Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні напрями економіко-географічних досліджень

Основні напрями економіко-географічних досліджень спрямовані на розвиток загальної географічної науки, яка досліджує низку не менш важливих питань, що насамперед пов’язані із суспільними процесами.

Методологічною основою соціально-економічної географії є закони і закономірності, система наукових категорій і принципів наукового пізнання. Так, об’єктом вивчення соціально-економічної географії виступають економіко-географічні (загально-географічні) комплекси різних типів, масштабів і рангів. Їх компонентами виступають:

а) територія разом з її умовами, ресурсами і чинниками;

б) населення та особливості його розселення;

в) матеріальне виробництво у вигляді територіально-виробничих комплексів (ТВК) та їх міжгалузевих та галузевих угрупувань;

г) невиробнича сфера; д) інфраструктура.

Об’єднує всі ці компоненти у єдине ціле людина та її суспільна діяльність.

Аналіз і синтез багато чисельних видань та публікацій про предмет вивчення економічної географії вказує на те, що вона вивчає закономірності територіальної організації і комплексно-пропорціональний розвиток виробничих сил за умов відповідної соціально-економічної формації.

Тривалий час в Україні передувала економічна географія як наука про сутність класів, типів і видів економіко-географічних зв’язків і процесів, що відбуваються в географічній оболонці. Вже декілька десятиліть передує соціально-економічна географія – наука не лишень про складні економічні особливості, але й така, яка в якості головного елемента географічної оболонки та основного споживача та користувача суспільно-природничих ресурсів.

Соціально-економічна географія як наука методологічно ґрунтовно зайняла своє місце в системі географічних наук використовуючи традиційні міждисциплінарні та нові спеціальні методи дослідження. Методологічною базою соціально-економічної географії є праці видатних вчених економіко-географів: Агафонова М.Т., Алаєва Е.Б., Анєнкова В.В., Арманда Д.Л., Афанасьєва В.Г., Баранського М.М., Ващенка А.Т., Герасимова І.П., Гохмана В.М., Григор’єва А.А., Гумільова Л.М., Давидовича В.Г., Дзеніса З.Є., Жупанського Я.І., Ігнатенка М.Г., Ісаченка А.Г., Ішмуратова Б.М., Ковальова С.А., Колосовського М.М., Колотієвського А.М., Космачова К.П., Лавріщева А.М., Лаврова С.Б., Лютого А.А., Маєргойза І.М., Маркова К.К., Мінця А.А., Ніколаєва С.А., Нікольського І.В., Нимміка С.Я., Паламарчука М.М., Перцика Є.М., Пістуна М.Д., Покшишевського В.В., Преображенського А.І., Родомана Б.Б., Руденка В.П., Руденка Л.Г., Саушкіна Ю.Г., Сочави В.Б., Топчієва А.Г., Ферсмана А.Є., Хорєва Б.С., Шаблія О.І., Юдіна Е.Г. та інших.

В Чернівецькому національному університеті спочатку 50-х років минулого століття функціонувала кафедра економічної географії, очолювана професорами М.Г. Ігнатенко, Я.І. Жупанським. У 90-х роках кафедра отримала нову назву: соціально економічної географії, а в 1999 році знову була перейменована як кафедра соціально-економічної географії і природоохоронного менеджменту, сьогодні має назву економічної географії та екологічного менеджменту. Керує нею професор В.П. Руденко.

Сучасні економіко-географічні дослідження неможливі без знання території та її природи на якій функціонує певний економіко-географічний комплекс. Іншими словами сучасні дослідження базуються на вивченні природно-ресурсного та суспільного потенціалу. Окрім цього основними напрямками дослідження кафедри є вивчення природно-ресурсного потенціалу території України та окремих її регіонів (проф. Руденко В.П.), географія туризму та туристичного бізнесу (проф. Крачило М.П.), географія будівельної індустрії (доц, Бурка Й.А.), умови та напрямки формування агропромислового комплексу (доц. Коновалова Н.І.), географія сфери споживання (доц. Е.І. Калмуцька), лісокористування та лісівничий комплекс (проф. Швиденко А.Й.), та ін. Кафедра займається вивченням процесів лісокористування та інших видів природокористування та картографування території Українських Карпат та Прикарпаття.

