Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії ХХ ст.

Сцієнтичний напрямзосереджує свою увагу не на особистості, а на науці, яку вважає вищою формою суспільної свідомості. В основі сцієнтизму лежить впевненість у спроможності науки вирішити не тільки технологічні, а й соціальні проблеми, зробити людей щасливими. При цьому за зразок науки береться фізико-математичне природознавство, Найвпливовішими нині серед сцієнтичних напрямків є позитивізм, структуралізм, соціобіологізм.

2.1. Позитивізм

Перший (класичний) позитивізм

Перший позитивізм, представниками якого у XIX ст. були О. Конт, Дж. С. Мілль і Г. Спєнсєр, виникає як реакція на засилля натурфілософії. Натурфілософія, виникнувши у стародавні часи як вчення про природу, прагнула створити цілісну картину світу, не звертаючись до даних інших наук, у відриві від експерименту і природознавства. Якщо в античні часи це було необхідно, у період Відродження припустимо, то із розвитком природознавства спекулятивні, умоглядні побудови натурфілософів минулого і Нового часу (Ф. Шеллінга, Л. Окена) стали гальмом наукового розвитку. Таке явище пояснюється тим, що натурфілософія замінювала невідомі ще їй дійсні зв'язки явищ ідеальними, фантастичними, а факти, яких було недостатньо,— вигадками,

Однак реакція позитивістів на засилля натурфілософії виявилася надмірного — вони стали виступати проти філософії взагалі.

Французький філософ Огюст Конт (1798-1857 рр.) вважає, що "наука сама собі філософія", що наука, метою якої є опис, а не пояснення, повинна відповідати на питання "Як?", а не "Чому?". Бона повинна займатися тільки явищами, які можливо спостерігати, відкинувши все, що не підвладне спостереженню. У розвитку людського пізнання Конт виділяє три стадії:

Ø Теологічна, на якій люди шукають причини незрозумілих явищ серед надприродних, божественних сил.

Ø Метафізична, коли причинами природних явищ вважають певні абстрактні сутності, такі як "природа", "сила", "тяжіння".

Ø Позитивна, що складається з накопичення експериментальних, практично корисних знань.

Другий позитивізм

Основними представниками другого позитивізму були Е. Мах та Р. Авенаріус.

Австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916 рр.) виступив з критикою понять абсолютних маси, сили, інерції, простору і часу у фізиці Ньютона, і ця критика стала одним з теоретичних джерел теорії відносності А. Ейнштейна. У галузі філософії Е. Мах спільно з німецьким фізиком Б. Оствальдом висунув концепцію третього шляху, що уникає крайностей матеріалізму та ідеалізму. Наука, на думку Маха та Оствальда, повинна бути описовою, у ній немає місця жодним поясненням та жодним загальним поняттям, таким як матерія, причинність, необхідність та ін. Критерієм істинності знання, за Е. Махом, є принцип економії мислення — істинно те, що мислиться найбільш економно, просто, відображає факти без усіляких загальних понять та пояснень, що є "паразитами" у науці. Паразитом у науці Мах оголошує і таке поняття, як атом, оскільки в той час атоми ще не спостерігалися фізиками.

Послідовно застосовуючи свою концепцію суто описової науки, Е. Мах приходить до висновків, що всі речі є ні чим іншим, як комплексами відчуттів, і якраз відчуття є елементами світу.

Третій позитивізм (неопозитивізм)

Неопозитивізм виникає у 20-ті рр. XX ст. в Австрії, Польщі, Англії. Біблією неопозитивізму стає «Логіко-філософський трактат» Л. Вітгенштейна, в якому він відкидає всю традиційну філософську проблематику і вважає єдиним завданням філософії аналіз мови науки. Філософія, за Вітгенштейном, повинна стати "синтаксисом наукової мови".

Неопозитивісти висунули декілька ідей, що І сформували ядро їхнього вчення. Б. Рассел та Л. Вітгенштейн сформулювали концепцію логічного атомізму, згідно з якою світ складається з окремих, не зв'язаний один з одним, неподільних "атомарних" фактів. "Світ",— стверджував Л. Вітгенштейн,— "є сукупністю фактів, а не сукупністю речей". Б. Рассел пише: "Все — це факт; перехід Цезаря через Рубікон— факт, схід сонця та мій зубний біль— теж факт". Атомарні факти фіксуються у "протокольних реченнях", з яких утворюються складні "молекулярні" реченню. Філософія і повинна виробляти правила, за якими створюються складні "молекулярні" речення науки. Саме тому роль філософії— бути синтаксисом мови науки.

