Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Тема: Припинення і перехід прав на землю.

План:

1.Підстави припинення права власності і користування земельною ділянкою.    
2.Добровільна відмова від права власності та права постійного користування земельною ділянкою.
3.Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку.
4. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства
5.Припинення права власності на земельну ділянку особи, особі якій земельна ділянка не може належати на праві власності.
6.Викуп земельних ділянок для суспіль них потреб.
7.Примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності. Конфіскація земельних ділянок.
8.Порядок вилучення земельних ділянок та особливо цінних земель.
9.Порядок погодження питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

 

1. Інститут припинення прав на землю є традиційно сталим у зе­мельному праві. Він завжди становив особливий інтерес з погляду забезпечення законності в земельних відносинах, реалізації прав на землю та виконання земельно-правових обов'язків. У чинному зе­мельному законі збережена більшість колишніх підстав припинен­ня прав на землю і поряд з ними передбачені нові підстави. Тому їх розгляд у контексті сучасного законодавчого закріплення є не­обхідним для пізнання механізму реалізації земельних прав та обов'язків.

Оскільки земельний закон передбачає можливість використан­ня земельних ділянок головним чином на підставі права власності, а також обмеженого права постійного користування ними на без­строковій основі та тимчасового на умовах оренди, включаючи концесійну діяльність, природно, що розгляду підлягають підстави, умови і порядок припинення саме цих прав. Вони є суб’єктивними правами власників землі та землекористувачів, яким властиві усі ознаки цих прав.

Водночас підставам припинення прав на землю притаманні спе­цифічні ознаки, які обумовлені видами суб’єктивних прав, що підлягають припиненню. Відрізняються, наприклад, підстави при­пинення права власності на землю від підстав припинення права користування земельними ділянками. Проте загальним критерієм, що поєднує їх у єдиний правовий інститут, є те, що вони спрямо­вані на припинення прав на землю.



Интернет реклама УБС

Згідно зі ст. 140 ЗК підставами припинення права власності на земельну ділянку є: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника за відсутності спадкоємця; відчу­ження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стяг­нення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; її конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадян­ства у встановлений строк у випадках, визначених земельним за­коном.

Наведений перелік є загальним для всіх власників землі. Він охоплює фізичних та юридичних осіб, територіальні громади, дер­жавних та недержавних суб’єктів права земельної власності. Так, передача земель державної власності у комунальну чи земель дер­жавної або комунальної власності у приватну власність громадянам у порядку приватизації земельних ділянок, придбання їх у власність за давністю користування (набувальною давністю) та інші способи передачі земельних ділянок цілком обґрунтовано належать до підстав набуття права власності на землю. Проте одночасно во­ни є підставами для припинення цього права у відповідних суб’єктів, що підпадають під таку передбачену законом підставу, як відчуження земельної ділянки за рішенням власника, оскільки за­кон не пов’язує його здійснення з платністю або безоплатністю.

Законодавчі формулювання підстав припинення права влас­ності на землю мають певну універсальність та охоплюють досить широке коло дій власників земельних ділянок і кореспондуючих їм осіб. Так, добровільна відмова власника від права на земельну ділянку зумовлює необхідність вчинення конкретних юридично значущих дій з боку відмовоодержувача. Проте найбільш суттєвим у законодавчому визначенні підстав припинення права власності на землю є їх вичерпне закріплення, яке не підлягає розширенню. Це означає, що іншими законодавчими актами та підзаконними нормами не можуть бути передбачені інші підстави припинення права власності на земельні ділянки.

Теоретично можна допустити настання й інших підстав припи­нення права власності на земельну ділянку. Це може мати місце, наприклад, при „зникненні” земельної ділянки в результаті дії стихійних сил природи або ліквідації юридичної особи приватної форми власності без звернення стягнення на земельну ділянку кре­диторами. Але ймовірність настання таких підстав настільки неве­лика, що законодавець не надає їм юридичного значення.

