Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Овідій і Україна: міф і реальність.

Для України особливо близький образ Овідія-вигнанця. Автор цікавого дослідження «Овідій в українській літературі» (Краків-Львів, 1943) Є.Ю. Пеленський слушно зазначає, що вже з другої половини XVI ст. Овідій «промощує собі шлях на Україну зразу не стільки своїми поезіями, скільки своїм життям». Річ у тім, що власне з Україною пов'язували у ті часи місце заслання Овідія. Автор згаданого дослідження, подаючи доволі широку бібліографію питання, висвітлює причини такого уявлення: «Виринуло воно, мабуть, узагалі в зв'язку з живим зацікавленням Україною в гуманістів XVI ст., що бачили в ній не лише Гомерів край гіпербореїв чи Геродотову Скитію, але і справжню частину земель давньої еллінської культури, і то не лише над берегом Чорного моря - давню Пропонтиду, але й цілу Україну. Таким робом Київ був для них нічим іншим, а Троєю, що мали підтверджувати Київські руїни, таким робом і переказ про Овідія в Україні виростав на податливому ґрунті». Народна етимологія пов'язувала з Овідієм такі топоніми як Видова, Овидова, Овидове озеро (біля лиману Дністра), Овидове озеро та Овидова гора на Гуцульщині тощо. Дехто з гуманістів-ентузіастів «віднаходив» навіть могилу Овідія, наприклад, за декілька днів дороги від Теребовлі, що на Тернопільщині. Вірили, що Овідій писав «слов'янською, або руською» мовою, захопившись її милозвучністю. Легенда протривала аж до кінця XVIII ст.: у 1793 р. поселення біля колишньої турецької фортеці Хаджи-Дере дістало назву Овідіополь, очевидно, з тих міркувань, що тут колись дійсно побував Овідій. Втім, хоч легенда відійшла в минуле, не забуваймо, що місце вигнання Овідія не таке вже й віддалене від тих територій, де, за М. Грушевським, селилися предки нинішніх українців.

Спеціально постать Публія Овідія Назона цікавила Івана Франка. Зреалізованими залишилися два окремі переклади — третя елегія першої книги «Скорботних елегій» і третє послання четвертої книги «Понтійських послань», а також ціла проілюстрована власними перекладами розвідка «Публій Овідій Назон в Томіді». На думку Й. Дідика, який проаналізував «Овідія в Томіді» ще до публікації в «Літературній спадщині» та задовго до 50-томника, «з вибраних елегій і послань Овідія з часу заслання Франко створив поетичний твір, цілісний за своєю композицією і замислом». А згадана цілісність полягає в тому, що була скомпонована чітка історія Овідієвого побиту на засланні (включаючи передісторію, локалізацію, реальну та емоційну обстановку), побудована на вдало вибраних, докладно перекладених і влучно прокоментованих цитатах (під цитатами слід розуміти і окремі пасажі, і цілі твори, як наприклад «Автобіографічна елегія» і поема «Ібіс»). Чому Франко саме так препарував Овідія, чим це спричинилося і на які висновки його наштовхнуло. Зрештою, варто навести один фрагмент із вступної частини «Овідія в Томіді»: «До зложеня сего вибору мене спонукала головно остатня доба в житю поета, проведена недалеко устя Дністра в Чорне море, отже на території теперішньої України. Ще важнійше те, що, живучи в грецькій колонії Томі й почуваючи властиве кожному грекові та римлянові обридженє до малоосвічених тубольців, «варварів» скитів та ґетів, він по якимось часі таки зійшовся близше з сими останніми й навчився їх мови настілько, що міг нею написати вірш на честь царя Августа. Хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його ґетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань. А маючи майже певність, що ґети були членами того племені, яке пізнійше в ріжних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов'янами, а спеціально предками південно-руської (української) парості того племені, матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української». Із цих слів видно, що основний поштовх для компонування «Овідія в Томіді» адекватний основному висновкові, який просвічує із завершеної роботи, а саме: Овідій — перший україномовний поет. Овідій «написав цілу книжечку (libellum), очевидно довшу поему» ґетською мовою, але цей твір не дійшов до нас, залишилось лише свідчення самого поета в посланні до Кара (Ex Ponto, IV, 13):

І не годиться тобі дивуваться, коли мої вірші

Кепські, пишу бо їх я майже як ґетський поет.

Сором сказать! Написав я книжчину на ґетській тій мові,

Розміром нашим слова варварські я уложив.

