Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Рівні наукового дослідження і пізнання

Базуючись на аналізі сучасних філософських і наукознавчих робіт, а також на багатолітній досвід наукової роботи, можна виділити наступні наукові рівні дослідження:

а) теоретичний,

б) теоретико-емпіричний,

в) емпіричний.

Між ними існує діалектична єдність, однак конкретні дослідження можуть бути присвячені кожному із них.

До теоретичного рівня наукового знання відносяться всі види і методи пізнавальної діяльності, а також способи організації знання, що забезпечують створення та розробку наукової теорії. Сюди належить власне теорія і її складові частини – терміни і категорії, концепції і парадигми, гіпотези, закони і закономірності, отримані за допомогою наукових абстракцій, ідеалізації, моделювання і інших методів. Тому теорія є основною частиною наукового знання, котра найадекватніше і найповніше відображає об’єктивну реальність.

Теорія – це комплекс поглядів, уявлень, ідей націлених на пояснення та роз’яснення певних явищ. У більш вузькому і специфічному розумінні це висока найрозвинутіша форма організації наукових знань, формуюча цілісне уявлення про закономірності та існуючі зв’язки певної галузі об’єктивної реальності. Теорія за будовою є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших за певними логіко-методологічними принципами і правилами.

Базуючись на суспільну практику і формуючи цілісне та достовірне уявлення про існуючі зв’язки і закономірності дійсності, теорія виступає як досконала форма наукового обґрунтування і програмування практичної діяльності. При цьому роль теорії не обмежується узагальненням досвіду практичної діяльності і перенесенням його на нові ситуації, а пов’язана із творчою переробкою певного досвіду, завдяки цьому відкриває нові перспективи перед практикою, розширює її горизонти.

Користуючись науковими знаннями людина здатна створювати те, що не існує в природній і соціальній дійсності, але реальне за об’єктивними законами. Така програмуюча роль теорії по відношенню до практики проявляється як у сфері матеріального виробництва, де вона проявляється у реалізації наукових відкриттів, так і в галузі суспільного життя, де передові теоретичні розробки суспільного розвитку відображають його об’єктивні закономірності.

Здійснення цілеспрямованого практичного перетворення дійсності на основі теоретичних знань є критерієм істини теорії. При цьому в ході практичного використання теорія сама удосконалюється і розвивається.

Теорія виступає як найскладніша і найрозвинутіша форма наукового знання; інші її форми –закони науки, класифікації, типології, первинні пояснення, схеми генетично можуть передувати власне теорії, формуючи її базу. Наукові знання взагалі теоретичні з самого початку, тобто завжди пов’язані із роздумами про зміст понять і про ту дослідницьку діяльність, яка є кінцевим результатом. Однак, при цьому форми і глибина теоретичного мислення можуть значно змінюватися, що знаходить відгук у розвитку структури теоретичних знань, у формуванні різних способів їх внутрішньої організації.

Перехід від емпіричної стадії розвитку науки, яка обмежується класифікацією і узагальненням дослідних даних до теоретичної стадії, коли проявляється і розвивається теорія в повному розумінні слова, здійснюється через ряд проміжних форм теоретизації, в рамках котрих формуються первинні теоретичні конструкції, але ще не власне теорія: її виникнення пов’язано з можливістю побудови багаторівневих конструкцій, що розвиваються, конкретизуються і внутрішньо диференціюються в процесі діяльності теоретичного мислення.

В сучасній методології науки прийнято виділяти наступні основні компоненти теорії:

1) вихідну емпіричну основу, до складу якої входить значна кількість зафіксованих в даній галузі чинників, що досягнуті в ході експериментів і потребуючих теоретичного пояснення;

2) вихідну теоретичну основу-багатство первинних допущень, постулатів, аксіом, загальних законів теорії, котрі в сукупності описують ідеалізований об’єкт теорії;

3) логіку теорії – багатство допустимих в рамках теорії правил логічного висновку;

4) сукупність теоретичних висновків та стверджувань із їх доказом.