Підстави припинення права власності на земельну ділянку можна групувати за різними критеріями. Вдалою треба визнати класифікацію А. П. Гетьмана. Він виділяє добровільне припинен­ня права власності на земельну ділянку без її примусового вилу­чення, наприклад, при відчуженні ділянки за рішенням власника, у разі добровільної відмови останнього від права власності на неї або його смерті за відсутності спадкоємця; вилучення ділянки без згоди її власника за наявності його провини, наприклад, при звер­ненні стягнення на ділянку на вимогу кредитора або при їїконфіскації за рішенням суду; вилучення ділянки без згоди її влас­ника за відсутності його провини, наприклад, при відчуженні ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб чи, навпаки, при невідчуженні земельної ділянки іноземними суб’єктами права протягом встановленого строку у випадках, пе­редбачених ЗК. Безперечно, підстави припинення права власності на земельну ділянку можуть бути згруповані й за іншими кри­теріями, наприклад, за способами припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю, за вимогами до при­пинення права власності на земельну ділянку фізичних та юридич­них осіб, за ознаками припинення права індивідуальної та спільної земельної власності тощо.

Дещо інші підстави передбачені для припинення права корис­тування земельною ділянкою. Так, відповідно до ст. 141 ЗК таки­ми підставами є: згідно статті 141. Підстави припинення права користування земельною ділянкою

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати;

е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;

є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Як бачимо, деякі з перелічених підстав припинення права кори­стування земельною ділянкою схожі з підставами припинення пра­ва власності на землю. До них належать, наприклад, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою та її вилучен­ня у випадках, передбачених земельним законом. Але умови і по­рядок їх застосування є різними. Крім того, незважаючи на імпе­ративний зміст та вичерпну структуру наведеної норми, у земель­ному законодавстві можна віднайти й інші підстави припинення права землекористування. Такі підстави, наприклад, передбачені ст. 31 Закону "Про оренду землі". Серед них можна виділити прид­бання орендованої земельної ділянки у власність, смерть орендаря або його засудження до позбавлення волі за відсутності інших осіб, здатних виконувати умови договору оренди, ліквідація юридичної особи, що орендує земельну ділянку, тощо.

Однак, головна відмінність наведеної земельно-правової норми від попередньої полягає в тому, що такі підстави, як використання землі способами, що суперечать екологічним вимогам, не за її цільовим призначенням, а також систематична несплата земельно­го податку, віднесені законодавцем до підстав припинення права землекористування. Отже, вони не можуть бути підставами припи­нення права власності на землю. Хоч це й не означає, що власни­ки земельних ділянок, які вчинили зазначені правопорушення, звільняються від застосування до них правових засобів впливу.

Відображенням останніх є не тільки заходи юридичної відповідаль­ності, а й окремі види припинення права земельної власності та права землекористування.

Таким чином, усі підстави припинення прав на землю можна поділити на загальні, які властиві припиненню права власності та права землекористування, на підстави, притаманні лише припи­ненню права власності на землю, і підстави, властиві лише припи­ненню права користування земельною ділянкою. Таке закріплення зазначених підстав передбачене у ЗК, щоправда, в дещо іншій послідовності. Проте їх подальший розгляд у запропонованій послідовності є більш виправданим.

2. Добровільний порядок припинення прав на землю має певне поши­рення на практиці, у зв'язку з чим він дістав відповідну регламен­тацію в земельному законі. Серед добровільних способів припи­нення прав на землю особливе місце посідає добровільна відмова від використання земельної ділянки на відповідній правовій основі. Добровільна відмова від права власності на землю або права кори­стування земельною ділянкою являє собою вільне волевиявлення власника чи землекористувача, спрямоване на припинення належ­ного йому суб'єктивного права подальшого використання земель­ної ділянки на правових підставах, передбачених земельним зако­нодавством. З цього випливає, що ця відмова як спосіб припинен­ня прав на землю не є самочинним залишенням земельної ділян­ки. Для її реалізації передбачені відповідні правові вимоги, недо­держання яких може кваліфікуватися як правопорушення. Крім то­го, відмова повинна бути прийнята відмовоодержувачем і дістати відповідне правове оформлення.

