Якими іменами в російському живописі були представлені історичний та пейзажний жанри? Охарактеризувати творчість одного з художників (на вибір).

Образотворче мистецтво XIX ст. є розмаїтим щодо художніх стилів, шкіл і напрямів, для нього є характерним зацікавлення суспільства всіма видами мистецтва.

Водночас у Росії діяльність Петербурзької академії мистецтв, заснованої 1757 року, сприяла розквіту класицизму, що став офіційним напрямом у мистецтві, і перешкоджала розвитку інших напрямів, зародки яких з'явилися вже на початку століття.

Академічний класицизм мав беззаперечні переваги: глибоке знання європейської культури минулого, бездоганний рисунок, майстерність у створенні композиції. Передові тенденції в розвитку образотворчого мистецтва цього періоду пов'язані зі становленням нових напрямів — романтизму й реалізму.

Періодом злету російського живопису стало XIX ст. Розвиток отримали як традиційні, так і нові жанри, характерним явищем стало змішування жанрів.

Історичний живопис

Ілля Юхимович Рєпін (24.07(05.08). 1844—29.09.1930) — визначний російський і український художник-реаліст. Народився у Чугуєві на Харківщині, навчався у місцевій іконописній майстерні, з 1863 року — у Петербурзькій рисувальній школі, у Петербурзькій Академії мистецтв (учень І. Крам ського), яку закінчив із золотою медаллю і вирушив у студійну подорож до Італії та Франції. Від 1893 року — академік, професор Петербурзької Академії (до 1907); член товариства передвижників (з 1878) і мистецького гурту «Світ мистецтва» (з 1890).

Рєпін — типовий реаліст, який не копіював природу: він перевтілював її мотиви своїм майже експресіоністичним малярством. Майстерно охоплював людську постать у русі, її типаж і вираз, а його соковиті та звучні барви надавали твору ефектної пластичності. Його творчість є продуктом українсько-російського культурного симбіозу, проте з Україною він був пов'язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людину, фольклор та висував проблему українського стилю в мистецтві. Твори І. Ю. Рєпіна на українську тематику: «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880—1891, один варіант у Москві, другий — у Харківському Державному Музеї образотворчого мистецтва); «Вечорниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), численні портрети тогочасних діячів культури, зокрема української (С. Любицької, М. Мурашка, 1877; В. Тарновського, «Гетьман», 1880; Т. Шевченка, 1888; Д. Багалія, 1906); 4 ескізи проекту пам'ятника Шевченку в Києві (1910—1914); ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872—1882), Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887); замальовки пам'яток української архітектури та ін.

З-поміж найвідоміших творів Іллі Юхимовича також «Бурлаки на Волзі» (1870—1873), «Іван Грозний і син його Іван» (1881— 1885), «Царівна Софія» (1879), «Засідання Державної Ради» (1901—1903).

2-й «екскурсовод» («З історії створення картини

„Запорожці пишуть листа турецькому султанові"»)

Грандіозне полотно І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880) стало визначним явищем російського та українського історичного жанру.

Сюжетом картини став відомий лист (1676) запорожців турецькому султанові у відповідь на вимоги турецького султана Мухам- меда IV. Із легендою про написання цього листа та обома листами — і турецького султана, і запорожців — ми ознайомлювалися на уроках історії та літератури. У 1870-ті роки катеринославський етнограф-аматор Я. П. Новицький знайшов копію цього листа, зроблену у XVIII ст. Він передав її відомому історикові Д. І. Явор- ницькому, який одного разу зачитав її як курйоз своїм гостям, із-поміж яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і 1880 року почав першу серію етюдів.

Після 1880 року Рєпін неквапливо виконував ескізи та добирав моделей. Перший завершений ескіз олією з'явився 1887 року. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову (нині експонується у Третьяковській галереї, Москва, Росія).

Основний (класичний) варіант картини було завершено 1891 року. Після першого публічного огляду художника критикували: на думку багатьох, картина була «історично недостовірною». Проте доля полотна склалася вдало. Після успіху на декількох виставках у Росії та за кордоном (Чикаго, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину 1892 року придбав за 35000 карбованців імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.

1889 року Рєпін почав працювати над другим варіантом, роботу над яким він так і не завершив. Це полотно дещо поступається за розмірами початковому варіанту, його художник спробував зробити «історично достовірнішим», але був незадоволений результатом і залишив незавершеним. Другий варіант нині зберігається у Харківському художньому музеї.