Загальноприйнятим предметом вивчення соціально-економічної географії виступає 1) територія з її умовами та природними ресурсами і чинниками; б) населення та особливості його розселення; в) матеріальне виробництво у вигляді ПТК і угрупувань у вигляді міжгалузевих і галузевих комплексів; г) невиробнича сфера; д) інфраструктура; ж) населення та особливості його міграційного переміщення; з) людська діяльність. Аналіз і синтез багато численних видань свідчить про предмет вивчення економічної географії, котрий складається із вивчення закономірностей територіальної організації і комплексно-пропорційного розвитку виробничих сил в умовах певної суспільно-економічної формації. Про це засвідчує вельми важливе видання Чернівецького університету -– “Вісник Чернівецького (державного) національного університету”, серія “географія”.

В останні часи новим напрямком досліджень, який перетворюється на географічну школу, є вивчення природно-ресурсного потенціалу території Західної України. Важливість його окреслена сучасними положеннями та позиціями конструктивізму у географії, що сприяє комплексному та структурно-функціональному підходу до виявлення власне сучасних особливостей складної видозміненої системи “ природа-економіка-природокористування-екологія-людина” та її оцінка. Поряд з цим чітко окреслюються нові напрямки, які обумовлені безперечно природничо-господарською специфікою території, та сучасними новими науковими віяннями як з боку вітчизняної географії, так і зі сторони деяких європейських країн-сусідів. Маємо на увазі відкриття нової спеціальності “ менеджменту природоохоронної діяльності”, “менеджмент туристичної індустрії”. Це сприяє розширенню сфери впливу та участі географів спеціалістів різних спеціальностей в суспільстві.

Методологія – це стратегія наукового пізнання. І тому в тій чи іншій науці потрібно розрізняти основні методологічні принципи досліджень, які виділяють цю науку серед інших. Принцип – основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду. Він виступає як перше і найабстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань: якщо в основу теорії покладено тільки одну ідею, то принципів, які її відображають, може бути кілька.

У соціальній географії виділяються такі основні методологічні принципи досліджень: територіальності, комплексності, регіональної цілісності, системності та екологічності.

Принцип територіальності передбачає вивчення типу просторового групування ресурсів і природокористування, а також форм матеріалізації виробничого процесу на території регіону і характеру життєдіяльності населення з його соціально-культурними, національними і духовними інтересами і потребами.

Територіальність випливає з просторової парадигми, яка міцно ввійшла в географічну науку, дала змогу ввести нові категорії в класичну географію, вивести цю древню і вічно молоду науку із методологічної ізоляції і розширити погляд на світ, відкрити широкі можливості для консолідації географічних дисциплін і самих географів. Територіальність – властивість, яку досліджує географія, багатопланове поняття, складова частина структурності геооб’єкта. Цей принцип передбачає вивчення сукупності факторів регіонального розвитку, пізнання загальних закономірностей розміщення продуктивних сил, розробки принципів регіональної політики на перспективу з метою підготовки проекту формування раціональних територіальних пропорцій.

Територіальність передбачає вивчення просторової диференціації досліджуваних об’єктів. Територіальна диференціація пов’язана з двома антиномічними поняттями – концентрацією і дисперсією. Територіальна концентрація – насамперед переважаючий розвиток і зосередження структурних елементів на окремих територіях. Якщо розміщення виражає абсолютні величини територіального розподілу, то концентрація відносні, тобто їх значення відносно всієї сукупності. Важливою властивістю концентрації є насиченість ареалу, тобто формальна інтенсивність або щільність.

Дисперсія – міра розсіювання можливих значень географічної величини від її середнього значення. На основі дисперсійного аналізу встановлюється географічна диференціація. Остання може бути компактною (топологічна близькість населених пунктів і економічних об’єктів один до одного) або дисперсною (розселення по всьому ареалу населених місць і економічних об’єктів при віддаленості їх один від одного).

