Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 –17.

Загрузка...

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 –14.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973 , с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика.- Одеса, 1986, с. 3 – 7

СУЛМ (за ред. А. Грищенка) .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969, с. 43 – 49.

Тоцька Н.І. СУЛМ.- К., 1981.

 

Дайте відповіді на запитання

1.Яке значення має звукова сторона мови в житті суспільства.

2.Дайте визначення фонетики як науки.

3.Що вивчає описова та історична фонетика?

4.Які є чотири аспекти вивчення звукової системи мови?

5.Які одиниці є предметом дослідження фонетики?

Тема 2.Фонетика. Фонологія

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти- вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання , що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука – це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.

Фонологія починаєтьмя там, де виникає питання: чому. Тобто фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О. Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства . Термін фонологія– теж , можна сказати , грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення” . Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії . І для звука , що розглядається з точки зору фонологіїї , згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .



Интернет реклама УБС

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те , що є частиною чого – фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології . У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства : це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.

А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що – цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.

Поняття фонеми

Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків. Проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, інакше — для їх узнавання. «У живій мові,— пише академік Л. В. Щерба,— вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній даній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами».

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л.Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

З наведених визначень цілком логічно випливають і основні властивості фонеми.

Фонема — це найменша мовна одиниця, потенціально пов’язана із значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку. Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю.

Якщо фонема — це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті — бути засобом спілкування. Спілкуватися — значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.

Ідея потенціального зв'язку фонеми із значенням веде свій початок від думки Л. В. Щерби: «Через те що основний інтерес мовлення лежить у смислових уявленнях, то звукові нормально не перебувати у свідомості. Здавалося б з цього погляду, що й аналіз звукових уявлень нормально нами не провадиться і фонетична подільність є наслідок значною мірою наукового мислення. Але річ у тому, що елементи смислових уявлень часто-густо асоціюються з елементами звукових уявлень. Так, лв словах пила, била, вила, дала асоціюється з уявленням минулого часу; а в словах корова, вода асоціюється з уявленням суб'єкта; у в словах корову, воду — з уявленням об'єкта і т. д. Завдяки подібним смисловим асоціаціям елементи наших звукових уявлень дістали певну самостійність».

Отже, звук вичленовується в самостійну одиницю перш за все тоді, коли він безпосередньо служить звуковою формою якогось знака.

Безпосередній зв'язок фонеми із значенням виявляється в українській мові досить часто. Так, наприклад, ми розрізняємо закінчення -а та -і (морфеми), слова-сполучники ата і, прийменники о та уй под. Фонема / а / самостійно може бути звуковою формою сполучника, частки, вигука, закінчення, префікса, суфікса і навіть цілого речення. Фонемою /ж/ може виражатися звукова форма частки ж, а фонемою / с¢ / — звукова форма суфікса –сь. При цьому, звичайно, не сама фонема виступає носієм певного значення, а будь-яка одиниця вищого, семантичного рівня (морфема, слово, речення), яка буває виражена однією фонемою. В таких випадках фонема сама по собі служить планом вираження лексичного чи граматичного значення. Саме тому вона й вичленовується морфологічно.

Проте зовсім не обов'язково, щоб фонема завжди виступала носієм певного значення. Після того як фонема осмислюється через морфему або слово, вона відривається від морфеми і виділяється нашою свідомістю й тоді, коли вона не є самостійною смисловою одиницею, а лише бере участь у вираженні певного значення (лексичного чи граматичного ) разом з іншими фонемами, які в сукупності створюють певний звуковий комплекс — слово чи морфему. Через це в першому-ліпшому прикладі кожна фонема не обов'язково виступає носієм значення.

Отже, через морфемне членування відбувається звільнення фонологічного плану від змісту. Наприклад, фонема / а / виділяється як службова одиниця в слові вода (флексія). Завдяки цьому / а / усвідомлюється як самостійна фонема і в слові сад, де вона самостійного значення не має. Так само в словах був і бав обидва кінцеві приголосні — та сама фонема /в/: у першому слові вона безпосередньо пов'язана із значенням (суфікс дієслова минулого часу), а в другому — цього зв'язку немає, бо в слові бав / в / не є самостійною морфемою, а лише частиною морфеми — кореня. Отже, в першому слові подільність морфолого-фонетична, а в другому — чисто фонетична. Тому ми й говоримо, що кожна фонема потенціально є носієм певного значення.

Потенціальний зв'язок фонеми із значенням визнають тільки представники щербівської фонологічної школи.

Фонемі як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями — морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за своєю роллю.

Автономність фонем виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Визнають автономність фонеми представники празької і лондонської фонологічних шкіл, а також американські дескриптивісти, натомість московська фонологічна школа повністю відкидає автономність плану вираження. Вона виходить з того уявлення, що звукова сторона не існує окремо від морфологічної, що через це фонема існує не як окрема одиниця, незалежно, автономно, а як деякий елемент морфем. Поза морфемою розглядати фонему не можна.

