в ній кількість міського населення перевищувала кількість сільського. У країні різко зростають вимоги щодо технічних винаходів, розвитку різних галузей науки, розквітає мистецтво. Голландська буржуазія посилає своїх молодих людей'до Італії, переважно в Падую, організовує в себе вищі школи. Науковим центром Нідерландів стає університет у Лейдені, заснований у 1575 р. Першими видатними викладачами цього унірерситету були професори з Падуанського університету або їхні" учні.

У Нідерландах набуло дальшого розвитку вчення Парацельса про хімічний характер процесів у організмі. Гарячим прибічником такого погляду і таким же гарячим противником медицини за принципами Галена був Ван-Гельмонт (1577—1644).

Противником гуморальної патології і відповідних методів лікування Гель- монт став на основі власного досвіду. Хворіючи на коросту, він, за порадою видатних лікарів, лікувався кровопусканням, блювотними, проносними. Від такого лікування він дуже ослаб, короста посилилась і зникла лише коли він, за власною ініціативою, застосував сірчану мазь, яку в таких випадках радив Парацельс. Одержавши в 22 роки диплом доктора медицини, Гельмонт, як і Парацельс, відвідує університети в Англії, Франції, Німеччині. Людина заможна, Гельмонт усе життя прожив у своєму маєтку, займався філантропічною медициною, а головне, хімічними експериментами. Він досліджував кров, шлунковий вміст, воду, повітря, процес проростання рослин та ін. Він перший ввів у хімію поняття і термін «газ». Гельмонт не поділяв поглядів давніх алхіміків про можливість штучного добування золота, вірив, за Парацельсом, що всі процеси в організмі спрямовуються вищою силою — археєм. Основну свою працю «Початок медицини» він надрукував у 1615 р. фламандською мовою.

За Гельмонтом, жоден процес в організмі неможливий без ферментів — «parantes transmutationum». Вони е в шлунку, кишках, крові, сечі. В шлунку він знаходив кислоту, в крові, сечі — морську сіль. Гельмонт звернув увагу на питому вагу сечі, порівнюючи її з дощовою водою. Не вільний від містицизму, дотримуючись багатьох помилкових поглядів, Гельмонт все ж у своїх працях відкрив багато нового, що дає право вважати його зачинателем майбутньої науки біологічної хімії і до деякої міри нового напряму, який в історії медицини дістав назву ятрохімії.

Гельмонт не був академічним працівником, не мав особливого клінічного досвіду, мало уваги приділяв поширенню своїх ідей. Справжнім творцем школи ятрохіміків вважають професора Лейденського університету Франціска Сільвія (1614—1672). Сільвій був уже справжнім професором клінічної^[6]медицини: на його лекціях демонструвалися хворі, сам він робив розтин померлих, показував учням зміни в органах.

Ф. Сільвій так описує свої заняття із студентами: «Я веду своїх учнів за руки, вводжу в практичну медицину, для чого використовую метод, яким не користувалися в Лейдені і, безсумнівно, в інших містах; я проводжу з ними цілий день, відвідуючи шпиталі. На місцях я їм показую симптоми захворю- itaHb, вони вислуховують скарги хворих; я запитую їхню думку, чим пояснюють нони причину захворювання, як раціонально лікувати в кожному окремому випадку і на яких підставах. Вони можуть бачити результати щасливого лікування внаслідок наших зусиль. У протилежних випадках вони присутні при розтинах, коли хворий стане жертвою невблаганної смерті».

Одночасно Сільвій багато уваги приділяв вивченню анатомії мозку fossa Sylvii, aquaeductus Sylvii. Він докладно вивчав анатомію жовчовивідних шляхів, що дало йому змогу правильніше пояснити походження жовтяниці.

Причиною хвороб Сільвій вважав зміни реакцій рідких середовищ організму, передусім слини і панкреатичного соку. На його думку, в слині, панкреатичному соку, в жовчі, лімфі є особливі незнані ще речовини — ферменти, які перетворюють одні речовини на інші. Кінцеві продукти цих перетворень бувають кислі або лужні. Від кількісного і якісного співвідношення цих речовин і залежить здоров'я людини.