Матеріальні умови життєдіяльності населення завжди територіальні. Середовище людського буття являє собою той ареал або те місце, де поєднання простих моментів праці реалізується в конкретних матеріальних та історичних умовах, які мають чітку територіальну вираженість. Отже, територія як середовище життєдіяльності людини являє собою цілісну сукупність умов життя людей – природних, соціально-економічних, матеріально-технічних тощо. Тому територіальний аспект вивчення є домінуючим, сполучним для комплексного підходу, оскільки саме на території відбувається фокусування процесів взаємодії компонентів у соціально-географічному просторі. Суть принципу територіальності полягає в тому, що кожному типу соціально-економічної діяльності властиві й своя територіальна організація, і свій відповідно організований простір.

Принцип комплексності трактується неоднозначно. Наприклад, у господарській практиці комплексність розуміється як забезпечення пропорціонального і збалансованого розвитку регіону. Комплексність, як вважають деякі вчені, передбачає відображення в прогнозі усіх основних завдань розвитку регіону в їх взаємозв’язку і взаємовпливі – економічних, соціальних, демографічних і екологічних.

Під комплексністю слід розуміти взаємообумовлений пропорційно взаємозв’язаний розвиток геосистеми як єдиного цілого, який забезпечує зв'язок усіх підсистем і елементів. Комплексність органічно ув’язує всі аспекти проблем функціонування регіональних комплексів як цілісних систем – економічних, соціальних, науково-технічних природних, екологічних та ін.

Як відомо, поняття “комплексність” (зв'язок, поєднання) означає насамперед взаємозв’язок елементів, явищ, які складають одне ціле. Завданням комплексності розвитку є також забезпечення раціональної розмірності між структурними. Воно відбиває, з одного боку, взаємозв’язок і взаємообумовленість поєднання елементів, а з другого – раціональність структури і оптимальну узгодженість складових елементів і підсистем.

Основними ознаками комплексності соціально-економічного розвитку геосистем, які визначають тенденції і напрями її розвитку, є:

взаємообумовлене поєднання структурних елементів і пропорційно взаємопов’язаний розвиток усіх підсистем; взаємоув’язка і узгодженість економічних, соціальних і екологічних процесів і явищ;

всебічність розвитку регіонів як територіальних суспільних систем;

гармонійність розвитку, яка виражається в узгодженості й відповідальності компонентів один до одного, в оптимальній розмірності складових елементів певної пропорційності й взаємозв’язаності підсистем;

збалансованості пропорцій і ресурсів;

ефективне використання соціально-економічного і природно-ресурсного потенціалу;

оптимізація взаємодії суспільства і природи на основі додержання екологічної рівноваги, раціонального природокористування, виходячи з єдності, взаємозалежності всіх компонентів природного середовища, з урахуванням диверсифікації структури господарства регіону, характеру впливу на довкілля технологій, що застосовуються. Тому регіональна комплексність постає як певний взаємозв’язок між різними елементами господарства регіону, що багато в чому забезпечується раціональним використанням його природних ресурсів, створеної інфраструктури, трудових ресурсів і кваліфікованих кадрів, історико-культурних надбань, науково-технічного потенціалу. Ринкові відносини, як правило, допомагають знаходити найвигідніших партнерів з техніко-економічних, комплексотвірних, кооперованих зв’язків, комбінування виробництва, спільного використання ресурсів багатоцільового призначення тощо. Адже комплексність завдяки регіональній взаємодоповнюваності виробництва, налагоджування сталих технологічних та економічних контактів, відносній економії на інженерних комунікаціях зумовлює загальне підвищення економічної ефективності господарства регіону. У цю систему комплексотворних взаємозв’язків мають вписатись і окремі виробники, підприємці незалежно від форм власності. Реалізуючись у системі територіального поділу та інтеграції праці, комплексність сприяє раціональному поєднанню галузей і ефективному використанню місцевих ресурсів.

