Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Особливості духовних процесів та розвитку філософії ХХ ст.

Медицина: лікарі-філософи Росії ХІХ — першої пол.. ХХ ст.

Своєрідність російської філософії.

Тема: Філософія ХІХ—ХХ ст.

Кількість годин - 2

Лекція 4

ДОДАТКОВА

ОСНОВНА

ЛІТЕРАТУРА

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. –К., 2001, с. 108-155.

Вступ до філософії. За ред. Г.І.Волинки. К., 1999.

ГайденкоП.П. История новоевропейской философии. М.: 2000.

Гусев В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII cт. К.: 1995.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Татаркевич В. Історія філософії. У 3-х т. Т.2. Львів. 1999.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.

ПЛАН ЛЕКЦІ:

1. Своєрідність російської філософії. Медицина: лікарі-філософи Росії ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливості духовних процесів та розвитку філософії ХХ ст.

2. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії ХХ ст.

3. Напрями антропологічного спрямування у філософії ХХ ст.

4. Метод психоаналізу для лікування неврозів (З. Фрейд).

5. Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.

6. Релігійна філософія ХХ ст.

 

Виникнення й розвиток російської філософії відбувався й відбувається в контексті формування вітчизняної державності й культури. Найважливішою подією Київського періоду державності й культури з'явилася християнізація Русі в 988 році, що поклала початок формуванню нової духовної культури, православної по змісту. Давньоруська богословська й філософська думка формувалася під впливом візантійської філософії (античної культури). Особливістю вітчизняної думки й російської освіченості з'явилося те, що вона використовувала свою власну письмову мову. Першим російським філософом уважають київського митрополита Іларіона. У своєму «Слові про закон і благодаті» він побудував богословсько-історичну концепцію, що обґрунтувала виключність «росіянці землі» у загальносвітовий процес торжества божественного «світла», тобто Христа, називаного «благодаттю» і «істиною», над «тьмою» язичества. Іларіон залишив нам перший зразок осмислення громадському життя кінця X-початку XI століть, порушив питання про місце російського народу у світовій історії, обґрунтував загальнолюдську значимість духовних цінностей християнства.



Интернет реклама УБС

У цей же період був написаний Святославом «Ізборник», що містить трактати про основні категорії й поняттях, тлумачення богословських текстів, аналіз теми Софії як символу упорядженості й гармонії буття. Зразком практичної філософії є «Повчання» князя Володимира Мономаха (початок 12 в). У ньому даний етичний кодекс поведінки мирян, відбиті правові й політичні проблеми того часу.

Значний вплив у період утвору Московської Русі мав ісіхазм — богословське навчання, засноване візантійським богословом і філософом Г. Паламой. У данім навчанні знайшли відбиття філософські проблеми відносини знака й значення, пізнаванності Бога й миру. Ісіхазм міцно ввійшов у російську філософську традицію, що знайшло відбиття в працях багатьох видатних мислителів XIV- XVI століть.

До початку XVI в. вище духівництво розколюється на іосіфлян традиції, що сповідують, давньокиєвського релігійного раціоналізму, і некористолюбців, що орієнтувалися на навчання візантійських ісіхастов. Іосіфляне на чолі з Йосипом Волоцьким (1440-1515) затверджували, що книги священного писання є мірилом істини і єдиним засобом обґрунтування будь-яких теоретичних положень. Некористолюбці, ідейним лідером яких був Нил Сорский (розум. в 1508 г.), уважали недостатньої сліпу віру й пов'язану з нею найсуворішу обрядовість для досягнення істини й духовної досконалості. Вони проповідували аскетизм, внутрішнє зосередження, молитву як єдино правильний шлях до злиття душі людину зі світовим початком. Ніл Сорский і його послідовники культивували виставу про людині як «образі й подобі» Бога, владарі тварного миру, наміснику Бога на землі, покликаному своєю працею підтримувати гармонію й порядок універсуму.

Кінець XУ- початок XVI століття принесли в Московську Русь нову філософську традицію, пов'язану з «новгородсько-московською єрессю». «Політична філософія» єретиків затверджувала особливий образ государя, що радиться зі своїми підлеглими, наближеними, однак більше належного на «таємне мистецтво» управляти. Народ виступає як об'єкт абсолютної опіки, що кориться грізному цареві, що зміцнює законність, що любить народ, що стежить за порядком. У російської філософії XVI століття мало місце комбінація й поділ філософії «зовнішньої», тобто античної («язичеської») і внутрішньої — християнської.