Василь Іванович Суриков (24.01.1848—06.03.1916) — видатний російський живописець, майстер масштабних історичних полотен, народився у Красноярську у козацькій родині. Почав малювати в ранньому дитинстві. Суриков не зміг вступити до Академії, і в травні-липні 1869 року навчався у Санкт- Петербурзькій художній школі Товариства заохочення мистецтв. Восени 1869 року Василь склав іспити, ставши вільним слухачем Академії мистецтв, а через рік був зарахований вихованцем. 1881 року Суриков стає членом Товариства пересувних художніх виставок, 1907-го залишає це Товариство, ставши членом Союзу російських художників.

На картині «Ранок стрілецької страти» (1878—1881) двоє головних героїв — молодий Петро, який сидить на коні біля кремлівської стіни, і рудий стрілець, який гнівно дивиться на царя. Його руки зв'язані, ноги забиті в колодки, але він не змирився зі своєю долею. У руках він стискає свічку, полум'я якої зметнулося вгору.

Петро поглядає на приречених стрільців не менш гнівним і непримиренним поглядом. Між фігурами стрільця і Петра можна провести діагональну лінію, що зорово демонструє протистояння цих персонажів.

Емоційно зображена також решта стрільців. Чорнобородий стрілець у накинутому на плечі червоному каптані похмуро, спідлоба озирається навколо. Він також не підкорився вироку Петра. Сивий стрілець настільки боїться майбутньої страти, що не бачить дітей, які припали до нього. Солдат вихоплює свічку з його безсилої руки. Поникла голова стрільця, який стоїть на возі, немовби провіщає його майбутню долю. Солдати волочать до шибениці ще одного знесиленого стрільця. На землю кинуті вже непотрібний каптан і ковпак, трохи тліє свічка, що випала з рук. Відчайдушно кричить молода стрілецька дружина, син притиснувся до матері та заховав обличчя у складках її одягу. Важко опустилася на землю літня жінка. Поряд із нею — перелякана маленька дівчинка у червоній хусточці.

Глибокий трагізм моменту підкреслює і темний колорит картини. Художник обрав час зображення страти — ранок після дощовитої осінньої ночі, коли щойно почало світати і над площею не встиг розсіятися холодний ранковий туман. У цій обстановці у темному натовпі виділяються білі сорочки засуджених і мерехтливі вогники їх свічок.

У картині «Ранок стрілецької страти» Суриков застосував композиційний прийом зближення планів, скоротивши відстань між Лобним місцем, храмом Василя Блаженного і кремлівською стіною. Так він отримав ефект величезного народного натовпу, повного життя й руху. Насправді зображено всього декілька десятків персонажів. Важливе значення має також архітектурний фон картини. Строкаті бані собору Василя Блаженного відповідають фігурам стрільців, а кремлівська вежа — фігурі Петра І на коні.

«Ранок стрілецької страти» було представлено 01.03.1881 р. на черговій виставці Товариства пересувних художніх виставок, після якої дочка П. М. Третьякова, А. П. Боткіна, згадувала про Сурикова: «Ніхто не починав так. Він не розгойдувався, не примірявся, а як грім грянув цим твором».

Третьяков відразу ж придбав цю картину для своєї колекції, а пізніше і два наступних історичних полотна Сурикова: «Менши ков у Березові» та «Бояриня Морозова».

Віктор Михайлович Васнецов (03(15).05.1848—23.07.1926) — російський художник, майстер живопису на історичні та фольклорні сюжети. Учився живопису в Петербурзі — спершу у І. Н. Крамського в рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв (1867—1868), потім — в Академії мистецтв (1868—1873). Після закінчення Академії їздив за кордон. Виставляти свої роботи почав із 1869 року, спочатку беручи участь в експозиціях Академії, потім — у виставках передвижників. 1893 року Васнецов стає дійсним членом Академії мистецтв.

Васнецов — основоположник особливого «російського стилю» всередині загальноєвропейського символізму й модерну. Живописець Васнецов переосмислив російський історичний жанр, поєднавши середньовічні мотиви з атмосферою поетичної легенди або казки. Казки часто стають темами видатних полотен митця.

З-поміж мальовничих билин і казок Васнецова — картини «Витязь на роздоріжжі» (1878, Російський музей, Санкт-Петербург); «Після побоїща Ігоря Святославича із половцями» (1880), «Альонушка» (1881), «Три богатирі» (1881—1898), «Цар Іван Васильович Грозний» (1897; усі картини — у Третьяковській галереї, Москва). Деякі з цих творів («Три царівни підземного царства», 1881, там же) є вже типовими для модерну декоративними картинами-панно, що переносять глядача у світ марень.

