Науково-теоретичні підходи до вивчення політичної стабільності перехідних режимів

Нечіткість визначення поняття «політичної стабільності» зумовлює дискусійні суперечки серед дослідників. Адже проблемним залишається питання: які є базові критерії дослідження стабільності? Загалом стабільність політичного режиму свідчить про здатність уникати перетворень. Тобто означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги. У суб’єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам відчуття безпеки, спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненість у своїх можливостях[16].

Політичною стабільністю, за К.Ейком, будемо називати регулярність потоку політичних взаємодій[17], а стабільністю режиму – здатність гравців, що діють в рамках певних інститутів попереджати різні збурення, що надходять з внутрішнього чи зовнішнього середовища і можуть призвести до його падіння[18].

Американський дослідник М. Гурвіц (M. Hurwitz) виділяє п’ять підходів до розуміння політичної стабільності: 1) відсутність насильства; 2) урядова тривалість; 3) існування законних конституцій; 4) відсутність структурних змін; 5) стабільність як сукупна соціальна характеристика[19]. Спроби визначити та конкретизувати поняття стабільності зробили Кейт Доудінг та Річард Кімбер (Keith M. Dowding and Richard Kimber). В основі запропонованого визначення лежать концептуальні засади системного аналізу Девіда Істона. У той час, коли Істон намагався сформулювати теорію для збереження політичної системи як такої, Доудінг та Кімбер сформулювали загальну концепцію стабільності, яка може бути заснована для урядів, режимів та інститутів. Доудінг та Кімбер визначають політичну стабільність як стан, в якому будь-який політичний суб’єкт існує, коли він має потужність, щоб запобігти непередбачені загрози, примушуючи його до виживання[20]. Особливий наголос у даному визначенні автори роблять на тому, що наявність змін не є необхідною умовою стабільності, навіть якщо це будуть важливі або раптові зміни. Об’єкт може бути стабільним, навіть якщо велика кількість його об’єктів не будуть змінені.

Узагальнюючи наявні в західній літературі підходи до розуміння політичної стабільності, російський дослідник А. Макаричев виокремив власне трактування як не існування в суспільстві реальної загрози нелегітимного насилля або наявності в держави можливостей, які дозволяють в кризових ситуаціях впоратися з нею; неможливість спалаху громадянських війн або інших форм військових конфліктів (мінімальна стабільність); здатність демократичних структур швидко реагувати на зміну суспільних настроїв; стабільність є функцією демократії, що включає участь громадян в управлінні державою через інститути громадянського суспільства (демократична стабільність); стабільність розглядається як функціонування одного уряду протягом тривалого часу; як наслідок існування легітимності влади; як відсутність структурних змін в політичній системі або як наявність здатності управляти ними; стабільність в демократичних країнах пов’язують з конституційним порядком та балансом політичних сил. Політична стабільність має різні прояви: якщо у демократичних державах основними рисами її є динамічний та автономний характер, то у авторитарних характерною є стагнаційна стабільність, що забезпечується примусом. У демократіях автономна стабільність забезпечується знизу – через легітимацію політичної влади, тоді як у недемократичному суспільстві встановлюється згори – шляхом владного впливу на маси[21].

Гібридні політичні режими є нестабільними політичними утвореннями, оскільки зазнають найбільшого впливу трансформації. Співіснування демократичних норм і авторитарних методів спрямовані на збереження влади в одних руках. Саме правителі могли б стати невід’ємним джерелом нестабільності[22].

