Загальна характеристика Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод - це є міжнародна угода, завдяки якій держави - члени Ради Європи намагаються забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, окремі права людини та основні свободи.

Вона була учинена в Римі 4 листопада 1950 року та вступила в силу в 1953 році англійською і французькою мовами, обидва тексти Конвенції є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи.

Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Як вже зазначалось раніше після її ухвалення було створено два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему.

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Список прав, які гарантуються Конвенкцією, був розширений додатковими протоколами. На даний час Конвенція доповнена Протоколами №1, №2, №4, №6, №7, №9, №10, №11, №12, №13, №14.

Конвенція та протоколи до неї гарантують:

• право на життя, свободу та особисту недоторканість;

• право на справедливий судовий розгляд під час здійснення цивільного та кримінального судочинства;

• право на вільні вибори;

• свободу думки, совісті і віросповідання;

• свободу вираження поглядів (зокрема, свободу засобів масової інформації);

• право власності.

Конвенція та протоколи до неї забороняють:

• катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

• смертну кару;

• дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції;

• вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є;

• колективне вислання іноземців.

Україна прийняла Конвенцію 17 липня 1997 року, чинності вона набула у вересні того ж року.

Загальним правилом для держав - членів Ради Європи, які ратифікували Європейську конвенкцію, є те, що її положення стали складовою внутрішнього права, і, відповідно, мають пряму дію, що отримало підтвердження у рішеннях органів конституційної юрисдикції держав-членів.

Розробка і прийняття Конвенції стали одним із заходів, спрямованих на забезпечення соціального та економічного розвитку європейських держав після Другої світової війни. Конвенція замислювалась її авторами як «бастіон проти комунізму», засіб подолання важких наслідків нацистських режимів та інструмент недопущення масового порушення прав людини у майбутньому з особливою роллю Суду як частини контрольного механізму Конвенції. Крім того, Суд виконує, по суті, функцію найвищої інстанції щодо тлумачення Конвенції.

Саме завдяки розвиненій судовій практиці і прогресивним підходам Суду Конвенція стала «конституційним документом європейського публічного порядку» та «перлиною Ради Європи».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.