Методологічну центральну роль в теорії відіграє її ідеалізований об’єкт-теоретична модель існування зв’язків реальності, представлених за допомогою певних гіпотетичних допущень і ідеалізацій.

Теорія може розвиватися у відносній незалежності від емпіричного дослідження, - за допомогою знаково-символічних операцій за правилами математичних чи логічних формалізмів, за допомогою введення різних гіпотетичних допущень чи теоретичних моделей (особливо математичних моделей і математичних гіпотез).

Теоретичний рівень включає філософію і загальні питання географічної науки. Він складається із декількох стадій: вибір проблеми, знайомство з відомими рішеннями, відмова від добре розроблених уже шляхів вирішення аналогічних завдань, вибір різних варіантів рішення, своє бачення вирішення питання. Конкретне використання філософських принципів в науковому дослідженні є суттю методологічного підходу, котрий визначає принципіальну методологічну орієнтацію дослідження, точку зору на об’єкт і предмет дослідження, основні поняття і принципи, що є стратегією наукового пошуку.

Інструментарієм наукового дослідження, тобто засобом відображення отриманих результатів,виступає понятійно-термінологічний апарат, що складається із системи понять, термінів і категорій

Зібрані та опрацьовані певні фактичні матеріали узагальнюються за допомогою простих абстракцій – понять, що виражені термінами і категоріями, які виступають важливими структурними елементами теорії науки.

Поняття, або думка відображає у загальній формі предмети і явища дійсності і зв’язки між ними за допомогою фіксування загальних і специфічних ознак, в якості яких виступають властивості предметів, явищ і відносин між ними. Об’єкт дослідження характеризується у вигляді понять узагальнено, що досягається за рахунок використання в процесі пізнання таких розумових дій як абстракція, ідеалізація, узагальнення, визначення, порівняння. Часто під поняттям розуміють систему знань, що є фрагментом тих чи інших наукових теорій. Подібні системи знань на практиці формують поняття, або його складові частини, з котрих можуть бути логічно виведені нові знання про предмети, що вивчаються.

Поняття належать до групи інформативних чинників, оскільки несуть в собі зміст та об’єм.

Зміст поняття – це сукупність ознак предметів, що відображені в поняттях.Так, наприклад, у змісті поняття “молекула” до ряду важливих її чинников входить властивість “ найменшої частини речовини, що зберігає фізичні і хімічні властивості даної речовини”.

Об’єм поняття – це багатство, клас предметів, кожному із яких належать ознаки, що належать до змісту поняття. Так до об’єму поняття “річка” входить багатство різнорангових річкових систем чи артерій.

Розкриваючи закономірні зв’язки реального світу, наука виражає їх в абстрактних поняттях і схемах.

Термін – це слово або словосполучення, що відображає спеціальне поняття науки. Наприклад: „ландшафт”, „мігрант”, „підприємство” та ін. У філософії поняття терміну трояко трактується: по-перше це свого роду ім’я із специфічним відтінком наукового його значення, що уточнюється в контексті якоїсь теорії або галузі науки. По-друге, в античній філософії – це поняття, що фіксує стійкі аспекти реальності у протиріччя різноманітним і змінним властивостям. По-третє, у Аристотильській сілогістиці (будова системи ) і традиційній логіці – елементи вираження своєї точки зору.

Більш складною формою наукового мислення виступають категорії, що відображають універсальні (фундаментальні) властивості, відношення і процеси об’єктивної дійсності. Наприклад: „геосфера Землі”,” географічний розподіл праці”, „природно-територіальний комплекс”, „економіко-географічне районування”, тощо.

Категорія – це ознака, звинувачення у філософії чи загальні фундаментальні поняття, що відображають найсуттєвіші закономірні зв’язки і стосунки реальної дійсності і пізнання. Вони відновлюють властивості і відношення буття і пізнання у загальній і концентрованій формі.

