МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
||
Методи і методики роботиУ соціальній роботі з наркозалежними виділяють три різновиди програм: профілактичні, лікувальні та реабілітаційні. Зрозуміло, що ролі та завдання соціальних працівників, які працюють з людьми із залежністю від психоактивних речовин, визначаються типом програми, в якій вони беруть участь. Наразі профілактичні програмипередбачають первинну профілактику, спрямовану на запобігання вживанню наркотиків. Тобто це робота з тими, хто ще не знайомий зі смаком наркотичних речовин, свого роду «вакцинація» виникнення проблеми. Такі програми головним чином орієнтовані на дітей та підлітків індивідуально, а також на групи ризику. Такими вважають тих, у кого ризик виникнення проблем більший, ніж у інших. До групи ризику підлітків відносять того, в кого виявляється одна або кілька таких особливостей: патологія вагітності, ускладнені пологи, важкі або хронічні хвороби дитинства, струс головного мозку, виховання у неповній сім'ї, постійна зайнятість одного з батьків, алкоголізм або наркоманія у когось із членів родини тощо [9]. Існує чимало моделей профілактики. Всесвітня організація охорони здоров'я радить використовувати такі з них: - модель моральних принципів підкреслює те, що використання психоактивних речовин є аморальним та неетичним; як правило, вона набуває форми кампаній публічного вмовляння, яке часто проводять релігійні групи, а також політичні та громадські рухи, що зважають на такі принципи, як патріотизм, самопожертва заради загального добробуту. Моральний підхід видається найефективнішим у часи широкого релігійного відродження, а також активних фаз соціальних рухів, коли більшість населення залучено до загальноальтруїстичних заходів і соціальний контроль індивідуальної поведінки є найсильнішим; - модель залякування ґрунтується на твердженні, що населення можна змусити не вживати наркотичні речовини, якщо інформаційні кампанії підкреслюватимуть небезпеку такої поведінки; - модель фактичних знань, або когнітивна модель, докладає зусиль для поліпшення способів передачі та отримання інформації про наркотики; поширеною є думка, що програми фактичних знань ефективніші стосовно осіб, які мають певний досвід уживання наркотиків; - модель афективного навчання полягає у застосуванні афективних підходів - навчальних методик, які фокусуються більшою мірою на корекції деяких особистісних дефіцитів, ніж на проблемі власне вживання наркотичних речовин; визначальним принципом є той, що тенденція до їх вживання може зменшитися або зникнути, якщо такі дефіцити буде подолано. Проблеми, які ідентифікують у таких програмах, стосуються самооцінки, визначення та прояснення особистісних цінностей, прийняття рішень, навичок подолання та зменшення тривоги, розпізнавання соціального тиску; - модель поліпшення здоров'я може бути використана як непрямий підхід до надання знань про наркотики. Оздоровчі програми заохочують розвиток альтернативних звичок. Цей підхід особливо корисний для людей, які здатні дбати про своє здоров'я; - профілактичну роботу з позицій підходу нормалізації базують на таких принципах: 1) розширення розуміння причин, у зв'язку з якими людина звертається до наркотиків, вивчення цих причин; 2) важливість заходів, які не дозволяють випадковим споживачам стати залежними; 3) інформація щодо ризику вживання наркотиків повинна бути подана разом з інформацією про ризик, пов'язаний із вживанням алкоголю та тютюну; 4) образ залежної від наркотиків людини має бути демістифікований і зведений до реальних пропорцій. Варто зняти табу на цю тему і властиві їй емоційні та сенсаційні обертони; 5) ініціативи, які включають соціоекойомічну та культурну емансипацію, видаються кориснішими, ніж залякуючі повідомлення [10]. Ідеї профілактики з позицій підходу нормалізації є найгу-маннішими. Профілактика наркоманії повинна базуватися не на заборонах і боротьбі з негативним, а на сприянні росту можливостей особистості розв'язувати складні життєві ситуації та робити здоровий життєвий вибір. Соціальні працівники мають сприяти тому, щоб батьки звертали увагу на профілактику вживання психоактивних речовин. Адже стандарти поведінки, які встановлюються вдома, дають дітям сильні стимули утримуватися від наркотиків, і навпаки, іноді