Новаторський вклад Панаса Мирного та Івана Білика в розвиток українського реалізму

Розділ II

Генетичний код Чіпки Варениченка як мотиваційний чинник у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Новаторський вклад Панаса Мирного та Івана Білика в розвиток українського реалізму

Панас Мирний та Іван Білик створили епохальний в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" і довели, що характер людини – це результат відповідних соціально-історичних умов життя, в якому значну роль відіграє спадковість. Роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" – новаторський вклад письменників у розвиток українського реалізму. Автори створили соціально-психологічний роман-хроніку, в якому простежили деградацію особистості головного героя. Історія Чіпки подається в широкому часовому просторі: від пращурів до дня покарання.

Через образ Чіпки автори висловлюють основну ідею твору: деградація особистості, як наслідок впливу на неї багатьох чинників – закріпачення, як вияв суспільно-історичних процесів на Україні, вплив гріховного минулого предків на долю нащадків, а також генетичного коду на формування особистості й характеру головного героя роману.

Основою розвитку подій у романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є біографічний метод творення сюжетної лінії кожного персонажа, долю якого подано від народження до схилу віку чи й до смерті. Домінуючою сюжетною лінією в романі є лінія драматичного життя Чіпки Варениченка, який поєднує у собі два начала: козацьке, волелюбне, непримиренне до неволі, і селянське, хліборобське, пасивне. На думку літературознавця Олега Ільницького, роздвоєність особистості Чіпки зумовлюється його походженням: «козак у ньому починається від батька; материн характер пояснює його прив’язаність до Галі і до землі». []

У річищі реалізму, зокрема соціальної зумовленості вчинків, поведінки, моделюється його образ як «пропащої сили». Саме через цей образ розкрито не тільки деградацію яскравої особистості, а й різноманітними засобами подано цілісну картину світу, в якому живе і діє Чіпка. Син убогої, до краю закомплексованої і некрасивої, а на час її шлюбу з Остапом Хрущем уже й підстаркуватої дівки та прийшлого з Дону «двужона», Чіпка з ранніх літ відзначався складною вдачею, яка була незрозумілою не тільки відторгнутій громадою і до краю втомленій наймитською працею Мотрі, а й жалісливій бабусі, котра доглядала малого. Відлюдкуватість у середовищі ровесників, певною мірою спричинена ними ж відповідним ставленням до «виродка», внутрішня активна готовність Чіпки до помсти, яка з роками набирала все ширшого розмаху (згадаймо реакцію Чіпки на розповідь про батька, якого віддали в солдати і з якого глумилися в панському дворі: «Чому він їх не вирізав, не випалив?», або реакцію головного героя твору, коли він довідується, що пан хоче старого діда Уласа знову закріпачити: «Я йому такого пущу півня!»), формує з доброї і вразливої дитини потенційного злочинця. [] Розглянемо, які наслідки мала генетична спадковість у житті головного героя роману.

2.2. Генерал Польський + генеральша = Василь Польський

Раптовий екскурс у минуле можна вважати особливістю індивідуальної манери Панаса Мирного-епіка. Історія села Піски раптово перериває плин «дійсного» художнього часу і, на перший погляд, не має зв’язку з основними подіями. Проте такі екскурси в минуле й підтекстове акцентування причин генетичної появи й розвитку тих чи інших рис в характері Чіпки є дуже важливими для розуміння його характеру в цілому.

«Людські п’явки» - так названі у романі пани Польські. Їхній великій сім’ї відведено у творі чимало місця. Генерал, який з рук Катерини ІІ отримав Піски у власність, що стає зрозумілим з екскурсів у його минуле, — типовий представник польської «голопузої шляхти», котру в козацькі часи українці зневажали більше, ніж «крулят» Речі Посполитої — великих земельних магнатів Потоцьких, Чарторийських, Понятовських. Коли «Польща впала, розкатана руками свого безпутного вельможного шляхетства», пан Польський «подрибзав піхтурою з бистрої Стирі аж до самої холодної Неви…Заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала…й до Пісок!» [Р. 72-74] Закріпачення пісчан генералом здійснювалося незаконно, проте в його арсеналі були й солдати, готові до розправи, і хитрий Лейба: «Тепер уже ви не козаки, - сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… за мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…» [Р. 73] До того ж, на руку новоявленому кріпоснику спрацювала інертність ще вчора вільних піщан, їхня флегматична вдача, небажання щось радикально міняти: далі жіночих плачів і пиятики чоловіків справа здебільшого не посувалася. Через 10 років після присвоєння Пісків генерал Польський помер, а генеральша із дітьми перебралася жити «на село».