Найбільш помітними лікарями-філософами Росії XV-XVII вв. є М. Дрогобич (Котермак) (1450-1494), Г. Скорина (1490-1551) і П.В. Постніков (1676-?). М. Дрогобич дотримувався в медицині й філософії ідеалістичних поглядів відповідно до, що панувала в той час традицією. Із праць, що дійшли до наших часів М. Дрогобича відомо, що він займався питаннями астрології, чуми й смерті. Г. Скорина виступав за поглиблене вивчання природи, вірив у можливості й безмежність людського розуму, усіляко сприяв освіті народу, висловлював прогресивні ідеї. П.В. Постніков є першим доктором медицини й філософії Росії. Сферою його наукового інтересу була експериментальна фізіологія.

Другою великою епохою в історичнім становленні російської культури є період з кінця XVII по першу чверть XIX століття. Вона відкривається реформістською діяльністю Петра I, націленої на європеїзацію Росії.

Деякі представники російського духівництва вживали спроби продовжувати богословські й філософські праці візантійців. До них можна віднести митрополита Петра Могилу в XVII столітті і єпископа Феофана Прокоповича на початку XVIII століття.

Століття татарського панування, а згодом ізоляціонізм Московської держави, перешкодили російському народу ознайомитися із західноєвропейською філософією. Російське суспільство не було в достатній мері знайомо із західною культурою, поки Петро I «не прорубав вікно в Європу».

З підставою Московського університету (1755) починається процес секуляризації філософії, її поступового відходу як від середньовічного візантійського, так і західноєвропейського схоластичного зразків. Перший професор філософського факультету Н.Н. Попівський прямо призвав відмовитися від колишньої традиції філософських курсів на латині й перейти до філософії на « російській мові».

Першим росіянином по національності членом Петербурзької Академії наук був Михайло Васильович Ломоносов (1711-1765) — геніальний вітчизняний учений, енциклопедист і просвітитель. Його плідна діяльність була спрямована на твердження дослідного методу й сприяла розвитку багатьох природних наук: фізики, хімії, геології, географії, астрономії, технології скла, гірничої справи, металургії, російській історії й граматики. Найважливіше місце в його працях приділене питанням організації медичної справи в Росії. М.В. Ломоносов неодноразово звертав увагу на охорону здоров'я російського народу, збільшення якого вважав « найголовнішою справою», тому що в ньому «полягає величність, могутність і багатство всього держави, а не в просторості, пошуки без мешканців». В 1761 г. М.В. Ломоносов склав великий лист « Про розмноження й збереження російського народу», яке направив великому державному діячеві Росії графові І.І. Шувалову. У листі, який з'явився результатом глибокого скрупульозного дослідження, він указав на необхідність безпосереднього обліку немовлят і показав, який збиток наносить Росії висока дитяча смертність. Він звернув увагу на недостатнє число лікарів і аптек, погану допомогу при пологах, засуджував звичай хрестити дітей у холодній воді, говорив про шкоду обжерливості й пияцтва під час релігійних свят. М.В. Ломоносов пропонував заходи, спрямовані на розвиток медичної справи в Росії: це підготовка достатнього числа лікарів і сповитух із числа «природжених росіян»; створення підручника про повивальне мистецтво; організація боротьби з «моровими пошестями»; установа богаділень і притулків для дітей; викорінювання шкідливих звичок; поліпшення праці «працівних людей» (гірників). Передові ідеї М.В. Ломоносова багато в чому визначили подальший розвиток медичної справи в Росії.

М.В. Ломоносов вніс значний вклад у розвиток матеріалізму XVIII століття. Мова йде, насамперед, про доказ збереження маси при хімічних реакціях, про філософське обґрунтування матеріалістичного атомістичного навчання в процесі боротьби проти ідеалістичних концепцій, про існування нематеріальних сутностей — теплорода й флогістону.

