Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Лібералізм і неолібералізм

ХІХ - початку ХХ ст.

ЛЕКЦІЯ №4. Плюралізм західноєвропейської політичної думки

1. Лібералізм і неолібералізм

2. Консерватизм і неоконсерватизм

3. Ліві та лівоцентристські ідеологічні доктрини

4. Екстремістські політико-ідеологічні доктрини

Політика як практична діяльність завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей.

Зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. Ідеї і погляди партій та інших політичних сил стають ідейно-політичними доктринами (від лат. dосtгіnа) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.

Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються: 1) організації економічної та інших сфер суспільного життя, 2) місця і ролі держави в суспільстві; 3) взаємодії особи, суспільства й держави; 4) шляхів та засобів суспільних перетворень; 5) досягнення політичних цілей.

Відповідно можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктрини: 1) лібералізм; 2) консерватизм; 3) комунізм; 4) соціал-демократизм.

Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку. Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767−1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи політична свобода вже не має колишнього значення.

Для них свобода − це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.

Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав 1) громадську думку, зосереджену в парламенті, 2) поділ і рівновагу гілок влади.

Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку. Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. В державі має існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними і узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади забезпечує у суспільстві свободу.

Співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805−1859) − історик, соціолог і політичний діяч − "Про демократію в Америці" (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Досягнення рівності (рівність суспільного становища індивідів) не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню балансу рівності і свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади.

Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні

· представницька форма правління;

· поділ влади;

· місцеве самоврядування;

· забезпечення свободи друку;

· забезпечення свободи совісті;

· забезпечення незалежності суддів;

· створення суду присяжних.

Противагу розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. Тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття. Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.

Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748−1832), яке дістало назву "утилітаризм" (від лат. utilitas − користь, вигода) - "Фрагменти про владу" (1776) і "Принципи законодавства" (1789)

І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. В центрі уваги І. Бентама перебували інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою − найбільше щастя найбільшої кількості людей. І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були "батьки-засновники" США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття "лібералізм" увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.

Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX−XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва.

Ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які склали соціальний лібералізм.

Мова йде про реальне забезпечення соціальних прав людей на: 1) працю; 2) відпочинок; 3) добробут; 4) охорону здоров'я; 5) освіту

Для приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.

Джон Мейнард Кейнс (1883−1946) виступив з теорією "регульованого капіталізму", згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі "нічного сторожа" і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Вона мусить 1) обмежити монополізацію виробництва; 2) встановити правила чесної конкуренції; 3) підтримувати дрібні й середні підприємства; 4) організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття; 5) допомагати незахищеним верствам населення.

Рубежем, який утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його "новому курсі" американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу.

На позиції лібералізму вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини.

Сучасний лібералізм два напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем.

Один з цих напрямів тяжіє до лібертаризму (від франц. свобода) − одній з течій неоконсерватизму. Для нього характерні 1) абсолютизація індивідуальної свободи; 2) заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини; 3) прихильність до вільного ринку.

Цей напрям іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники − американський економіст Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899−1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах. Цей напрям лібералізму − це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям − соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей.


Читайте також:

  1. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму
  2. Від неолібералізму до неоконсерватизму.
  3. Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст. Неолібералізм
  4. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм
  5. Загальна характеристика ідей неолібералізму
  6. Лібералізм, неолібералізм.
  7. Неолібералізм
  8. Неолібералізм чи Вашингтонський консенсус
  9. Неолібералізм. Лондонська, Фрейбурзька, паризька ч Чиказька школи.
  10. Основні ідеї лібералізму і неолібералізму
  11. Основні школи неолібералізму




Переглядів: 2321

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
В працях французьких просвітників | Консерватизм і неоконсерватизм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.