Укладення шлюбу з іноземцем або особою без громадянства:

Для міжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участю іноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, з використанням іноземного законодавства. Для визначення правового статусу осіб застосовують колізійні норми. Оскільки оформлення шлюбу передбачає дотримання матеріальних і формальних умов, то колізійні прив'язки допомагають визначити їхній зміст. Колізійні принципи» можуть міститись як у національному законодавстві, так і в міжнародних договорах. Важливе значення має також визнання чи невизнання існуючого шлюбу.

До матеріальних умов оформлення шлюбу переважно застосовується особистий закон осіб, які одружуються, а до форми шлюбу - закон місця його реєстрації. Особистим може бути закон громадянства, як це передбачено Законами з міжнародного приватного права Албанії, Польщі, Угорщини, ФРН, Сімейним кодексом Болгарії, Цивільним кодексом Франції, або ж закон доміцилію, застосовуваний правовими системами «сім'ї загального права». У цих державах передбачається, що шлюб повинен бути дійсним за законом держави, де подружжя бажає вибрати доміцилій сім'ї, припускаючи, що таким буде доміцилій нареченого на момент реєстрації шлюбу. Законодавство США не передбачає різних колізійних прив'язок до матеріальних та формальних умов оформлення шлюбу. Тут питання про дійсність шлюбу вирішується за місцем його реєстрації.

Право різних держав може містити застереження щодо використання колізійних прив'язок. Так, законодавство Франції вимагає дотримання положень закону Франції про публічний порядок щодо матеріальних умов оформлення шлюбу в разі відсилання до іноземної правової системи. Закон ФРН з міжнародного приватного права вказує на можливість застосування відсилань: зворотного та до закону третьої держави. Застереження часто роблять і щодо форми шлюбу, оскільки поняття «форма шлюбу» не має однакового трактування у праві різних держав. Тому, наприклад, у законодавстві може ставитися вимога про те, що визнається форма шлюбу в разі дотримання законодавства держави громадянства, доміцилію особи або місця реєстрації шлюбу.

3.Припинення шлюбу з іноземцем або особою без громадянства.

Питання розлучень у МПП визнаються у правовій літературі одним з джерел найбільш гострих і численних колізій, що обумовлюються неоднаковим регулюванням підстав і процедури розірвання шлюбів, а також невизнанням іноземних розлучень у власних юрисдикціях багатьох країн.

Поряд з тим, що розірвання шлюбів має національні особливості, серед них можна виділити деякі однакові концепції. Так, існують країни, в яких і досі розірвання шлюбу є неможливим: Парагвай, Ірландія, Аргентина. В інших країнах розірвання шлюбу є можливим тільки за наявності чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не включає взаємну згоду подружжя (Італія). У більшості країн розірвання шлюбу допускається, у тому числі за взаємною згодою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норвегія, Російська Федерація).

Прикладом законодавства, яке дозволяє розірвання шлюбу на чітко встановлених підставах є Закон про розлучення Італії 1970 р. Ними є засудження одного з подружжя до серйозного кримінального покарання, окреме проживання не менше п’яти років на умовах сепарації, нездатність до шлюбного життя, отримання одним із подружжя розлучення за кордоном. У Франції Законом 1975 р. було встановлено можливість розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, а також на таких легальних підставах як винна поведінка одного з подружжя у розладі шлюбного життя: подружня зрада, жорстоке поводження, засудження до кримінального покарання. В Англії згідно закону 1971 р. розлучення можливе за взаємною згодою після дворічної сепарації. У ФРН закон 1976 р. передбачає можливість розірвання шлюбу на підставі кінцевого і непоправного розладу шлюбного життя. У Швейцарії, Мексиці, деяких штатах США розлучення можливе без зазначення будь-яких підстав.