Одним з тих, хто стояв у джерел вітчизняної філософії, був А.Н. Радищев (1749-1802) - людей високої культури, знайомий із працями Руссо, Локка, Монтеск'є, Гельвеція, Лейбниця й Гердера. Свої погляди Радищев особливо яскраво виразив у книзі «Подорож з Петербурга в Москву». Радищев виступав проти самодержавства, а кріпосне право викликало в ньому обурення, за що в 1790 році Катерина Велика заслала його в Сибір. У посиланні Радищев написав філософський трактат « Про людину, його смертність і безсмерті». Прийшов до висновку, що душа проста й нероздільна, Радищев робить висновок про її безсмертя. Радищев уперше в росіянці думки в систематизованій формі виклав проблему людини, поклав початок філософському обґрунтуванню в ній революційної традиції, що виявився в поглядах і революційних демократів. Радищев виступав проти містицизму й у силу цього не примкнув до масонів.

Серед лікарів-філософів Росії XVIII століття найбільш відомі К.Ф. Вольф (1734-1794), С.Г. Зибелін (1735-1802), А.С. Кайсаров (1782-1813), К.Ф.К. Уден (1753-1823), П.А. Загорський (1764-1846). К.Ф. Вольф займався теорією зародження, обґрунтував вчення про епігенезі, згідно з яким у процесі зародкового розвитку відбувається поступовий і послідовний новотвір органів і частин зародка з безструктурної субстанції заплідненого яйця. С.Г. Зибєлін став першим російським професором університету по медицині. Філософські погляди Зибєліна виявилися в матеріалістичнім поясненні будови організму, у розкритті впливу навколишнього середовища на здоров'я і його детермінованості соціальними умовами. Він досліджував взаємозалежність психічного й фізичного здоров'я людину й виявляв об'єктивні закони його існування. А.С. Кайсаров основну увагу приділяв вивченню соціального життя й обґрунтуванню необхідності звільнення кріпаків Росії. К.Ф.К. Уден був професором Медико-хірургічної академії. Його лекції починалися з викладу історико-теоретичних основ медицини, що містять відомості про філософські погляди представників різних філософських шкіл. Уден стояв на позиціях деїстичного напрямку російської освіти. У пізнанні він надавав великого значення досвіду без його абсолютизації. Філософські погляди Удена можуть бути охарактеризовані як механістичний матеріалізм. П.А. Загорський виступав проти, що панував у той час вчення про «життєву силу», якої приписувалася магічна дія, що регулює всі життєві процеси. Задовго до появи навчання Ч. Дарвіна він був близький до розуміння еволюційного походження людину. У процесі досліджень дійшов висновку про те, що між будовою (структурою) органа і його функцією існує тісна взаємозалежність, що з'явилося одним з перших кроків у вивченні найважливіших життєвих закономірностей.

Третя епоха росіянки культури бере початок із другої чверті XIX в. Російська культура знаходить свою національну мову. Згадаємо А.С. Пушкіна (1799-1837) — найбільшого російського поета, художника-мислителя, « поета-філософа». Як і в поезії, він шукав у філософії самобутні шляхи для росіянці думки, вважав за необхідне розробку « метафізичної мови», а основними напрямками — гражданственность, науку, філософію. У скептицизмі поет-філософ бачив початок розумного філософствування. У філософії історії він — прихильник історичної закономірності при визнанні випадковості. А.С. Пушкін критикував філософію історії Карамзина, «що воліє рабство волі», Чаадаєва за перебільшення й помилки в оцінці російського історичного процесу.

Проблемне поле російської філософії XIX століття розпадається на три порівняно автономні, але тісно взаємодіючі сфери: свідомості ( віра-знання), цінностей ( альтруїзм-егоїзм), дії ( аполітизм-революціонізм).

Початок самостійної філософської думки в Росії XIX століття пов'язане з іменами слов'янофілів І.В. Кірєєвського (1800-1856) і А.С. Хом’якова (1804-1860). Їхня філософія була спробою спростувати німецький стиль філософствування на основі нового тлумачення християнства, що опирається на твори батьків східної церкви й виниклого як результат національної самобутності російському духовному життя.

Ні Кірєєвський, ні Хом'яків не створили якої-небудь філософської системи, але вони виклали певну програму й вселили дух у філософський рух, який з'явився найбільш оригінальним і найціннішим досягненням російської думки. Мається на увазі спроба російських мислителів систематично розбудовувати християнський світогляд.

До слов'янофільства як своєрідному напрямку в російської філософії, ставляться погляди К.С. Аксакова (1817-1860), Ю.Ф. Самаріна (1819-1876), Н.Я. Данилевського (1822-1885), Н.Н. Страхова (1828-1896), К.Н. Леонтьева.