Приїзд до села генеральші з роду Дирюгіних у романі ознаменований руйнуванням селянських хат для того, щоб у найкращому місці побудувати панський палац просто з примхи, від ненависті до «хахлацкава мужичья». Дуже швидко великій панській родині — три дочки на виданні і два сини у високих школах! — здається замалим і «оброк» з генеральшиного приданого — російського села Бородаєвого, і чотири дні панщини на тиждень для кріпаків у Пісках: «Отак що день – усе новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, по котрім були піщани прив’язані до генеральші, - поки не коротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати…» [Р.83] Постійні бенкетування й одруження двох старших дочок, непокора молодшої, яка всупереч волі матері, а тому без приданого, вийшла заміж за вродливого сотниченка Саєнка, а на думку генеральші — «чумазого хахла», «мазепи», — призводять до того, що всю любов свого серця генеральша на схилі літ віддає своїм улюбленцям — котам. Цінність котячого життя в розумінні старої пані набагато вища за життя кріпаків. Тож коли вдова Мокрина ненароком придушила в дверях кошенятко й наступного дня воно здохло, за наказом генеральші кріпачку покарали: змусили мастити панські кухні, причепивши їй на шию мертву тварину. Лише за те, що Уляна була вродливою і веселою, деспотична генеральша зненавиділа юну кріпачку, за дрібну провину звеліла її нещадно побити. Докази невинуватості Уляни і втеча камердинера Стьопки від страшної кари настільки обурили стару поміщицю, що вона померла. [Р. 91]

Такими були прадід і прабаба Чіпки по батьківській лінії. Серед позитивних рис характеру цих героїв важко визначити хоча б одну, яка могла б передатися у спадок онуку. Наявна деяка портретна схожість Чіпки й пана Польського, хоча й побудована на соціальному контрасті: «З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палетах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват…» – «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, - «та чепурної вдачі», - одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала на парубоцьку вдачу…Таких парубків часто й густо можна зустріти на наших хуторах та селах. Одне тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць разом з якоюсь хижою тугою…» [Р. 4, 77] Сильний характер, наполегливість, безкомпромісність, максималізм – ці якості, відповідно до генетичного коду, міг успадкувати Чіпка від своїх предків по батьківській лінії.

2.3. Василь Семенович Польський + Уляна = Іван Вареник

Рідним по крові дідом Чіпки був старший син генерала Польського Василь Семенович. Спочатку ми бачимо його ще дванадцятирічним хлопчиком, який. вперше побачивши селян, уже виявляє свою зверхність над ними: «панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався…Паничи весело зареготали та й побігли до горниці». [Р. 82] Після смерті матері-генеральші Василь Семенович знову приїздить до Пісків – «тепер уже якийсь там поручик, чи що. тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима. З товсто, униз одвислою губою… Як вилита мати!» [Р. 91]

Прибуття генеральського синка Василя Семеновича, що колись, у дитинстві, пробував скубати чуби своїм ровесникам – майбутнім підданим, нічого у Пісках не змінило: всю організаційну роботу здійснював Карпо Іржа, якого піщани так охрестили за в’їдливість. Після першого приїзду старшого панича змінилося життя хіба що дівки Уляни: «…Стала його за носа водити… Що Уляна схоче, - панич не встоїть!» А від’їжджаючи невдовзі з Пісків, «дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; поцілував на прощання у лоб, як цілують мертвого друга... та й був такий!.. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника... А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!» [Р.92] Так з іронією письменники говорять про народження Чіпчиного батька – позашлюбного сина молодого пана Польського.