Дестабілізація визначається часто як порушення політичних зв’язків і відносин, способів політичного регулювання суспільного життя, які вже склалися. Російська дослідниця І. Ліханова виокремлює такі дестабілізуючі фактори, як загострення протиріч між владою і народом; посилення відчуження владних структур від суспільства і зростання недовіри до них; незадоволення політикою регулювання доходів різних груп населення, що призводить до різкої поляризації; зниження життєвого рівня населення і зростання безробіття; різні прояви політичного екстремізму; низька ефективність національної політики, зростання міжнаціональних і міжрегіональних конфліктів; етноконфесійні конфлікти; хвилі масової міграції; занепад панівної ідеології і моралі; зростання злочинності тощо[23]. Проявом цих збурень є політична мобілізація великої кількості людей за певних умов. По-перше, щоб виникли протестні дії, потрібна подія чи фактор, який запустить механізм колективної мобілізації. Іншими словами необхідні умови повинні доповнитись достатньою. Якщо необхідні умови в цілому – це високе соціальне невдоволення, низькі показники легітимності, дієвості та ефективності, які можуть бути виявлені a priori, то достатня (безпосередня) умова часто виявляється лише a posteriori, тобто за фактом події[24].

Політична стабільність чи нестабільність є відображенням динаміки політичного процесу. Американський дослідник С. Хантінгтон зазначає, що політична стабільність відноситься до числа найбільш важливих, ключових характеристик політичних систем в країнах, що модернізуються, оскільки від неї залежить можливість управління соціальними процесами. Нестабільність виражається у високій ймовірності зміни влади чи навіть політичного устрою з допомогою неконституційних засобів, таких як революція або конституційний переворот, а також різних проявів насилля – від громадянської війни до тероризму[25].

Значну увагу вище наведеним показникам у вивченні політичної стабільності приділяє Jong-A-Pin R[26]. Він виділив чотири виміри політичної нестійкості: 1) цивільний протест; 2) політично мотивована агресія; 3) нестабільність в межах режиму (зміни в межах державного устрою); 4) зміни політичного режиму (конституційні зміни). Політичними індикаторами виступили наступні процеси на явища:

§ Партизанська війна

§ Громадянська війна

§ Революції

§ Терористичні акти

§ Внутрішні конфлікти

§ Середні громадянські конфлікти

§ Етнічна напруга

§ Демонстрації

§ Бунти

§ Страйки

§ Гравці вето

§ Фракційний поділ

§ Роки правлячої партії при владі

§ Поляризація

§ Кількість виборів

§ Урядові кризи

§ Головні конституційні зміни

§ Державний переворот

§ Зміни режиму (політика)

§ Зміни режиму (економіка)

§ Урядова нестабільність

§ Урядові зміни

§ Релігійна напруга

§ Незначні громадянські конфлікти

§ Політичне очищення.

Використання даної моделі виміру політичної стабільності має певні труднощі. Оскільки існує великий набір індикаторів, які можуть мати помилку виміру.

Більш спрощена модель за чисельністю використання параметрів є обрахування індексу політичної стабільності режиму (ІСР), який лежить в межах від 0 до 1 і як змінна дає статистично надійні результати. Ця модель лежить в основі нашого дослідження.

Індекс політичної стабільності математично записується так:

де p_i – зважена частка i-показника. Коли PS = 0,0 – це означає що існує повна політична стабільність, а коли PS = 1,0 – це показує, що існує абсолютна політична нестабільність. Основними параметрами виступають легітимність, ефективність (effectiveness), дієвість (efficiency) та горизонтальні загрози (готовність до участі в акціях протесту) і вертикальні (внутрішня конфліктність в оточенні). Саме три перших показників, на думку Х. Лінца, є основою стабільності політичного режиму[27].

Якщо легітимність виявляється у підтримці влади, що є кількісним показником, то дієвість або здатність знаходити рішення для важливих проблем і ефективність, або здатність впроваджувати політики з бажаними результатами, кількісними параметрами визначити дещо складніше. Тим не менше, усі три поняття виявляються через ставлення людей до дій влади[28].

Для виміру даних критеріїв використаємо дані соціологічних опитувань. За шкалу візьмемо показники від 0 до 100%. Умовною межею, що відділяє ефективність від неефективності, дієвість від недієвості та легітимність від не легітимності буде показник у 50%. Чим більше респондентів підтримують представників влади, їх політики та наслідки, тим вищими є легітимність, дієвість та ефективність. Якщо більше 50% респондентів підтримуватимуть дії уряду у тій чи іншій сфері, то можна вважати, що ефективність переважає неефективність. Якщо більше 50% респондентів підтримують діяльність президента, то легітимність переважає не легітимність. Така ж є умовна межа і для дієвості: показник у 50 і більше відсотків говорить, що події розвиваються у правильному напрямку[29].