Помітне місце у вітчизняній філософії займає К.Н. Леонтьев (1831-1891) — письменник, філософ і соціолог, лікар по утвору. Основна ідея його світогляду, як уважав мислитель, — необхідність і доброта нерівності, контрасту, різноманітності. Це ідея й естетична, і біологічна, і соціологічна, і моральна, і релігійна. Буття є нерівність, а рівність є шлях у небуття. Прагнення до рівності, до зсуву, до однаковості вороже життя й рівносильне безбожництву. Сам Бог прагне нерівності, контрасту, різноманітності. На думку Леонтьева, у прогрес треба вірити, але не як у поліпшення неодмінно, а як у нове переродження труднощів життя, у нові види страждань і стиснень людських. Правильна віра в прогрес повинна бути песимістичної, не добросердої.

У полеміці й боротьбі зі слов'янофільством зложилася філософія індивідуальності, що тяжіла до західництва. Найбільш помітними представниками західництва є: П.Я. Чаадаєв, Н.В. Станкевич, В. М. Бєлінський, А.І. Герцен. Вони орієнтувалися на ідеали західноєвропейської цивілізації, критикували православ'я.

Багато із західників розбудовували філософію російських революційних демократів. Найбільш помітними представниками даного плину є В. М. Бєлінський (1811-1848), А.І. Герцен (1812- 1870), Н. М. Чернишевський (1823-1889), Н.А. Добролюбов (1836-1861). Зусиллями названих революційних демократів переборені ряд істотних недоліків німецької класичної філософії, з'єднані філософські ідеї із практикою боротьби за здійснення назрілої в Росії антикріпосницької народної революції.

Основними рисами даної філософії є матеріалізм і атеїзм, діалектичний підхід до дійсності й процесу пізнання. Герцен і Чернишевський впритул підійшли до матеріалістичного розуміння історії. Даний напрямок філософії не носив академічного характеру, а, будучи складовій частиною літературно-критичної й публіцистичної діяльності, відбивало актуальні проблеми сучасності у взаємозв'язку філософських, естетичних, етичних і політичних проблем.

Безпосередніми продовжувачами слов'янофільської «філософії тотальності» в 60- 70 рр. виступали ґрунттовики. Полемізуючи з «теоретизмом» слов'янофілів і нігілізмом революційних демократів, вони звернулися до сфери інтуїтивно-художнього й навіть іраціонально-підсвідомого, що особливо яскраво проявляється у творчості Ф.М. Достоєвського (1821-1881) — великого російського письменника. Він не був професійним філософом, але досліджував такі області людського буття, які мають пряме відношення до філософії. Письменник мислить, насамперед, як художник. Діалектика ідей втілюється в нього в зіткненнях, суперечках і вчинках різних літературних героїв. Творчість Ф.М. Достоєвського зосереджене навколо питань філософії духу: антропології, філософії історії, етики, філософії релігії.

Л.Н. Толстой (1828-1910) - письменник і філософ, що виявив значний вплив на світову культуру своєю спрямованістю до проблем психології душі, релігійної моральності й самовдосконалення. Видатний мислитель здійснив раціональну критику православ'я й показав, що релігійні догми суперечать законам науки, логіки, розуму. Товстої вважав, що завдання людини - любов до близького. У реалізації даної установки найважливіша роль належить релігії, але не офіційної християнської, а такий, яка б затверджувала щастя людини на Землі. Поставивши перед собою завдання створити нову практичну релігію, Л.Н. Толстой присвятив цій справі все життя. Свої погляди, сумніви, пошуки він вкладав в образи героїв добутків. В основу нової релігії були покладені християнські ідеї: рівність людей перед Богом, любов до близького, непротивлення злу насильством, тобто головні завіти моральності.