Незважаючи на спільність добровільної відмови від права власності на земельну ділянку та права землекористування, їх тре­ба розрізняти. Так, зі змісту ст. 142 ЗК випливає, що добровільна відмова від права власності на земельну ділянку може здійснюва­тися лише на користь держави або територіальної громади. Отже, в ній йдеться про відмову від права приватної власності на зе­мельну ділянку, яка передається у державну або комунальну власність. Припинення права власності на землю на підставі добровільної відмови від земельної ділянки здійснюється за заявою її власника до відповідного органу виконавчої влади або місцевого самовряду­вання. У разі згоди такого органу прийняти заяву він укладає з власником угоду про передачу права власності, яка підлягає но­таріальному посвідченню.

Із зазначеного вище випливає, що добровільне волевиявлення власника земельної ділянки потребує такого ж волевиявлення з бо­ку державного органу або органу місцевого самоврядування. Проте норми земельного закону не передбачають можливих наслідків не­прийняття добровільної відмови від права власності на землю зазна­ченими органами. Уявляється, що у таких випадках „згідно з поло­женням ч. З ст. 13 Конституції про те, що власність зобов'язує, пра­во власності на землю має бути збережене за колишнім власником.

Припинення права постійного користування земельною ділян­кою у порядку добровільної відмови від неї також може мати місце при поданні заяви володарем відповідного суб'єктивного права. Та­ка заява подається землекористувачем власнику земельної ділянки, оскільки у такому разі особа останнього відома. На підставі заяви власник приймає рішення про припинення права користування зе­мельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації прав на землю та земельних ділянок.

Наведені положення охоплюють добровільне припинення права постійного користування земельною ділянкою і не поширюються на добровільну відмову від тимчасового землекористування, здійснюваного на орендних умовах, у тому числі концесійну діяльність. Умови дострокової добровільної відмови від подальшо­го використання земельної ділянки передбачаються в договорі оренди землі або у концесійному договорі . Вони можуть зазда­легідь визнаватися сторонами як обставини, що спричиняють розірвання договорів.

Відчуження земельної ділянки за рішенням її власника також можна віднести до добровільного порядку припинення права влас­ності на землю. Воно може здійснюватися самим власником або його представником. Проте право ухвалення рішення про припи­нення права власності на земельну ділянку належить лише власни­ку або уповноваженому ним суб’єкту права. Способи реалізації права на відчуження ділянки у таких випадках залежать від волеви­явлення її власника.

Серед різноманітних способів реалізації припинення права власності на землю за рішенням її власника можна виділити зе­мельно-правові способи, наприклад, передачу земельних ділянок, що знаходяться у державній або комунальній власності у приватну власність громадянам; цивільно-правові, які передбачають, наприклад, припинення зазначеного права шляхом укладання договорів купівлі-продажу, міни або дарування; адміністративно-правові спо­соби, наприклад, передачу ділянок державної власності у кому­нальну або навпаки. Варто підкреслити, що такі способи мають „подвійну” правову властивість: для володаря суб’єктивного права власності на землю вони є підставою його припинення, а для на­бувача — підставою виникнення такого права. При цьому закон передбачає як безоплатне, так й оплатне відчуження земельних ділянок, а отже, й права власності на них.

Добровільне припинення права власності на землю може мати місце у разі викупу земельної ділянки з мотивів суспільної не­обхідності та для суспільних потреб, якщо її власник дає на це зго­ду. Таке припинення права власності притаманне й відчуженню ділянки іноземними громадянами та особами без громадянства протягом встановленого для цього строку. Воно може здійснюва­тися на підставі цивільно-правових угод. Якщо відповідні умови з тих чи інших причин у добровільному порядку не реалізовані, пе­редбачається примусове припинення права власності на земельну ділянку.

3. Примусовий порядок припинення прав на землю закріплено в єдиній нормі земельного закону, що охоплює припинення як права власності на землю, так і права користування земельною ділянкою. В інших нормах детально регламентуються особливості умов їх ре­алізації стосовно до кожного способу припинення права земельної власності та права землекористування. Але оскільки примусове припинення зазначених суб'єктивних прав на землю здійснюється не з волі її власників або землекористувачів, загальним для приму­сових підстав, які припиняють право власності на землю та право землекористування, є судовий порядок їх застосування.

