Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЛІС ЯК ПРИРОДНЕ ЯВИЩЕ І ПРИРОДНА СИСТЕМА

2.1. Визначення лісу і його характерні риси. Особливості

лісових дерев.

2.2. Боротьба за існування і диференціація дерев у лісі.

2.3. Природний добір у лісових насадженнях.

2.4. Сутність лісового біоценозу і фітоценозу.

2.5. Біогеоценоз і екосистема.

2.6. Ліс як природна система на рівні біогеоценозу.

2.1. Ліс – це складне утворення природи, біологічне і фізико-географічне явище, складова частина географічного ландшафту, невід’ємний компонент біосфери. Лісознавство вивчає ліс як природне явище і природну систему з метою його раціонального використання.

Наукове визначення лісу вперше сформувалось на початку ХХ ст. завдяки видатному російському вченому Г.Ф. Морозову, який розумів ліс як “сукупність деревних рослин, змінених у своїй зовнішній формі та внутрішній будові під впливом їх одна на одну, на зайнятий грунт і атмосферу”.

За визначенням академіка П.С. Погребняка “ліс - це взаємопроникаюча єдність (комплекс) лісових рослин, тварин і зайнятого ними середовища”.

Проф. М.О. Ткаченко трактував ліс як “своєрідний елемент географічного ландшафту у вигладі великої сукупності дерев, які у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані і впливають на оточуюче середовище на більш-менш значному земельному просторі”.

Академік Г.М. Висоцький поняття “ліс” відобразив у вигляді спрощеної формули:

S = LGPH,

де: S – ліс (silva), L - дерево (lignun), G - середовище (gremium), P – вплив лісу на середовище (pertinentia), H – вплив людини на ліс (Homo).

Формула охоплює лише основні складові частини лісу.

У “Лісовому кодексі України”, який регламентує ведення лісового господарства, наведено таке визначення: “ліс – тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними грунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище”.

Основною особливістю лісу є те, що він складається з великої сукупності деревних рослин, які досить щільно розташовані по площі і тісно взаємодіють між собою, в результаті чого і проявляються суттєві відмінності лісових дерев від ростучих на відкритому просторі.

Деревна рослинність лісу істотно впливає на навколишнє середовище: грунтові умови, світловий і тепловий режим, вологість повітря, циркуляцію повітряних мас. Суттєвою є роль лісу в акумуляції живої речовини на планеті, регулюванні газового складу атмосфери. Важко переоцінити кліматорегу- лююче, грунтозахисне та водорегулююче значення лісів. Для лісу притаманний особливий тип рослинності у порівнянні з іншими біоценозами, специфічна фауна і т.ін.

Ліс – явище динамічне, тому його необхідно розглядати у розвитку, вивчати на різних етапах життя. У лісі чітко виражені боротьба за існування та природний добір, спостерігається значна диференціація дерев, безперервно відбуваються процеси обміну речовин та енергії. Важливою властивістю лісу є його здатність до самовідновлення.

Ріст і морфологічні особливості дерев, що ростуть у лісі, суттєво відрізняються від росту дерев, які знаходяться на відкритому просторі. Дерева, які виросли за межами лісу, формують широку розлогу крону, товсті гілки та сучки, мають меншу висоту і сильно потовщений біля основи, збіжистий стовбур. Велика кількість світла сприяє інтенсивному фотосинтезу навіть у нижній частині крони. Якість деревини поодиноких дерев є, як правило, невисокою.

Характерною особливістю росту дерев у лісовому середовищі є наявність так званого взаємного підгону завдяки бічному затіненню сусідніх дерев. З моменту утворення молодого покоління лісу дерева розвивають крону, але її розміри завдяки високій густоті обмежуються простором і рослини витягуються вгору до світла. Нижня частина крони поступово відмирає у зв’язку з дефіцитом світла, а мертві сучки згодом відпадають. Відбувається так зване очищення стовбура від сучків. В результаті взаємного підгону у дерев формується високий, повнодеревний, добре очищений від сучків стовбур. Лісові дерева формують більш якісну деревину у порівнянні з деревами, що виросли в умовах відкритого простору.