Принцип регіональної цілісності випливає з об’єктивного взаємозв’язку природних, соціальних та економічних процесів і явищ, що взаємодіють у певному територіальному ареалі, і законів, єдиних для природи і суспільства. Так, В. Поповкін вважає, що, наприклад, територіальна самореалізація, взаємотяжіння за певними критеріями (в тому числі компліментарності, або взаємодоповнюваності, сумісності) об’єктивно притаманні як елементам живої природи, так і людині, а також багатьом економічним явищам і процесам. Сучасна філософія дійшла важливого фундаментального висновку, що матеріальний світ, перебуваючи в стані руху, системно організований. Він складається з розмаїття матеріальних підсистем, які здатні на саморозвиток і є засобом існування відповідних форм руху матерії. Йдеться про те, що кожна з підсистем матеріального світу характеризується специфічним типом взаємодії своїх компонентів, який і зумовлює її існування.

Регіон як частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства і населення. Різні типи регіонів формуються й існують завдяки певним типам взаємозв’язків між цими трьома середовищами. Йдеться про специфічні триєдності, і у цьому аспекті геосистема є цілісною у єдності і взаємодії трьох середовищ. Між частинами цілого (а також між частинами і цілим) існує не проста функціональна залежність, а значно складніша система різних зв’язків – структурних, генетичних, зв’язків субординації, управління тощо. Зв’язки між компонентами цілого є більш міцними і сталими, ніж з елементами зовнішнього середовища.

Регіональна цілісність – це рівень інтегрованості, самодостатності, автономності геосистем, які характеризуються складною внутрішньою структурою, і протиставленість їх оточенню, пов’язаному з внутрішньою активністю. Вона характеризує їх якісну своєрідність, обумовлену властивими їм специфічними закономірностями функціонування і розвитку. Названі характеристики слід розуміти не в абсолютному, а у відносному розумінні, оскільки самій геосистемі властива множинність зв’язків із середовищем, вона існує лише у єдності з ним. Регіональна цілісність – це не тільки цілісність функціонально-компонентна, структурно-галузева, а й просторова, що передбачає певне розміщення компонентів природного, соціального та економічного середовищ у просторі, їх просторову неподільність.

Згідно з принципом регіонально-цілісного уявлення регіон розглядається як цілісна система, елементи якої взаємодіють. Відомо, що важливим атрибутом системи виступає цілісність. Будь-яка система прагне до саморозвитку, їй іманентний рух до оптимального стану. Система досягає ген етичності, структурної і функціональної цілісності через комплексування та інтегрування окремих елементів, елімінуючи сторонні елементи. Розвиток геосистеми в напрямі досягнення повної цілісності, набуття системою закінченості постає як процес саморозвитку. Система у ході історичного розвитку перетворюється в цілісність.

Принцип системності розглядає географічний об’єкт як складну динамічну систему. Під системою треба розуміти сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв’язках один з одним і утворюють певну цілісність, єдність. Кожна геосистема характеризується не тільки наявністю зв’язків і відношень між утворюючими її елементами, а й нерозривною єдністю із довкіллям, у взаємодії з яким система виявляє свою цілісність. Важливою особливістю більшості систем є передача в них інформації і наявність процесів управління. До основних системних ознак належать:

цілісність – принципова незвідність властивостей системи до суми властивостей складових її елементів; залежність кожного елемента, властивості й відношення системи від їх місця, функцій та ін. всередині цілого;

структурність – можливість описання системи через установлення її структури;

взаємозалежність системи і середовища – система формує і проявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем, є при цьому активним компонентом взаємодії;

ієрархічність – кожний компонент системи, в свою чергу, може розглядатися як система, а система, що досліджується, в цьому випадку являє собою один із компонентів більш широкої системи;

множинність опису кожної системи – через принципову складність кожної системи її адекватне пізнання потребує побудови множинності різних моделей, кожна із яких описує лише певний аспект системи тощо.

Як система особливого класу геосистема характеризується складністю структури, наявністю численних елементів із складними взаємозв’язками, динамічністю і стохастичністю поведінки системи в цілому та її елементів, існуванням ієрархічних і функціональних підсистем, які розвиваються на основі часткових цілей. Стадії системного дослідження включають:

чітке формулювання проблеми, визначення мети і критеріїв оцінки реалізації мети;

структурний аналіз об’єкта, що досліджується, розробка концепції його розвитку і знаходження шляхів досягнення поставленої мети;

аналіз проблеми, розробка моделі і її розв’язання, отримання варіантів рішень;

синтез проблеми, яку досліджують, і прийняття рішень.

