Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 1. Предмет і підходи до аналізу управління як наукової дисципліни

З ДИСЦИПЛІНИ

“ІСТОРІЯ МЕНЕДЖМЕНТУ”

1. Організація як форма діяльності людей.

2. Необхідність управління організаціями.

3. Еволюція управлінської думки як предмет історії вчень менеджменту.

4. Школи управління й основні підходи до його вивчення.

1. Організація як форма діяльності людей.

Людина — не єдина жива істота на Землі. Але тільки їй властиві потреби, що виходять за межі біологічних. Більше того, навіть суто біологічні (фізіологічні) потреби людини є потребами культурного оточення, що лежать в основі суспільного життя і відрізняють життя людини від життя всіх інших живих істот.

Культурне оточення — широке поняття. Воно охоплює

Відповідно і потреби людей як живих істот уже не можуть бути лише біологічними, а включають також економічні, й соціальні, й політичні потреби тощо.

Палеонтологія переконливо довела, що Homo sapiens, тобто людина мисляча, — вихідна точка, початок усіх наступних історичних перетворень суспільства. Вже на самому початку його розвитку думка людини привела її до розуміння необхідності об'єднання зусиль для розв'язання життєвих проблем, спрямованих на задоволення тих або інших потреб. Відтоді об'єднання (організації) — норма життя людей.

Отже, життя людей, їхнє минуле, сьогоднішнє і майбутнє, так чи інакше пов'язані з діяльністю організацій — малих і великих підприємств сфери виробництва і бізнесу; шкіл, коледжів і університетів; лікарень і поліклінік; дослідницьких інститутів і лабораторій; урядових установ різних рівнів, видів і розмірів; закладів культури тощо. Саме в межах організацій і через них розв'язуються життєві проблеми людей, спрямовані на задоволення потреб, у якому б суспільстві вони не жили. Нинішнє суспільство — це "суспільство організацій". Тому сама організація є формою діяльності людей.

Що ж собою являє організація. Організація — це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної цілі або цілей. У такому розумінні дві людини — це вже організація.

Розрізняють організації формальні і неформальні, а також прості і складні.

Формальна організація являє собою безособистісну систему, в основі якої лежить принцип доцільності, свідомого руху до. поставленої цілі. У ній передбачені лише службові зв'язки між індивідуумами, що передбачає стабільну структуру, ієрархію і строго визначені зони для кожного члена організації.

Якщо формальна організація створюється з волі керівництва, то неформальна організація - це система соціальних зв'язків, норм і дій, що склалася спонтанно, стихійно. У ній люди взаємодіють не згідно з розпорядженнями керівництва, а в результаті більш-менш тривалого міжособистісною і внутрішньогрупового спілкування. У такої організації відсутні єдині цілі.

Про соціальну значущість неформальних організацій можна судити за загальновизнаною класифікацією їхніх груп. Розрізняють такі групи неформальних організацій:

1) просоціальні, тобто соціальне позитивні, що мають позитивну спрямованість; 2) асоціальні, тобто групи, що стоять осторонь від соціальних проблем; 3) антисоціальні, котрі, як правило, викликають у суспільстві тривогу, а в керівників Держави і формальних організацій — "головний біль". Проте оскільки неформальні організації не підлягають управлінню, то з огляду на предмет нашого дослідження термін "організація" надалі означатиме формальну організацію,

Крім поділу на - формальні і неформальні, організації бувають прості і складні.Прості організації, особливо у сфері бізнесу, створюються, як правило, власником і підпорядковуються йому. Вони невеликі за розміром. Мають тільки одну або кілька взаємозалежних цілей. Розростаючись. прості організації стають складними, що мають цілу низку взаємозалежних цілей.

Складні організації містять множину самостійних підрозділів (цехи — на заводі, факультети й інститути — в університеті тощо). Лише завдяки координації зусиль і досягненню цілей кожного з підрозділів організація виконує своє головне соціальне завдання — задовольняє різноманітні потреби суспільства у високоякісних товарах і послугах. При цьому вона повинна ефективно функціонувати, скорочувати свої витрати, одержувати прибуток.

У складній організації в умовах ринкової економіки управління як функція власника неможлива. Виникає потреба в спеціальній діяльності — менеджменті (управлінні) і спеціальній професії - менеджері.

2. Необхідність управління організаціями

Чим викликана потреби в менеджменті, чому необхідне управління? Щоб відповісти на ці запитання, спробуємо виділити загальні характеристики, ознаки складних організацій.

1. Наявність ресурсів. Ціль будь-якої організації передбачає перетворення ресурсів для досягнення певних результатів. Основні ресурси — люди (людські ресурси) і фізичні ресурси (капітал, земля, матеріали, технології, інформація).

2. Залежність від зовнішнього середовища. Зовнішнє середовище—певні економічні умови, споживачі, профспілки, урядові акти, законодавство, організації-конкуренти, система

цінностей у суспільстві. Останнім часом багато чинників цього середовища набувають справді глобального характеру. Фірмам доводиться брати участь в дедалі жорсткішій конкуренції на зовнішніх ринках і протистояти іноземним компаніям у себе на батьківщині. Це потребує знань міжнародного права, розуміння-культурних цінностей, традицій і звичаїв різних країн і народів тощо.

3. Підрозділи. Це — частини організації, що охоплюють групу людей, які виконують конкретні специфічні завдання (цілі) для досягнення загальної цілі.

4. Горизонтальний поділ праці, тобто поділ праці між зайнятими за видами власне виробництва, на складові компоненти.