Філософія Володимира Соловйова (1853-1900) убрала в себе основні тенденції російської релігійної філософії XIX в. і закономірно виявилася її завершальним синтезом. Соціальний ідеал Вл. Соловйова — «вільна теократія» або «всесвітня церква», далека якому-небудь націоналізму й об'єднуюча православ'я, католицизм і протестантизм. Реалізація цього ідеалу припускає «вільну кінцеву стадію, що творить історія» — «Боголюдство». Основний пафос соловйовської «філософії всеєдності» - «виправдання добра», що випливає з розуміння «сущого» як блага. Соловйову належить заслуга систематизованого філософського обґрунтування російської ідеї, додання їй концептуальної форми. Її основні положення: критика національного самозамилування, етноцентризму, самообмеженості; осуд існуючого в його час державного устрою Росії, казенного патріотизму; твердження ідеї, що особа нації визначається вищими досягненнями її духовності, внеском у світову цивілізацію, у реальну єдність людського роду; обґрунтування необхідності культурно-історичної єдності людства.

Із середини XIX в. розвиток російської філософії характеризується виникненням властиво філософських систем. Антропоцентризм, гуманізм, релігійність, а також розвиток науки й техніки в даний період привели до формування оригінального філософського напрямку — російського космізму, у джерел якого коштує Н.Ф. Федоров (1828-1903). Із часом космизм набрав силу й у сучасних умовах розглядається в якості візитної картки всієї російської філософії. У концепції російського космізму органічно виявилися сутнісні ідеї вітчизняної філософії, такі, як ідея світової всеєдності людства й фізичного космосу, ідея життєвої значимості правильних цінностей для науки, мистецтва, повсякденної практики. Космісти бачать джерела людського буття у Всесвіті, поривати з якої губитильно. Самої людину вони розглядають як істоту родове, зв'язане зі своїми предками. Смерть трактується космістами як вище вираження стихії й руйнування, зла у Всесвіті. Однієї із причин існування зла є нерозмірність морального, гуманістичного й науково-технічного прогресу. Призначення людини полягає в сходженні до вищої природи, у порятунку себе й миру від неминучого кінця. Росіянин космизм у якості засобу досягнення даної мети пропонує ідею активної еволюції, що включає регуляцію процесів, що протікають у самій людині й у природних процесах.

В XX столітті навчання російського космізму, у рамках якого здійснений синтез космізма й антропологізму, збагатився ідеями А.А. Чижевського (1897-1964). Найбільш значима серед них — ідея земнокосмічного зв'язку явищ — одержала фундаментальне наукове обґрунтування, що надає особливу значимість єдності людину із природою, згубності для етики й екології деформації даних зв'язків.

Ідея руського космізму найбільше повно втілена у творчості В.І. Вернадського (1863-1945). Учений уважався, що використання енергії, пов'язаної з розумом, є відмітною ознакою людини, і вона дозволить людям перетворити природу, одухотворити її. У вченні про ноосферу ( тобто про нову земну оболонку, що виникла з біосфери, що й полягає з розумової енергії людини) одержала відбиття закономірність перетворення біосфери в процесі перетворювальної діяльності людину в сферу розуму. Даний процес породив реальну небезпеку родового самогубства людства й непередбачені наслідки для Всесвіту, враховуючи взаємозалежність земних і космічних явищ. Звідси народилася ідея регуляції взаємодії суспільства й природи в ході оволодіння людиною еволюцією, тому що спостерігається виснаження біосфери. Шлях до безсмертя людини, на думку Вернадського, лежить у перетворенні його в автотрофну істоту. Мова йде про відмову вживання в їжу інших організмів і перехід до безпосередньої утилізації сонячної енергії. Ноосферний напрямок розвитку вибраний самою еволюцією й відповідає глибинним закономірностям світобудови, що обрали розум як засіб регуляції природних процесів. У рамках космізма людина бачиться не тільки як суспільна істота, але і як істота космічна, що розвивається в тісному зв'язку з космосом. Людське життя немислиме без високої духовності. Розум і наука повинні сприяти творенню й процвітанню всіх без винятку. Дослідження, перетворення й збереження миру виступає загальнолюдським завданням, що працює на об'єднання людей перед особою глобальних проблем сучасності.

Серед лікарів-філософів Росії Xix-Першої половини XX вв. найбільш примітні Н.І. Пирогов (1810-1881), І.М. Сєченов (1829-1905), І.І. Мечников (1845-1916), В.М. Бєхтєрєв (1857-1927) і І.П. Павлов (1849-1936). Н.І. Пирогов - видатний хірург, педагог, суспільний діяч. Він не вважав себе філософом і не претендував бути їм, але в нього був цільний і продуманий філософський світогляд. Еволюцію світорозуміння Пирогова характеризує послідовна зміна релігійного світогляду на матеріалізм і емпіризм у науці, розширений до «раціонального емпіризму».