Проблему не часто вдається вирішити відразу, можливі багаторазові проходження стадій системного дослідження. На практиці доводиться враховувати помилки одного-двох проходжень і готувати третє аж до отримання результату, що задовольняє дослідника.

Розвинутий останніми роками системний підхід певною мірою доповнив традиційні наукові методи. Для вивчення систем особливої складності й комплексності нині запропоновано розвиток цього підходу – мета системна парадигма, яка дає змогу подолати деякі недоліки традиційних методів і системного підходу через урахування мета рівня і включення моделей оціночного над рівня. При цьому моделювання є формалізацією епістемології власного моделювання, тобто утворенням методів пояснення, за якими формулюються і будуються самі моделі. Основою мета моделювання є мета системна парадигма. Сама мета системна парадигма концептуалізує організацію як ієрархію контрольних систем, де можливе суворе розмежування і формалізація між об’єктивним рівнем і мета рівнем. Твердження на об’єктивному рівні належать до прийняття рішень у рамках організації, на мета рівні – до прийняття рішень на макрорівні.

Такий підхід потребує металогіки і метамови, тобто використання логіки і мови більш високого рівня абстракції, ніж на об’єктивних. Мета системна парадигма використовується для виявлення дисфункціональності, яка приводить до збоїв і колапсу систем.

Принцип екологічності у наукових дослідженнях іманентно властивий географії, оскільки географи завжди цікавились взаємовідносинами людини і природи, прагнули розглядати Землю як житло людини, як її географічне середовище. Сучасна промислова цивілізація в тому вигляді, в якому вона зараз організована, зазнає сильного зіткнення з екосистемою нашої планети. Викликаний науково-технічним прогресом конфлікт між людством і середовищем його проживання, орієнтація суспільства на постійне збільшення споживання супроводжується формуванням екологічних криз.

Коеволюція природи і суспільства в останні століття все більше пов’язана з переходом до гігантського за масштабами глобального природокористування. В цих умовах уже зникла велика кількість біологічних видів, масового і глобального характеру набули численні забруднення, змінюється склад гідросфери і атмосфери. Виникла реальна загроза існуванню роду людському: не лише здоров*ю людини, а й самому генофонду. При цьому найважливішими є три види екологічних небезпек:

соціально-екологічна, яка викликає загрозу погіршення середовища проживання людей і відбивається на показниках їхнього життя, здоров*я, добробуту;

біосферно-екологічна як загроза глобально-регіональний природній рівновазі, стану природних систем і об’єктів;

ресурсно-екологічна, яка являє загрозу природно-ресурсному потенціалу і впливає на характеристики його запасу, якості, відтворення

Проблему взаємодії природи і суспільства слід розглядати не тільки на глобальному (планетарному) рівні, а й на усіх інших рівнях: міждержавному, державному, міжрегіональному, регіональному і локальному. Екологічні проблеми усіх рівнів тісно взаємопов’язані й взаємообумовлені. При цьому важливо враховувати: розподіл антропогенного навантаження по території, виділення основних ядер його концентрації і причин, що його обумовили;склад, динаміку, ареали поширення і поєднання навантажень різних видів у межах тих чи інших регіонів; виявлення ареалів зосередження населення, чисельності населення, яке перебуває в ареалі особливо “небезпечних” і “шкідливих” навантажень, їх соціально-демографічних наслідків; виділення природних ландшафтів, природних об’єктів і видів, які підлягають найбільш сильному антропогенному впливу із урахуванням їх “стійкості” до цих впливів, здатності до самовідновлення; визначення ступеня “ураженості” природних систем тими чи іншими впливами і їх відновлюваності; визначення ареалів з різним ступенем кризової екологічної ситуації і ареалів, які потребують допомоги і підтримки.