Другою базовою ідеєю неопозитивізму є верифікаціонізм(можливість перевірки). За цією концепцією, всі можливі речення поділяються на осмислені, що можуть бути зіставлені з чуттєвими даними, і тоді можна буде сказати, істинні вони чи облудні, і неосмислені, які не можна зіставити з чуттєвими даними, і тому не можна відповісти на питання про їхню істинність. Неосмисленими є всі твердження філософії, вони неістинні і неправдиві, не мають смислу. Неосмисленими є також всі твердження будь-якої релігії, всі закони науки, всі загальні висновки.

Пізніше один з відомих англійських позитивістів К. Поппер запропонував замінити верифікаціонізм фальсифікаціонізмом.

Згідно з цією концепцією, теоретичні гіпотетичні побудови повинні бути ризикованими, вони повинні не стільки узагальнювати факти, скільки завбачувати деякі ситуації таким чином, щоб емпірично можна було їх спростувати. Гіпотеза, яка взагалі не може бути спростована, не має наукової цінності. Тому найціннішими у науці є не гіпотези, що дозволяють чи припускають будь-що, а гіпотези, що забороняють будь-що, оскільки безліч підтверджень перших ще не дасть нам гарантій їхньої істинності, у той час як виявлення єдиного порушення заборони вже спростовує цю заборону.

Ще однією основною ідеєю неопозитивізму, яка випливає з викладеного вище, є фізикалізм.За цією концепцією, науковими визнаються тільки ті теоретичні твердження, що можна висловити мовою фізики, за допомогою фізичних термінів, усі ж інші оголошуються безглуздими. Фізикалізм — це, фактично, один із різновидів редукціонізму (зведення усієї багатоманітності дійсності до однієї з її форм й усієї різноманітності теоретичних відображень дійсності у науці до однієї з наук).

На основі викладених вище основних положень була створена стандартна концепція науки,в якій основоположними є три положення (тези).

Ø "Ф-теза" — існують "чисті" факти науки, які абсолютно не залежать від засобів їх вираження й осмислення.

Ø "Л-теза" — можливий вичерпний аналіз усіх наукових тверджень засобами логіки.

Ø "К-теза" — розвиток наукового знання йде кумулятивно як кількісне накопичення чистих фактів науки, висловлених у логічно строгих побудовах.

У результаті розвитку природознавства і філософії у період після другої світової війни виявилася неспроможність всіх цих тез. Водночас треба зазначити, що у деяких областях, у логічному аналізі структури наукового знання, у дослідженнях мови науки неопозитивісти мали серйозні досягнення, зумовлені, головним чином, зв'язками, які ця філософія мала з математикою, фізикою, математичною логікою. Певний вплив і поширення неопозитивізму були викликані початком науково-технічної революції та збільшенням чисельності наукових кадрів й інженерно-технічних робітників, яким інколи імпонувала схожість неопозитивізму зі справжньою наукою, його зверхнє ставлення до філософії та всіх суспільних наук як до набору неосмислених тверджень.

Внаслідок виявленої нездатності неопозитивізму відповісти на насущні питанім розвитку науки, на неспроможність вказати шлях вирішення найгостріших соціальних проблем ця філософія у повоєнний час швидко втрачає свій вплив. Тому закономірним є розвиток четвертого позитивізму— постпозитивізму.

Четвертий позитивізм (постпозитивізм)

Четвертий позитивізм, або постпозитивізм(інші назви — постаналітична філософія, філософія науки, неораціоналізм) — новий напрям, що інтенсивно розвивається. В його основу покладено наукове знання, яке розвивається, та негативне ставлення до неопозитивізму. Виділяються два основних напрямки постпозитивізму; критичний раціоналізм та історичну школу.

Критичний раціоналізм

Критичне ставлення до основних положень неопозитивізму виникає ще у 30-ті роки, коли К. Поппер висуває свою концепцію наукової діяльності як діяльності, передусім, критичної. Він виходить з того факту, що наукова теорія не може бути зведена до емпіричних даних, проте з цього правильного положення робить надмірний, крайній висновок про те, що такої залежності немає взагалі. Наукові гіпотези, за Поппером, творяться мислителями вільно, і після цього вони намагаються знищити одна одну у взаємній критиці, як на дуелі. Постійні бої між гіпотезами, криза, перманентна революція— це і є нормальний стан науки. Наукова теорія повинна забороняти (цю вимогу було прийнято і пізнім неопозитивізмом), а діяльність вчених над винаходом заборон не є раціональною, вона інтуїтивна, спонтанна. Лише спростування наукових гіпотез, а не їх створення характеризується раціональністю. Наука, за Поппером, стоїть на болоті, а палі її йдуть у трясовину, не знаходячи ніде твердої опори. Наукове знання у нього рухається за схемою: від першої початкової проблеми до тимчасової теорії (гіпотези) і через ліквідацію (знищення) помилок у ній— до нової проблеми. Наукові ідеї (гіпотези й теорії) утворюють у Поппера третій світ, який відрізняється від фізичного та психічного світів, який розвивається за своїми внутрішніми законами та логікою. Саме внутрішні фактори визначають розвиток науки (ця концепція отримала назву інтерналізму) так само, як внутрішньовидова боротьба та природний відбір, згідно з теорією Ч. Дарвіна, визначають еволюцію видів тваринних організмів.

