Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Природа гипнозу

Дослідники, що вивчають природу гіпнозу, відзначають, що єдиної теорії гіпнозу в даний час не вироблено. Існують лише окремі концепції, в тому або іншому ступені обґрунтовані системи поглядів на механізм цього явища. Розглянемо деякі з них.

Нейродинамічна теорія І. Павлова. Згідно І. Павлову, гіпноз - це частковий сон. Він є проміжним, перехідним станом між неспанням і сном, коли на тлі загальмованих з різним ступенем інтенсивності ділянок головного мозку не спить “сторожовий” пункт в корі великих півкуль, що забезпечує можливість “рапорту” між тим, що гіпнотизується і гіпнотизером.

Розрізняють три фази гіпнотичного стану:

- зрівняльну,

- парадоксальну і

- ультрапарадоксальну.

У зрівняльній фазі сильне роздратування викликає слабку реакцію, а слабке - сильну реакцію. У ультрапарадоксальній фазі реакцію можна отримати за допомогою неадекватного стимулу, тобто такого, на який клітини головного мозку в стані неспання не реагують. Наприклад, звичайний мідний п'ятак при певному навіюванні може викликати опік шкіри.

Парадоксальною фазою І. Павлов, а пізніше К. Платонов пояснили незвичайну силу слова в стані гіпнозу, яке в безсонному стані є слабким подразником.

Відзначимо, що більшість вітчизняних гіпнологів і в наші дні в розумінні природи гіпнозу стоять на фізіологічних павловських позиціях.

У останні десятиліття зазнали зміни багато понять, що стосуються фізіологічної природи сну. І. Павлов розглядав фізіологічний сон як різне коркове гальмування. Він розрізняв пасивний і активний сон, а процес гальмування вважав активним. Останнє припущення ученого геніальне, але воно довгий час не знаходило розвитку в роботах його учнів. Початок нових досліджень, що змінили звичні уявлення про природу сну, поклали роботи австрійського ученого Бергера, а потім канадського дослідника Джаспера, які на початку 30-х років XX ст. зуміли записати електроенцефалограми (ЕЕГ) сну і неспання, які істотно розрізнялися.

У 1949 р. американець Мегу і італієць Моруцци, дратуючи струмом обмежену зону ретикулярної (сітковидної) формації, викликали реакцію пробудження, тобто спостерігали активізуючий вплив ретикулярної формації на кору головного мозку.

Анатомічно ретикулярна формація відома давно; вона тягнеться по довжині стовбура мозку, сполучаючи спинний мозок з корою головного мозку. Функціональне ж призначення цієї ділянки довгий час залишалося неясним. Дослідження, що почалися з дослідів Мегуна і Моруцци, показали, що всі афектні і ефективні шляхи від аналізаторів до відповідних зон кори (специфічний потік імпульсів) йдуть через ретикулярну формацію і віддають їй частину енергії. Виникає новий потік імпульсів, але вже неспецифічний. Впливаючи дифузно на всю кору, цей неспецифічний потік імпульсів має велике біологічне значення, оскільки при сигналі “неблагополуччя” включає весь мозок, а не окрему його ділянку. Надалі з'ясувалося, що ретикулярна формація виконує дві усвідомлені функції: підтримує неспання і викликає сон (цим пояснюються і результати експериментів Бремера).

Сучасні дослідження показали, що в нижньому відділі гіпоталамуса сітковидної субстанції знаходяться апарати, активно організуючі ЕЕГ сну (синхронізуючий апарат Моруцци) і неспання (десинхронізірующий апарат), що синхронізує і десинхронізірующий апарати діють періодично, ритмічно, викликаючи сон або неспання. Виявилось, що робота цих апаратів, як і вся життєдіяльність організму, пов'язана з біологічними ритмами. Поступово з'ясувалося, що і сон може розрізнятися по структурі. Він також має певну синхронність, ритми, які відбиваються на ЕЕГ. Розрізняють сон повільний і швидкий. Фаза швидкого сну (ФШС) займає 25 % нічного сну, повільний сон (ФПС) змінявся швидким - це і є цикл сну.

У здорових людей за ніч проходить 4-6 завершених циклів сну. Фаза швидкого сну якісно відрізняється від ФПС. Не дивлячись на те що по картині ЕЕГ при ФШС сон більш поверхневий, ніж при ФПС, розбудити людину в стані швидкого сну важче, ніж в стані повільного. При ФШС наголошуються сновидіння, зниження м'язового тонусу, збільшення рухів очних яблук, “вегетативна буря”, посилення гормональної активності.