можуть провокувати експериментування з ними. Профілактика адиктивної поведінки має починатися не в підлітковому віці, коли у дитини виникає потреба бути дорослою, яка часто реалізується через бунтарство та заперечення цінностей і норм, прийнятих у сім'ї, громаді, суспільстві, а значно раніше. Профілактику в сім'ї необхідно починати ще в ранньому дитинстві. Для цього важливо обговорювати існування корисних і некорисних продуктів, важливість турбуватися про своє здоров'я, існування небезпеки і не обов'язково у вигляді алкоголю та наркотиків. Небезпечними є речі, які часто знаходяться близько до дитини: предмети побутової хімії, наявні у кожному домі, ліки, які можна приймати тільки під наглядом дорослих, тощо. Вже у молодшому шкільному віці з дитиною варто обговорити вживання цигарок та алкоголю. А до 10-11 років з дитиною варто обговорювати питання про вживання наркотичних речовин. Але надання самої лише інформації про психоактивні речовини не є достатнім. Необхідне створення атмосфери довіри в сім'ї, чому можуть сприяти такі чинники: розвиток теплих стосунків у сім'ї та досягнення взаємодовіри; формування у дітей чітких уявлень про добро і зло; допомога дітям у визначенні для себе конкретних цілей; надання дітям можливості відчути себе частиною дружної сім'ї; пояснення дітям шкідливості наркотиків; дотримання сімейних цінностей усіма членами родини. Таким чином, важлива психологічна підтримка, яку члени родини можуть надати одне одному. Дитина повинна відчувати, що її люблять і приймають у сім'ї такою, якою вона є, з усіма її чеснотами та недоліками. Має бути встановлений міцний емоційний зв'язок між членами родини, зокрема між батьками та дітьми. Інакше дитина (підліток) шукатиме інших джерел емоційних переживань. І якщо молода людина з тих чи інших причин спробує певну психо-активну речовину, отримавши в результаті переживання, яких не вистачало в житті, то існує великий ризик виникнення і закріплення адиктивної поведінки. Соціальним працівникам годиться брати до уваги й те, що важливу роль у профілактиці відіграє школа. Програма профілактики у школі має носити системний характер і виконуватися впродовж усього періоду навчання. Така робота повинна мати інтерактивний характер і набувати різних форм, як-от: тренінги, тематичні зустрічі, дискотеки тощо. Адже, як засвідчують українські дослідження, підлітки та молодь скептично ставляться до будь-яких лекцій і формальних заходів [11]. Найпопулярнішою формою подачі нових знань сьогодні стає тренінг. Тренінг - це вид групової роботи, що включає активні методи групової роботи з метою формування нових навичок, самопізнання та саморозвитку. Профілактичний тренінг повинен мати певну структуру. Далі подано орієнтовну структуру тренінгу (в ній опущено процедури знайомства, прийняття правил та активізуючих вправ, які є важливими під час будь-якого тренінгу): 1) з'ясовується рівень знань групи (це можна зробити, запропонувавши аудиторії розповісти, що вона знає про алкоголь, наркотики, тютюн); 2) актуалізація проблеми (наголошення на важливості запропонованої для обговорення теми); 3) інформаційний блок: надається інформація про пси-хоактивні речовини, базуючись на знаннях та міфах даної групи. 4) обговорення наданої інформації (необхідно перевірити, як аудиторія сприйняла надану інформацію; можливо, потрібно буде ще раз обговорити якусь інформацію); 5) набуття практичних навичок (потрібно обговорити з аудиторією, як використовувати отримані знання. Для цього з дітьми необхідно обговорити та програти різні ризиковані ситуації, які стосуються вживання психоактивних речовин. Цей блок у роботі є чи не найбільшим); 6) зворотний зв'язок і завершення тренінгу. Як будь-яка групова робота, профілактичний тренінг має свої принципи прове'дення: - реалістичність: весь використаний у тренінгу матеріал має бути правдивим, всі приклади та умови завдань слід узяти з реального життя; - персоніфікація: «героями» прикладів, які наводяться, мають бути конкретні люди, тоді те, про що йде мова, не буде абстрактним та глобальним. Конкретність дає можливість глибше та повніше зрозуміти проблему; - зворотний зв'язок: упродовж усього тренінгу його учасники повинні мати можливість висловлювати свої думки та почуття з приводу почутого та побаченого; - корекція: зворотний зв'язок дає можливість тренеру проводити корекцію розуміння підлітками певного матеріалу; - відсутність соціального тиску: під час проведення тренінгів бажана відсутність учителів, це створить додаткові умови для розкриття та щирості підлітків; - конфіденційність: інформація, яка отримується у процесі роботи, не розголошується. Адміністрація школи може отримати лише узагальнену інформацію, оброблену статистично. Другий тип програм - лікувальні,ключове місце в яких посідає надання медичної допомоги клієнтам. Слід зазначити, що власне медикаментозне лікування без залучення реабілітаційних можливостей соціальних працівників та психологів, як правило, є неефективним. Так, особи з опійною наркоманією, котрі отримали лише медичну допомогу в обсязі зняття гострого абстинентного синдрому, практично стовідсотково повертаються до вживання наркотиків упродовж року [12]. Слід орієнтуватися на програми, в яких професіонали працюють у мультидисциплінарній команді, до складу якої можуть входити лікар, медична сестра, соціальний працівник, психолог. Разом з ними працюють парапрофесіонали: співзалежні, екс-наркомани та екс-алкоголіки. Це дозволяє вже на перших етапах реабілітації розв'язувати проблему комплексно, із залученням до роботи членів родин залежних осіб, із проведенням індивідуальної та групової роботи за різними напрямами. До третьої групи спеціалізованих програм відносять такі, які можна назвати безмедикаментозними і які мають на меті реінтеграцію, реадаптацію, ресоціалізацію осіб із залежністю. Реабілітаційні програми позбавлення від залежності базуються на тому, що одужання людини відбувається внаслідок утримання від психоактивних речовин, і на можливості застосування власного потенціалу як особистості, на вірі в кожну особу, котра здатна зрозуміти власне зростання. Цей чинник життєво важливий для одужання від алкоголізму та наркоманії. У процесі подолання залежності варто робити акцент на формуванні нових адаптаційних механізмів особистості, на навичках пошуку ресурсів у собі та найближчому оточенні. Це потрібно для того, щоб людина могла максимально адекватно інтегруватися у суспільство (в макро- та мікросоціум) відповідно до індивідуальних особливостей, можливостей, а також з урахуванням реалій її сімейного та трудового досвіду й громади. Розв'язання таких складних проблем передбачає довготривалу реабілітацію людини із залученням до програми фахівців та людей, які навчилися жити із залежністю. Наприклад, у денному відділенні Центру ресоціалізації наркозалежної молоді м. Києва впроваджено тримісячну амбулаторну програму, яка складається з групової та індивідуальної психотерапії, арт-терапії, інформаційно-мотиваційного тренінгу, тренінгу соціальних навичок, тренінгу профілактики зриву, соціального консультування тощо. Як складові елементи такої програми передбачені моніторинг та оцінка результатів її проходження [13]. У нашій країні перспективним методом реабілітації людей із залежністю сьогодні вважають терапевтичні спільноти. Це можна пояснити, по-перше, незначною поширеністю такого методу реабілітації. По-друге, тим, що для повноцінної роботи спільноти необхідно залучати фахівців із соціальної роботи, які мають знання та досвід роботи у подібних спільнотах (яких не так багато в Україні). По-третє, потрібні початкові матеріальні вкладення, зокрема на придбання будинку для спільноти, необхідного обладнання тощо. Терапевтична спільнота - це форма об'єднання людей, структурована з метою набуття вагомих терапевтичних ефектів. Терапія середовищем ґрунтується на психологічній атмосфері, утворюваній усіма учасниками спільноти. Отже, від кожного учасника програми очікують певного внеску у створення середовища, яке матиме цілющі властивості. У терапевтичній спільноті лікування розглядають не тільки як застосування фахівцями певних медичних засобів, а й як взаємодію членів спільноти. Тобто фактично спільнота лікує сама. Середовище в терапевтичній спільноті забезпечує високий рівень безпеки та захищеності людини, яка прагне одужати. Саме за таких умов людина може вільно навчатися нових способів поведінки, робити помилки і вчитися на них [14]. Важливою умовою повноцінного функціонування терапевтичної спільноти є сформоване середовище, тобто сукупність об'єктивних чинників - організаційних (де саме, в якому закладі надається допомога) та функціональних (медичних, трудових, освітніх, виховних, психолого-психоте-рапевтичних, сімейних тощо), об'єднаних програмою реабілітації, яка впливає на відновлення та формування соціально прийнятних особистісних та поведінкових якостей людини, що сприяють її реабілітації та ресоціалізації [15].