Диференційований підхід до розгляду змісту ст. 143 ЗК дозволяє виділити підстави примусового припинення права власності на зем­лю і права землекористування. Примусовими підставами припинен­ня права власності на земельну ділянку, що реалізуються у судово­му порядку, є: невідчуження земельної ділянки іноземними особа­ми та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законом; викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусове звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язання­ми її власника; конфіскація земельної ділянки. Причому треба за­значити, що, якщо у перших двох випадках примусове припинення права земельної власності може здійснюватися у порядку цивільно­го судочинства без надання доказів провини власника, то у двох ос­танніх — у порядку як цивільного, так і кримінального судочинст­ва і з обов'язковим наданням доказів провини власника землі.

Примусове припинення права користування земельною ділян­кою в судовому порядку може мати місце у двох випадках. Відповідно до ст. 143 ЗК воно здійснюється у разі використання зе­мельної ділянки не за цільовим призначенням та у разі її викорис­тання з порушенням екологічних вимог (якщо допущені порушен­ня не усунені своєчасно). Закон не пов'язує зазначені випадки з ви­дами або строками примусового припинення права землекористу­вання, що дозволяє говорити про їх поширення як на постійне, так й на тимчасове користування ділянками.

Припинення права власності на землю в силу вимог закону перед­бачено ст. 145 ЗК, у якій зазначається, що якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка відповідно до зе­мельного закону не може знаходитись в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту пере­ходу такого права. Такими особами є, наприклад, іноземні грома­дяни та особи без громадянства, яким не можуть належати на праві власності землі сільськогосподарського призначення. Якщо ж такі земельні ділянки все ж таки стають їх власністю, наприклад, у разі прийняття спадщини, вони підлягають відчуженню. Таким чином, закон передбачає можливість добровільного відчуження ділянки її власником протягом року.

Якщо земельна ділянка зазначеними особами протягом вста­новленого строку не відчужена, вона підлягає примусовому відчу­женню за рішенням суду. У земельному законі не зазначені причи­ни невідчуження ділянки протягом встановленого строку. Вони можуть бути пов'язані з неможливістю відчуження ділянки або з небажанням власника здійснити його, що у кінцевому підсумку не має правового значення. Право власності на землю припиняється у таких випадках в силу вимог закону.

Однак земельний закон не визначає, кому належить право по­дання до суду позову та у чиїх інтересах він має подаватись, чи є припинення права земельної власності за цією підставою оплатним, а також не дає відповіді на деякі інші питання, що можуть ви­никати при його реалізації. Водночас особі, яка позбавлена права власності на зазначену земельну ділянку, надається право її вико­ристання на орендних умовах. Таке право колишнього власника землі закріплене у ч. З ст. 145 ЗК. Проте її зміст не дозволяє гово­рити про переважне право таких осіб на оренду вилученої земель­ної ділянки.

4. Загальні підстави припинення права користування ділянкою у зв’язку з порушенням земельного законодавства не передбачають примусовості. Проте вона передбачена ст. 144 ЗК. Більше того, у за­значеній нормі визначено порядок припинення цього права, що складається з декількох стадій. Вони реалізуються за допомогою за­стосування адміністративних заходів, які передують судовому розгля­ду питання про примусове припинення права землекористування.

Згідно зі ст. 144 ЗК у разі виявлення порушення земельного за­конодавства державний інспектор по використанню та охороні зе­мель складає протокол про порушення та видає особі, яка допус­тила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа яка допустила порушення, не виконала протягом за­значеного строку вказівки інспектора щодо припинення порушен­ня, він відповідно до закону накладає на неї адміністративне стяг­нення та повторно видає вказівку про припинення правопорушен­ня чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор звертається до відповідного ор­гану виконавчої влади або місцевого самоврядування з клопотан­ням про припинення права користування земельною ділянкою. Рішення цього органу може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Згідностатті144. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства

1. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля складають протокол про порушення та видають особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля відповідно до закону накладають на таку особу адміністративне стягнення та повторно видають вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля звертаються до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

3. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

5.Згідностатті145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності

1. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.

2. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

3. Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду.