5. Вертикальний поділ праці, тобто координація діяльності складових (підрозділів) організації, Координація роботи працівників — сутність управління. Без управління діяльність організацій неможлива. Цтже, управління викликане потребою узгодження дій для одержання очікуваного результату спільної діяльності людей. Воно відбиває ускладнення процесів узгодження.

У відомого американського економіста, патріарха менеджменту П. Друкера є ілюстрація двох видів бізнесу за аналогією з двома видами організмів; безхребетних і хребетних (хребетолодібних). Потреба в менеджменті, вважає він, виникає тоді, коли безхребетні переростають у хребетоподібних. На його думку, у бізнесі така потреба з'являється, коли чисельність зайнятих досягає кількасот осіб.

Управління (менеджмент) — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації. Іншими словами, це діяльність, спрямована на ефективне придбання, розміщення і використання робочої сили і матеріальних ресурсів для досягнення цілі (цілей).

Менеджмент як практична діяльність постійно реалізує і доповнює існуючі знання про нього, що у сукупності характеризуються як думка менеджменту. Теоретичне ж відображення знань про менеджмент, його функції, цілі і сфери являє собою вчення менеджменту. Як наука вчення менеджменту існують у вигляді концепцій, сутність і історія розвитку яких збагатили і продовжують збагачувати сучасну теорію і практику управління.

У міру зростання ролі управління із загальної виробничої і суспільної діяльності дедалі чіткіше вирізняється управлінська діяльність. Потім вона відокремлюється, потім спеціалізується. Нарешті, стає видом професійної діяльності.

Об'єктом професійного менеджменту як самостійного виду діяльності с господарська діяльність організації в цілому або в її конкретній сфері (виробництво, збут, фінанси, НДДКР та ін.), а суб’єктом — спеціаліст-менеджер. Управління різноманітними рівнями організації — низовим, середнім і вищим — забезпечують відповідні менеджери.

Необхідно розрізняти поняття «менеджер» і «підприємець».Менеджер не залежний від власності на капітал фірми, в якій він працює за наймом. Підприємець, як правило, власник, що бере на себе ризик витрат, пов'язаних з організацією нового підприємства або з розробленням нової ідеї, нового продукту, нового виду послуг. Проте часто, особливо на початковій стадії господарської діяльності, підприємець одночасно є і менеджером.

3. Еволюція управлінської думки як предмет історії вчень менеджменту

Розглядаючи еволюцію управлінської думки, необхідно пам'ятати, що організація — це досить давнє явище в суспільному житті. Навіть доісторичні люди жили організованими групами. Безперечно, весь цей час існувала і практика управління, яка у різні періоди не була однаковою. Проте як наукова дисципліна управління виникло лише наприкінці XIX — на початку XX ст. Бум менеджменту в найбільш розвинутих країнах, насамперед у США, припадає на період після другої світової війни.

Поняття "менеджер" стало означати професію "менеджмент" — галузь досліджень. З'явилися концепції:

школи, підручники, спеціальна література.

Важливо розрізняти менеджмент як функцію і практику й менеджмент як галузь знань і дисципліну.

Як практика менеджмент має дуже глибокі корені — елементи його спостерігаються вже за 5000 років до н. е. (Давній Єгипет, Греція, Китай, Індія та ін.). Проте у вигляді систематизованого знання, науки його ще не було навіть у часи А. Сміта і К. Маркса. І один, і другий вважали, що економіка підпорядкована дії об'єктивних економічних законів, які не залежать від людини. Відповідно до них і треба організовувати економічне життя, виробництво національного багатства. Останній із великих англійських класиків політичної економії, основоположник неокласики А. Маршалл додав чинник організації (менеджмент) до трьох інших чинників виробництва — землі, праці і капіталу. Але менеджмент і в нього не був центральним чинником.

З того часу вчення менеджменту, які ґрунтуються на фактах, на емпіричному (індуктивному) розумінні, починають замінятися вченнями, що є результатом дедукції, тобто мислення, яке базується на теоріях. Менеджмент багато в чому стає схожим на капітал, а історія дедалі більше підтверджує ту істину, що економічний і соціальний розвиток суспільства значною мірою є результатом роботи, яку виконує менеджмент.

Сьогодні загальновизнано, що конкурентоспроможність окремих організацій, економічне процвітання нації в цілому насамперед залежать від рівня практичного управління і від якості розробок теоретичного менеджменту. Наявність природних багатств, виробнича і технологічна оснащеність тих або інших країн стають другорядними чинниками.

Загальновизнаним стало і розуміння того, що вирішення практичних проблем управління прямо залежить від успіхів теоретичного менеджменту. Проте це визнання аж ніяк не прояснило традиційного для управлінської думки питання:

менеджмент — це наука чи мистецтво, що ґрунтується на досвіді? У цьому, як уявляється, криється причина того, що "науково" обґрунтовані рішення часто дають не тільки користь, а й значну шкоду. Адже залежать вони, у кінцевому підсумку, тільки від реальної влади і прийнятих рішень.

Отже, менеджмент — це не тільки сфера практичної Діяльності, а й винятково важлива самостійна галузь знань, наукова й навчальна дисципліна. Її становлення, розвиток, еволюція — не завжди послідовні кроки вперед. На думку менеджменту, а отже і на підходи до об'єктів управління — техніки і людей, впливають успіхи в осмисленні питань, пов'язаних з управлінням, багатьма іншими науками, такими як математика, інженерна наука, психологія, соціологія, антропологія.