Відповідно до мусульманського права, можливостей для розлучення значно менше, особливо для жінок. Їх права на основі релігійних і морально-етичних норм і досі залишаються мінімальними, а ініціатива у розлученні частіше за все належить тільки чоловікові. Причому його розсуд у цьому питанні законодавчо не обмежений. Встановлено, що повнолітній і повністю дієздатний чоловік у будь-який час за власним бажанням може розлучитися з жінкою (Йорданія, Ірак, Сирія, ЙАР, Єгипет). У мусульманських країнах розлучення може бути і за взаємною згодою подружжя на основі договору, а також за рішенням суду. В останньому випадку у більшості країн право на судове розлучення має як чоловік, так і жінка, однак за законодавствами Єгипту, Лівану, країн Південно-Східної Азії таке право має тільки жінка, оскільки чоловік може розірвати шлюб і без суду.

Підставами судового розірвання шлюбу у країнах мусульманського права є хвороба чи фізичні недоліки, конфлікт між подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада, реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чоловіка утримувати всіх жінок, невідомість місцезнаходження чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, необґрунтована відмова від виконання подружніх обов’язків, імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження, гірше відношення до дружини порівняно з іншими дружинами тощо.

У певних країнах розлучення є достатньо простою процедурою. Так, у деяких штатах Мексики особиста присутність при розлученні подружжя не вимагається: свою заяву вони можуть відправити поштою, і так само отримувати рішення суду. Відповідно до законодавства Швеції, шлюб може бути розірваний за заявою однієї із сторін; при цьому позивач не повинен пояснювати суду причини розлучення, а суд перевіряти, чи дійсно мав місце розпад шлюбу. Якщо інша сторона не заперечує проти розлучення, то шлюб розривається без призначення будь-яких строків. Такий підхід обумовлюється концепцією невтручання держави у особисте життя своїх громадян.

Указані розбіжності матеріального права впливають у тому числі на розбіжності колізійного регулювання питань розлучення у праві різних країн. Для визначення права з метою регламентації розлучення законодавства Венесуели, Перу, Уругваю і кодекс Бустаманте використовують прив’язку до місця проживання (або доміцілію); Єгипет, ОАЕ, Південна Корея – громадянства чоловіка; В’єтнам, Йемен, Китай, Латвія, Луїзіана, Франція, Чилі, Україна прив’язують питання розлучення до власного права (або lex fori). Грузія, Австрія, Німеччина використовують для питань розлучень те право, яке встановлює загальні підстави шлюбу, Греція використовує колізійну прив’язку до особистого закону подружжя. Інші країни встановлюють у своїх колізійних нормах довгі ланцюги кумулятивних прив’язок в різних комбінаціях: загального особистого закону подружжя, останнього спільного особистого закону, право спільного проживання, закону суду, громадянства подружжя, місцеперебування, загального національного закону подружжя, закону тісного зв’язку, права, що регулює відносин між подружжям. (Угорщина, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Польща, Португалія, Румунія, Таїланд, Туніс, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Естонія, Японія).

Деякі двосторонні договори між Україною і іншими державами, а також Конвенції СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлюють колізійні прив’язки до закону громадянства подружжя на момент подачі заяви про розірвання шлюбу, а у разі якщо їх громадянство не збігається – до права тієї Договірної Сторони, установа якої розглядає справу (договори з Кубою, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В’єтнамом, Литвою, Польщею).

Для МПП важливою є також проблема (не) визнання іноземних розлучень, що породжує проблему “шкутильгаючих” правовідносин. Вони виникають зокрема при застосуванні територіальної прив’язки, коли іноземне подружжя прагне визнання свого розлучення за своїм національним правом, а останнє його не визнає або на основі публічного порядку, або на основі власних норм про визнання іноземних розлучень, у яких закріплено певні умови.

Доктрина МПП частіше за все висловлюється за визнання іноземних розлучень.