Забезпечення вирішення екологічних проблем передбачає вирішення трьох завдань: оздоровлення довкілля і поліпшення його якості; збереження природного середовища і охорона здоров*я людей; запобігання шкідливій дії господарській діяльності. Для вирішення екологічних проблем потрібні: стабілізація населення світу, розробка екологічних технологій, які забезпечують стійкий соціально-економічний розвиток без деградації довкілля; розробка економічного і соціального механізму, який би сприяв вирішенню екологічних проблем, прийняття міжнародних угод щодо довкілля; екологічне виховання населення.

Принцип екологічності передбачає розгляд суспільства і природи як єдиної системи, перехід від принципу “реагування і усунення” до принципу “передбачати і відвертати”, інфраструктурне забезпечення (система моніторингу та контролю, централізовані системи очищення тощо).

Оцінка антропогенного впливу на довкілля має опиратися на врахування чотирьох основних факторів: виду і характеру екологічної небезпеки, її соціальних, природних і економічних наслідків; сформованого характеру екологічної ситуації, глибини її кризовості; масштабів і динаміки розвитку екологічно-небезпечних тенденцій, процесів і явищ; факторів ризику, які сприяють подальшому загостренню екологічної ситуації.

Принцип екологічності означає додержання взаємосумісності штучного і природного середовища, забезпечення екологічної безпеки населення. Цей принцип передбачає встановлення певного балансу у взаємовідношеннях між суспільством і природою, збереження необхідних для життя параметрів природного середовища, єдності використання і охорони природи.

Види і типи соціально-географічних досліджень. Соціально-географічні дослідження поділяють на три великі види: теоретичні, емпіричні й прикладні соціально-географічні.

Теоретичні дослідження – це дослідження, направлені на побудову теорій і формування знання, вироблення теоретичного знання про дійсність, встановлення нових понять, категорій, які відбивають істотні властивості соціальногеорафічних явищ, станів і процесів. Термін “теоретичне дослідження” вживають в трьох різних значеннях.

По-перше, як синонім фундаментальних досліджень. У цьому разі він означає дослідження, які проводяться в рамках теоретичної соціальної географії, яка характеризується функцією побудови наукового знання про соціальну дійсність.

По-друге, цей термін означає дослідження, що проводиться на теоретичному рівні соціально-географічного знання, яке характеризується своїми особливими формами знання і засобами пізнання.

По-третє, його вживають як синонім методологічного дослідження. У цьому випадку він означає дослідження, пов’язане з аналізом знання як такого, з розробкою засобів такого аналізу, спрямованого на вивчення структури і процесу соціально-географічного пізнання, на формування методів, процедур методик і технік соціально-географічного дослідження. Результатом такого дослідження є знання про знання і засоби його отримання, а не знання про об’єкт, який вивчають.

Емпіричне дослідження (від гр.empeiria – дослід) – наукове дослідження, яке передбачає отримання факто фіксуючого знання. В результаті емпіричного дослідження можна одержати систему фактів і емпіричних залежностей, які складають емпіричний базис соціально-географічного знання.

Науковий факт – не початок, а підсумок емпіричного дослідження. У науковій літературі соціально-географічний факт визначається як обґрунтоване знання, отримане через описання окремих фрагментів реальної дійсності в деякому суворо визначеному просторово-часовому інтервалі.

Прикладні соціально-географічні дослідження – дослідження, орієнтовані на практичне вирішення соціально-географічних проблем, пов’язаних з регулюванням певних соціальних процесів, прогнозуванням, плануванням і управлінням в чітко окреслених сферах суспільного життя. Прикладні соціально-географічні дослідження проводяться за такою схемою.

Перший етап – пошук готового способу вирішення проблеми. Тут соціогеограф звертається до спеціальної літератури, яка присвячена даній проблемі.

Другий етап – збір інформації про об’єкт дослідження.

Третій етап передбачає розробку на основі зібраної інформації кількох варіантів вирішення проблеми та їх апробацію через обговорення з експертами, експериментальну перевірку.

Четвертий етап дає змогу здійснити кінцеву доробку проекту вирішення, підготовку звіту і впровадження розробки в практику.

Виділяють такі типи соціально-географічних досліджень: пілотажні, польові, панельні, лонгітюдні і міждисциплінарні або комплексні.