Предметам історії учень менеджменту саме і е вивчення процесу еволюції управління як знання взагалі і як наукової дисципліни зокрема.

Як і будь-яка інша наука, історія вчень менеджменту має свої методи дослідження, а також специфічні, властиві лише їй завдання. Зупинимося на цьому докладніше.

В основі вивчення менеджменту лежать аналітичний, синтетичний і міждисциплінарний методи аналізу.

Внесок науки в менеджмент оцінюється насамперед новизною ідей, їхнім впливом на наступний розвиток. Такий аналітичний аналіз доповнюється дослідженням тенденцій, рухів, навколишніх сил, що впливають на індивіда й у сукупності у синтезі, у кінцевому підсумку, визначають рішення, яке він приймає з питань менеджменту. Що стосується міждисциплінарності, то управлінська думка плідно розвивається і вивчається лише на основі економічної історії;

соціології, психології, соціальної історії, політичної науки, антропології.

Викладена вище методологія, а також розгляд управлінської думки в контексті з культурним середовищем (тобто економічних, соціальних і політичних аспектів житгя) визначають основне завдання історії учень менеджменту. У цілому її можна визначити як вивчення не тільки того, якою була управлінська думка, а й чому вона була такою, а також якою вона може стати в майбутньому.

Таке загальне визначення завдання потребує конкретизації. На наш погляд, у ньому можна виокремити низку підзавдань, або систему завдань.

1. Чим обумовлене становлення управління в різних країнах?

2. Які особливості розвитку управління?

4. Школи управління й основні підходи до його вивчення

У науковій літературі описано багато шкіл (концепцій} менеджменту, а також підходів до його дослідження, які відіграли велику роль у розвитку теорії і практики управління.

Що стосується сутнісних характеристик цих шкіл, тс докладно ми їх розглянемо пізніше. Тут же лише назвемо їх у хронологічному порядку.

1. Школа наукового управління (1885—1920). Основні представники: Фредерік Уінслоу Тейлор, Френк і Ліліан Гілбрет, Вивчали управління виробництва на низовому рівні, а не в цілому.

2. Адміністративна школа в управлінні (1920—1950) Основні представники: Анрі Файоль, Лінделл Урвік, Джеймс Муні. Досліджували управління стосовно всієї організації, а не окремої її частини.

3. Школа людських відносин (1930—1950). Основні представники: Мері Паркер Фолле'г і Елтон Мейо. У 1950-х роках трансформувалася в школу поведінкових наук (Дуглас Макгрегор, Герберт Саймон, Девід Макклелланд та ін.).

4. Наука управління, або кількісна школа (1950 - до сьогодення). Особливо швидкого розвитку ця школа набула в другій половині XX ст., коли з'явилися комп'ютери і відповідна освіта в менеджерів.

Кожна школа — це сукупність концепцій щодо розуміння сутності, принципів, функцій і методів менеджменту як організації управління і як процесу прийняття управлінських рішень на основі цілі, програми дій, інформації тощо. Саме в цьому полягають їхня спільність, відмінність і водночас історична значущість для розвитку теорії і практики менеджменту.

Так, школа наукового управління розробила принципи і методи організації праці, що завжди сприятимуть підвищенню продуктивності праці й ефективності роботи підприємства. Адміністративна школа відома в історії менеджменту розробкою принципів і функцій управління як універсального процесу. Вони і сьогодні залишаються необхідними умовами, без дотримання яких ефективне управління організацією неможливе. Через теоретичну близькість і величезну значущість ці дві школи в західній літературі не без підстав часом об'єднуються в одну — класичну.

Внесок школи людських відносин у теорію менеджменту пов'язаний із розробленням наукових основ вирішення проблем людського фактора в організації, умінням ефективно управляти поведінкою людей. Суть кількісної школи полягає в дослідженні окремих операцій і моделей, що допомагає з'ясувати і зрозуміти складну конкурентну ситуацію. Ця школа спирається на економіко-математичні методи.

Постійний прогрес економіко-математичних методів є передумовою виникнення нових підходів до планування й організації виробництва. Водночас, широке їх застосування переконливо свідчить про те, що управління — це не тільки мистецтво, а й наука. Напевно, тому в спеціальній літературі кількісну школу іноді називають наукою управління.

Історія становлення і розвитку, внесок кожної зі шкіл, як уже зазначалося, — предмет наших подальших досліджень. Тут же лише дамо стислу характеристику підходів, що так чи інакше ґрунтуються на використанні названих вище шкіл (концепцій). Ці підходи дістали назви: процесний, системний і ситуаційний.

Процесний підхід пов'язаний із розумінням управління як універсального процесу, що складається з визначених управлінських функцій. Як відомо, таке розуміння управління й опис його функцій уперше дали представники адміністративної школи. Ними ж, зокрема А. Файолем, вихідними функціями були названі планування, організація, розпорядження, координація і контроль. Надалі перелік функцій значно розширився.

До п'яти названих вище функцій деякі автори відносять сьогодні також мотивацію, комунікацію, дослідження, оцінку, прийняття рішень, підбір персоналу, ведення переговорів, укладання угод тошо. 1 хоча перелік функцій у різних авторів не збігається, погляди прихильників процссного підходу залишаються незмінними щодо розуміння управління як серії безперервних взаємозалежних дій, що відповідають зазначеним функціям. Процес управління вони уявляють просто як загальну суму всіх його функцій, тоді як організація розглядається незалежно від окремих її частин і від навколишнього середовища.