Історична школа

Представники історичної школи (А. Койре, М. Поляні, С. Тулмін, Н. Хенсон, Т. Агассі) так само, як і представники критичного раціоналізму, негативно ставилися до неопозитивізму, але вони критикували неопозитивізм не "зсередини", а „ззовні" за його вузькість. Представники історичної школи розвивають, головним чином, екстерналістську концепцію розвитку науки, в якій вважаються переважними ненаукові фактори, що визначають її розвиток. Як один з таких головних факторів, екстерналісти виділяють соціальний — наукове суспільство — наукову школу, яка має свою стандартну концепцію — парадигму, основою якої є прийняті методи та зразки вирішення дослідницьких завдань.

Американський методолог С. Тулмін зосереджує увагу на динамічній стороні науки, модифікації змісту її понять. Він вважає необхідним сполучення логіки й історії науки та показує Історичну мінливість стандартів раціональності і науковості, які приймаються науковим товариством. Пропонує розглядати наукову теорію як "концептуальну популяцію", в якій члени популяції відносно автономні, зміна їх не призводить до повної перебудови теорії. Популяція понять еволюціонує як і біологічна популяція, для аналізу цієї еволюції необхідно врахування внутрішніх факторів (логіки) і зовнішніх— середовища існування (соціокультурного контексту). Таким чином, Тулмін намагається подолати протилежність екстерналізму та інтерналізму.

Т. Кун, автор відомої книги «Структура наукових революцій», основну увагу спрямовує на динамічні аспекти науки і намагається врахувати вплив "соціокультурного контексту". Він уявляє розвиток науки як чергування еволюційних ("нормальна наука") і революційних періодів, протягом яких відбувається зміна суспільних стандартів мислення — парадигм. У нормальному періоді відбувається тільки застосування відомих методів для вирішення таких завдань у нових галузях. "Учені наводять порядок у своєму господарстві фактів, втискаючи природу у коробку". Коли ж це стає неможливим, відбувається зміна парадигм.

Пізніше Т. Кун диференціює поняття парадигми і виділяє з нього наступне:

Ø дисциплінарну матрицю — закони й узагальнення, що поділяються науковим товариством;

Ø категоріальну модель — систему цінностей, прийнятих суспільством, що становить "метафізичну" частину парадигм;

Ø зразки — приклади вирішення конкретних проблем.

Головним у концепції Т. Куна стає аналіз діяльності наукового товариства, групової структури науки, що є цінним і дає можливість уникнути крайностей інтерналізму й екстерналізму. Але тут Т. Кун впадає в іншу крайність — соціологічну: намагається підмінити методологію науки соціологією, вважає неможливим вироблення методологічних правил і незрівнянними, несумірними різні наукові теорії, що відображають один об'єкт, зважаючи на те, що поняття цих теорій мають різкий смисл і є "несумірними, неспільномірними".

У цілому в рамках постпозитивізму отримано багато цікавих результатів. Цей напрям за своїм впливом лише останнім часом став дещо поступатись герменевтиці,

У роботах постпозитивістів показана необґрунтованість стандартної концепції науки логічного позитивізму:

Ø не існує чистих наукових фактів (вони завжди теоретично навантажені);

Ø не можливий вичерпний логічний аналіз наукового пізнання;

Ø розвиток науки йде шляхом чергування еволюційних та революційних етапів.

2.2. Структуралізм

Філософський структуралізм виникає у 20-х рр. XX ст. як антитеза ірраціональності екзистенціалізму та як продовження позитивістських прагнень до побудови філософії у вигляді точної науки (інколи його називають французькою різновидністю постпозитивізму). Основними представниками цього напряму є К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ж. Лакан та ін.

Структуралізм проголошує себе послідовно науковим і супротивним антинауковим ірраціоналістичним спекуляціям філософії екзистенціалізму. На противагу емоційно-суб'єктивістській екзистенції висувається мова, що розуміється як справжня реальність людського буття.

Спочатку структуралізм з'являється у конкретно-наукових напрямах в період переходу деяких гуманітарних наук від емпіричного описового рівня досліджень до абстрактно-теоретичного. В основі цього переходу лежало використання структурного методу, моделювання та елементів формалізації та математизації.

Структурний метод спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а після цього розповсюдився на літературознавство, етнографію й інші гуманітарні науки. Його основу становить виявлення структури як сукупності відношень, інваріантних при певних умовах. Тобто структура— це не просто скелет тривких відношень елементів системи, а ще і сукупність правил, за якими з однієї системи можна одержувати інші. При цьому центр ваги переноситься з елементів і їх властивостей на відношення між елементами. Цей принцип називається методологічним приматом відношень над елементами у системі.