І.М. Сєченов — основоположник росіянки фізіології й об'єктивної детерміністичної психології. З 1860 г. — професор фізіології Медико-хірургічної академії. Принцип матеріалістичного монізму й детермінізму є методологічною основою навчання Сєченова, начерк якого викладений уперше в «Рефлексах головного мозку» (1863). Головна ідея трактату: «...Усі акти свідомого й несвідомого життя по способу походження суть рефлекси». У зв'язку із цим принциповій критиці піддалися спроби відокремлення психічних явищ від організму й зовнішнього миру, розповсюджені у філософії психології. Затверджувалася своєрідність нервово-психічних регуляцій у порівнянні із чисто фізіологічними. Сєченов радикально перетворив існуюче колись поняття про рефлекс. Механістичному погляду на поведінку, що йде від Р. Декарта, Сєченов протиставляє трактування рефлексу як акту, що полягає з відчування й руху. Він визначає його по об'єктивній функції життєдіяльності, виділяючи два, що конституюють ознаки відчування: бути знаряддям розрізнення умов дії й регулятором останнього. Прагнучи розкрити психофізіологічний механізм логічного мислення, Сєченов затверджував, що вихідні логічні операції закладені в почуттєвій діяльності організму, що вимагає пристосування до зв'язків і відносинам речей. У сигналах м'язового почуття, що представляється й дійсне збігаються один з одним, тому м'яз дає найбільш фундаментальне й адекватне відбиття дійсності.

І.І. Мечников — біолог, антрополог, філософ, — висунув ряд найцінніших ідей, легших в основу сучасної геронтології й танатології. Зусиллями Мечникова проблема вивчення старіння й смерті була виведена з рамок традиційного медико-гігієнічного розгляду на широкий шлях еволюційно-біологічних і філолофсько-гуманістичних антропологічних досліджень. Дослідження проблеми недосконалості організму людину й пошук оптимальних шляхів дозволу даного протиріччя привели автора до формулювання закону «ортобіоза». Сутність закону полягає в саморегуляції життя, що припускає правильний спосіб життя, заснований на вивченні людської природи й установленні засобів до виправлення дисгармоній. Саморегуляція повинна бути спрямована на досягнення довгої, діяльної й бадьорої старості, що приводить у кінцевому періоді до розвитку почуття насичення життям і бажанню смерті, коли людей утомлюється від життя й починає дивитися на смерть, як на повний і необхідний відпочинок. Вивченням найпростіших і безхребетних Мечников вніс неоціненний вклад в обґрунтування ідей єдності походження органічного миру. Він стояв на позиціях матеріалізму. Їм не визнавалася душа і її безсмертя.

В.М. Бєхтєрєв залишив значний слід у вивченні проблем невропатології, психіатрії, психології, морфології й фізіології нервової системи. Його дослідження мають і філософське значення. Особливу цінність мають роботи, що встановили роль різних відділів нервової системи у функціонуванні різних органів людини й високоорганізованих тварин. Бєхтєрєв давав правильний напрямок у лікуванні психічно хворих, матеріалістично обґрунтовуючи, що психічні розлади перебувають у прямої залежності від порушень в організмі.

І.П. Павлов — видатний учений-фізіолог, лауреат Нобелівської премії з медицини (1904). Вивчав закономірності вищої нервової діяльності, травлення, кровообігу. Розвив вчення про рефлекторний характер психічної діяльності. Розробив принцип детермінізму в поясненні поведінки організму. Обґрунтував концепцію другої сигнальної системи як фізіологічного базису абстрактного мислення. Результати досліджень Павлова, його учнів і послідовників знайшли застосування при розробці кібернетичних систем, що моделюють деякі аспекти роботи мозку.