У цьому полягає головна вада процесного підходу до управління — відсутність системності. Усуває її системний підхід, що виник уже після другої світової війни.

Системний підхід припускає, що менеджери розглядають організацію як сукупність взаємозалежних елементів. При такому розумінні організації її структура не може бути стабільною. Більше того, при зміні будь-якого з елементів цієї структури (частини організації) всі інші частини деякою мірою також відчувають вплив зазначеної зміни. Оскільки при цьому положення інших частин змінюється не відразу, то зміни впливають на майбутню ефективність організації в цілому.

Розуміння взаємодії елементів структури організації, а також можливих наслідків цієї взаємодії дуже важливі для її керівників, особливо на вищому рівні. Керівники повинно усвідомлювати безпосередній вплив рішень, прийнятих в організації, так само як і їх опосередкований вплив. Вони повинні враховувати вплив навколишнього середовища на організацію й організації, у свою чергу, на навколишнє середовище. У цьому виявляється результуючий ефект управління, розуміння його залежності від багатьох різноманітних чинників.

Системний підхід усунув головну ваду підходів різних шкіл до управління, шо полягала у зосередженні уваги на якійсь одній частині (елементі) організації. Він дав змогу побачити організацію в єдності її складових, а оскільки будь-яка організація в суспільстві є відкритою системою — то й у єдності із зовнішнім відносно неї світом.

Системний підхід, на наш погляд, краще віл інших дає змогу наблизитися до розуміння відмінності підходів у менеджменті від його шкіл, або концепцій. По-перше, він ґрунтується на теорії систем, уперше застосованої в менеджменті наприкінці 50-х років кількісною школою, або школою науки управління. По-друге, системний підхід не t розробкою заходів для управління, принципів або функцій управління. Він — усього лише спосіб мислення, що дає змогу уявити організацію в єдності ЇЇ складових елементів. Нарешті, по-третє, як підхід він інтегрує внески всіх шкіл і концепцій, що раніше існували в теорії і практиці управління, і, мабуть, дасть можливість синтезувати знання нових шкіл (концепцій), які виникнуть у майбутньому.

Ситуаційний підхід виник наприкінці 60-х років як відповідь на не з'ясоване системним підходом питання: яка зі змінних організації або її оточення є основною, особливо важливою? Для керівника при прийнятті управлінських рішень це часом не менш важливо, ніж розуміння того, що організація складається з численних елементів (частин).

Ситуаційний підхід визнає правильність традиційних теорій управління, а також пов’язаних з ними конкретних прийомів управління. Відповідно до цього підходу не існує якийсь один, кращий з усіх спосіб управління організацією. Численність факторів як у самій організації, так і в навколишньому середовищі свідчить про дію "закону ситуації", про який, як ми дізнаємося пізніше, ще в 20- -30-х роках писали основоположники школи людських відносин. Менеджер повинен мати знання, що давали б йому змогу приймати рішення, виходячи з конкретної ситуації.

По суті, як і у випадку із системним підходом, ми бачимо, що ситуаційний підхід — це скоріше спосіб мислення, який стосується організаційних проблем та їх рішень. Мистецтво, управлінський талант менеджера полягає у тому, щоб знайти найбільш значущі змінні уданій конкретній ситуації і визначити специфічні прийоми, використання яких вплинуло б на ефективність досягнення цілей організації.

Отже, за наявності знань про засоби професійного управління, уміння передбачити в конкретній ситуації як позитивні, так і негативні наслідки, для успіху ситуаційного підходу обов'язковим є здатність менеджера Правильно інтерпретувати ситуацію і визначати, які чинники єнайважливішими для одержання бажаного ефекту. Безперечно, здогадки, метод проб і помилок для визначення найбільш правильного рішення щодо організаційних проблем в умовах ситуаційного підходу виключаються.

Наукове дослідження змінних, виокремлення з тисяч малозначуших змінних розумної їх кількості, причому без утрати точності результату і можливості через управління ними впливати на ситуацію, — такий найважливіший внесок ситуаційного підходу в менеджменті. Пошук цих змінних важкий, створення моделі управління, "що не розрізняє ситуацій", можливо, поки що нереальний. Проте не є свідченням кризи теорії управління або того, що ситуаційний підхід відірваний від практики, стає перешкодою на шляху розвитку управлінської думки.

Література основна [1-5, 8-10, 12-16]

Література додаткова [19, 36, 37, 39]

Тема 2. Зародження світової управлінської думки

1. Управління в період індустріалізації, що наближалася.

2. Пробудження управлінської думки. Ранні вчення менеджменту.

3. Роберт Оуен – менеджер і батько сучасного менеджменту з управління персоналу.

1. Управління в період індустріалізації, що наближалася

Феодальна система господарювання, вікова влада церкви не сприяли розвитку індустріального суспільства. Зміни в поглядах, що відбулися у період реформації, привели до визнання необхідності одержання людьми винагороди за земні страждання і до розуміння необхідності такої політичної системи, яка сприяла б свободі особи. Відповідно до вчення прогресивних філософів-політиків XVI—XVII ст. (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк та ін.) дана система, новий цивільний порядок можуть існувати лише за таких умов: 1) якщо люди будуть жити за природними законами розуму, а не за правилами

Отже, пізній період меркантилізму являє собою не стільки економічну теорію, скільки економічну політику. Ця політика передбачала регулювання зовнішньої торгівлі, яка мала безпосередньо або в кінцевому підсумку дати активний баланс.