 

6. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб передбачений ст. 146 ЗК. У ній визначені земельні ділянки, що підлягають вику­пу, суб'єкти, які здійснюють його, цілі використання ділянок, які викуповуються, умови та порядок здійснення викупу тощо. Зокре­ма, викупу підлягають ділянки, які знаходяться у приватній влас­ності громадян та юридичних осіб. Викуп здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування згідно з їх повнова­женнями.

Органи державної влади та місцевого самоврядування мають право викупу земельних ділянок для таких суспільних потреб: під їх будівлі та споруди; під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-за­повідного та іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної й енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеро­портів, нафтових та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Даний переяік є вичерп­ним і не підлягає розширенню на підставі рішень органів виконав­чої влади та міоцевого самоврядування.

У земельному законі визначено й порядок викупу земельних ділянок для суспільних потреб. Відповідно до нього власник зе­мельної ділянки не пізніше ніж за рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Оскільки цей строк встановлено законом, він не може бу­ти скорочений за рішенням органу, який має намір здійснити ви­куп земельної ділянки.

Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. При цьому між власником та органом, який викуповує ділянку, ук­ладається договір, що свідчить про добровільне припинення права власності на землю. Однак ст. 146 ЗК не визначає подальшої про­цедури здійснення викупу у разі відмови власника земельної ділянки в її відчуженні. Така відмова веде до застосування поло­ження ст. 143 земельного закону, що передбачає можливість при­мусового викупу ділянки у судовому порядку.

Важливою умовою викупу земельних ділянок для суспільних потреб є визначення їх вартості. Вона встановлюється згідно з грошовою та експертною оцінками земель, які провадяться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Нині діють Методика грошової оцінки земель сільськогосподарсько­го призначення та населених пунктів (тимчасова), затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213 та Методика експертної грошової оцінки земельних діля­нок, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Крім того, наказом Держкомзему від 8 липня 1999 р. № 72 затверджено Порядок проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення.

Оцінка земельної ділянки, що викуповується, залежить від ка­тегорії землі, місця розташування ділянки та багатьох інших фак­торів. Якщо власник землі не згодний з її викупною вартістю, пи­тання вирішується у судовому порядку. Отже, предметом судового розгляду може бути не тільки відмова власника дати згоду на відчу­ження ділянки для суспільних потреб, а й його незгода з її оцінкою.

 

7. Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності є

новою підставою припинення права власності на землю.

Згідно статті 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку
Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
б) не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

 

Згідно статті147. Примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності

Підстави та порядок примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності визначаються законом.

За деякими ознаками воно схоже з примусовим викупом земельної ділянки для суспільних потреб. Це дістає вияв у на­лежності відчужуваних земельних ділянок громадянам або юри­дичним особам, у здійсненні відчуження за умови повного відшкодування їх вартості тощо. Однак такому відчуженню пе­редує запровадження воєнного або надзвичайного стану. Це відрізняє його від інших підстав припинення права власності на землю. Воєнний стан являє собою особливе становище, яке запрова­джується на усій території нашої країни або в її окремих місцево­стях у разі оголошення війни, збройної агресії, загрози військово­го нападу або небезпеки державній незалежності України. Відповідно до п. 20 ст. 106 Конституції він запроваджується Пре­зидентом України як захід суспільної необхідності. Отже, при за­провадженні такого стану земельні ділянки фізичних та юридич­них осіб можуть бути відчужені або вилучені в суспільних та дер­жавних інтересах.

Надзвичайний стан згідно із зазначеною конституційною нор­мою також може запроваджуватись на всій території країни або в її окремих місцевостях за рішенням глави держави, але з наступ­ним затвердженням цього рішення Верховною Радою України. Широке визначення надзвичайного стану міститься в Законі Ук­раїни від 16 березня 2000 р. "Про правовий режим надзвичайного стану"'. Стисло можна сказати, що це особливий правовий режим, що може тимчасово запроваджуватися при виникненні надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру не нижче за­гальнодержавного рівня, за якого допускаються тимчасові (з виз­наченням строку дії) обмеження конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина, а також прав і законних інтересів юридич­них осіб.