Таким чином, за сучасними поняттями, сон - це активний процес, тісно пов'язаний з функцією кори головного мозку, але в ще більшому ступені - з функцією підкірки, ретикулярної формації.Тому вважати, що сон - це “розлите кіркове гальмування”, це означає не враховувати всіх механізмів його освіти [14].

Перенесення фізіологічних теорій гіпнозу на людину представляє ще більші труднощі при втручанні мови. Слово І. Павлов розглядав як сигнал сигналів - стимул такий же матеріальний, як і будь-який фізичний стимул. Разом з тим І. Павлов підкреслював, що ці два роди стимулів не можна ототожнювати з кількісної точки зору із-за минулого, пережитого людиною. Саме тут, як справедливо відзначає Спегток, виникають утруднення, оскільки павловська школа не приймає до уваги несвідомих нашарувань в афектному житті суб'єкта.

Психоаналітична теорія. З. Фрейд виклав свої погляди на гіпноз в роботі “Психологія мас і аналіз особистості” (1921). Згідно З. Фрейду, гіпноз - це перенесення у сфері несвідомого на особистість гіпнотизера природжених спогадів про племінного вождя, витиснених відносин дітей до батьків(наприклад, сина до батька). Цей феномен перенесення і створює, на думку З. Фрейда, незбориму владу гіпнотизера над тим, що гіпнотизується.

Гіпнотичні взаємини, по З. Фрейдом, мають еротичну основу. “Гіпнотичні відносини, - відзначає З. Фрейд, - полягають в необмеженому любовному самопожертвуванні, за винятком статевого задоволення”.

Ференци (1975) бачив в гіпнозі відродження едіпового комплексу з його любов'ю і страхом. Звідси два типи гіпнозу - “материнський”, заснований на любові, і “батьківський”, такий, що базується на страху.

Шильдер (1938) в основі гіпнозу також бачив феномен перенесення. Згідно Шильдеру, пацієнт, приписуючи гіпнологу всемогутність, тим самим реалізує власні сексуально-інфантильні фантазії.

Штеварт (1969) стверджував, що гіпнотичний стан містить не тільки винагорода інстинктивних потреб, але і складне урівноваження ваблень і захисних тенденцій, в яких значну роль грають недовір'я, ворожість. Автор допускає, що пацієнт в стані гіпнозу знаходиться в амбівалентному положенні щодо гіпнотизера, якого він любить і ненавидить одночасно. Згідно Штеварту, гіпнотичний стан базується на фікції: гіпнотизер, якщо він хоче добитися гіпнотичного трансу, повинен вдавати, що він всемогутній. Але “несвідоме” пацієнта “знає”, що гіпнотизер вдає, і компенсує цю ситуацію відчуттям, що він сам примушує гіпнотизера до цієї фікції і сам контролює гіпнотичну ситуацію.

З. Фрейд говорив, що гіпнотизер поставлений на місце ідеалу “Я”(“Над-Я”) суб'єкта. На відміну від нього Штеварт стверджував, що ідеал “Я” поставлений на місце гіпнотизера, і це “Над-Я ” спроектоване і проконтрольоване суб'єктом в співучасті з гіпнотизером. Таким чином, суб'єкт відчуває себе в більшій мірі звільненим від влади власного “Над-Я ” і може дати волю появі до цих пір пригнічуваних спогадів.

Існує велика кількість концепцій, що намагаються пояснити природу гіпнозу. И. Бернгейм вважав гіпноз однією з форм виразу навіювання і, по суті, ототожнював ці поняття.

Ж. Шарко ідентифікував гіпноз з істеричним неврозом, розглядаючи і те, і інше як хворобливе затьмарення свідомості.

Орне(1959) вважав, що гіпноз - це продукт штучно створеної експериментальної ситуації, яка впливає не тільки на пацієнта, але і на експериментатора. Гіпноз багато в чому можна розглядати як “божевілля на двох”: кожен залучений в гіпнотичні відносини грає роль, яку інший від нього чекає. Пацієнт поводиться так, як ніби він не може чинити опір навіюванню гіпнотизера, а гіпнотизер грає роль всемогутньої особи [31].

В. Бєхтєрєв розглядав гіпноз як штучно викликаний поєднанням рефлексу гальмівного характеру і придушення активного зосередження [4].

Шерток(1982) розцінює гіпноз як “четвертий стан організму” (разом із станом неспання, сну і активністю сновидінь) [31].

А. Свядощ (1982) вважає, що гіпнотичний сон - це стан звуженої свідомості, визванноєдействієм гіпнотизера і що характеризується підвищеною навіюваністю [30].