По суті, йдеться про управління зовнішньою торгівлею, вироблення її стратегії і тактики, реалізацію і контроль. Найяскравішим представником організаторів зовнішньої торгівлі і водночас талановитим систематизатором, що майстерно виклав теорію торговельного балансу, є англієць Томас Мен (1571—1641).

Т. Мен родом із старовинної сім'ї ремісників і торговців. Рано залишившись без батька, Мен виховувався у сім'ї вітчима, багатого купця й одного з фундаторів Ост-Індської торговельної компанії, що торгувала з країнами Середземномор'я. Саме в ній молодий Томас почав свою службову кар'єру купця, Він швидко розбагатів, став членом Ради директорів Ост-ІндськоЇ компанії, умілим і активним захисником її інтересів у парламенті й у пресі.

Його перу належать два літературних твори, в яких уперше систематично викладена теорія торговельного балансу. Вони невеликі за розміром, позбавлені вишуканості стилю, штучної вченості. Але їхня послідовність, виражена у відомому висловлюванні Катона і повторена всіма меркантилістами, що "батьку сімейства личить бути продавцем, а не покупцем, приваблює. Доведенню того, чому це так і як цього слід домагатися, присвячені твори Мена.

Перший з цих творів було названо "Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією" і опубліковано в 1621 p. Другий — "Багатство Англії в зовнішній торгівлі або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як результат нашого багатства" — було видано лише в 1664 p., майже через чверть століття після смерті автора. У них Мен постає справжнім меркантилістом, що вбачає багатство лише в золоті і сріблі. Над його мисленням тяжіє точка зору торговельного капіталу. Країна повинна збагачуватися шляхом розвитку зовнішньої торгівлі, забезпечуючи за допомогою державної регламентації перевищення вивозу товарів над ввозом. Розвиток виробництва визнається Меном лише як засіб розширення торгівлі.

Залишимо, проте, аналіз теоретичного обґрунтування цих поглядів Т. Мена історикам економічної теорії і звернемося до тієї частини його творів, де обґрунтовуються господарські заходи, методи, економічна політика. Тим більше, що саме вони в Мена переважали.

Виходячи з установленого правила "продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо в них", Т. Мен визнавав два способи забезпечення активного торговельного балансу.

По-перше, за рахунок вивозу виробів своєї країни у такий спосіб, щоб він обов'язково перевищував ввіз. При цьому рекомендувалося вивозити тільки готові товари, оскільки від їхнього продажу одержується більше грошей, ніж від вивозу сировини, "а також заборонявся ввіз предметів розкоші.

По-друге, за допомогою посередницької торгівлі, керуючись принципом "дешевше купувати в одній країні і дорожче продавати в іншій". При цьому вважалося за необхідне тільки меншу частину куплених товарів залишати у своїй країні, а більшу частину експортувати, вивозити.

Men також пропонував низку заходів для заохочення (регулювання) вивозу:

— повернення мита. При вивозі товарів місцевого походження держава повертала цілком або частково раніше сплачену йому покупцем суму податку або акцизу, а при реекспорті товару — мито, отримане при його ввозі;

—укладання договорів уряду з іноземними державами. У договорах передбачалася монопольна або безмитна торгівля своїми товарами на відміну від продажу товарів, завезених з інших країн. З цією ж метою рекомендувалося мати колонії;

— підтримка державою (шляхом видачі премій) підприємств, що виробляють товари, які користуються великим попитом на зовнішньому ринку.

Що стосується управління (регулювання) ввозом, то уряду рекомендувалося або встановлювати дуже високі (заборонні) мита, або забороняти законом імпорт небажаних товарів.

Погляди Мена повторили багато представників пізнього меркантилізму, наприкладАнтоніо Серра (Італія), Антуан Монкрет’єн (Франція) та ін. У них економічна політика також ставить накопичення грошового багатства в безпосередній зв'язок із торгівлею, неминучим наслідком якого стає потреба в регламентації зовнішньої торгівлі.

Ця регламентація, як ми бачили, уже розглядалася ч урахуванням ролі і розмірів товарного виробництва. Більше того, як свідчать літературні джерела, меркантилістами ставилася проблема речових форм багатства і його джерела — землі і праці. Проте для торговельного капіталу виробництво продовжувало відігравати підсобну роль, не було джерелом багатства.Тому для меркантилістів регламентація (управління) стосувалася лише зовнішньої торгівлі, абсолютно не торкалася виробництва, ефективного використання його факторів.

Ситуація почала змінюватися разом із зростанням і зміцненням товарного виробництва, поступовим витісненням торговельного капіталу виробничим. Свідченням цього теоретично і практично став період, відомий в економічній історії під назвою фізіократизму.

Основоположником школи фізіократів видатний французький економіст Франсуа Кене (1694—177.4). Лікар за освітою, Кене в медицині віддавав перевагу простим і природним засобам, багато в чому покладаючись на природу. Цьому відповідали і його економічні ідеї; що відбиває уже сам термінфізіократія (від грецького слова "фізіс" — природа, "кратос" — влада).

На відміну від меркантилістів фізіократи надії на прогрес суспільства пов'язували з розвитком сільського господарства. Саме в сільському господарстві створюється багатство суспільства у вигляді маси продуктів, породжуваних землею і працею, а також різноманітні видозміни цих продуктів. Як вартість таке багатство щорічно поповнюється надлишком землеробського продукту над продуктами, витраченими в процесі виробництва, І хоча цей надлишок (за термінологією фізіократів — "чистий продукт'''') трактувався як дарунок природи, без сільськогосподарської праці створення його було неможливе. Всі інші види праці, у тому числі в торгівлі і промисловості, розглядалися фізіократами як непродуктивні, тобто марні.