Пілотажне дослідження (від. англ. pilot, одне із значень якого – дослідна установка) – пробне дослідження переважно методичної спрямованості. Воно передує основному дослідженню і призначене для перевірки якості інструменту для збору первинної соціально-географічної інформації, процедур і методів організації масового польового дослідження. Слід зазначити, що масові соціологічні дослідження дорого коштують. У процесі пілотажного дослідження перевірці підлягають усі елементи майбутнього основного дослідження: уточнюються його завдання і гіпотези, відпрацьовуються організація збору інформації, анкети, бланки інтерв’ю та ін. За його результатами, уточнюється формулювання питань, інструментарій проходить перевірку на надійність і достовірність. Достатнім вважаються дослідження 50 – 100 чол. залежно від ступеня новизни методик і однорідності об’єкта, але так, щоб у вибірку були включені всі значимі для цілей дослідження групи респондентів. Пілотажні дослідження можуть повторюватися кілька разів – до тих пір, поки не будуть досягнуті задовільні результати.

Польове дослідження – соціологічне дослідження, завданням якого полягає в безпосередньому і всебічному вивченні соціально-географічного об’єкта в нормальних, природних умовах, в соціальному контексті його повсякденного життя. Це фактично опитування на місці (в місті, селі, регіоні та ін.). При польових дослідженнях здійснюється збір первинної соціологічної інформації. Для позначення такого етапу дослідження застосовують також терміни “обстеження”, “емпіричне обстеження”. Польові дослідження спрямовані на повне і глибоке дослідження соціально-географічних об’єктів з метою отримання інформації, потрібної для пояснення соціальних явищ і процесів. У зв’язку з цим об’єкт польових досліджень повинен мати чіткі часові й просторові межі (територіальна спільність, молодь якогось міста та ін.).

Панельне дослідження (від англ. panel – панель, список) – різновид повторного дослідження, мета якого – вивчення змін, які відбуваються в якій-небудь групі людей протягом певного проміжку часу. Типовий приклад панельного дослідження – періодичні суцільні або вибіркові переписи населення.

Лонгітюдне дослідження (від англ. longitude - довгота) – вид повторного дослідження, при якому здійснюється тривале періодичне спостереження за одними й тими самими особами або соціальними об’єктами. Цей тип досліджень спрямований на встановлення соціального розвитку молоді в процесі її життєвого самовизначення. Початковий етап дослідження пов’язується із закінченням навчання в школі, завершальний – з досягненням соціальної зрілості (набуттям стійкого соціального статусу, професії, створенням сім’ї та ін.).

Лонгітюдне дослідження в деякому відношенні схоже з панельними дослідженнями. Оскільки у них об’єктом тривалого спостереження є один і той самий контингент обстежуваних. Проте якщо в панельному дослідженні можуть виступати будь-які вікові категорії, то в лонгітюдних дослідженнях – лише молодь. Відмінність панельного дослідження від лонгітюдного полягає в тому, що в останньому зміни одного й того самого об’єкта розглядається насамперед як функція часу. Лонгітюдне дає змогу отримати таку важливу інформацію, як вибір професії, професій та соціальна адаптація молоді, включення молоді в соціальну структуру суспільства тощо. В лонгітюдних дослідженнях важливу роль виконують поняття “покоління” і “когорта”.

Під поколінням розуміють групу осіб, які одночасно вступають у певні соціальні стани (ті, що вступають до школи, ті, які завершують освіту, ті, що одружуються та ін.), тобто групу осіб, яку в демографії називають реальним поколінням на відміну від умовного покоління як групи сучасників різного віку, сімейного стану тощо.

Під когортою слід розуміти частину покоління, яка виділяється за однією (або більше) специфічною ознакою. Наприклад, когортою називають ту частину покоління, яку включено до складу вибіркової сукупності.

Міждисциплінарні дослідження (від лат. discipline – вчення, наука) – форма організації досліджень, яка передбачає співпрацю між представниками різних дисциплін у вирішенні комплексної практичної або наукової проблеми. Необхідність проведення міждисциплінарних досліджень посилилась у зв’язку з розгортанням науково-технічного прогресу, зі зростанням потреби в комплексному підході до вирішення складних соціальних потреб.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.