В. Рожнов розуміє гіпноз як особливий психологічний стан, що виникає під направленою психологічною дією і відрізняється як від сну, так і від неспання. На думку В. Рожнова, гіпноз - це психофізіологічний феномен, при якому постійно наявний синергізм свідомого і несвідомого набуває відомої трансформації в тому сенсі, що їх спільна діяльність дисоціюється і одночасно може бути як усвідомлюваною, так і неусвідомлюваною психічною продукцією. Згідно В. Рожнова, “глибокий гіпноз є якісно певний психофізіологічний стан, що виникає як результат специфічної перебудови роботи мозку на особливий режим. Відмінною рисою гіпнозу як стани є строга, не властива ні сну, ні неспанню винахідливість в засвоєнні інформації.” [25].

Численність і різноманітність теоретичних підходів до природи гіпнозу вже самі по собі свідчать про складність проблеми, ще далекої від вирішення.

3. Суть навіювання

Під навіюванням розуміють різні способи вербальної і невербальної, емоційно забарвленої дії на людину з метою створення у нього певного стану або спонуки до певних дій.

За допомогою навіювання можуть бути викликані різні відчуття, уявлення, емоційні стани, вольові спонуки, зміни соматовегетатівних функцій організму. Слід розрізняти переконання і навіювання як психологічні категорії і гіпноз як особливий стан вищих відділів центральної нервової системи.

Навіювання відрізняється від переконання перш за все тим, що інформація при ньому сприймається без належної критичної обробки. За образним виразом В. Бєхтєрєва, навіювання, на відміну від переконання, входить в свідомість людини не з “парадного ходу, а немов би із заднього крильця, минувши сторожа - критику” [3].

А. Свядощ вважає, що навіювання - це подача інформації, що сприймається без критичної оцінки і відповідним чином впливає на нервово-психічні процеси. В стані гіпнозу до мінімуму знижується верифікація інформації, і тому навіювання набуває особливої “непереборної” сили. Чим нижче верифікація, тим вище навіюваність. Верифікація інформації буває пониженою, а навіюваність підвищеною при певному стані свідомості (просоночний стан, гіпноз), у істероїдних психопатів, алкоголіків, наркоманів. Верифікація інформації зазвичай понижена у дітей, солдатів і спортсменів, звиклих до покори. Навіюваність помітно підвищується при стомленні, в умовах невизначеності або в екстремальних умовах під загрозою небезпеки. Верифікація інформації різко знижується в натовпі і при використанні засобів масової інформації. Антиподом верифікації інформації є сліпа віра. На навіюванні часто заснований вплив батьків на дітей, вчителів - на учнів, начальника - на підлеглих, командира - на солдатів, а також формування громадської думки [30].

Як метод психотерапевтичного лікування навіювання використовується в стані природного сну. В даний час сон розглядається як результат активного функціонування синхронізуючих сомогенних систем головного мозку (Вейн, 1974). Доведена наявність в мозку (гіпоталамусі) не тільки активних апаратів, що підтримують неспання, але і систем, що беруть участь в організації сну. За останні роки змінилися і поглибилися уявлення про фізіологічні механізми сну. Проте, це не означає заперечення нейродинамічної теорії сну, заснованої на працях класиків вітчизняної фізіології А. Ухтомського, І. Павлова, Л. Орбелі і ін.

Розрізняють декілька стадій сну:

- перехід від релаксації до дрімоти;

- дрімота;

- поверхневий сон;

- сон середньої глибини;

- глибокий сон.

У зв'язку з різною глибиною сну можуть виникати різні його фази:

- зрівняльна,

- парадоксальна,

- ультрапарадоксальна,

- наркотична.

Фазові стани під час сну обумовлюють образотворчу чутливість до певних подразників, за допомогою яких можлива підтримка контакту із зовнішнім світом. В результаті утворюються “сторожові” пункти.

Широко відомі приклади наявності таких пунктів під час сну, описані В. Сперанским (“сторожові” тварини), Л. Орбелі (головоногий молюск восьминіг з випущеною під час сну черговою “сторожовою” ногою) і ін.

В стані неспання сила збудження кіркових кліток адекватна силі подразника. Для перехідних (фазових) станів характерна зміна реактивності кліток на дію подразників: при зрівняльній фазі сильні і слабкі подразники викликають рівні по силі реакції; при парадоксальній фазі слабкі подразники викликають сильну реакцію, а сильні - слабку або реакція відсутня взагалі.

При утворенні “сторожового” пункту важливу роль грають зрівняльна і особливо парадоксальна фази.