Головною умовою розвитку землеробства як єдиної продуктивної сфери господарства Кене і його послідовники називали ^природний порядок". Під "природним порядком" вони розуміли засіб виробництва, який звільнений від пережитків феодалізму і розпиває продуктивні сили на основі принципів вільної конкуренції, тобто капіталістичної форми господарства.

"Природний порядок", як і природні закони суспільства, що становлять його основу, в практичному житті реалізуються за допомогою "позитивних законів", які є результатом творчої діяльності державної влади. Зовнішньо відмітними рисами фізіократів були демократичність і реформаторство. На перший погляд така характеристика фізіократів, зокрема найвідомішого з них — "адміністратора^” Тюрго, суперечить оцінці, даній К. Марксом. Відповідно до цієї оцінки Тюрго "у розумінні прямого впливу є одним із батьків французької революції'. Проте діяльність фізіократів, особливо здійснення економічних реформ, що, як правило, пов'язується з ім'ям Тюрго, підтверджує: вона справді була революційною і підривала підвалини "старого порядку".

Анн Роберт Жан Тюрго (1727—1781) був не тільки найвизначнішим представником школи фізіократів, а й відомим державним діячем, міністром уряду Франції. Він родом зі старовинної нормандської сім'ї, що мала вікові традиції державної служби. Відповідно до традиції його майбутнє, як третього сина в сім'ї, пов'язували з церквою. Тюрго блискуче закінчує семінарію. Проте в 23 роки гордість Сорбонни, нова зірка католицизму несподівано залишає духовну кар'єру. Тюрго продовжує вивчати мови (він знав шість мов), філософію, читає праці англійських мислителів.

Його головна економічна праця — "Роздуми про створення і розподіл багатств" (1766). Ця праця являла собою лаконічний виклад 100 тез, оформлених у вигляді своєрідних економічних теорем. У ній Тюрго від аналізу капіталу, зайнятого в землеробстві, поступово переходить до його аналізу в промисловості, торгівлі, фінансах та інших сферах господарства. Він також аналізує форми прибутків на капітал, робить спробу установити взаємозв'язок між ними. На жаль, цей більш глибокий, ніж у Кене, аналіз капіталістичних відносин у цілому, однак, здійснювався Тюрго з теоретичних позицій фізіократів, тобто помилкових уявлень про те, що додаткова вартість створюється лише в одній галузі виробництва — сільському господарстві.

Короткий термін, коли Тюрго був, по суті, міністром усіх внутрішніх справ Франції (приблизно 20 місяців), надовго, а точніше — назавжди, ввійшов в історію передреволюційної Франції. Він не зміг здійснити економічні реформи, але сама невдача Тюрго мала революційне значення, оскільки підривала феодалізм, сприяла розумінню необхідності узяття Бастилії в 1789р.

Оздоровлення фінансів держави — таким було перше нагальне завдання, за яке у перший же день свого міністерського правління взявся Тюрго. Програма його реформ у цій сфері включала, з одного боку, усунення кричущих нісенітниць і несправедливості у податковій системі. Насамперед передбачалося посилити оподаткування прибутків від земельної власності і полегшити тягар податків для промисловості і торгівлі. З іншого боку, їюрго намагався обмежити витрати бюджету, головну частину яких становило утримання двору. Зрозуміло, що все це вело до збільшення числа й активності ворогів міністра, очолюваних марнотратною Марією-Антуанеттою.

Прогресивними заходами з погляду активізації товарне-грошових відносин були введення Тюрго вільної торгівлі зерном і борошном та ліквідація монополії, яку захопили за підтримки попереднього міністра спритні пройдисвіти. Так само важливими, такими, що підривали підвалини феодалізму в країні, були розроблення і схвалення королем знаменитих управлінських едиктів (указів), серед яких найважливішими були два:про скасування дорожньої повинності селян і про скасування ремісничих цехів і гільдій. Перший із них звільняв селян від дорожньої повинності, рятував Їх від панщини на королівських дорогах. Другий — був необхідною умовою швидкого зростання промисловості і стану капіталістичних підприємців.

Капіталізм в Англії вступає в стадію мануфактурного періоду. Мануфактурна фабрика стимулювала технічну думку, упровадження машин, нових знарядь праці і технологій, Англія стає "майстернею світу", що означало безповоротну втрату панування старих феодальних відносин. Цей факт підтвердила і буржуазна революція 1648 p., що змінила політичне обличчя країни.

2. Пробудження управлінської думки. Ранні вчення менеджменту

Фабричне виробництво вимагало концентрації людських і матеріальних ресурсів. У свою чергу, це зумовлювало необхідність контролю й організації, що саме і входило в компетенцію управлінського персоналу.

Заінтересовані в збільшенні обсягів продажу власники насамперед зосередили зусилля на управлінському контролі. Суворий, по суті "військовий", контроль сприяв досягненню деяких прогресивних змін у процесі виробництва, наприклад зменшенню крадіжок на виробництві. Однак про розвиток економічного, справді ефективного управління мова ще не йшла.