У формуванні реабілітаційного середовища необхідно дотримуватися принципу комплексності. У деяких реабілітаційних програмах акцент роблять на трудотерапії та встановленні ієрархічних відносин «табірного» або сектантського типу, що, безумовно, полегшує управління режимом спільноти (але може призвести до декомпенсації клієнтів). Зміст і форми роботи соціальних працівників у рамках реабілітаційної програми визначаються філософією закладу, який її впроваджує. Окрім консультативних ролей, вони також можуть здійснювати представництво інтересів клієнта (наприклад, за потреби відновити втрачені документи), сприяти працевлаштуванню й вирішенню фінансових питань, інформувати про доступні соціальні послуги та програми тощо. Якщо людина залишається на етапі незацікавленості у зміні свого ризикованого способу життя, то їй пропонується програма зменшення шкоди.Вона ставить за мету мінімізацію шкоди, пов'язаної з вживанням наркотиків, та не вимагає від клієнта зниження рівня споживання. «Зменшення шкоди» - це низка практичних стратегій, призначених для встановлення контакту зі споживачами наркотиків «на їхній території» для надання їм допомоги, спрямованої на скорочення шкоди, пов'язаної із вживанням наркотиків як для самих споживачів, так і для суспільства в цілому (мова йде про «безпечне» вживання наркотичних речовин, попередження передачі ВІЛ-інфекції, гепатиту С, сифілісу тощо через спільне використання шприців). Ця стратегія не слідує традиційним моделям ставлення до проблеми нарко-залежності як до питання моралі, кримінального права або як до хвороби, а натомість зосереджує свою увагу на поліпшенні здоров'я окремого індивіда та суспільства в цілому. Модель пропонує різні напрями роботи, включаючи допомогу тим людям, які хочуть припинити вживання наркотиків. Програма не розглядається як «лікування», в цій роботі можуть бути зайняті як професіонали, так і колишні та активні споживачі наркотиків. Але при цьому відмова від вживання наркотиків є оптимальним результатом діяльності моделі. Компонентами програм зменшення шкоди є: - інформаційно-освітня робота: розробка інформаційних матеріалів разом зі споживачами наркотиків; навчання через волонтерів з числа колишніх чи «одужуючих» наркоманів; робота в громадах груп ризику; - доступ до добровільних та конфіденційних послуг охорони здоров'я; - добровільне й конфіденційне консультування та тестування на ВІЛ; - доступ до дезінфікуючих засобів; - доступ до чистих шприців; - доступ до метадонової чи іншої замісної терапії; - доступ до презервативів. Складовою програм зменшення шкоди є вулична соціальна робота, спрямована на встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до числа користувачів існуючих служб чи послуг та з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охорони здоров'я. Вулична робота - це також донесення профілактичної інформації до споживачів наркотичних речовин у ті місця, де вони зазвичай збираються, проводять час (наприклад, точки продажу наркотичних речовин у місті, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні чи інфекційні лікарні, пенітенціарні заклади). Ключовою метою проведення вуличної роботи, як і програм зменшення шкоди в цілому, є зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин. Однак зміна соціальних норм неможлива без зміни поведінки окремих членів цієї групи. Тому найефективнішою формою вуличної роботи визнано роботу за принципом «рівний - рівному» («залучення наставників одного віку і однакового походження для передачі просвітницьких послань цільовій групі»), що дозволяє використовувати індивідуальний досвід та формувати індивідуальний підхід до кожного клієнта програми [16].Основним принципом вуличної роботи є те, що клієнт бере на себе відповідальність за проблеми. Переглядів: 2637 |
Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google: |
© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове. |
|