Ранні форми філософського аналізу категорії виникли давно у вченнях, які присвячені аналізу процесу буття. Вперше вчення про категорії було систематизовано і викладено у трактаті Аристотеля „Категорії”. Він узагальнив всі попередні спроби філософської думки про навколишній світ і способи його пізнання. Складена Аристотелем таблиця включала такі категорії як сутність (субстанція), кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія.

Новим етапом аналізу категорій стало вчення Канта, який розглядав категорію як апріорну форму розуму, що характеризує не світ речей , а пізнаючого об’єкта та структуру його мислення. У Канта категорії поділяються на наступні складові: якість (реальність, обмеження,), кількість (єдність, багатство, цілісність), модальність (можливість і неможливість, реальність і нереальність, необхідність і випадковість).

У системі філософського вчення категорія розглядається як результат узагальнення досвіду історичного розвитку пізнання і суспільної практики. Вони є ланками наукового пізнання, моментом проникнення думки у суть речей.

Важливим компонентом теоретичного дослідження виступає уявлення вченого про об’єкт і предмет науки.

Об’єктом дослідження виступає матеріальний світ, явище, властивості, а також зв’язки між явищами і властивостями об’єктивної реальності, що існують незалежно від свідомості людини. Кожен об’єкт характеризується змістом та формою. Зміст об’єкту відображає матеріально-ресурсні, енергетичні і інформаційні зв’язки між його компонентами; форма надає рівень упорядкування, стійкість компонентів об’єкту дослідження, тобто рівень їх організації.

При вивченні об’єкту слід встановити його компонентну структуру, виявити специфічні сторони взаємовпливу та основні його складові - процеси і явища. Іншими словами це дозволить глибоко вивчити предмет дослідження, під яким розуміють закони будови, розвитку і функціонування об’єкту дослідження. Можна вважати, що предметом дослідження слугує низка важливих питань-завдань, які необхідно вивчити та висвітлити проводячи певне дослідження.

Таким чином, якщо об’єкт дослідження існує незалежно від нашої свідомості, то предмет повністю і цілковито визначається суб’єктом та вимогами практики. Окрім цього, при достатній складності об’єкту дослідження його можна пізнати на основі різноманітних рівнів організації. Так, геосфера Землі характеризується глобальним (планетарним), регіональним і локальним рівнями вивчення та організації.

Початковими формами систематизації теоретичних знань часто виступають критерії і принципи ( постулати), а також аксіоми, що виражають вихідні положення певної галузі науки.

Аксіома – це прийняте або вихідне положення наукової теорії, що сприймається в якості істини без логічного доказую Вперше термін був вжитий Аристотелем. В історії пізнання аксіома розглядається як вічна і апріорна істина. А в сучасній науці аксіома – це ті пропозиції теорії, які вирішуються або в рамках даної наукової теорії, або за допомогою її інтерпретації.

При вирішенні протиріччя між новими і традиційними науково-теоретичними уявленнями, або при відсутності достатнього фактичного матеріалу в якості способу досягнення наукових результатів використовують гіпотезу.

Гіпотеза – це ймовірне знання, котре після практичної перевірки може виявитися правдивим або помилковим. Більшість наукових теорій і законів сформульовано на основі виказаних гіпотез. При виявленні та формуванні гіпотези необхідний комплекс певних знань та навиків. Окрім цього науковець в певній ступені має бути авантюристом, тобто людиною, котра може фантазувати та обґрунтовувати свої фантазії на певному науковому рівні із певною ступеню достовірності та правдивості, має володіти інтуїтивно перспективною оцінкою та передбаченням, оскільки інтуїція – це джерело вияву непередбачених ідей, що призводить до вирішення окреслених завдань.

Концепція - це певний спосіб знання, трактування якогось предмета, явища, процесу, що базується на науковому світогляді.