Був відсутнім контроль над якістю, оскільки продукція не була стандартизована. Виробничий контроль перебував у зародковому стані і зводився до покладеного в його основу принципу: відрядна зарплата більшою мірою сприяє зростанню продуктивності праці, ніж погодинна. Такий контроль забезпечував лише зростання обсягу виробленої продукції.

Найбільшого розвитку в управлінській думці цього періоду набули фінансовий контроль і принцип планування. Фінансовий контроль, можливо, тому, що англійці запозичили кращі традиції бухгалтерського обліку в Італії й інших країнах, з якими Їм доводилося торгувати. Планування — тому, що власники дорогих засобів виробництва (машин, устаткування, фабричних будівель) стали цікавитися не просто їхньою віддачею, а максимально можливою, яка забезпечує до того ж прибуток, що перевищує процентну ставку за грошовими вкладами.

Але й ці, найрозвинутіші елементи управління періоду його зародження, були ще далекі від тих, на яких надалі зосередили свою увагу представники наукового менеджменту. Так, зокрема, ігнорувався контроль за виробництвом. Не до кінця усвідомлювалися переваги використання планування, а тому не намагалися детально планувати виробництво, а також внутрішньоофісні операції, як це робиться сьогодні.

І все ж у той період робилися спроби теоретично осмислити досягнуте в управлінській думці. Це не були спеціальні наукові розробки. Як правило, осмислення управління відбувалося в контексті або розвитку проблем економічної теорії, або розроблення і написания конкретних рекомендацій мислителів-практиків. Наприклад, у 1767 p. вийшла у світ праця англійського вченого і державного службовцяДжеймса Стюарта "Дослідження принципів політичної науки". Разом із викладом найважливіших моментів мікро- і макроекономіки автор дає поради щодо управління країною, Продуктивні сили він поділяє на дві групи, одна з яких працює руками, а друга — головою. Остання мала переваги у тих випадках, коли йшлося про необхідність подумати, перш ніж щось зробити. Дж. Стюарт рішуче відхиляв ідею, згідно з якою впровадження машин є причиною безробіття. Система машин, доводив він у своїй праці, створює в кінцевому підсумку набагато більше робочих місць, ніж звільняє.

Глибоке розуміння суті, а також розвитку і розширення функцій менеджменту продемонструвавАдам Сміт (1723— 1790). Вів розвив ідею школи фізіократів про існування природної гармонії в економіці. У книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) він виклав учення про лібералізм, висунув ідею про те, що єдиним регулятором в економіці має бути ринок і конкуренція.

Основним принципом у ринковому механізмі, за Смітом, є принцип поділу праці. Він забезпечує підвищення продуктивності праці, зростання добробуту кожного і нації в заснованого на принципі поділу праці, залишається неперевершеним у науковій і навчальній літературі і до сьогоднішнього дня.

Концепція Сміта про поділ праці привела його до осмислення сутності управлінської праці. На відміну від багатьох економістів, у тому числі представників класичної школи, наприклад Д.Рікардо, А. Сміт зайняв чітку позицію про поділ функцій власності й управлінської діяльності. По суті,він передбачив зростаючу роль найманого менеджера в умовах ринкової економіки.

Сміт, як і інші представники й послідовники класичної школи економічної теорії (Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. С. Мілль, А. Маршалл .та ін.), не обминув при цьому функцій, що покладаються на менеджера, а також властивих йому рис. Планування, організація, набір і навчання персоналу, безпосередньо управління, контроль — усі ці функції дістали у Сміта гой або інший опис. І хоча праці зазначених учених не були присвячені безпосередньо управлінню, в них, по суті, зроблені перші спроби теоретичного визначення функцій менеджменту. Серед рис, шо сьогодні необхідні і по праву роблять честь менеджеру, називалися уміння розраховувати і передбачати, впевненість і наполегливість, розсудливість і рішучість, порядність, ретельність, ощадливість тощо.

.Ці риси були не тільки наслідком наукового передбачення. Піонери в науці управління часто на практиці демонстрували і використовували науковий принцип в управлінні людьми, матеріалами, машинами, грошима. Яскравим прикладом цього може бути життя і діяльність відомого англійського мислителя-утопіста Р. Оуена.

3. Роберт Оуен – менеджер і батько сучасного менеджменту з управління персоналу

Промислова революція була результатом розвитку продуктивних сил, поєднаного з можливостями, які надали їм нові виробничі відносини, що зароджувалися. При цьому управління, критерієм ефективності якого стали економічна вигода і прибуток, не тільки безпосередньо впливало на перебіг цієї революції, а й саме діставало потужні імпульси для подальшого розвитку. Підтвердженням цього є життя англійського соціального утопіста за духом, менеджера за характером діяльності. прабатька сучасного менеджменту з управління персоналом у науціРоберта Оуена(1771 —1858).

Удачливий підприємець, Оуен не намагався зупинити хвилю індустріалізму, як це іноді стверджують дослідники його діяльності. Вади, проблеми, зло промислової революції — ось що штовхало Р. Оуена на пошук шляхів досягнення соціальної гармонії майбутнього суспільства, реальність якої він доводив власною практичною управлінською діяльністю.

Свій перший досвід управління Оуен набув у віці 18-ти років. Упевнений у власній силі, під впливом успіхів підприємництва, він заснував свій перший невеличкий завод у Манчестері разом із механіком Е. Джонсом, який відповідав за технічну сторону виробництва, заснованого на нових ткацьких верстатах і джерелах енергії.

Досвід управління, набутий у період роботи на цій фабриці, і, очевидно, інтерес до практичного менеджменту стали причиною того, що устаткування було продано багатшому власнику, в якого Оуен став працювати управляючим.