Офіційне визначення надзвичайного стану охоплює також сфе­ру дії Закону України від 8 червня 2000 р. "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" і Закону України від 13 липня 2000 р. "Про зону над­звичайної екологічної ситуації", в яких підкреслюється тимчасовий характер вжиття відповідних заходів на окремих територіях та об'єктах. Тому не можна визнати виправданим й обґрунтованим припинення безстрокового права власності на землю з мотивів суспільної необхідності у разі запровадження тимчасового надзви­чайного стану.

Не менш сумнівним є порядок відчуження або вилучення зе­мельних ділянок фізичних та юридичних осіб в умовах воєнного або надзвичайного стану, охоплюваний загальним формулюванням „у порядку, встановленому законом”, яке відповідає положенням ст. 41 Конституції. Проте відповідно до ст. 143 ЗК відчуження або вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності здійснюється у судовому порядку. Тому виникають сумніви щодо реальної гарантованості такого порядку припинення права влас­ності на землю в умовах воєнного або надзвичайного стану. Уяв­ляється, що змісту поняття „примусове відчуження земель з мо­тивів суспільної необхідності” більше відповідає їх тимчасове вилу­чення, здійснюване в адміністративному порядку. Це обумовлено адміністративним порядком запровадження воєнного або надзви­чайного стану.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі запро­вадження воєнного або надзвичайного стану має місце за умови повного відшкодування її вартості. Ця умова також відтворює кон­ституційне положення і є досягненням земельного законодавства. Проте її закріплення, не кажучи вже про реальне здійснення, на­приклад, в умовах воєнного стану, викликає негативне сприйняття з погляду норм моралі. Інша справа, компенсація збитків власни­кам земельних ділянок, наприклад тих, що є результатом надзви­чайних ситуацій природного та техногенного характеру і підляга­ють відшкодуванню згідно з постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 19 квітня 1993 р. № 284 „Про Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам”.

Після припинення дії обставин надзвичайного стану, у зв’язку з якими було здійснено примусове відчуження земельної ділянки, особа, у якої вона була вилучена, має право вимагати повернен­ня цієї ділянки. Наведене положення земельного закону побічно підтверджує висновок про тимчасовий характер примусового ви­лучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. У разі неможливості повернення власнику примусово відчуженої зе­мельної ділянки за його бажанням йому може надаватись інша ділянка.

Конфіскація земельної ділянки як підстава примусового припи­нення права власності на землю вперше передбачена у земельному законодавстві. Згідно статті148. Конфіска-ція земельної ділянки

Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Згідно статті148-1. Перехід права власності на земельні ділянки, що перебувають у користуванні
1. До особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов’язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. 2. У разі переходу права власності на земельну ділянку, що перебуває у постійному користуванні, від держави до територіальної громади або від територіальної громади до держави до набувача земельної ділянки переходять права та обов’язки власника земельної ділянки за правовідносинами постійного користування нею. 3. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов’язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки;
найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім’я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника;
місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси;
платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку. Повідомлення про перехід права власності від держави до територіальної громади або навпаки підлягає опублікуванню у друкованих засобах масової інформації місцевої сфери розповсюдження із зазначенням кадастрового номера, місця розташування та площі земельної ділянки. 4. За згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки. 5. Вимоги цієї статті поширюються на випадки переходу повноважень від одного органу державної влади до іншого при розпорядженні земельними ділянками державної власності, які перебувають у їх постійному користуванні.

Відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду. Незва­жаючи на те, що земля у строго економіко-правовому розумінні не є майном, згідно зі ст. 148 ЗК земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та по­рядку, встановлених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Вона може застосовуватися як додаткове покарання за вчинення тяжких або особливо тяжких корисливих злочинів. Оскільки засто­сувати кримінальне покарання можна лише до фізичних осіб, конфіскації підлягають земельні ділянки, що знаходяться в їх при­ватній власності.