Метод - це шлях дослідження або пізнання, спосіб побудови і обґрунтування системи знань; сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. За своїм генетичним походженням метод є похідною від практичної діяльності. Прийоми практичних дій людини з самого початку повинні співставлятися із законами дійсності, із об’єктивною логікою тих речей, котрі вона досліджує. Методи мислення в ході розвитку пізнання призвели до вчення про методи – методологію.

Основним змістом методу науки є наукові теорії, перевірені на практиці.

Сучасна система методів науки різноманітна, як і сама наука. Існує багато різних класифікацій методів, наприклад, метод експериментів, метод обробки емпіричних даних, метод побудови наукових теорій і їх перевірки, метод викладення наукових результатів. За іншими класифікаціями методи поділяються на філософські і спеціально наукові. Для сучасної науки важливе значення мають відмінності методів в залежності від форм причинності - однозначно детерміновані і вірогідні. Поглиблення взаємозв’язків науки призводить до того, що результати, моделі і методи одних наук широко використовуються в інших, що породжує проблему міждисциплінарного дослідження.

Методологія – це система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Сучасна методологія це специфічний предмет раціонального пізнання, що фіксується як система соціально апробованих правил і нормативів пізнання і дії, які співвідносяться із властивостями і законами дійсності. Завдання формування і передачі соціального досвіду потребувало спеціальної формалізації принципів, прийомів і операцій. Зачатки методологічних знань проявляються уже на ранніх ступенях розвитку культури (у давньому Єгипті, наприклад, зародилася геометрія). З розвитком суспільно-економічних стосунків методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою котрої виступає насамперед філософське осмислення принципів організації і регуляції пізнавальної діяльності, виявлення та окреслення в ній умов, структури і змісту знання, а також істинних шляхів. Так наприклад, у вченні Геракліта великі знання протиставляються розуму як способу пізнання діалектики світостворення. В останні роки відбувається швидкий ріст методологічних досліджень, що обумовлено змінами в соціальній практиці, науці, техніці, та інших сферах життя. Актуальними є глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, для вирішення яких потребуються великомасштабні програми, що реалізуються через взаємодію багатьох наук. Виникає необхідність не тільки у співпраці різних фахівців, але і у об’єднанні різних уявлень та вирішення в умовах принципіальної неповноти і невизначеності інформації про комплексний об’єкт. Ці завдання обумовили розвиток таких методів і способів, які могли би забезпечити ефективну взаємодію і синтез методів різних наук (теоретична кібернетика, системний підхід, концепція ноосфери, тощо).

Парадигма - поняття, яке широко використовувалося в античній і середньовічній філософії для характеристики взаємовідносин духовного і реального світу, або ж теорія (чи модель постановки проблеми), що прийнята в якості зразку рішення досліджуваного завдання. У філософії науки поняття парадигми розвивалося в плані аналізу принципів зовнішньої і внутрішньої єдності різних утворів, про системну організацію всіх явищ і процесів, субстанції. Найчастіше використовується у мистецтві, при окресленні різних обрисів предметів.

Моделювання є методом дослідження об’єктів за допомогою створених та уявних моделей; побудова і вивчення моделі реально існуючих предметів і явищ( органічних і неорганічних систем, інженерних споруд, різноманітних процесів –фізичних, хімічних, біологічних, соціальних), для визначення або ж покращення їх характеристик, або ж раціональності способів їх побудови чи управляння ними. Це один із важливих шляхів пізнання, оскільки дає можливість розглядати той чи інший об’єкт двояко: як реально існуючий і як уявний.

Моделювання завжди використовується разом з іншими загальнонауковими і специфічними методами, особливо тісно воно пов’язане з експериментом. Вивчення якогось явища на його моделі є особливим видом експерименту (модельний експеримент).

Прикладами найбільш широкого використання в географічних дослідженнях макетних моделей є глобус, географічна карта, план місцевості. Взагалі є кілька видів моделювання: математичне, фізичне, функціональне, ін.