Під час захворювань в організмі скупчуються кислі або лужні речовини, які він називав «їдучостями»— «асгішопіа». Всі хвороби він поділяв на дві великі групи: хвороби з переважним нагромадженням кислих і хвороби з переважним нагромадженням лужних речовин. Дотримуючись такого погляду, він робив і відповідний висновок щодо терапії: при хворобах з перевагою кислих «їдучостей» потрібно вживати засоби лужної реакції, при лужних — кислої, за принципом contraria contrariis. Разом з тим у терапії Сільвій надавав великого значення режимові хворого, дієті, усуненню больових симптомів. Сільвій переосмислив стару гуморальну теорію на новій основі, базуючись на здобутках хімії.

З численних учнів Сільвія слід згадати Реньє де Граафа (1641—1673), який багато працював над вивченням анатомії і фізіології підшлункової залози. Він першим застосував методику накладення хронічної слинової та підшлункової фістул для вивчення хімізму травлення і дії підшлункового соку. Відомі його досліди з овуляції (фолікули Граафа); ним введено термін ovarium.

З професорів Лейденського університету світової слави здобув Герман Бургав (1668—1738). його відомий «Institutiones medicae» («Порадник лікарям») та афоризми, що стосуються розпізнавання й лікування хвороб, протягом XVIII на початку XIX ст. були основними посібниками з клінічної медицини в усіх медичних школах Європи і Америки. Не без підстав багато істориків медицини називають Бургава новим Ібн-Сіною.

Герман Бургав (Н. Boerhaave) був сином пастора; здобувши звання доктора медицини і філософії, фн, за сімейною традицією, і сам мав намір працювати пастором, але на одному диспуті він захищав протицерковні твердження підданого анафемі філософа Спінози, і це унеможливило для нього церковну кар'єру. Він змушений був зайнятися лікарською практикою в Лейдені. Для заробітку почав давати студентам уроки з медицини і математики з таким успіхом, що медичний факультет запропонував йому бути лектором теоретичної, пізніше практичної медицини. В університеті виявився його винятковий талант викладача. На його вимогу при факультеті було відкрито спеціальну навчальну клініку на 12 ліжок.

Головним для нього було спостерігати хворих біля їхнього ліжка: «Передусім — відвідати й побачити хворого»— «Primum est visere aegrum». Це елементарне положення мало на той час велике принципове значення: воно утверджувало в медицині метод спостереження і досвіду, було спрямоване проти схоластичних пережитків, проти середньовічної медицини галеністів.

У педагогічній роботі Бургав намагався розвивати у своїх слухачів спостережливість, уміння синтезувати одержані при дослідженні хворих суб'єктивні і об'єктивні дані. Успіхові його викладання сприяли вміння ясно і просто висловлювати свої думки, всебічне знання медичної класичної і сучасної йому літератури, висока загальна культура, чуйність і приступність; «Simplex veri sigillum (Правді властива простота)» — було його улюбленим висловом.

Бургав не був творцем нового напряму в медицині. Досконало знаючи наукові праці попередників, він брав від багатьох з них те, що вважав корисним. Взірцем для нього був Гіппократ. Еклектик, він все ж віддавав перевагу ятрофізикам. Основою життя і здоров'я людського організму Бургав вважав рух. В організмі, твердив він, постійно відбувається рух між окремими його складовими частинами. Захворювання виникає тоді, коли порушуються умови для нормального руху, коли настає затримка його. Теплота в організмі є наслідком тертя крові об стінки судин, а запалення — наслідком застою крові в капілярах. Свіже повітря, дієта, гімнастичні вправи різної інтенсивності, обмежена кількість перевірених ліків становили основу терапії Бургава. Дуже ефективним засобом лікування туберкульозу легенів він вважав верхову їзду. Свій погляд щодо того, на яких підвалинах має будуватися клінічна медицина, він зводив до таких двох положень:

1. «Найуважніше спостереження нашими чуттями всіх зовнішніх явищ у здорової, хворої, вмираючої людини та в мертвому тілі».

2. «Ретельне дослідження того, що в людині заховане від чуттів і що потрібно зробити явним для визначення».

У своїх працях і під час лекцій Бургав прагнув узгодити наслідки анатомічних і фізіологічних дослідів із спостережен- цями біля ліжка хворих. Він перший у клініці почав застосовувати термометр.