Фонема — це мінімальна, лінійно неподільна одиниця. Незважаючи на різний підхід до визначення фонеми, всі фонологи визнають її граничною одиницею лінійного фонетичного членування мовного потоку.

Дослідження за допомогою відповідної апаратури переконливо показали, що з погляду артикуляційногоабо акустичного кожен мовний звук можна поділити на ще менші сегменти, проте людина членує мовний потік не на ці дрібні відрізки, а на більші — саме мовні звуки.

Отже, з мовного боку ми виділяємо тільки ті одиниці, які потенціально можуть бути зв'язані із змістом. Дрібніші членування звичайно нами не усвідомлюються тому, що кожне з них саме по собі не несе ніякої соціальної функції. Лише об'єднуючись між собою на основі однієї функції, ці фізичні звуки утворюють мовний звук, що є єдиним у функціональному й матеріальному відношенні.

Фонема — це елемент плану вираження мовних знаків. Оскільки фонеми самі по собі не мають значення, то у мовному потоці фонеми розрізняються не значенням (як це властиво мовним знакам), а неоднаковим звучанням. Мовний потік ділиться тільки на лінгвістичній основі. Проте, коли він уже поділений, тоді у носія мови створюються певні акустичні образи, що співвідносяться з лінгвістичними. Звукова відмінність — обов'язкова умова існування фонеми. Саме завдяки неоднаковому звучанню фонеми можуть розрізняти мовні знаки — смислові одиниці мови, створюючи їх звукову форму. Якщо звукова форма — це план вираження мовного знака, то фонема — це відповідно елемент плану вираження мовного знака. Таке призначення фонеми в процесі комунікації.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що термін «смисло-розрізнювальна функція фонеми», який часто вживається, фактично означає не розрізнювання смислу, а розрізнювання смислових одиниць. Тому доречніше говорити, що фонема диференціює не значення, а слова і їх форми.

Фонема — це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Фонема не дана в досвіді безпосередньо. ЇЇ не можна почути, побачити, тобто кожна фонема — це абстрактне поняття фонетики, що існує в нашій свідомості. Саме абстрактний характер фонеми забезпечує ту роль, яку вона грає в мові як засіб спілкування. Якби величезна різноманітність звуків мала лінгвістичне значення, спілкування було б неможливим . Разом з тим фонема — це перш за.все звукова одиниця. Це певне узагальнення ряду цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляційно-акустичного погляду, хоч і об'єднуваних єдиною функцією звучань.

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.

Алофони з'являються внаслідок різних причин. Для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення наповнення кожної фонеми мають значення закономірні, обов'язкові видозміни фонем. Вони з'являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неоднакові фонетичні умови. Алофони, пов'язані з місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу, називаються позиційними. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбінаторними.

Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми — це і є основний її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Цей основний, типовий алофон легко усвідомлюється, може бути виділений з мовного потоку, інакше кажучи, легко вимовляється ізольовано. Інші алофони фонем звичайно не усвідомлюються й при на­маганні вимовити ізольовано зливаються з основним, незалежним алофоном.

Отже, між фонемою і її алофонами існує діалектична єдність.. Кожна фонема — не загальне, яке конкретно існує лише через свої відтінки — алофони і разом з тим повністю не збігається з жодним із них. Вона лише приблизно, узагальнено охоплює властивості своїх алофонів. З другого боку, алсфон — лише частковий прояв фонеми.

Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем. Звуків, не належних до якоїсь фонеми, бути не може.Усі алофони об'єднуються у відносно невелике число фонем (в українській мові 38).Слід враховувати, що кількість алофонів у різних фонем неоднакова, так само як неоднаковий і їхній діапазон: фонема може функціонувати в ряду дуже близьких звуків — і досить далеких з артикуляційно-акустичного боку. Проте діапазон алофонів фонеми усе ж має певні межі.

Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні є ще так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооцінювати. Маються на увазі випадки закономірної варіативності алофонів деяких фонем, що виникають у результаті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Природно, що в розмовному стилі можливі й такі випадки, коли вимовлений звук у словоформі не може бути достовірно встановлений. Розрізняють позиційні і комбінаторні алофони.

Позиційниминазиваються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові – початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [¢а] , що після пом’якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативніваріанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.

У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені індивідуальними вимовними особливостями того, хто говорить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неоднаково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,— проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчаються у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістичного значення, їх не можна вважати алофонами.

Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми називається дистрибуцією.