У радянський період російської релігійної філософії протиставлялася наукова марксистсько-ленінська філософія, як наука про найбільш загальні закони природи, суспільства й пізнання. Марксизм-ленінізм світогляд й теорія, що охоплює всі сторони буття науки, що узгодиться з даними, суспільно-політичної практики, що містить відповіді на всі питання або, що включає методи, користуючись якими можна знайти ці відповіді

Скорочення філософських досліджень почалося в Росії з 30-х років, після організованих І.В. Сталіним виступів проти А.М. Деборіна (Іоффе), Н.А. Карєєва й інших, що одержали ідеологічне клеймо «меншовик-ідеаліст». Підсилилася ідеологічна ангажированість вітчизняної філософії у зв'язку з публікацією роботи Сталіна « Про діалектичний і історичний матеріалізм» (1938), оголошеною «вершиною» марксистської філософії. Філософська дискусія 1947 р. ще більш збільшила положення філософії й філософів у країні. Філософія, вироджуючись у політизований феномен, значною мірою стала в умовах культу особистості знаряддям тоталітарного режиму. Разом з тим, навіть у таких умовах ряд філософів зуміли проводити позитивну роботу.

Це: Б.М. Кедрів (1903-1985) – в області філософських проблем природознавства науково-технічної революції, проблеми взаємозв'язку філософії й природознавства). У розробці історії філософії значні заслуги В.Ф. Асмуса (1894-1975) і А.Ф. Лосєва (1893-1988).

В 60-х роках створилися умови розширення тематики досліджень і поглиблення підходу до актуальних питань філософської науки. Серйозно розширилося коло досліджень проблем матеріалістичної діалектики, теорії пізнання, діалектичної логіки, методології й логіки науки в роботах Є.В. Ільєнкова, М.М. Розєнталя, П.В. Копніна, Г.С. Батищева, В.С. Біблєра й інших. Формується вітчизняна методологія науки, у якій синтезувалися системні вистави й діалектика, розроблявся системний метод дослідження. Філософське осмислення новітніх відкриттів у фізику, космології, біології, кібернетику й інших конкретних науках дане в працях філософів І.В. Кузнєцова, М.Є. Омєльяновського й натуралістів П.К. Анохіна, Б.Л. Астаурова, Д.К. Бєляєва, А.І. Берга, П.Л. Капіци, Н.Н. Семенова, В.А. Фока, В.А. Енгєльгардта. Плідно розроблялися філософські питання психологічної науки зусиллями Б.Г. Ананьєва, Д.Н. Узнадзє, А.Н. Леонтьева, А.Р. Лурія, С.Л. Рубінштєйна. Новий розвиток одержав вивчення історико-філософських проблем у дослідженнях А.С. Богомолова, Т.І. Ойзєрмана. У критичному ключі вивчалася західна філософія. Значний внесок філософії радянського періоду в розробку проблем гносеології, теорії свідомості, у дослідження проблеми ідеального й проблеми людину. Незважаючи на існуючу систему ідеологічних заборон, вивчалася й соціальна дійсність.

Істотною рисою радянської філософії, що розвивався під прапором науковості, було її прагнення до систематичності. Здатність до систематичних побудов досить високо цінувалася в суспільстві й вироблялася системою філософської освіти. Онтологічним побудовам належало досить помітне місце в радянській філософії. Теза про пізнаванність миру був одним з наріжних каменів діалектичного матеріалізму. Комбінація колективного й індивідуального на всіх рівнях розглядалося не тільки як ідеал, але як цілком досяжне й багато в чому досягнутий стан.

Сучасна філософія характеризується процесом інтернаціоналізації, що виражається в контактах із закордонними філософами, у масованім входженні західної термінології в мову вітчизняної філософії.

Набирає силу процес активного залучення ідей і понять російської філософської спадщини в тих областях, у яких домінували закордонні авторитети.

Третя тенденція розвитку сучасної філософії полягає в реалізації ідей і підходів, що сформувалися або народжувалися у лоні діалектичного й історичного матеріалізму.

Відродження російської філософії можливо лише в умовах реальної волі філософської совісті. Кожна людина повинен мати право висловлювати й відстоювати матеріалістичні й ідеалістичні погляди, якщо він до них прийшов і розділяє їх. Він повинен мати можливість спілкуватися з однодумцями, виражати свої погляди привселюдно. Тільки в цих умовах сучасна філософія стане дійсно живою концепцією, внутрішньо очиститься від чужорідних включень.

 


Читайте також:

  1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
  2. III.Цілі розвитку особистості
  3. III.Цілі розвитку особистості
  4. III.Цілі розвитку особистості
  5. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
  6. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
  7. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  8. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  9. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
  10. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
  11. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
  12. Автоматизація виробничих процесів

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Френсіс Бекон: філософські погляди в медицині | Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.