Деякі особливості притаманні застосуванню кримінально-пра­вової конфіскації об'єктів спільної власності. Так, якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме, або перелічити предмети, що конфіскуються. З цього випливає, що при конфіскації земельної ділянки, яка знаходиться у спільній ча­стковій власності громадян, необхідне виділення, а під час конфіскації ділянки, яка знаходиться у їх спільній сумісній влас­ності, — визначення і виділення частки ділянки, що належить за­судженій особі та підлягає конфіскації. Земельні ділянки, що належать на праві приватної власності фізичним особам, можна об'єднувати й використовувати для підприємницької діяльності у різних організаційно-правових фор­мах. Виявом цього, наприклад, є об'єднання громадянами своїх зе­мельних ділянок для ведення фермерського господарства, передба­ченого ст. 31 ЗК; передача членами сільськогосподарського коопе­ративу згідно зі ст. 20 Закону „Про сільськогосподарську коопе­рацію” належних їм ділянок кооперативу як пайовий внесок тощо. При конфіскації таких ділянок вони підлягають виділенню зі скла­ду об’єднаних земельних масивів.

Треба звернути увагу на те, що у Переліку майна, яке не підля­гає конфіскації за судовим вироком, затвердженому постановою Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984 р., збережено положення про заборону звернення стягнення на пайові внески кооператив­них організацій, крім дачно-будівельних кооперативів. Отже, зе­мельні ділянки, передані членами сільськогосподарського коопера­тиву останньому в користування як пайові внески, не підлягають конфіскації.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в його Особливій частині. Оскільки КК приймався раніше ЗК, конфіскація земельної ділянки як додаткове покарання не діста­ла в ньому закріплення. Незважаючи на закріплення конфіскації як підстави припинення права приватної власності на землю у ЗК, її не можна застосовувати за аналогією закону. Тому не­обхідно внести відповідні зміни та доповнення до КК. Конфіскація як підстава припинення права власності передба­чена й у КпАП. Так, відповідно до ст. 29 КпАП конфіскація пред­мета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у його примусовому безоплатному оберненні у власність держави за рішенням суду. Та­ким чином, адміністративно-правова конфіскація також здійснюється в судовому порядку.

Конфіскації можуть підлягати лише предмети і об'єкти, які є у приватній власності правопорушника. При цьому згідно зі ст. 25 КпАП вона може застосовуватись як основне і як додаткове ад­міністративне стягнення. У КпАП передбачені адміністративні стягнення за різні правопорушення, у тому числі за правопорушен­ня в галузі земельного законодавства. Але жодна з його статей не передбачає конфіскації земельної ділянки як основне або додаткове стягнення. Тому здійснення адміністративно-правової кон­фіскації земельної ділянки на практиці також є проблематичним.

 

8. Припинення права власності на особливо цінні землі становить особливий інтерес у зв'язку з тим, що при цьому має місце припи­нення права державної або комунальної власності на землю. Це пе­редбачено ст. 150 ЗК, практична цінність якої полягає у тому, що в ній закріплено перелік особливо цінних земель. Такі землі є за­собом сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Тому їх вилучення для несільськогосподарських потреб не допус­кається, за винятком випадків, визначених законом.

Земельні ділянки особливо цінних земель, що знаходяться у державній або комунальній власності, можуть вилучатися або ви­куплятися для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушуваль­них і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердло­вин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за поста­новою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про їх вилучення чи викуп погод­жується Верховною Радою України. Після викупу зазначених діля­нок підприємствами, установами та організаціями, а також грома­дянами право державної або комунальної власності на них припи­няється.

Однак може мати місце й таке становище, коли особливо цінні землі, що знаходяться у власності фізичних або юридичних осіб, викуповуються у державну чи комунальну власність. Погодження матеріалів вилучення або викупу земельних ділянок цих земель провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ра­ди Автономної Республіки Крим, обласної, Київської та Севасто­польської міських рад. Компетенція зазначених органів у галузі ви­лучення або викупу особливо цінних земель кореспондується з їх правомочностями, пов'язаними з вилученням та викупом земель­них ділянок, що передбачено у другій і третій главах ЗК.