При фізичному моделюванні в моделі зберігаються ознаки фізики явища і математична залежність досліджуваного об’єкту. Основою такого моделювання є методи теорії аналогії, що базуються на аналізі розмірності фізичних величин. Фізичне моделювання відображає суть природних явищ і процесів, а тому вигідне для використання у фізико-географічних дослідженнях. Але в господарській діяльності також можна знайти деякі окремі явища, що можна імітувати за допомогою фізичного моделювання.

При відомій ступені абстракції за допомогою даного моделювання допускається розгляд деяких процесів формування систем населених пунктів, збільшення міських поселень, розвитку транспортних мереж і т.п.

В економічній географії використовується модель фізичного поля, яка також поступово ускладнюючись, близько нагадує реальну дійсність – географічне поле. При вирішенні транспортно-географічних завдань зручно користуватися фізичною моделлю транспортних зв’язків.

В географічних дослідженнях фізичне моделювання використовується при вивченні складних геосистем, для яких, або неможливо, або дуже складно створити математичний опис їх функціонування, а експериментальне отримання необхідних характеристик неможливе без порушення режимів процесів.

Математичне моделюваннявикористовується в тому випадку, коли необхідно моделювати надзвичайно величезні розміри системи, явища та процеси. При такому моделюванні фізика явищ в об’єкті і моделі може бути різною, а математичні залежності однаковими, тобто такими що базуються на однаковості математичного опису оригіналу і моделі. Ідентичність полягає у однаковій формі рівнянь і наявності однозначних співвідношень між змінними у рівняннях оригіналу і моделі. Метод математичного моделювання більш універсальний ніж попередній. Разом з тим він дозволяє відновлювати тільки обмежений комплекс процесів, що вкладаються у рамки ідеалізації математичного поділу.

Розрізняють два основних типи аналогій у математичному моделюванні – пряма і непряма аналогії. Перше моделювання здійснюється на основі відомих систем аналогії між явищами різної природи, друге – на основі відновлення за допомогою різних аналогів (так званих вирішальних елементів) послідовності окремих математичних операцій.

Математична модель – це система математичних співвідношень, що описують процес чи явище. Для створення математичних моделей можна використовувати любі математичні способи – диференціальні чи інтегральні рівняння, лінійну алгебру, математичну логіку, тощо.

На даний час існує велика кількість моделей. Єдиного підходу до їх класифікації поки що не існує. Найбільш важливі є наступні:

1. Статичні детерміновані, які характеризують структуру і зв’язки системи в певний момент ( без врахування процесу його динаміки). В свою чергу статичні детерміновані моделі поділяються на моделі теорії поля, моделі математичного програмування, моделі залежності певних величин, матричні моделі, моделі математичної статистики та ін.

2. Статичні стохастичні, що враховують можливі варіанти стану системи в даний момент. Прикладами такої моделі можуть бути модель міграції, модель поїздок, модель розміщення підприємств у місті, демографічні моделі розміщення центрів, тощо.

3. Динамічні детерміновані, що відображають певний напрямок зміни системи. Вони імітують не тільки структуру і зв’язки елементів системи, але і їх динаміку. До числа таких моделей можна віднести модель процесу розселення у місті, тощо.

4. Динамічні стохастичні, що відновлюють структуру, зв’язки і процес розвитку системи з врахуванням вірогідності коливання чинників, що впливають на розвиток цього процесу. Такі моделі є найкращими для вивчення геосистем. Але їх побудова потребує широкої географічної інформації і часто ускладнюється математичними властивостями. В якості прикладу динамічних стохастичних моделей можна привести модель відновлення та зміни структури населення, модель росту народонаселення, модель використання земельних ділянок.

Своєрідним видом моделювання є функціональне моделювання, що базується на будові і розрахунках функціональних моделей. За суттю воно об’єднує основні риси фізичного і математичного моделювання і може використовуватися при дослідженні процесів і явищ, суть яких за тими чи іншими причинами не може бути розкритою.