2.2. У лісових насадженнях відбувається природне зменшення кількості дерев з віком, так зване “природне зрідження”, якому передує диференціація дерев за їх розмірами. Наведені явища пояснюються дією фундаментальних біологічних законів - боротьби за існування та природного добору, тобто виживання рослин, найбільш пристосованих до умов середовища. У процесі росту найслабші особини гинуть. Дерева, які вижили, також неоднакові за ростом і розвитком: одні сильні, здорові, найбільші за розмірами, а інші – слабкі, відсталі у рості. Причинами диференціації, ослаблення і відпаду дерев є спадковість, індивідуальна мінливість, безпосередній взаємовплив дерев та умови середовища.

У боротьбі з особинами інших видів, з несприятливими впливами навколишнього середовища перш за все виживають деревні рослини з кращою спадковістю, які потрапили в найбільш сприятливі умови. Найчастіше відмирають рослини з поганою спадковістю, які до того ж потрапили в найгірші умови середовища.

Вже в молодому віці, у процесі змикання крон дерев, починається взаємне витіснення, конкуренція, боротьба за життєвий простір. Рослини, які виявились найслабшими за своїми внутрішніми, спадковими властивостями або внаслідок несприятливих умов росту (дефіцит світла, поживних речовин, тепла, дефіцит або надлишок вологи), відстають у рості і гинуть. Дерева, які відмерли в результаті природного зрідження, складають відпад. Впродовж життя деревних рослин, починаючи із стадії зімкнутого молодняка до настання моменту природного старіння, у процесі боротьби за існування відмирає понад 95% особин. Внутрівидова конкуренція на певних відрізках життя буває надзвичайно гострою, проте не призводить до зникнення виду.

У лісі дерева навіть однієї породи та одного віку в результаті вищенаведених причин неоднакові – одні більш розвинуті, характеризуються кращим ростом, інші відсталі в рості і виглядають слабкими. У зв’язку з цими відмінностями лісові дерева доцільно якось класифікувати, групувати у більш-менш однорідні категорії.

У 1848 р. німецький лісівник Буркгардт запропонував розподіл дерев на 6 класів залежно від їх висоти, положення і розвитку крони. Широке визнання отримала класифікація німецького лісівника Густава Крафта, розроблена у 1884 р. На прикладі 20-річного соснового деревостану він навів класифікацію дерев за їх ростом і розвитком крони (рис. 2.1).

Згідно з цією класифікацією всі дерева об’єднано у дві великі групи. Перша включає нормально розвинуті дерева (панівні за термінологією Крафта), друга – погано розвинуті дерева, відсталі у рості (підлеглі – за Крафтом). Основними ознаками для віднесення дерев до тієї чи іншої групи слугують характер крони, відносна висота (ріст) дерева, його становище серед сусідніх дерев.

Найголовніший показник – крона. Розрізняють дві головні форми крони: нормальну, здорову, симетричну, достатньо велику і густу. З ослабленням життєдіяльності дерева крона рідка, асиметрична, нерідко відмираюча.

Користуючись наведеними ознаками, Крафт поділив всі дерева на 5 класів. Перші три (І, ІІ, ІІІ) відносяться до першої групи, останні два (ІV і V) – до другої групи. Таким чином, згідно з цією класифікацією, дерева поділяються на наступні класи:

І – винятково розвинуті, великі дерева (предомінуючі), які домінують над іншими, і відзначаються сильно розвинутою кроною, найтовстішими стовбурами та найкращим ростом. Таких дерев у насадженні до 10%.

ІІ клас – добре розвинуті дерева (домінуючі) з нормально розвинутою кроною та стовбуром і добрим ростом. Їх частка становить 20-40%.

Рис. 2.1. Класифікація дерев у лісі за їх ростом та розвитком (за Г. Крафтом)

ІІІ – помірно розвинуті дерева (субдомінуючі); крони близькі по формі до дерев ІІ класу, але слабше розвинуті, дещо звужені, з частково всихаючими по краях гілками. Таких дерев налічується 20-30%.