Наступний приїзд вже одруженого Василя Семеновича та його брата-офіцера Степана Семеновича закінчився остаточним поділом батьківського майна. Старшому відійшли Піски, Гайдамаківка, Красногорський хутір, молодшому — Вовча Долина, Байраки, Побиванка. Красногорка стала панською Меккою, а Василь Семенович був обраний панами-підлабузни- ками «предводителем дворянства». Та чим гучнішими були панські гулянки в новому палаці в Красногірці, тим убогішим й інертнішим ставало життя кріпаків Василя Семеновича. Задля приданого одружилися з дочками Василя Семеновича дрібні панки Кривинські, Борецькі, Митілі. Врешті у Гетьманському всі пани поріднилися. Роман побудований так, що завдяки переплетінню доль панів і підпанків подано цілісну картину страшного визискування народу, його повну безправність: «І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою». [Р. 97]

Хоча скасування панщини боляче вдарило по амбіціях усіх кріпосників, а деякі з них, зокрема й Василь Семенович, передчасно пішли в могилу з горя, новий час виявився урожайним на нове панство. «Предводителем», за інерцією, обрали недолугого сина Василя Семеновича та Данила Кряжова, нащадка гетьманського полковника Кряжа, що уславився не військовими перемогами, а тим, що записав у кріпаки навіть близьких родичів.

Неординарною особистістю була й Чіпчина бабуся по батькові – кріпачка Уляна. Саме вона народила Пану Польському позашлюбного сина Івана, якому Петро Вареник став за батька й дав своє прізвище. Будучи горничною у панському будинку, Уляна «капосна дівчина! – тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в очі своїй рівні». [Р. 86] Терпіти не могла дівчину пані, зате «любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили…щиру душу, добре серце, а найбільше – веселу натуру… Вона справді ніколи не журилася, а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив… Сказано: не жур-дівка!» ». [Р. 89] Щира й доброзичлива дівчина із співучою й довірливою душею, очевидно, стала в генетичному коді онука Чіпки тим світлим і добрим, що ховалося в його душі. Уляна померла молодою від холери й не мала відношення до виховання хлопчика. А Чіпка, хоча й цікавився долею рідного батька, співчував йому, ніколи не замислювався над своїм родоводом. У його житті буда лише одна бабуся – Оришка.

Не можна не сказати про генетичну спорідненість Чіпки ще з двома персонажами, які доводилися йому рідними дядьками по батьківській лінії. Це Матня і Пацюк, Чіпчині товариші по розбишацтву. Їхнє походження пов’язане з гріхами на старості літ Василя Польського. Усіх їх об’єднувало ледарство, злодійське існування, любов до чарки, нехтування народною мораллю. У романі не описано докладно перебіг життя кожного з персонажів, проте вузлових моментів біографій представників «пропащої сили» цілком достатньо для розуміння читачем першопричин їхньої поведінки і трагічної долі.

Отже, вдача головного героя роману Чіпки Варениченка зазнала впливу як генетичних, так і соціальних обставин. З одного боку – багатий, не стриманий у вчинках і почуттях пан Василь Семенович Польський, з іншого – нещаслива в особистому житті, душевно багата й обдарована кріпачка Уляна, яка так і не зазнала справжнього щастя.