Жодна інша пам'ятка ґетської мови теж не дійшла до нас. Учений О. Партицький схильний був вважати фракійське плем'я ґетів — протоукраїнським. До цього дещо скептично ставився М. Грушевський. Так чи інак, а на матеріалі топоніміки та з використанням багатьох історичних джерел О. Партицький доволі переконливо доводив спорідненість давніх ґетів з теперішніми українцями. Мабуть, цю гіпотезу сприйняв Франко дуже близько до серця, бо мав «майже певність» у її достовірності. До речі, Партицький згадує Овідія у своїй праці. Спочатку у зв'язку з приблизною ідентифікацією племені бессів: «Важна відомість находиться у Овіда в його елегіях. Поет сей римський від 9-ого року по Хр. проживав на вигнаню в Томі, наддунайськім місті в нинішній Добруджі. Він знав, які племена мешкали в його сусідстві, і часто згадує про них, особливо про Ґетів. В двох місцях наводить Овід Бессів в своїм безпосереднім окруженю: — «Ох, як тяжко жити межи Бессами і Ґетами чоловікови, котрого римський нарід все мав на устах» (Trist., IV, 1) — «Савромати окружають мене, нарід дикий, і Бесси і Ґети. Як же тоті імена негідні мого духа!» (Trist., III, 10).». А згодом згадує Партицький Овідія при характеристиці загальної ситуації: «Про відношеня в початках першого віку довідуємося дещо з Овіда, бувшого на вигнаню в придунайськім місті Томі, в роках 9-17 по Хр. В своїх елегіях і письмах з Понту згадує той поет більш 50 разів про Ґетів, в окруженю котрих довелося йому жити. Згадки всі одностайні, понурі, вказують на тяжкі хвилі, котрі нераз треба було перетерпіти. Ні літом, ні зимою, ні днем, ні ночию не чулися римські залоги безпечними перед неустаючими нападами Ґетів».

Овідієві поталанило в тому, що він у всі часи був популярним у Європі — то помірно, то з більшою силою, але про нього постійно пам'ятали, його вивчали, до нього ставилися з незмінною цікавістю. Не зникла і згадка про те, що він написав дещо і нашою мовою. Наприклад, у XVI ст. хроніст М. Стрийковський занотував: «Овідій писав також слов'янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність...». Цю думку дещо пізніше підтримав і М. Смотрицький у своїй граматиці слов'янської мови. Та найбільше згадок стосується все ж місця поховання Овідія; географічна варіабельність евентуального місцезнаходження поетової могили просто вражає.

А щодо припущень про поховання Овідія в Україні, то практично вичерпний матеріал про це зібрав і класифікував Й. Кобів. Хоча вже достовірно відомо, що місто Томі знаходилося приблизно на території теперішньої Констанци в Румунії, та для нас залишається цікавим один авантюрний сюжет про надгробну плиту Овідія з епітафією на ній. Руський шляхтич, поліглот і латиномовний поет, теребовлянський судовий підстароста Я. Войновський супроводжував 1581 року посла при дворі С. Баторія, лівонського барона Л. Мюллера у подорожі на південь України і там показав дипломатові «правдиву могилу Овідія»та ще й з епітафією. Через 4 роки барон видав свої записки з оповіддю про ту подорож і, зрозуміло, навів текст тої епітафії. Того ж 1585 року ця сама епітафія цитувалася у хроніці С. Сарніцького, а ... 11 років перед тим була опублікована у збірнику Т. Фендта — З. Рибіша (1574). Й. Кобів припускає, що «імовірно, надгробний вірш з мнимої могили Овідія склав сам Войновський і він рекламував його на всі боки. Незалежно один від одного дізналися про нього Рибіш—Фендт, Мюллер і Сарніцький». До того ж, є свідчення, що згадана надгробна плита Овідія була привезена до Львова і 1619 року вмурована в стіну новозбудованої Кампіанівської вежі (ратуші), яка завалилася аж 1826 року, знищивши заодно меморіальну реліквію Овідія—Войновського.

Невідомо, чи був насправді Публій Овідій Назон першим україномовним поетом, чи ні, але з його іменем у нас все ж дещо пов'язане. Мабуть, недаремно і невипадково таки Іван Франко назвав його «першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої й теперішньої української».