ІV – пригнічені дерева, з ослабленим ростом, але ще життєдіяльні. Таких дерев може бути до 30%. Їх крони стиснуті зі всіх сторін, або утворюють односторонню, прапороподібну форму. Дерева цього класу поділяються на підкласи: ІV^а – з рівномірно розгалуженим гіллям крони і IV^б– дерева з односторонньо розвинутою кроною.

V – відмираючи та мертві дерева (до 10%), які поділяються на V^а– дерева з ще живою кроною і V^б – з мертві дерева.

Наведена класифікація придатна для застосування лише у лісі, де всі дерева відносяться до однієї породи і мають однаковий вік. Вона має суб’єктивний характер, оскільки базується на окомірній оцінці ростучих дерев. Проте, класифікація Крафта виявилася зручною і простою у використанні, використовується і в наш час, і наведена майже у всіх лісівничих підручниках світу.

Поряд з цим продовжувались пошуки нових підходів, спроби покращити класифікацію Крафта, зробити її менш суб’єктивною. Слід відзначити таку спробу з боку німецького лісничого Гека (1887), який при класифікації дерев акцентував увагу на якості стовбура. Класифікація швейцарського вченого В. Шеделіна (1934) враховувала сукупність показників: положення дерева у насадженні, якість стовбура і крони.

У колишньому Радянському Союзі було розроблено ряд класифікацій дерев у лісі: Воропанова (1962), Данилова (1972), Кравченко (1972), Жилкіна (1949-1962), Нестерова (1961), Нікітіна (1941), Пряхіна (1947), Висоцького (1962).

Заслуговує на увагу класифікація професора Б.Д. Жилкіна, яка має об’єктивний характер. Класифікація розроблена на основі закономірностей у будові однопорідних, одновікових лісових насаджень, виявлених А. Шифелем (1903), М.В. Третьяковим (1927) та О.В. Тюріним (1931).

Диференціація лісових дерев проявляється не лише в їх надземній, але і в підземній частині. Дерева з добре розвинутими кронами, як правило, мають і добре розвинуті кореневі системи і навпаки.

2.3. Спадкові зміни в особин однієї популяції деревних рослин відбуваються у різних напрямках і можуть суттєво відрізнятися в однакових умовах середовища. Із покоління в покоління особини із корисними спадковими властивостями в основному зберігаються у боротьбі за існування і залишають після себе потомство. Навпаки, дерева, у яких спадкові якості не відповідають конкретним умовам існування, відстають у рості і відмирають.

Таким чином, природний добір у лісі – процес, в результаті якого виживають і залишають після себе потомство переважно особини з корисними у даних умовах спадковими ознаками.

Роль відбірного фактора відіграють умови середовища. Якщо деревні рослини зростають у несприятливих умовах, у них виникає адекватна реакція на умови середовища, відбуваються відповідні зміни, які дозволяють виживати. Ці зміни можуть закріплюватися спадково, що забезпечує існування наступних поколінь у несприятливих екологічних умовах.

Природний добір реалізується у межах популяцій деревних видів. Кожна природна популяція – це група особин одного виду, які мають певні відмінності. Тому, в рослинних угрупованнях виділяють форми дерев, які розрізняють за морфологічними, анатомічними, фізіологічними, екологічними, фенологічними ознаками. Чим різномантніша популяція, тим ефективніше діє природний добір. Важливе значення для лісового господарства мають форми дерев з господарсько-цінними ознаками: високою біологічною стійкістю, швидкістю росту, фізико-механічними властивостями деревини.

У межах одного біологічного виду виділяють характерні форми дерев. Наприклад, у ялини європейської розрізняють численні природні форми: за кольором шишок (червона, зелена, перехідні форми), за термінами вегетації (рановегетуюча, пізновегетуюча), за характером галуження (гребінчаста, неправильно-гребінчаста, компактна, пластинчаста, щітковидна), за формою крони (колоновидна, шатровидна), за забарвленням хвої (сиза, жовтувата), за кольором та структурою поверхні кори (гладка, тріщинувата, лускокора).