2.4. Іван Вареник + Мотря Жуківна = Чіпка

Однією з найтрагічніших постатей роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є Чіпчин батько Іван Вареник, позашлюбний син і онук панів Польських та кріпачки Уляни. Хоча Чіпка жодного разу не бачив батька, відданого в москалі ще до його народження, долі батька й сина мають багато спільного, що можна пояснити дією генетичного коду. «А той же батько! Як дві каплі води», - говорить про Чіпку дід Улас. [Р, 41] Рано втративши матір, Іван з панської ласки був приставлений до двору лакеєм до панича, «малого, пуздракуватого, болісного та шкідливого, як кіт»: «За паничем ходить – не ходить, слуха – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці…так паненяті носа й розтовк!» Багато разів битий, не маючи кому пожалітися, не в силах зносити приниження й страждання, утік Іван Вареник на Донщину. Боляче вразила Чіпку дідова розповідь про батька, бунтарський дух якого не даватиме спокою хлопцю все життя: «Ні! Недобре зробив батько…Ні…не гаразд!..Чому він їх не вирізав, не випалив?» А Чіпчині роздуми про долю батька стають ніби пророчими, насправді – генетично зумовленими: «Бідний мій тату! Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті…Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому…Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?..Чи тліє під землею твоє наболіле тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?..І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу? І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без отплати…» [Р, 43]

Про загибель Івана Вареника ми дізнаємося з розділів, присвячених Максиму Гудзю в описі епізоду, в якому російська армія брала участь у придушенні буржуазної революції в Австро-Угорщині. Іван рятує життя Максимові, а наступного дня гине смертю хоробрих в жорстокій битві, захищаючи бойове знамено: «Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, - лежав, тіпався, ще живий… «Ой, лишечко!..- кричав недобиток. – Ой, рятуйте!..Мотре!..Хівре!..Ой, рятуйте…Простіть мене!..» [Р, 125]

Не слід забувати також про генетичний код Чіпки по материнській лінії. Мотря Жуківна, а потім Вареник, - глибоко трагічний жіночий образ роману. Доля була нещадною до Мотрі. Дитинство і юність її пройшли, очевидно, в страшних злиднях. На момент знайомства із Іваном вона з матір’ю живе «в сусідах», не маючи навіть власної, хоч поганенької, хати. Своя хата – важливий аргумент для цих самотніх жінок. Гірке життя матері, важка праця, а після одруження з «двожоном» ще й презирливе ставлення громади до неї і до сина на могли не позначитися на майбутній долі Чіпки. «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою». [Р. 19]

Образ Мотрі, матері Чіпки, подано в розвитку: від загнаної обставинами життя селянки до жінки з твердими намірами сповідувати ту справедливість, яку віками має за взірець громада. Мотря намагається отямити безпутного Чіпку не тільки проханнями й умовляннями, а й вдається до надзвичайно рішучого кроку, коли скаржиться на нього у волость, хоч сама тяжко переживає ув’язнення єдиного сина, його ворожість до себе. Чи могла ж Мотря забезпечити синові гідне життя? Адже і вона, і її мати Оришка були порядними, чесними, добрими, високо моральними людьми. Саме ці якості, а також надзвичайна працьовитість і любов до землі передалися Чіпці від них, але не змогли протистояти соціальним умовам життя й непокірному бунтарському духу, отриманому у спадок від батька.

Таким чином, поєднання батьківського й материнського генетичного коду, сформувало складний і суперечливий характер головного героя роману.

2.5. Чіпка – остання ланка у родовому ланцюгу

Будучи нешлюбним онуком пана Польського, Чіпка Варениченко не усвідомлює причини свого вибухового гніву, зумовленого поєднанням панських генів з їх комплексом вседозволеності, та козацьких генів з їх предковічним потягом до свободи. На перших порах він лише бере близько до серця всі прояви кривди і бажає справедливої кари тим, хто, на його думку, її заслуговує. У своїх вчинках Чіпка-підліток несвідомо наслідує батька в такому ж віці: спочатку ненавидить ровесників, як батько ненавидів паненя, до речі, свого звідного брата. Згодом побитий за вказівкою пана Іван Вареник пробує втопитися, а побитий Бородаєм Чіпка намагається спалити майно свого хазяїна. Будь-яка дія, що суперечить суб’єктивному уявленню героя про справедливість, розцінюється ним вкрай негативно. Не дозволили односельці пасти худобу, висловивши сумнів у ретельності надто юного літами пастуха, — Чіпчина реакція однозначна: «І громада, бачу, живе кривдою». Померла бабуся — у молодого бунтаря не виникає заспокійливих християнських сподівань, що душа покійної буде в раю, натомість зринають відразливі натуралістичні уявлення про могильну «темну німоту», з’являється внутрішній супротив фізичній смертності людини, волі Господа. [?]