Фонема — незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обов'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного оточення: [о 1 (вавка), [а] (нам), [а] (так), ['а] (дяка), [а] (стань) і т. п. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції:

Іо 1—між губними, [а]—між носовими, [а]—між твердими, [¢а] — після м'якого перед твердим, [а¢]— після твердого перед м'яким . Через те що різниця між цими звуками залежить виключно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціації звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після[т] звук[ у] є необхідним компонентом звукової форми цього слова. Він протиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], Іо], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим алофонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ немож­ливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.

Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умовах, називається відношенням додаткової дистрибуції.

Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н¢], [з] і [з¢] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови протиставлення фонем за твердістю — м'якістю.

Отже, фонеми — це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони — це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях до­даткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) — обов'язково в сильній позиці . В українській мові для голосних сильною є позиція під наголосом на початку слова або між твердими приголосними, для приголосних — позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів(несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] — різні фонеми, бо вони розрізняють слова тамдам, казка — каска і т. п.

Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливіші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо складних випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.

Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки [дж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело — жерло; там — дам і под.

Сильною позицією називається позиція максимального роз­різнення фонем. Слабка позиція — це позиція, що обмежує вживання фонем.

Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення — протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..

Фонема — це одиниця системи взаємовідношень і протиставлень. Кожна фонема саме тому й може розрізняти слова і їх форми, що їй властива сума певних артикуляційно-акустнчних ознак. Описуючи фонеми, ми й користуємося цими загальними ознаками: ряд, підняття, лабіалізація, твердість — м'якість, глухість — дзвінкість, місце й спосіб творення і под., якими одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Тоді розрізнення фонем визначається неоднаковим набором цих розрізнювальних, або диференційних, ознак. Так, наприклад, для фонеми ІтІ диференційними ознаками є глухість, передньоязиковість, зімкненість, твердість. Це значить, що всі звуки, які є представниками цієї фонеми, мають вказані ознаки. Досить змінитися одній з них, як фонема перестане існувати як така і перейде в іншу. Так, наприклад, якщо при збереженні інших ознак дана фонема ІтІ змінить глухість на дзвінкість, утвориться ІдІ; якщо ж замість передньоязиковості з'явиться задньоязиковість, виникає фонема ІкІ; замість зімкненості — щілинність, буде фонема [с'] тощо. Те, що кожного разу міняється тільки набір диференційних ознак, свідчить про їхню певну самостійність.Через це, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати ще і як сукупність диференційних ознак. Коли при лінійному членуванні фонема — це найменша звукова одиниця,то при нелінійному (тобто з погляду структурного, що значить у співвідношенні з іншими елементами даної системи) вона розкладається (не ділиться!) на ще менші елементи — розрізнювальні, або диференційні, ознаки.

Слід мати на увазі, що кожна мова має свої, характерні саме для неї, диференційні ознаки фонем, які не обов'язково будуть визначальними для інших мов. Так, наприклад, сила голосу, висота, тривалість голосних не відіграють ніякої ролі в диференціації слів української мови, а в китайській мові зміна висоти тону виконує смислорозрізнювальну функцію. Тривалість голосних не має значення в українській мові, на відміну, наприклад, від німецької або чеської мови. З другого боку, в нашій мові фонематичне (смислорозрізнювальне) значення має палаталізація приголосних, на відміну від західноєвропейських мов.

Описи фонем у термінах диференційних ознак цілком прийнятні й необхідні. Тому положення про диференційні ознаки як найменші структурні елементи (або компоненти) фонеми, незважаючи на певні розходження в змісті, який вкладається в це поняття, приймається майже всіма фонологами.

Отже, характерною особливістю фонетичної будови кожної мови є те, що в ній весь час здійснюється протиставлення однотипних звучань — фонем. Кожна фонема, як уже вказувалося, становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. Однією з цих диференційних ознак дана фонема протиставляється одним фонемам, іншою — іншим тощо.

Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голос­них фонем і 32 приголосних, а саме:

Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

 

Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д¢/, /й/, /т/,/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/ , /ц/,/ц¢/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/,

/р/, /р¢/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз¢/,/т¢/.

У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація.

Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають усі не зумовлені позиційно або факультативне артикуляційні ознаки цієї фонеми (шумність і сонорність, глухість і дзвінкість, активний мовний орган і місце артикуляції, спосіб артикуляції, твердість і м'якість).

Диференційні ознаки можуть встановлюватися й на основі акустичних ознак голосних і приголосних.

Щоб фонеми могли протиставлятися іншим фонемам, вони повинні мати як спільні, так і відмінні ознаки. Наприклад, ІтІ і ІкІ протиставляються активним мовним органом: ІтІ — передньоязикова, ІкІ — задньоязикова, але разом з тим вони обидві зімкнені глухі . На відміну від приголосних, голосні протиставляються цілими групами, наприклад голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду або кожен голосний протиставляється всім іншим голосним.

Кількість диференційних ознак у кожній мові обмежена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.