Бургав був для свого часу високодосвідченим хіміком і ботаніком. На противагу своєму сучасникові філософу Лейбніцу, за яким елементи неорганічної і органічної природи неоднакові, Бургав доводив подібність їх. Бургав визнавав існування в людини душі, але у своїх працях не називав її безсмертною і не наділяв надприродними властивостями. Бургав користувався великим науковим авторитетом, до нього стікалися учні з усіх країн світу, включаючи і нашу батьківщину; лікарі називали його totius Europae praeceptor (наставником усієї Європи).

Змінив Бургава на кафедрі його учень І. Б. Гаубій (1705— 1780). В основу своєї клінічної діяльності він поклав принципи школи Гіппократа: природа виліковує, лікар — служник природи (minister naturae). Гаубієві належать дві видатні праці. У першій — «Institutions pathologiae medicinalis» він розглядає питання загальної патології. Причиною епідемічних захворювань він, як і Фракасторо, вважає міазми, які породжують контагіозні збудники. Зважаючи на відомі вже в ті часи роботи Левенгука та інших мікроскопістів, Гаубій ставить питання, чи не є ці збудники (virulenta potestate) дрібними живими істотами і чи не можна проти кожної з них знайти специфічні засоби.

У другій роботі — «De regimine mentis» він уперше в тогочасній медичній літературі висвітлює взаємовідношення в організмі душі і тіла. Гаубій доводить, що страждання тіла мають незрівнянно більший вплив на душу, ніж стан душі на тіло. Гаубій також перший встановив рецептурні формули.

Видатним анатомом був голландець Фредерік Рюїш (1638— 1731), який уславився своїми анатомічними препаратами з налитими судинами та зібранням виродків. Петро І під час перебування у 1717 р. в Амстердамі відвідав його музей. Музей Петру І дуже сподобався, і він придбав його за ЗО тисяч гульденів. Цей музей став першоосновою біологічних музеїв нашої вітчизняної Академії наук.

Видатним голландським анатомом був також Альбінус (1697—1770)—автор відомого в ті часи анатомічного атласу.

Історичною заслугою Лейденської школи в медичній науці було дальше вивчення будови людського організму, а головне — розвиток клінічної медицини, організація і вдосконалення самих методів викладання медицини в університетах, наближення викладання клінічної медицини до ліжка хворого, введення додаткових методів дослідження, перевірка діагностики патологоана- томічними розтинами.

У Росії наукове викладання медицини спочатку перебувало під великим впливом саме Лейденського університету, в якому здобула докторські дипломи переважна більшість перших наших професорів теоретичних і клінічних дисциплін.

Серед представників крайніх напрямів у медицині — ятрофі- зиків, ятрохіміків — були в ті часи і вчені, які розуміли, що ні фізика з механікою, ні хімія сама собою не можуть пояснити всіх складних процесів, які відбуваються в організмі в здоровому стані і в процесі боротьби з недугою. З таких учених слід, зокрема, згадати Джордано Баліві (1668—1707), професора в Римі. В основному прибічник ятрофізиків, він критично ставився до поглядів тих, хто вбачав у серці лише насос, у шлункові — реторту, перебіг усіх процесів в організмі ставив лише в залежність від ферментів. На його думку, основою медицини має бути досвід, освітлений розумом: «Людина — твір природи і все в організмі, як твердив Гіппократ, підлягає законам природи... Лікар, що б він не робив, повинен пам'ятати, що оволодіти природою не можна без уміння підкорятися їй. Найдосконаліший у світі математик все ж таки менш досконалий, ніж сама природа... Потрібно знати, що в медицині немае нічого більш повчального, як хворий сам по собі».

У XIV—XVII ст. успіхи в розвитку природничих наук, особливо в галузі фізики, механіки, хімії, настільки сприятливо відбилися на зростанні продуктивних сил і економічному житті країн, в яких почали розвиватись і міцніти капіталістичні відносини, що в Європі було створено спеціальні установи для розробки важливих наукових проблем, такі, як Академія наук у Франції (1634), Королівське Товариство в Лондоні (1662). Цю назву академія наук Англії зберігає до наших часів.