У сплячої людини або тварини “сторожові” пункти утворюються під впливом подразників, що несуть життєво важливу інформацію, і виникаючих перехідних фаз сну. Навіювання, здійснюване однією особою щодо іншої, називається гетеросугестією, самонавіяння називається аутосугестією.

Навіювання, обумовлене яким-небудь процесом, дією, називається реальним, а навіювання, викликане за допомогою слів, - вербальним. Навіювання, що реалізовується безпосередньо через слово, визначається як пряме. При непрямому навіюванні використовується проміжний подразник, з яким пацієнт і зв'язує отриманий лікувальний ефект. Часто непряме навіювання виявляється ефективнішим прямого. Пояснюється це тим, що при цьому уявлення пацієнта, пов'язані з лікувальним ефектом, зустрічають менший опір.

Навіювання з лікувальною метою може проводитися в безсонному стані, в стані гіпнозу, а також неглибокого природного і наркотичного сну.

Непряме навіювання. Оскільки слово має надзвичайну силу, непряме навіювання як засіб навіювання на психічні і біологічні можливості людини таїть в собі багаті можливості.

Навіювання в стані неспання. Ефективність навіювання залежить від обстановки, в якій проводиться лікування, від зовнішнього вигляду сугестера, його майстерності і артистизму. Чим вище авторитет сугестера, тим меншу критичну оцінку зустрічає його “формула” навіювання. Багато дослідників відзначають, що страх, гнів, екстаз і інші емоційно насичені стани сприяють різкому підвищенню навіюваності і дозволяють здійснювати масове навіювання.

Навіювання в безсонному стані показане при всіх формах неврозів, особливо при істеричному, а також при алкоголізмі, табакокурінні і з метою корекції девіантної (яка відхиляється від соціально прийнятих норм) поведінки. Особливо ефективний цей метод для лікування дітей і осіб з підвищеною навіюваністю.

4. Гіпносугестія

В. Бєхтєрєв (1909) розмежовував такі поняття, як навіювання, навіюваність і гіпноз. Щодо терапевтичних аспектів умовно розрізняють терапію навіюванням (без гіпнозу), терапію за допомогою гіпнозу і терапію навіюванням в стані гіпнозу.

Відомі різні методологічні підходи до лікувального використання навіювання і гіпнозу:

1) гіпнотерапія (Лебединський, 1971 і ін.),

2) гіпнопсихотерапія (Вельвовській і соавт., 1984),

3) навіювання в стані гіпнотичного сну (А. Свядощ, 1982; Б. Карвасарській, 1985),

4) гіпноаналіз, гіпносугестівна терапія (Буль, 1974).

У світовій практиці найширше поширений метод навіювання в гіпнозі. Він заснований на тому факті, що в стані гіпнозу значно знижується верифікація інформації, що поступає, а отже, підвищується навіюваність. Основною умовою ефективного застосування методу навіювання в гіпнозі є уміння лікаря викликати стан гіпнозу і вже на його фоні провести лікувальне навіювання.

Процес лікування умовно ділиться на декілька періодів (етапів):1) підготовчий; 2) гіпнотизація; 3) лікувальне навіювання в стані гіпнозу; 4) дегіпнотізація з постгіпнотичним навіюванням.

Підготовчий період. У підготовчому періоді важлива попередня бесіда з пацієнтом. Необхідно з'ясувати ставлення пацієнта до гіпнозу. Найчастіше уявлення про гіпноз у пацієнта пов'язане з його культурним рівнем. Необхідно пояснити пацієнтові, що гіпноз - це природний стан психіки, який виявляється у людини при засинанні і просинанні. Гіпноз схожий на сон, але це не сон, оскільки в стані гіпнозу зберігається мовний контакт між пацієнтом і психологом. Пацієнт чує, може говорити і відповідає на питання. Але слово психолога, психотерапевта в стані гіпнозу діє на пацієнта з персоною силою, що дозволяє регулювати роботу його центральної нервової системи і внутрішніх органів. Від пацієнта потрібна спокійна пасивність, інше залежить від психотерапевта.

Головне в попередній бесіді - порушити у пацієнта інтерес до лікування, вселити упевненість в успіху. Основна мета такої бесіди - відповідним чином набудувати пацієнта і посилити наступну сугестію в гіпнозі.

Методи і техніка гіпнотизації. Відомо більше 100 методів гіпнотизації [14], з якої в практиці зазвичай застосовують два:

1) метод дії монотонними подразниками, що багато разів повторюються, на різні аналізатори;

2) метод, при якому гіпноз викликається дією сильного раптового подразника (гучний звук, спалах світла) у поєднанні з наказом: “Спати!”