Найпоширенішими моделями в географічних дослідженнях є балансові функціональні моделі, що відображають енергетично-речовинні зв’язки в межах різного рангу підрозділу ландшафтної сфери, вони вміщують інформацію для оптимізації природокористування, розширеного суспільного виробництва, охорони навколишнього середовища.

Функціональні моделі можуть широко використовуватися у кібернетиці для моделювання методом так званого „чорного ящика”. Для цього функціональна модель повинна відповідати досліджуваній системі на вході і виході, тобто при тій же вхідній взаємодії знаходити однакову із нею реакцію на виході. Вихідними даними для побудови таких моделей можуть бути схеми потоків речовини, енергії, інформації в екологічних процесах, міжгалузеві потоки продукції і т.п.

Про системний підхід. Він належить до категорії найуніверсальніших наукових досліджень, що включає аналіз і синтез. Оскільки географія характеризується складними об’єктами дослідження то цей підхід є вельми ефективним. Зараз уже сформувалася системна парадигма, під якою розуміють сукупність взаємозв’язків між компонентами або їх частинами, що утворюють єдине ціле (комплекс) і спрямоване на досягнення певної мети. Кожна система функціонує в певному середовищі, що впливає на внутрішній її стан системою чинників (“вхід системи”). Зворотній вплив системи на навколишнє середовище характеризується значенням вихідних параметрів (“вихід системи”). Кожна система піддається законам поділу, диференціації, значимості або таксономічній ієрархії. А також в кожній системі можна виділити ядро - неподільний елемент, основа всього досліджуваного об’єкту. До головних характеристик системи відносять мету, функцію і структуру. Метою системи є бажаний стан її виходів. Функція виражається у зміні її можливого стану. Структура визначається розміщенням і взаємозв’язками компонентів при виконанні нею своїх функцій. Географічні системи належать до великих і складних, яким властиві такі характеристики як цілісність і емерджентність. Функцію географічної системи найчіткіше розкривають такі поокремі структури: функціонально-компонентна, функціонально-територіальна, функціонально-управлінська.

Системний підхід – це сукупність методологічних принципів і положень, що дозволяють розглядати об’єкт дослідження як систему, єдине ціле, одноразову діяльність всіх підсистем. Іншими словами це комплекс спеціальних процедур, прийомів і методів, що в комплексі реалізовують системний підхід при дослідженні і вирішенні практичних завдань в різних галузях людської діяльності, і, насамперед, в науковій.

Для формування проблеми часто використовують метод сценарію, а мети дослідження – метод дерева мети. Для вибору альтернативних ходів можна використовувати метод експертних оцінок (метод Делфі). Процес пошуку альтернативи називається оптимізацією, для якої обираються критерії і показники.

В географії часто використовується низка традиційних постулатів та критеріїв, які належать до категорії найважливішої субстанції – законів.

Закон – це стійкі взаємообумовлені зв’язки між явищами та процесами суспільно-природничого характеру. Він виражає зв’язок між предметами, складовими елементами даного предмету, а також між властивостями всередині даного предмету. Іншими словами це об’єктивно існуюча субстанція яка існує як між предметно так і індивідуально. В природі закони діють як стихійна сила. Вони створюються і реалізуються людьми, відповідно людьми можуть і змінюватися. Закони науки відображають необхідні, існуючі, окремі та загальні для даної галузі стосунки і зв’язки між предметами і явищами об’єктивної діяльності. З позиції системного підходу закон – це структура об’єкту, що досліджується і виражає тенденцію розвитку певної системи, межі її стійкості, а значить і принципи її функціонування і організації.

Науково-теоретичні закони можна класифікувати за різними логічними основами:

а) рівнем глибини їх пізнання (загальні чи універсальні, особливі чи міждисциплінарні, окремі чи спеціальні);

б) метою дослідження (фундаментальні чи власне теоретичні, прикладні);

в) формою руху матерії (фізичні, біологічні, географічні та ін.). Загальними рисами всіх наукових законів є їх універсальність при описуванні всіх конкретних предметів і явищ, а також просторово-часова спільність.