Поява в медицині напрямів ятрофізиків і ятрохіміків, пов'язаних з розвитком природничих наук, знайшла своє відбиття насамперед у медичній літературі і майже не позначилась на практичній медицині, де й далі застосовувалися лікувальні засоби гуморальної патології — кровопускання, блювотні, проносні.

Кровопускання часто робили великими дозами, дотримуючись поглядів Л. Ботало — двірського лікаря французьких королів Карла IX та Генріха III. Ботало пояснював доцільність масивних кровопускань такими порівняннями: «Чим більше викачують з криниці непридатної для пиття води, тим більше прибуває чистої»; «Чим більше висмоктує дитя молока годувальниці, тим більше його прибуває». З протоколів лікування короля Людовіка XIII дізнаємося, що за один рік йому було зроблено 47 кровопускань, 215 разів призначались блювотні чи проносні, 212 — клізми.

З XVI ст. почали входити в медичну практику завезені з Америки нові ліки — хінін, перуанський бальзам, корінь іпекакуани, кора гваякового дерева, яку довгий час вживали як засіб проти сифілісу.

Хінну кору, лікувальні властивості якої були давно відомі жителям Південної Америки, було завезено в Європу в 1640 р. лікарем віце-короля Перу Дон Жуаном Вега. Назва походить від місцевої назви дерева «кіна-кіна». Імпорт хінної кори відразу захопили в свої руки єзуїти, які дорого продавали «єзуїтський порошок». Людовік XIV, який хворів на малярію, купив секрет лікування малярії хінною корою в англійського аптекаря-авантюриста за 48 тисяч ліврів. Хіна швидко набула широкої популярності серед лікарів і в народі. Рамацціні писав, що «хіна зробила таку революцію в медицині, як порох у війні».

Ширше почали використовувати засоби мінерального походження; популярним стає лікування мінеральними водами і купелями. Хворі в купелях перебували годинами, а в Німеччині — протягом цілого дня; в купелі хворі приймали їжу, розважались. У ці ж часи поступово почала входити в ужиток картопля, ширше — кава, чай, какао. В кінці XVI ст. дипломат Жан Нікот завіз у Францію тютюн (звідси латинська назва тютюну — Nicotiana), куріння якого, незважаючи на заборони урядів, церкви, швидко поширилося по всіх країнах і за шкідливістю для здоров'я людства в наш час суперничає з таким лихом, як алкоголізм.

У XVII ст. вперше в окремих країнах на Заході почали складати фармакопеї. У фармакопеї Франції (1638) крім раціональних ліків вміщено олії з ящірок, жаб, скорпіонів, людський жир, есенцію з сечі. Славнозвісний теріак, який урочисто виготовляли публічно за рецептом тисячолітньої давності з 60 складників, було вилучено з фармакопей Франції, Італії та Іспанії лише в другій половині XIX ст.

Як ми вже зазначали, в XIII—XIV ст., в часи розквіту схоластичного навчання на медичних факультетах, лікарі в суспільстві не користувались особливою повагою. Досить пригадати нищівну критику лікарів Петраркою в його «Invectivae in medicus quendam». їх глузливо називали medicus — шег- dicus, mendicusЗ часом ставлення до лікарів докорінно змінюється з поліпшенням викладання в університетах, підвищенням вимог до здобуття звання доктора медицини; дипломовані доктори в XVI—XVII ст. дістають право носити відмінний від інших одяг; переважна більшість їх займає посади з постійною оплатою при численних дворах правителів, архієпископських резиденціях; кожне велике місто мало своїх лікарів, яких називали physicus. Дипломовані лікарі не спускалися до рукодійства, хірургічного втручання, вони тільки ставили діагноз. Лише в італійських університетах професори анатомії викладали хірургію І займалися хірургічною практикою. Поряд з дипломованими докторами, яких було обмаль, по містах працювали цехи цирульників, ще більше «партачів», які не належали до будь-яких цехів; по ярмарках практикували мандрівні витиначі каміння, оператори гриж і катаракт та інші ремісники вузького лікувального фаху.

Інформація взята із сайту http://y-ra.com/book_storya-medicini_780/24_rozdil-v.-medicina-novogo-chasu-xvii-xviii-st.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Юрій Дрогобич (Котермак) - український медик та вчений Середньовіччя.	\|	Тема 15 : «Митрополит Петро Могила»

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.