При вивченні стійкості гібридних режимів значну увагу слід звертати на вертикальні (ті, що йдуть знизу) та горизонтальні загрози (ті, що йдуть від оточення). Якщо горизонтальні загрози можна виміряти шляхом опитування, то вертикальні загрози важко операціоналізувати через обмеження доступу до інформації та існують труднощі з виробленням шкали. Тому кількісний вимір даного показника буде базуватись на власних оцінках існуючих відносин у середині влади. Оскільки ми оцінюємо взаємовідносини владної команди ззовні, то оцінки носять суб’єктивний характер.

Для порівняння також будемо використовувати індекси з інших баз даних. А зокрема такі індекси:

· FSI (Failed State Index[30])

· SFI (State Fragility Index[31])

· PII (Political Instability Index[32])

· World Governance Indicators (Political Stability/No Violence[33])

Вище подані показники мають різні набори індикаторів, які використовують власні методології. Ми будемо подавати ці показники у таблиці для кращої наочності, порівняємо їх між собою та з нашим показником (ІСР). Очевидно, що всі показники мають в собі певні похибки, тому деякі результати можуть дуже різнитися.

Взаємозалежний вплив на політичну стабільність існує між рівнями соціальної мобілізації і політичної інституціоналізації. Розрив між цими параметрами у процесі модернізації веде до дестабілізації[34]. Тобто, з цього можна зробити висновок, що визначальними факторами на політичну стабільність має політична культура, зокрема активність населення та розвиток інститутів. Політична стабільність забезпечується політичною системою суспільства і ефективністю здійснення її функцій, що у свою чергу залежить від масової підтримки громадян. До основних умов, що впливають на рівень масової підтримки існуючого політичного режиму, можна віднести: рівень матеріальної забезпеченості і соціальної захищеності громадян; наявність демократичних інститутів та механізмів, що забезпечують участь населення в політичному процесі; безпека і правові гарантії особи.

Беручи за основу дані критерії спробуємо виміряти політичну стабільність режимів України, Росії та Білорусі та порівняти і пояснити отримані результати. Політичні режими обраних вище держав можна вважати гібридними, оскільки ті поєднують у собі конкурентні вибори та традиційні або новітні авторитарні практики. Однак гібридні режими можуть значно відрізнятися між собою залежно від домінування демократичних чи авторитарних елементів, що в свою чергу може впливати на політичну стабільність. Поява цілого спектру гібридних режимів зумовлені характерними особливостями переходів посттоталітарних країн. Так, за результатами дослідження Freedom House у 2011 році Україну та Грузію класифіковано як держави з перехідною або гібридною політичною системою (4,61 балів та 4,86 відповідно), Росія (6,18) та Білорусь (6,57) належать до групи країн з авторитарною політичною системою. Якщо порівнювати з попередніми роками, то у 2002 році у Білорусі показник був на рівні 6,38, у 2006 р. – 6,71, у 2010 р. – 6,50, що свідчить тенденцію тяжіння до встановлення ще більшого консолідованого авторитаризму. Якщо у Росії у 2003 р. рівень демократизації складав 4,96 пунктів, що говорить про існування гібридного режиму, то після 2003 року і до сьогодні показник прямолінійно зростає у бік авторитаризму. В Україні, якщо прослідкувати тенденцію з 2002 року по 2011 р. помітні коливання: якщо в 2002 р. – рівень демократизації був на рівні 4,92, то у 2006 році із показником 4,21 Україна була визнана першою серед пострадянських країн (крім країн Балтики) «вільною» державою. Однак уже у 2010 році знову повернулася до групи «напіввільних». Рівень демократизації у Грузії протягом останніх років помітно погіршився: з 4,58 пунктів у 2002 році до 4,93 у 2010 та 4,86 у 2011 роках[35].

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.