Проте, деякі законодавства містять навіть спеціальні норми, з дотриманням яких у іноземного розлучення є можливість бути визнаним у певній країні. Іспанія, наприклад, прямо в тексті закону визнає силу у сфері іспанського правопорядку рішень про розлучення і розірвання шлюбу, що винесені іноземними судами (ст. 107 Цивільного кодексу 1889 р.). Аналогічну позицію займає і законодавство Естонії (§ 144 Закону 1994 р. Про загальні принципи цивільного кодексу). Для Куби рішення про розлучення, винесене за кордоном, має на Кубі силу, якщо тільки кубинським консульським представництвом у країні, де здійснено розлучення, буде підтверджено його обґрунтованість і законність (ст. 64 Сімейного закону 1975 р.). Відповідно до законодавства Латвії, іноземне розірвання шлюбу визнається крім випадків, коли його причини не відповідають латвійському закону або суперечать суспільному устрою Латвії або моральності. (ст. 12 Цивільного закону 1973 р.). За загальною нормою ст. 65 Федерального закону 1987 р. Про міжнародне приватне право Швейцарії, іноземні рішення про розлучення визнаються, але незважаючи на це, рішення іноземної держави, громадянство якої не має жоден із подружжя, або має тільки позивач, визнається у Швейцарії тільки за наявності однієї з наступних умов: а) якщо на момент пред’явлення позову хоча б один із подружжя мав у цій державі місце проживання або звичайного місцеперебування, причому не мав місця проживання у Швейцарії; b) якщо відповідач без заперечень підкорився юрисдикції іноземного суду, або с) якщо відповідач прямо висловив свою згоду на визнання рішення у Швейцарії.

В Україні питання визнання розірвання шлюбу, здійсненого за межами України, регулюється ст. 280 Сімейного кодексу. Для визнання розірвання шлюбу між громадянином України і іноземцем необхідно такі умови: розірвання шлюбу повинно бути здійсненим відповідно до законодавства відповідної держави (тобто, визначеними адміністративними чи судовими органами, із застосуванням законодавства іноземної країни), а також за умови проживання хоча б одного із подружжя за межами України.

Для розірвання шлюбів між громадянами України за її межами необхідно дотримання законодавства іноземної держави, а також проживання подружжя в іноземній державі. Для розірвання шлюбів між громадянами України останні можуть звернутись з позовом як у суд України, так і до консульських і дипломатичних установ. У цьому разі застосовуватись буде право України (ст. 289 Сімейного кодексу України).

Розлучення іноземців, здійснені у іноземних державах відповідно до іноземного законодавства є дійсними в Україні.

Деякі двосторонні договори між Україною і іншими державами містять норми, присвячені розлученню. Так, відповідно до договорів з КНДР, Румунією, Албанією, Угорщиною на територіях договірних держав визнаються рішення про розірвання шлюбу, що вступили у законну силу. Договори з Кубою, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Польщею визначають у колізійній нормі прив’язки до громадянства подружжя і закону місця розгляду справи. Аналогічні норми містяться у Конвенції СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р.

Відповідно до норм Гаазької Конвенції “Про визнання розлучень і рішень про роздільне проживання подружжя” від 1 червня 1970 р., для визнання розлучень необхідно щоб відповідач або позивач мали своє останнє місце проживання у договірній державі, чи обидві сторони, або лише позивач були громадянами Договірної Держави (ст. 2).

4.Колізійне регулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям.

Особисті та майнові правовідносини подружжя. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 1994 р. передбачає національний режим для іноземців у сімейних відносинах. Винятки можуть установлюватися законом України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. містить норми про правові наслідки шлюбу. Відповідно до ст. 60 вказаного акта правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.

Стосовно майнових відносин подружжя Закон України у ст. 61 передбачає, що подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться. Вибране право припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив'язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не встановлено подружжям. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.

Вибір права стосовно правових наслідків шлюбу та майнових відносин подружжя має бути здійснений у письмовій формі або явно випливати з умов шлюбного договору. Угода сторін про вибір права, що укладена в Україні, має бути нотаріально посвідчена (ст. 62).