В науці існує два трактування закону і закономірності. Перша стверджує думку, що закономірність є сукупність дій багатьох соціальних законів і відображає систему суттєвих, необхідних і загальних стосунків, кожне із яких формує окремий закон. Прикладом такої закономірності може бути “територіальна організація виробничих сил”.

Друге трактування стверджує, що відмінність між цими поняттями чисто гносеологічна: на перших ступенях пізнання відповідна залежність між предметами виступає як закономірність, котра потім може перетворитися у закон, якщо знання про неї набуває повного і конкретного характеру. Логічнішою є перша точка зору.

Все вищевикладене дозволяє сформулювати схему теоретичного дослідження, котра включає такі основні елементи: а) обґрунтування абстрактного (ідеального) об’єкту, його структуризація, встановлення основних компонентів (підсистем) і елементу; б) виявлення суті і опис основних стосунків-зв’язків і процесів (явищ); в) розробка нових термінів і категорій; г) формулювання відповідних законів і закономірностей; д) створення логічно цілісної концепції розвитку і функціонування об’єкту дослідження.

Власні творчі думки, оригінальне вирішення виникає частіше всього тоді, коли дослідник затрачує багато сил і енергії на постійне обдумування об’єкту дослідження і захоплений дослідницькою роботою. Оригінальність наукового результату проявляється у самостійній неповторній точці зору на явище, зв’язки і процеси. Таким чином, процес теоретичного дослідження спонукає до вирішення конкретних теоретичних завдань, націлених на виявлення і вивчення причин, зв’язків, залежностей, які дозволяють встановити поведінку об’єкту, визначити і вивчити його структуру, характеристики на основі розроблених в науці принципів і методів пізнання. В результаті отриманих знань формулюють теорію та її закони, перевіряють основні їх чинники, тощо.

Природно, що кожне теоретичне дослідження повинно базуватися на логіці дослідження. Наукова логіка відображає дослідження будови (структури) готового знання і є формою вираження цього знання. Це мова науки, що створюється на основі звичайної природної мови, але відрізняється від неї точністю та строгістю викладення суті предмету дослідження. Конкретна реалізація у науковому дослідженні логічних прийомів складає суть логічного методу – важливої складної частини методології наукової праці. Успішне виконання теоретичних досліджень залежить не тільки від кругозору, впертості і цілеспрямованості наукового працівника, але і від того, в якій ступені він володіє методами і способами наукового дослідження, і в першу чергу – діалектичним і логічним методами.

Даний рівень наукознавства базується на чотирьох рівнях методологічного знання: 1) філософському, 2) міждисциплінарному, 3) конкретно-науковому (спеціальному) і 4) методико-технічному. В певній пропорції їх єдність є обов’язковою складовою частиною майже кожного глибокого наукового дослідження. Логічно, що вони формують основні рівні наукових досліджень – теоретичний, теоретико-емпіричний і емпіричний. Цим рівням наукових досліджень властива реалізація відповідних методів.

У дослідженнях теоретичного характеру широко використовується метод абстрагування, тобто відкидання другорядних чинників з метою концентрації на важливих особливостях досліджуваного явища.

В ряді випадків використовують спосіб формалізації. Його суть укладається у тому, що основні положення процесів і явищ представляють у вигляді формул і спеціальної символіки, використання котрих дозволяє встановити закономірні зв’язки між явищами що вивчаються.

При аналізі явищ і процесів виникає необхідність розгляду великої кількості чинників та ознак. І тому важливо вміти виділити головне, тобто рангувати, типізувати явища за допомогою яких виключають все другорядне, що не впливає на досліджуване явище.

Теоретико-емпіричний рівень наукових досліджень включає аналіз, прогнозування з елементами синтезу.