Праця на власній землі, яку «після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича» вирішила дати убогій сім’ї громада, за короткий час робить із Чіпки господаря, людину, впевнену в завтрашньому дні: Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть… Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку». [Р.46] Згодом, коли з’явиться якийсь ближчий родич померлого й почне претендувати на Чіпчину землю, державна машина, яка мала б втілювати вищу справедливість, роздавить селянина: «От що робить сильний з немічним! Пани – з кріпаками… Вони й з батьком моїм таке виробляли…одібрали його від мене…а я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами…Прокляті!» Р.44] Втрата Чіпкою землі, за працю на якій його почала поважати громада, штовхає парубка на тривалу боротьбу з несправедливою суспільною системою, а після остаточного розчарування в суддях, що завжди підтримують сильніших і багатших, він ступає на шлях пияцтва й деградації. Зауважмо: Чіпка у свої молоді літа не шукає іншого виходу, щоб змінити своє становище безземельного злидаря. Йому здається, нібито виходу з ситуації, що склалася, не існує: землю, що годувала його і робила господарем, брутально забрано, а «без землі — нема волі... без землі — все пропало...»

Чіпка, як і його батько, готовий як до благородних вчинків (подарувати Грицькові жито, щедро обдаровувати його маленьку донечку, віддано й щиро служити громаді в земстві), так і до жорстокого ставлення до власної матері, здатний як на велике кохання, так і на нехтування моральними стражданнями молодої дружини. Інколи він не здатний контролювати свої вчинки. Раптова ненависть до товаришів по чарці («І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону — на всі боки...»), вбивство ні в чому не винного панського сторожа («два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... «Це ж я... я!.. — скрикує, — а підо мною сторож... тяжко дише; болісно сова руками й ногами...»), дика готовність позбутися суперника в особі товариша в розбійницькому ремеслі Сидора, який вже посватався до Галі («Уб’ю... заріжу... задавлю!..») — це приклади зображення темної частини Чіпчиної натури яка бере свій генетичний початок від прадіда. І хоча світла частина Варениченкового єства намагається приглушити тваринні інстинкти, тяжіє до високих поривів, перемога добра над злом у душі персонажа неможлива. Це добре усвідомлював Панас Мирний, коли на пропозицію Івана Білика замінити драматичну розв’язку твору більш щасливою відповів категоричною відмовою. [?]

Авторська позиція стосовно Чіпки неоднозначна. Спочатку і авторам, і читачам головний персонаж імпонує як сильна, вольова особистість, що прагне жити чесним трудовим життям землероба. Викликають захоплення принциповість, сміливість, відчайдушність Чіпки у відстоюванні справедливості у судах щодо власної землі, а згодом — громадських прав обкрадених селян у протистоянні продажним земцям. Звісно, автори на боці правдошукача, коли ж він зазнає поразки у боротьбі з «новими господарями» життя, співчувають своєму героєві. За жорстокість, моральне падіння, грабіжництво брати Рудченки засуджують Варениченка. Бажання пролиття невинної людської крові домінує в Чіпки й тоді, коли він схвалює те, що перед нападом на Хоменка розбишаки відверто хизуються зброєю, за допомогою якої збираються відправити жертву на той світ.

Проте в більшості випадків Панас Мирний не відходить від суто народного тлумачення Чіпчиного падіння, адже ще в нарисі підкреслює: «Народ глибоко чує; він вибачає своїм лютим зарізякам, часто й густо величає їх нещасними-безталанними». . [?]

Відсутність давно бажаних дітей, фатальні перешкоди в кожному випадку, як тільки Чіпка намагається змінити своє життя на краще, — це те, що вище й сильніше від Варениченка, що народом трактується як заданість певної програми, немилосердність долі, яку, за народним прислів’ям, і конем не об’їдеш. Через складний генетичний код, важку спадковість яскравій особистості, Чіпці судилося стати «пропащою силою» в суспільстві.

«Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом» (Олег Іль

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.