Різниця у термінах розпускання бруньок рановегетуючої та пізновегетуючої форм становить 10-14 днів. Пізновегетуюча форма ялини із світло-зеленим забарвленням шишок відзначається вищою продуктивністю і стійкістю до несприятливих факторів середовища, більшою щільністю деревини. Гребінчаста форма ялини стійкіша до вітровалів та сніголомів і дає більші запаси стовбурної деревини, ніж пластинчаста. Вона відзначається підвищеною врожайністю насіння та більшими розмірами шишок. Гладкокора форма ялини має кращі господарські якості і характеризується інтенсивнішим ростом у порівнянні з лусокорою. При сумісному зростанні обох форм різниця за висотою сягає 43-50%, за діаметром – 23-28%, а за об’ємом стовбурної деревини – 20-25%. Відібрані форми з тупими кінчиками насіннєвих лусок відзначаються більшими розмірами шишок, підвищеним виходом насіння, високою продуктивністю. Однак, форма ялини з гострими кінчиками лусок стійкіша до вітровалів і кореневої губки.

Дуб звичайний у межах ареалу утворює багато природних форм. Найбільш відомі дві форми дуба звичайного - рання та пізня. У раннього дуба листки розпускаються у квітні і на зиму обпадають, а у пізнього листки розпускаються на два-три тижні пізніше і на молодих рослинах залишаються на зиму. Пізня форма більш тіневитривала, вибаглива до вологості грунту, стійкіша до шкідників, хвороб та заморозків. Дерева пізньої форми дуба формують повнодервні, стрункі стовбури, вузькі крони, відзначаються кращими фізико-механічними властивостями деревини. Фенологічні форми дуба мають відособлені едафічні ареали. У найбільш понижених місцях росте виключно рання форма, а з підвищенням рельєфу частка ранньої форми у складі деревостану різко зменшується. Рання форма дуба, зростаючи у кращих грунтових умовах, утворює змішані складні насадження з участю багатьох порід. Пізня форма утворює як чисті, так і мішані деревостани, переважно прості за будовою.

У бука лісового також виділяють ранню і пізню фенологічні форми. Рання форма більш зимостійка, проте пошкоджується весняними заморозками.

За типом кори виділено форми в’яза шорсткого із дрібно-борозенчастою, повздовжньо-борозенчастою і гребінчастою корою; клена гостролистого – з гладкою і дрібно-борозенчастою корою; явора – з дрібно-повздовжньо-борозенчастою, гладкою і відшаровуючою корою (Р.М. Яцик, 2007).

За здатністю пристосовуватись до несприятливих умов середовища Г.Ф. Морозов виділив три групи деревних порід: породи-піонери, породи-основні лісоутворювачі і проміжну групу.

Породи-піонери (береза, осика, верба) швидко заселяють відкриті простори завдяки щорічному рясному плодоношенню та легкому насінню. Крім того, вони невибагливі до родючості грунту, а головне - у них не гальмується процес фотосинтезу при прямому снячному освітленні.

Породи-основні лісоутворювачі (ялина, ялиця, бук, дуб) не здатні до заселення відкритих просторів. Вони більш вибагливі до родючості грунту і відзначаються повільним ростом у перші роки життя.

Деревні породи проміжної групи (сосна звичайна, модрина європейська, сибірська) поєднують властивості порід як першої, так і другої групи. Наприклад, сосна успішно заселяє відкриті простори, оскільки її насіння розноситься вітром, та завдяки невибагливості до багатства та вологості грунту. Водночас, соснові та модринові насадження відносяться до найпродуктивніших лісів.

2.4. Ліс – це складна природна динамічна система із здатністю до саморегуляції, яку можна розглядати на багатьох рівнях: фітоценотичному, популяційному, біоценотичному, біогеоценотичному (екосистемному), ландшафтному тощо.