В Україні вперше передбачено норму про вибір права, застосовуваного до шлюбного контракту. Статтею 59 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. передбачено можливість сторін шлюбного договору обрати право, що застосовується до шлюбного договору, яким є право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. містить колізійні норми стосовно зобов'язань по утриманню. Згідно зі ст. 67 Закону зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, коли йдеться про права та обов'язки батьків і дітей, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з зазначеним правом, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати й надалі, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

Закон передбачає й норму, яка стосується утримання родичів та інших членів сім'ї. А саме: вимога про утримання родичів та інших членів сім'ї (крім батьків та дітей) не може бути задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утримання, такого зобов'язання про утримання не існує (ст. 68).

Колізійні норми щодо особистих і майнових стосунків подружжя у правовідносинах з «іноземним елементом» встановлювалися окремими договорами про правову допомогу, укладеними СРСР (ст. 25-з В'єтнамом, ст. 23 - з Кубою). Нині ці норми є майже в усіх договорах, укладених Україною (ст. 26 - з Грузією, ст. 26-з Естонією, ст. 26 - з Литвою, ст. 25 - з Молдовою, ст. 25 - з Польщею, ст. 27-з Узбекистаном, ст. 27 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 p.).

Колізійні прив'язки є різноманітними, що дає можливість створити гнучке колізійне право і цим повніше захистити права та інтереси подружися. Основним в усіх міжнародних договорах про правову допомогу є відсилання до закону місця проживання осіб (спільного; окремого; останнього; постійного). Водночас зміст понять спільного, окремого, останнього, постійного місця проживання у міжнародних договорах не висвітлюється. Використовуються також колізійні прив'язки - закон громадянства та закон суду. Так, у Договорі з Естонією зазначається, що особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються законодавством договірної держави, на території якої вони мають спільне місце проживання. Якщо подружжя має одне громадянство, але проживає на територіях різних держав, застосовується закон громадянства. Якщо подружжя має різне громадянство та проживає в різних державах - і учасницях договору, застосовується законодавство тієї держави, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання. Якщо ж ці особи не мали спільного місця проживання на територіях договірних держав, застосовується законодавство держави, установа якої розглядає справу (ст. 26).

У договорах про правову допомогу окреслюється і компетенція судів із зазначених питань. Так, відповідно до ст. 29 Договору з Молдовою, ст. 29-з Польщею у справах про аліментні обов'язки (крім аліментних зобов'язань, що виникають між батьками і дітьми) застосовується законодавство тієї держави, на території якої має місце проживання особа, яка порушує клопотання про стягнення аліментів.

5.Усиновлення. Встановлення і оспорювання батьківства. Права та обов’язки дітей і батьків в сімейних міжнародних приватноправових відносинах.

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дитини, а якщо вона їх знайде – повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалась наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т.д. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше у європейському законодавстві воно було засобом підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлення має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв’язків), хоча у Єгипті, Сирії християни можуть усиновлювати за своїми законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різниця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16-21 рік); крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлюваного). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). В країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім'єю її походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші країни його не передбачають, і т.д.. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії – 7, Болівії, Японії – 6, Коста-Ріці – 14, Таїті – 16 років.

Предметом регламентації норм МПП є також так зване міжнародне усиновлення, коли сторони відносяться до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави. Міжнародне усиновлення у сучасному світі стало явищем широко розповсюдженим, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно багатодітна країна була вимушена певним чином розмістити дітей-сиріт, що залишились без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись за допомогою до посередників, та перших агенцій по організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60-і роки, із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що “дебютують” на арені міжнародного усиновлення є недосконалими, що породжує порушення прав дітей, норми моралі, міграційне законодавство і.т.д..

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні національного і міжнародного права приймається широке коло нормативних актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом усиновлюваного, або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни як Португалія і Швейцарія не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню “шкутильгаючого” усиновлення. Деякі країни використовують 1-2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламентується статтями 282-287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів”, і Наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 січня 1997 № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Для цілей колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною та низкою держав (Договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи законом країни його постійного проживання, і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлює прив’язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції Про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Конвенції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р. Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т.д.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.