Одним із найвідоміших творів Васнецова є картина «Три богатирі» (1881—1898). Художник зобразив на картині трьох билинних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Альошу Поповича. У кінному дозорі богатирі оберігаючи Русь від навали кочівників. Кожного з персонажів картини митець наділив характером, кожному надав індивідуальних рис. У центрі — Ілля Муро- мець, у кольчузі й шоломі, озброєний залізною палицею, списом і щитом. З-під руки вдивляється могутній богатир на могутньому вороному коні у степові простори. Праворуч від Іллі — Добриня Микитич у візерунковому шоломі, гаптованих чоботях, із мечем і червленим щитом. Богатир нетерпляче стискає руків'я меча. Ліворуч від Іллі — наймолодший із трьох богатирів — Альоша Попович. Юний богатир тримає напоготові лук, споряджений стрілою. Альоша Попович — не тільки воїн: збоку в нього гусла. В образах трьох богатирів Васнецов утілив споконвічну мрію російського народу про непереможного й справедливого захисника.

Пейзажний живопис.

Ісаак Ілліч Левітан (18.08.1860—22.07.1900) — видатний російський художник, майстер пейзажу, основоположник жанру «пейзаж настрою». Навчався у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури у В. Перова, О. Саврасова і В. Полєнова. Улітку кілька років поспіль (1880—1884) писав із натури в Останкіно («Дубовий гай. Осінь», 1880; «Дуб», 1880; «Сосни», 1880). Художник створює пейзажі у Саввінській слободі під Звенигородом: «Останній сніг. Саввінська слобода» (1884), «Місток. Саввінська слобода» (1884). Навесні 1885 року Левітан закінчив училище. Звання художника він не отримав — йому видали диплом учителя чистописання.

Навесні 1888 року Левітан вирушив на пароплаві Окою до Нижнього Новгорода — і далі вгору Волгою. Під час подорожі несподівано для себе відкрив красу маленького, тихого містечка — Плес. Приблизно 200 робіт, виконані ним за три літа, проведені у Плесі, зробили Левітана надзвичайно популярним, а Плес відтоді часто відвідували пейзажисти. З кінця 1889 до початку 1890 року Левітан уперше подорожував Західною Європою, відвідавши Францію та Італію.

1898 року Левітану присвоїли звання академіка пейзажного живопису. Він почав викладати в тому самому училищі, у якому вчився сам. Художник мріяв створити «Будинок пейзажів» — велику майстерню, у якій могли б працювати всі російські пейзажисти. Остання робота — «Озеро. Русь» (не завершена).

Левітан значно розширив можливості пейзажного жанру, сповнивши його філософським змістом, міркуваннями про життя та смерть, про місце людини у світі, прагнучи до того, щоб природа була в картині «олюдненою», пропущеною «крізь призму темпераменту художника». Левітан продовжив лінію ліричного пейзажу, почату О. Саврасовим.

Ісаак Ілліч Левітан відіграв важливу роль у становленні жанру пейзажу на межі XIX—XX ст., проникнувши у психологію людини, у найпотаємніші куточки її душі. У своїх ранніх роботах Левітан захоплювався різноманітними можливостями живопису на пленері. Його цікавило передавання за допомогою фарб напоєного вологою повітря, м'якого вечірнього освітлення, гри сонячних відблисків на поверхні води. Волга постала перед митцем як глибоке, величне втілення гармонії та чистоти. Саме на Волзі найповніше розвинувся і набрав сили дар художнього узагальнення, яким володів Ісаак Левітан, а поетика пейзажу в його творчості набула епічних рис. Художникові вдалося побачити чарівність дощів, і створити відомі «дощові роботи».

У картині «Над вічним спокоєм» (1894), написаній на березі озера у Тверській губернії, поезія дощового дня виражена з більшою силою. Зі схилу, на якому темні берізки згинаються від вітру, а між ними стоїть дерев'яна церква, відкривається далечінь глухої ріки, потемнілі від негоди луки, величезне похмуре небо.

Над землею нависають важкі, наповнені холодною вологою хмари. Ця картина позначена монументальністю, глибиною філософського узагальнення.

На пізньому етапі творчості художник знову звертається до радісних, світлих мотивів. Найзвичайніший куточок сільської природи на картині «Березень» (1895) іскриться безпосередністю та радістю життя. У пейзажі «Золота осінь» (1895) з'являється чудове святкове видовище одягненої «у багрець і золото», за рядками О. С. Пушкіна, природи. Колористичне багатство картини досягається лише трьома основними кольорами.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розкрити тенденції розвитку індійського кінематографа.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.