При вирішенні як теоретичних так і емпіричних завдань наукового дослідження важлива роль належить логічним методам пізнання, що на основі певних трактувань пояснює явища і процеси та допомагає знаходити шляхи їх вирішення. Серед них насамперед виділяються методи індукції і дедукції, аналогії, аналізу та синтезу.

Метод індукції – логічний спосіб дослідження, при якому за певними чинниками і явищами встановлюються загальні принципи і закони. За його допомогою формулюються гіпотези. Метод дедукції – логічний спосіб дослідження, що дозволяє власні положення вивести із загальних. Він дозволяє обґрунтувати гіпотезу наукового дослідження і встановити її відповідність загальним законам діалектики, природознавства та суспільствознавства. На основі цього методу розроблений аксіоматичний підхід, що сприймається без доказу.

В останні часи часто використовується універсальний і традиційний метод дослідження – метод аналогії.

Зараз більшість географічних досліджень виконуються на теоретико-емпіричному і емпіричному рівнях. В цих роботах в якості загальнонаукових підходів все частіше використовують соціальний і екологічний підходи.

Екологічні дослідження вимагають систематичного дотримання чотирьох послідовних етапів:

1) спостереження;

2)формулювання на основі спостережень теорії про закономірність досліджуваного явища;

3) перевірка теорії наступними спостереженнями й експериментами; 4) спостереження за тим, чи передбачення, основані на цій теорії, правдиві.

Методологічною основою екології як науки про екосистеми є системний підхід. Система, як відомо, це впорядковано взаємодіючі і взаємопов’язані компоненти, що утворюють єдине ціле. Екологічні системи – складні ієрархічні структури організованої матерії, в яких при об’єднані компонентів в більшості функціональні одиниці виникають нові якості, що відсутні на попередньому рівні. Такі якісно нові, або як їх ще називають емерджентні властивості екологічного рівня, не можна передбачити, виходячи з властивостей компонентів, що становлять цей рівень. Дійсно окремі лісові масиви мають свої якісні характеристики, але всі разом вони творять нову якість – ліс.

Однак крім емерджентних властивостей кожної системи існують і сукупні властивості (наприклад, народжуваність для популяції – сума індивідуальної плодючості особин виду).

Виходячи з принципу емерджентності для вивчення цілого не обов’язково знати всі його компоненти. Такий метод вивчення системи (система уявляється „чорним ящиком”) називають холістичним (від грецького холос – цілий). Крім холістичного методу в науці часто застосовують і редукційний метод, тобто аналіз частин цілого. Ці два методи не протиставляються, а поєднуються. Ідеальне вивчення будь-якого рівня системи - це вивчення тричленної ієрархії: системи, підсистеми і надсистеми.

Емпіричний рівень наукових досліджень. Він включає прийоми і форми наукового пізнання, котрі безпосередньо пов’язані з науковою практикою (наукове спостереження, науковий експеримент, опис отриманих (кінцевих) результатів і їх групування за кількісними і якісними ознаками, елементи аналізу і узагальнення. На цьому рівні вирішуються пізнавальні завдання, що виникають при вирішенні наукових проблем. Емпіричні завдання спрямовані на виявлення, точний опис та детальне вивчення різних чинників явищ і процесів.

В реальному світі часто зустрічаються ситуації, коли одному значенню аргументу відповідає декілька вимірюваних значень. Тоді використовується метод регресійного аналізу, що висвітлює закономірності між явищами-процесами, що залежать від багатьох, часом невідомих чинників.

До спеціальних методів емпіричних географічних досліджень відносяться статистичний, експедиційний, картографічний, порівняльно-географічний, історичний та ін.. Результатом використання еспіричних методів у географії виступають таблиці, графіки, діаграми, схеми, карти, що створюють багатющу програмну інформацію для узагальнення та побудови емпіричних гіпотез та узагальнень.

На розвиток науки великий вплив має і людський чинник, пов’язаний із допитливістю людини. На протязі всієї історії людина старалася пізнати навколишній світ, при цьому отримувала нові наукові дані.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.