У лісових насадженнях ростуть різні види деревної, чагарникової, трав’яної, мохово-лишайникової рослинності. Проте, ліс крім рослинності включає і численних представників фауни та мікроорганізмів. Г.Ф. Морозов (1912) відзначав, що для лісу притаманна взаємна пристосованість рослин і тварин, сформована під впливом факторів середовища. Таке поєднання різноманітних видів рослин, тварин і мікроорганізмів отримало назву біоценоз.

Термін “біоценоз” вперше запропонував у 1877 р. німецький вчений К. Мобіус. Біоценоз (від грецьк. bio – життя, koinos - спільний) – це сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів, які заселяють дану ділянку суші або водоймища і характеризуються певними стосунками між собою і пристосованістю до оточуючого середовища.Тобто, біоценоз – це конкретна спільність живих організмів на певному просторі суші або акваторії. Цей простір з конкретними умовами місцезростання називається біотопом.

Біоценози є закономірними формуваннями і характеризуються цілком визначеним складом організмів. Залежно від систематичної належності організмів біоценози структурно розділяються фітоценози – угруповання рослин, зооценози - сукупність усіх тварин та мікробоценози, що сформовані мікроорганізмами, які населяють підземну частину екосистеми.

Критеріями виділення біоценозів є видовий склад флори і фауни, часова тривалість системи та просторових меж. Угруповання живих організмів можна назвати біоценозом лише тоді, коли воно відповідає таким критеріям: 1) має характерний видовий склад; 2) має необхідний набір видів; 3) характеризується певною тривалістю у часі; 4) має свою територію і межі.

Біоценоз є системою, в межах якої реалізується біологічний кругообіг речовин і енергії між компонентами біоценозу і середовища, який забезпечується життєдіяльністю організмів з різним типом живлення: автотрофним та гетеротрофним. Первинною ланкою цього кругообігу є автотрофні рослини, або продуценти, які у процесі фотосинтезу утворюють органічні речовини. У меншій мірі первинний синтез органічних речовин реалізують хемосинтезуючі мікроорганізми. Гетеротрофи (тварини, гриби, бактерії) живляться готовою органічною речовиною, утвореною автотрофами. До них відносяться консументи - гетеротрофні організми, які споживають продуковану рослинами чи тваринами живу органічну речовину (фітофаги, хижаки, паразити). Наступну групу становлять редуценти – гетеротрофні організми, які в процесі трофічної діяльності розкладають та мінералізують органічну речовину (мікроорганізми, гриби). Повночленність біоценозу забезпечується наявністю всіх трьох екологічних груп організмів.

Найбільш характерним компонентом лісового біоценозу є рослинне угруповання або фітоценоз (від грецьк. phyton – рослини, koinos - спільний) – сукупність рослинних організмів на відносно однорідній ділянці, які перебувають у складних взаємовідносинах між собою, з іншими живими організмами та навколишнім середовищем. Рослинні угруповання створюють своє особливе середовище - фітосередовище. Рослинний покрив значною мірою визначає видовий склад та чисельність популяцій зооценозу.

Ділянки лісової рослинності об’єднуються у нижчу одиницю систематики фітоценозів – асоціацію. Асоціація (від лат. associo – з’єдную, поєдную) – це сукупність ділянок рослинності з однорідною фізіономічністю та спільними домінантами у всіх ярусах. Назва асоціації дається за переважаючими видами деревного ярусу та трав’яного вкриття - бучина яглицева (Fagetum аegopodiosum), ялинник квасеницевий (Piceetum oxalidosum) і т.ін.

Кожний фітоценоз відзначається властивим йому видовим складом і морфологічною структурою.

2.5. Вперше визначення біогеоценозу (від грецьк. bio – життя, geo – земля, koinos - спільний) дав російський вчений В.М. Сукачов у 1944 р., яке сформулюване наступним чином: “біогеоценоз – це сукупність на певній ділянці земної поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу і світу мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), яка відзначається особливою специфікою взаємодії цих складових компонентів і певним типом обміну речовин і енергії між ними та іншими явищами природи і являє собою внутрішньо суперечливу діалектичну єдність, що знаходиться у постійному розвитку”.