Згідно статті 150. Особливо цінні землі та порядок припинення прав на них 1. До особливо цінних земель відносяться: а) у складі земель сільськогосподарського призначення: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені ґрунти та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерново-буроземні глибокі і середньо глибокі ґрунти; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму, дернові глибокі ґрунти Закарпаття; б) торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; в) землі, надані в постійне користування НВАО "Масандра" та підприємствам, що входять до його складу; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; г) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землі історико-культурного призначення. 2. Припинення права постійного користування земельними ділянками особливо цінних земель, визначених у пунктах "в" і "г" частини першої цієї статті, з підстави добровільної відмови від користування ними або шляхом їх вилучення здійснюється за погодженням з Верховною Радою України.

3. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

 

 

9. Згідно статті151. Порядок погодження питань, пов'язаних з викупом земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності

1. Юридичні особи, зацікавлені у викупі земельних ділянок, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності, зобов'язані до початку проведення проектних робіт погодити з власниками землі, крім викупу земельних ділянок з підстав, що допускають можливість їх примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності, і органами державної влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її викупу з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об'єктів та умови проживання населення і охорону довкілля.

2. Погодження матеріалів місць розташування об'єктів на особливо цінних землях, а також земельних ділянок для розміщення та обслуговування будівель і споруд дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій провадиться Верховною Радою України.

3. Погодження питань, пов'язаних з викупом земельних ділянок, крім тих, що передбачені частиною другою цієї статті, провадиться відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, міськими, селищними, сільськими радами згідно з їх повноваженнями щодо викупу цих ділянок.

4. У разі викупу земельних ділянок під об'єкти містобудування, розміщення яких визначено містобудівною або землевпорядною документацією (генеральні плани населених пунктів, проекти детального планування, інша містобудівна документація, техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проекти землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів тощо), погодження місця розташування об'єкта не проводиться.

5. Юридичні особи, зацікавлені у викупі земельних ділянок, звертаються з клопотанням про погодження місця розташування об'єкта до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації. Клопотання щодо погодження місця розташування об'єкта за рахунок земель, викуп яких провадиться Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, подається відповідно до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

6. До клопотання додаються:

а) обґрунтування необхідності викупу та/або відведення земельної ділянки;

б) зазначене на відповідному графічному матеріалі бажане місце розташування об'єкта з орієнтовними розмірами земельної ділянки;

в) нотаріально засвідчена письмова згода землевласника (землекористувача) на викуп земельної ділянки (її частини) (крім викупу земельної ділянки (її частини) з підстав, що допускають можливість її примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності) із зазначенням розмірів передбаченої для викупу земельної ділянки та умов її викупу;

г) копія установчих документів.

7. Типова форма клопотання про погодження місця розташування об'єкта затверджується Кабінетом Міністрів України.

8. Відповідний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування згідно із своїми повноваженнями у тижневий строк з дня реєстрації клопотання направляє:
оригінал клопотання з додатками до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за місцем розташування земельної ділянки;
копію клопотання та додатків до нього до структурного підрозділу районної державної адміністрації у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, - до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, - до органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури. Органи, зазначені в абзацах другому і третьому цієї частини, протягом десяти днів з дня одержання клопотання надають відповідному органу виконавчої влади, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування висновок про погодження місця розташування об’єкта або про відмову в такому погодженні.9. Якщо викуп земельних ділянок провадиться за погодженням з Верховною Радою України, відповідні органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування готують свої висновки і подають матеріали погодження місця розташування об'єкта до Кабінету Міністрів України, який розглядає ці матеріали і подає їх до Верховної Ради України для прийняття відповідного рішення.

10. Якщо викуп земельних ділянок здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, матеріали погодження місця розташування об'єкта подаються до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, яка розглядає ці матеріали і в місячний строк подає свої пропозиції до Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

11. Після отримання висновків, зазначених у частині восьмій цієї статті, про погодження місця розташування об'єкта та рішення Верховної Ради України (у разі необхідності) відповідний орган державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування згідно із своїми повноваженнями у двотижневий строк розглядає матеріали погодження місця розташування об'єкта та надає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивоване рішення про відмову.

12. Спори, пов’язані з погодженням місць розташування об’єктів, вирішуються в судовому порядку.

На головну

презентація

Заняття №16

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.