На підставі цих двох методів розроблена безліч варіантів техніки гіпнотизації, детально описаних в роботах вітчизняних і зарубіжних авторів (А. Токарській, 1890; У. Бєхтєрєв, 1911; А. Форель, 1928; Каннабіх, 1929; У. Рожнов, 1954, 1975, 1985; Зеневич, З. Лібіх, 1965; Консторум, 1962; К. Платонов, 1962; Лебединський, 1971; Вольперт, 1972; Буль, 1974; А. Свядощ, 1982 і ін.).

Прикладом методу гіпнотизації є вже згадуваний метод Фаріа (1813), або фасцинація (від лати. fascinare - чарувати). Розглянемо докладніше цей метод.

Лікар знаходиться напроти пацієнта на відстані 30-50 см, декілька підносячись над ним (хворого краще посадити). Пацієнтові пропонується дивитися в очі психотерапевту не моргаючи. Одночасно психотерапевт бере пацієнта за плечі, поволі розгойдує його спереду назад і пильно дивиться в перенісся пацієнта.

Навіювання: “Дивиться мені в очі. Ваш погляд стає важким. Ваші очі втомилися, але не закривайте їх до тих пір, поки можете тримати відкритими. Ваші повіки тяжчають, немов наливаються свинцем. Тяжчає все тіло”.

Слідує коротка пауза. Зазвичай пацієнт не витримує тривалого погляду і починає моргати. Після цього голос психотерапевта стає впевненішим: “Ваші очі моргають, а зараз закриваються, закриваються, закриваються. Ви засинаєте … засинаєте”. Як тільки очі закрилися, психотерапевт кладе на повіки пальці і навіює: “Ваші повіки склеїлися, ви не можете їх відкрити до тих пір, поки я вам не накажу”. Якщо пацієнт не закриває очі, можна без слів опустити його повіки дотиком до шкіри надбрівних дуг або сказати йому: “Закрийте очі”, після чого продовжити вселяти ознаки сонливості.

При всій демонстративності, що здається, і театральності цей метод достатньо ефективний, оскільки заснований на невідомому хворому прийомі: гіпнотизер, вимагаючи від хворого, щоб він дивився йому в очі, сам дивиться в перенісся пацієнта і тим самим менше стомлює свій погляд. Такий метод вимагає від психотерапевта певного тренування. Для цього потрібно щодня фіксувати погляд, прагнучи не моргати протягом декількох хвилин.

Лікувальне навіювання в гіпнозі. Лікувальна ефективність навіювання в гіпнозі не завжди безпосередньо залежить від глибини гіпнотичного трансу. Багато гіпнологів вважають, що для того, щоб отримати хороший психотерапевтичний ефект, потрібно добитися стану сомнамбули. Дійсно, в сомнабулічній фазі гіпнозу навіювання реалізується легко, а отриманий лікувальний ефект в подальшому утримується достатньо стійко. Але досвід показує, що такий же, а іноді і кращий лікувальний ефект дає навіювання у фазі сонливості або навіть в легкій фазі “спокою-відпочинку” (за К. Платоновим). Крім того, навіювання на початковій стадії гіпнозу тренує гіпнабельність хворого і збільшує глибину гіпнозу від сеансу до сеансу. Тому лікувальне навіювання можна і потрібно починати вже на перших і легких стадіях гіпнозу [22].

Розрізняють навіювання загальні і спеціальні.

До загальних відносяться:

1) навіювання, що знімають хворобливі симптоми і викликані ними стани дискомфорту,

2) навіювання, поліпшуючі загальне самопочуття, підвищують тонус, викликають байдужість або навіть амнезію до таких хворобливих станів і травмуючих ситуацій, які вже не можна змінити.

Спеціальні навіювання конкретніші, ніж загальні, і при цьому завжди індивідуалізовані. Зміст навіювання повинен завжди відповідати характеру очікуваного лікувального ефекту [22].

Виводити пацієнта з гіпнотичного стану зазвичай неважко, але це слід робити не поспішаючи. І. Вельвоський (1985) рекомендує наступні етапи дегіпнотізації:

1) закріплення позитивних елементів на гіпнотичний на наступний період;

2) навіювання підвищення гіпнабельності на подальших сеансах;

3) відключення пацієнта від прихильності до гіпнопсихотерапії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія розвитку вчення про гіпноз і навіювання	\|	Протипоказанням для гіпносугестії є психози, перш за все шизофренія. Не слід застосовувати гіпносугестію до людей з інфарктом міокарда і гострим порушенням мозгового кровообігу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.