Біогеоценоз складається з екотопу та біоценозу. Екотоп - це сукупність природних факторів: кліматичних (кліматоп) і грунтових (едафотоп), які характерні для певної ділянки земної поверхні. Біоценоз, як уже відзначалось, включає популяції живих організмів, які заселяють окреслене місцезростання. Основною рушійною силою розвитку біогеоценозу є суперечлива взаємодія між біоценозом і екотопом, тобто між організмами і середовищем їх існування. Сукупність біогеоценозів всієї Землі утворює біогеоценотичний покрив, або біогеосферу.

Термін “екосистема” у наукову літературу ввів англійський вчений Тенслі у 1935 р. Тепер цей термін загальновживаний, хоча дефініція його зазнала певних змін. Екосистема – це сукупність живих організмів й оточуючого середовища в їхній взаємодії. Кожна екосистема включає в себе не тільки живі організми (біотичні фактори), а й неживі елементи оточуючого середовища (абіотичні фактори), які взаємодіють у процесі функціонування екосистем. Характерною властивістю екосистеми є каскадне перенесення енергії та обмін речовин. Однак, обсяг екосистеми залишається невизначеним до цього часу. Виділяють три рівні екосистем: мікроекосистеми (дерево, заселене іншими організмами, акваріум з рибами); мезоекосистеми (буковий ліс Карпат, сосновий ліс Полісся, заплавні луки Дніпра); макроекосистеми (тайга, мішані ліси помірного поясу, степ, океан).

На відміну від екосистеми, біогеоценоз має свою визначеність і визначається саме фітоценозом. Є.М. Лавренко і М.В. Диліс сформулювали дуже влучне визначення: “біогеоценоз – це екосистема в межах фітоценозу”. Тобто, фітоценоз окреслює межі біогеоценозу.

Отже, поняття “біогеоценоз” та “екосистема” подібні, проте не тотожні. Їх можна вважати синонімами лише в тому випадку, коли вони розглядаються як біоценоз, який займає певну ділянку земної поверхні з подібними атмосферними, літосферними, гідросферними і педосферними умовами і характеризується однорідністю взаємозв’язків і взаємовпливів всередині біоценозу, наявністю у цьому комплексі живої і неживої матерії, кругообігу речовин і енергії.

2.6. За визначенням В.М. Сукачова (1964) “лісовий біогеоценоз – це будь-яка ділянка лісу, однорідна на певній ділянці за складом, структурою та властивостями складових компонентів і за взаємовідносинами між ними, тобто однорідна за рослинним покривом, тваринним світом і світом мікроорганізмів, за материнською гірською породою, гідрологічними, мікрокліматичними (атмосферними) та грунтовими умовами, а також за взаємодією між ними, за типом обміну речовин і енергії між компонентами та іншими явищами природи”.

Ліс як природна єдність є біологічним угрупованням, яке складається із деревної, чагарникової, трав’яної та іншої рослинності, фауни, мікроорганізмів, із зайнятим фізичним середовищем, включаючи надземну і підземну частину. Ключовою ланкою лісового біогеоценозу, екологічним домінантом серед біотичних компонентів є деревостан.

Усі біотичні компоненти лісу нерозривно пов’язані із кліматичними, едафічними та іншими факторами навколишнього середовища. У свою чергу деревостан також впливає на середовище.

Ліс як природна система на рівні біогеоценозу характеризується такими основними властивостями:

- складною комплексною організацією, взаємопов’язаністю організмів і ценозів, єдністю організмів і середовища у цьому комплексі;

- динамічною рівновагою, стійкістю до негативних біотичних, абіотичних та антропогенних чинників, авторегуляцією, виробленою в результаті тривалої еволюції і природного добору всіх елементів лісового угруповання;

- високою здатністю до самовідновлення;

- специфічним балансом речовин і енергії, біологічним кругообігом;

- динамічністю усіх процесів, які перебувають у складних діалектично суперечливих взаємодіях з тенденцією до стійкості і стабільності лісу;

- географічною обумовленістю.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.