Бездомність як соціальне явище

Проблема бездомності існувала й існує в усіх, навіть високорозвинутих суспільствах з високим рівнем соціальної захищеності громадян. Вона має комплексний характер та набуває нових вимірів відповідно до зміни життєвих стандартів. Залежно від стану економіки та спрямування соціальної політики, зокрема житлової, кількість бездомних людей може зростати чи зменшуватися.

Доволі очевидно, що проблема бездомності існувала й за радянських часів. Але тоді вона мала прихований характер і найчастіше зводилася тільки до одного аспекту, а саме бродяжництва. Вважалося, що соціалістичний лад створює всі умови для отримання освіти, роботи, забезпечення житлом, надання соціальних гарантій тощо; суспільна мораль засуджувала безробіття і «дармоїдство». Наявність прописки тісно пов'язувалася з наявністю у людини «житлової площі». Теоретично за таких умов не могло бути бездомності, а якщо хтось опинявся на вулиці, то це пояснювали особливими характеристиками людини. Ті люди, що опинялись на вулиці, визначались як «особи без певного місця проживання» (відповідно до абревіатури з російської - бомжі) і здебільшого їх ідентифікували як «бродяг». У свою чергу, «бродяжництво» каралося законом, і ті, хто, як визнавалося, вів подібний спосіб життя, опинялися в режимних установах; ними опікувалися правоохоронні органи, які також брали участь у відновленні документів, пошуку місць у гуртожитку, працевлаштуванні тощо.

Й досі в Україні немає офіційного визначення бездомності. Наразі зростання та поширення бідності є однією з найважливіших причин, що породжує бездомність. В Україні криза економіки та проблеми перехідного періоду призвели до стрімкого збільшення кількості бездомних. Люди, що сплять на вулиці, в під'їздах будинків, на горищах та в підвалах, стали звичним явищем сучасного життя як великих, так і малих міст.

Бездомність як соціальна проблема визначається відсутністю у людини «дому», яка не зводиться лише до наявності помешкання для житла, притулку чи даху над головою. За умови, що соціальні послуги для бездомних спрямовані лише на надання притулку чи місця для ночівлі, вирішення проблеми бездомності неможливе. Бо, маючи дах над головою, дому людина все ж таки не має. Наявність дому (очевидно, що це може бути квартира чи будинок, чи кімната в спільному помешканні) дає змогу реалізовувати соціальні права, передовсім права на приватність.

Також доцільно звернути увагу й на ту обставину, що трапляються випадки, коли людина вважає своїм домом саме вулицю. Останнє може стосуватися лише незначної частини тих, хто свідомо обирає подібний спосіб чи стиль життя. Частка таких людей дуже незначна і, на думку деяких вчених, становить приблизно 1 % від загальної чисельності бездомних [1]. Можна вважати, що частина з них -це ті, хто в дитячому чи підлітковому віці змушені були жити на вулиці й засвоїли відповідний спосіб життя.

Загалом, існують різні показники бездомності - від спання на вулиці до життя в тісноті [2].

У практиці соціальної роботи використовують такі визначення:

бездомні - ті, що не мають незалежного постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час, а також ті, що тривалий час (понад рік) живуть у закладах для бездомних - притулках, соціальних інтернатах тощо;

бездахові чи безпритульні - ті, що не мають окремого постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час; вони ночують на вулиці, в парках, під'їздах жилих будинків, громадських будівлях або спеціальних притулках чи закладах короткочасного перебування;

маргінально поселені - ті, що мешкають у непристосованих для житла приміщеннях, незаконно зайнятому житлі, фургонах та інших подібних місцях; або ті, що живуть у родичів чи друзів, їм співчувають і тому не виганяють на вулицю, однак це не гарантує їм тривалого проживання під дахом і в будь-який момент вони також ризикують опинитися на вулиці [3]. Західні дослідники також звертають увагу на проблему «прихованої бездомності». В нашому суспільстві вона може бути пов'язана з проживанням у перенаселеному житлі, гуртожитках, житлі, яке надається сезонним працівникам, з відсутністю житла у випускників шкіл-інтернатів, проживанням у будинках релігійних громад тощо, і також, як і в попередньому випадку, характеризується високим ризиком втрати житла.

У європейських країнах та у США проблема бездомності набула актуальності у 1980-х роках, проте вже наприкінці 1990-х завдяки спільним зусиллям державних та недержавних організацій вдалося чимало зробити для її вирішення. Особливо значних успіхів вдалося досягти Нідерландам. У цій країні 120 різноманітних організацій надають понад 250 видів послуг бездомним людям [4].

У сучасній Україні до цього часу немає достовірних статистичних даних про кількість бездомних, але навіть розрізнені дані дозволяють зробити висновок про значну кількість таких людей. Так, у Києві, за оцінками міської ради, вона сягає 12 тисяч осіб. Проблема бездомності є також гострою в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Сімферополі, Харкові та інших великих містах України.

За даними Головного управління внутрішніх справ м. Києва, кількість осіб без певного місця проживання та роду занять, затриманих і відправлених до приймальника-розподільника, у 2002 році перевищила 5 тисяч. При цьому на п'ять затриманих чоловіків припадала одна жінка. У більшості затриманих діагностували різноманітні інфекційні захворювання, найпоширенішими з яких були туберкульоз, педикульоз, хвороби, що передаються статевим шляхом, тощо. Більшість клієнтів приймальника-розподільника страждають на алкоголізм, деякі вживають наркотики, страждають психічними розладами, частина жінок займається проституцією. Значна кількість бездомних людей потребує лікування в наркологічних клініках та допомоги психіатрів. Серед бездомних трапляються також жінки та чоловіки похилого віку, яких позбавили житла рідні діти чи онуки. Чимало клієнток приймальника-розподільника мають дітей, котрі, як правило, перебувають у інтернатних установах [5]. Слід відзначити і той факт, що незначна кількість осіб за відсутністю інших організацій, які б надавали послуги бездомним, досить часто, особливо взимку, змушені звертатися до приймальника-розподільника, з тим щоб знайти там тимчасовий притулок, одяг, перебути холодний період, помитися та отримати медичну допомогу.

Дослідження, проведене в Одесі благодійним фондом «Дорога додому», дає уявлення про основні причини бездомності в Україні. Згідно з його результатами, бездомність була спричинена: добровільним продажем житла (27,3 % опитаних); перебуванням в ув'язненні (15 %)• втратою соціальних зв'язків тими, хто позбавлений житла родичами через наркотичну залежність, психічні розлади, алкоголізм (15 %); квартирними махінаціями (13,3 %); розлученням (10,6 %); катастрофами та нещасними випадками (8,3 %); втратою службового житла (5,9 %); сирітством (4,6 %). Всього за даними фонду станом на 1 січня 2003 року в Одесі було зареєстровано 6309 бездомних осіб [6].

Отже, проблема бездомності має комплексний характер, в її основі лежать економічні, соціальні, психологічні чинники. Статус бездомного супроводжується високим ризиком скоєння правопорушень, вірогідність якого зростає в умовах відсутності систем соціальної підтримки та послуг, організацій та фахівців, які працювали б з цією групою клієнтів. Соціальна робота з цією групою клієнтів орієнтована на подолання особистої та соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.