Успіх, якого домігся Оуен на фабриці, ґрунтувався, за його власними словами, на "звичці до чіткості", знаннях людської натури, запропонованому ним новому монтажі устаткування і поліпшенні умов праці. Проте надана Оуену "повна" свобода дій як управлінцю насправді була обмежена. У 1794 (або 1795) p. він засновує нову компанію в селищі Нью-Ленарк (Шотландія).

Географічна ізоляція Нью-Ленарка, потужна (за тими часами) його матеріальна база — чотири фабрики, машинобудівний завод, сільськогосподарська фірма і житлове селище — створювали прекрасні умови для проведення експерименту, що, на думку Оуена, міг стати прикладом для реформування не тільки частини, а й цілого — всього суспільства. Про необхідність такого реформування свідчила соціальна ситуація в Англії, що погіршувалася, зростаюча диференціація суспільства, важкі умови праці робітничого класу низький рівень його освіти, соціальні суперечності, які поглиблювалися. Все це ставало гальмом на шляху подальшого розвитку промислової революції.

Поселившись у Нью-Ленарку і перебуваючи у безпосередньому контакті з робітниками, Оуен став "єдиним активним власником " серед партнерів компанії, якій належав Нью-Ленарк. На основі нібито відомої лише йому "'великої таємниці людської природи " Оуен стрижнем своєї політики реформ вважав кадрову політику. Він рішуче відмовився від каральних заходів, застосовував лише адміністративний і виховний вплив, переконання і приклад, виявляючи витримку, терпіння і доброчинність.

Оуен дорікав своїм партнерам-фабрикантам за те, що вони не розуміли важливості людського чинника і не підтриманням йогоп реформ Вопночас йому поводилося діяти і проти більшості робітників, що також чинили опір реформам, не розуміючи, що все робиться для їхнього блага. І все ж поступово, спираючись на невеличкий актив однодумців, Оуен привчав робітників до дисципліни, чистоти, порядку, розумної системи повсякденних дій.

Відповідно до існуючого закону "Про бідних" він найняв близько 400—500 парафіяльних учнів із числа дітей знедолених, поліпшивши умови їхнього життя і праці, а також скоротивши для них робочий день. Ця його діяльність доповнювалася перетвореннями життя всього селища, включаючи вулиці, будинки, санітарні умови і систему освіти. Оуен боровся адміністративними і виховними засобами із злодійством й аморальними вчинками, постійно прагнучи пробудити свідомість своїх "підлеглих".

Показовим у цьому зв'язку є те, як Оуен вирішував повсюдно нагальну на той час проблему дисципліни. Він відмовився від використання методу тілесних покарань, замінивши його методом умовляння. Оуен розробив систему “безшумного контролера” дисципліни. Він виставляв чотири види оцінок кожному начальнику, котрий, у свою чергу, так само оцінював своїх підлеглих. Ці оцінки виражалися в колірних кодах: чорному, блакитному, жовтому і білому (за зростаючою оцінкою). Наприклад, наприкінці дня на ткацькому верстаті

установлювалася дерев'яна табличка, пофарбована в той колір коду, який відповідав поведінці й успіхам верстатника. Приходячи на роботу, кожний міг бачити, як працював робітник у попередній день. На думку Оуена, це повинно було змусити ледаря працювати, а тих, хто мав біту табличку, тобто високу оцінку, продовжувати працювати гак само добре.

Можливо, сам по собі такий захід і не дав би ефекту. Але він був складовоюсоціально-економічної системи управління, розробленої Оуеном, що включала також мережу освітньо-виховних закладів для дітей і дорослих, елементи соціального забезпечення і страхування, змагання, виховання почуття спільності і гордості за підприємство, розвиток соціальної активності робітників, моральний осуд винних, часткове самоврядування. На підприємствах і в селищі, наприклад, існувала практика вибору дружин для підтримання Громадського порядку і нагляду.

Доповнена політикою контролю за введенням у виробництво нової технології, забезпеченням надійних постачань сировини і збуту продукції, така система управління перетворила компанію в Нью-Ленарку в одну і найбільш високопродуктивних і прибуткових. До того ж у Нью-Ленарку був досягнутий і разючий соціальний ефект. Зменшилися злочинність, пияцтво, сексуальна розбещеність, майже зникли національна і релігійна ворожнеча, інші вади суспільства того часу. Очевидними стали тенденції схильності до дотримання основних вимог суспільного порядку і моральності, взаємодопомоги, толерантності, працьовитості.

Проте успіх діяльності Оуена як менеджера абсолютно не відповідав його діяльності як суспільного реформатора. Можливо, причиною цього було розуміння Оуеном проблеми перетворення суспільства як суто інженерного завдання. Досягнувши позитивних результатів в умовах ізольованого співтовариства Нью-Ленарка, не залученого до жорсткої конкуренції товаровиробників, Оуен вважав, що винайшов якийсь універсальний устрій, спроможний забезпечити усунення вад капіталістичної системи господарювання.

Оголошена ним війна капіталізму мала інтелектуальний характер. З цих же позицій він виступав проти церкви, вважаючи, що не проповіддю відповідальності кожної людини

Література основна [5, 7, 9, 11]

Література додаткова [19, 25, 28, 30, 37, 40]

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Свойства объекта Recordset	\|	Тема 3. Управлінська думка в Україні з часів Київської Русі до кінця ХІХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.