В українську літературу Овідій увійшов досить пізно (XVI ст.), однак як один із найпопулярніших римських поетів. Починаючи із XVI ст. інтерес до класичної освіти посилюється. Зацікавлення особою Овідія в Україні було викликане поширенням переказу, ніби могила видатного поета знаходиться у степах Причорномор’я. Твори Овідія все частіше бачимо у шкільних поетиках того часу, з’являються перші спроби перекладу (Т. Прокопович, Г. Козицький). Найбільша заслуга у популяризації Овідія належить Києво-Могилянській академії. Твори поета слугували багатим матеріалом для наслідування перекладу (вже згадувався Г. Сковорода і його «Похвала астрономії»), інколи вони також виступали об’єктом травестіювання (К. Думитрашко; П. Білецький-Носенко «Горпинида або Пірвана Прозерпіна»). Мотиви перевтілення є у ранніх баладах Т. Шевченка («Тополя», «Лілея»), але це, як зазначає А. Білецький, «не наслідування Овідія, а зустріч з ним у галузі тематики». Ідею метаморфоз Шевченко втілює у пізніших творах («Сова», «Марина»). За зразком «Метаморфоз» укладає збірку українських легенд і переказів «Змінки» С. Руданський. Окремі частини «Метаморфоз» та «Календаря» перекладали М. Костомаров, П. Куліш, О. Пчілка, О. Маковей, Д. Николишин, О. Турянський, І. Франко. Не можна оминути увагою поетичної драми «Лісова пісня» Лесі Українки, що на високому емоційно-художньому рівні несе ідею переселення душ.

Серед кращих перекладачів «Метаморфоз» Овідія потрібно назвати українських авторів: Івана Сердешного (Стешенка), М. Зерова та А. Содомори. Іван Сердешний здійснив переклад десяти книг «Метаморфоз». Він намагався християнізувати Овідія, замінюючи лексику політеїзму на монотеїстичну (Бог, Святий Бог, Утворитель) та уподібнюючи, де можливо, сюжети до біблійних. Така тенденційність перекладу негативно позначилася на його художніх якостях. Переклад Івана Сердешного написаний желехівським варіантом української фонетичної орфографії, що відображає характерні риси народної мови: боротьба з гіатусом (Гіяцинт), значна кількість архаїзмів та діалектизмів (реченець, вогський), нетрадиційне утворення найвищого ступеня порівняння (найхоробрий). Переклад значною мірою застарів, але має історико-пізнавальне значення для літератури та перекладознавства. М. Зеров переклав окремі частини «Метаморфоз», а саме: «Створення світу» (І, 5–88); «Чотири покоління людські» (І, 89–150); «Гіганти» (І, 151–162); «Лікаон» (І, 163–251); «Потоп» (І, 253–312); «Девкаліон та Пірра» (І, 313–415); «Смерть Фаетона» (ІІ, 1–328); «Пірам і Тісба» (IV, 55–167); «Філемон і Бавкіда» (VIII, 611–724); «Апофеоз Цезаря» (XV, 746–879). Переклади М. Зерова точні, досконалі в мовному відношенні та художньо довершені.

Видатний український перекладач з класичних мов Андрій Содомора повністю переклав поему «Метаморфози», точно і гармонійно передавши зміст, основні ідеї, гекзаметричну форму, і, що важливо, не порушивши семантико-стилістичну систему поеми.

Висновки.Творчість Овідія, одного з найвизначніших поетів «золотої доби» давньоримської літератури, звернена до особистого життя людини, не відповідала офіційному курсу Октавіана Августа. Вона і стала запорукою його світової слави і причиною особистої трагедії митця.

Як поет, Овідій є продовжувачем Тібулла й Проперція в любовних і антикварно-вчених елегіях, почасти учнем грецьких поетів александрійської школи (Каллімаха, Нікандра і ін.). Пройдена ним риторична школа поклала яскравий відбиток на його творчість, надавши йому, з одного боку, велику зовнішню ефектність, з другого ж – багатослівність, заміну безпосередності вислову вишуканістю й навмисністю. Сучасники високо цінували легкість і плавність його віршів та майстерність оповіді, яка особливо виявляється в «Метаморфозах».

Овідія справедливо називають поетом, що стоїть на межі двох світів. Не тільки пізня античність, а й нові часи живились його поетичною спадщиною, насамперед «Метаморфозами». Саме з цієї поеми письменники, поети, митці різних епох та країв черпали сюжети, мотиви та образи для своїх творів; саме через призму цього твору відкривали для себе світ античної культури. На основі «Метаморфоз» і в наш час укладають збірники античних міфів та легенд. Одначе, підкреслимо ще раз, не тільки і не стільки в цьому значення поеми: в ній відбито глибинний чуттєвий зв'язок людини із світом природи, без якого не розбуяла б грецька міфологія; за допомогою міфів Овідієві пощастило донести до читача ідею всеохоплюючої любові й співчуття, що немовби пронизують світ вічно живої природи. Саме ці, глибинні, аспекти твору привертають сьогодні увагу дослідників та перекладачів.

 




Переглядів: 3245

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.