Основні ступені структурного методу.

Ø Виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури. Увага при цьому зосереджується на виявленні тривких станів, а не на динаміці— примат синхронії над діахронією.

Ø Розчленування об'єктів на елементарні частини (сегменти), в яких повторювані відношення зв’язують різнорідні пари лементів; виявлення у кожному елементи істотних для цих відношень властивостей.

Ø Розкриття відношень перетворення між сегментами їхня систематизація та побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного методу і математичного моделювання.

Ø Виведення зі структури усіх теоретично можливих наслідків (конкретних варіантів) та перевірка їх на практиці.

Для структуралізму характерне прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити неусвідомлені глибинні структури, приховані механізми, перехід до вивчення яких і забезпечте наукову об’єктивність дослідження, дозволяє відволіктися від суб'єкта або уявити його як щось похідне від структур.

Об'єкт дослідження структуралізму — це культура, як сукупність знакових систем, найважливіша з яких — мова, але до неї також входять наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама та ін. Саме у цих об’єктах виявляються приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина і які визначають відношення людської свідомості до світу.

Ігнорування цього опосередкування спричинює виникнення ілюзій вільної людської діяльності.

Конкретно науковий структуралізм показав свою плідність у вивченні культури первісних племен, фольклористиці та інших областях, але виникав і різку критику з низки важливих питань. Так, М. Фуко вважає, що поняття «людина» не повинно застосовуватися у науковому і філософському знанні: воно існує лише завдяки особливій культурній ситуації, що склалася у XVII ст., і приречене на зникнення при її модифікації: "Людина зітреться, як зображення на морському піску". Така позиція призвела до різкого падіння впливу структуралізму. Французькі студенти, що брали участь у подіях І968р., писали на плакатах: «Структури не виходять на вулиці».

2.3. Соціобіологізм

Соціальний біологізм (етологізм, генетичний детермінізм) — впливовий напрям у сучасній західній філософії, що ставить за мету здійснити синтез природних і соціальних наук на основі виявлення еволюційно-біологічних передумов соціальної поведінки людини.

У 1975 р. відомий американський ентомолог Едвард О. Уілсон видає книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій еволюція розуміється як адаптаціоґенез на основі наявності зачатку поведінкових форм людини у тварин.

Уілсон вважає доцільним використання об'єктивного розгляду людини та всієї її культури з точки зору інопланетянина, для якого всі науки про людину (гуманітарні, соціальні, а також мистецтво) будуть розділами біології.

Природничо-наукові передумови соціобіологізму становлять етологія і математичне моделювання у біології й екології. В етології — науці про поведінку тварин — будь-яка поведінка тварини розглядається як щеплення спадкового та надбаного, в якому агресія є природною властивістю. Ця властивість набуває у людини форми войовничого ентузіазму як прояву життєвої сили. З іншого боку, у популяції тварин є й альтруїстична поведінка, що веде до збільшення пристосування одних індивідів за рахунок зниження пристосування інших. Така поведінка відіграє важливу роль в еволюції, якщо її дотримується більша частина популяції.

У соціобіологізмі використовуються також дані популяційної генетики, екології, еволюційної теорії, медицини, соціальної психології, антропології, етнографії, лінгвістики тощо. Основним поняттям соціобіологізму є геннокультурна коеволюція,що розуміється як спільний, взаємодіючий перебіг процесів органічної та культурної еволюції. Основні компоненти коеволюції — це гени і культура, що "тримають один одного на прив'язі".

У процесі геннокультурної коеволюції головну роль відіграють три типи поведінки:

Ø на основі опозиції альтруїзму-егоїзму

Ø сексуальна;

Ø агресивна.

Хід коеволюції спрямовується епігенетичними правилами,які визначають шляхи трансляції від генів до культури і від культури до генів, однак, провідна роль при цьому відводиться генам, оскільки вони програмують первинні і вторинні епігенетичні правила, а культурний вплив лише виявляє та закріплює задані генетикою властивості поведінки й мислення людини (у таких випадках мова йде про генетичний детермінізм).

Саме спрямування соціобіологізму на виявлення того, наскільки людина детермінована філогенетично, не може не викликати позитивного ставлення. Не викликає заперечень і спроба визначити, якою мірою людська соціальна поведінка зумовлена генетично. Приваблює також широке застосування матеріалу різноманітних природничих та гуманітарних наук.

У рамках соціобіологізму виділилися загальна соціобіологія та соціобіологія людини, які широко обговорюють такі питання, як співвідношення біологічного і соціального, психологічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання, а також загальне розуміння природи живого, природи людини і перспектив її розвитку.

З іншого боку, достатньо помітні й такі недоліки, як однобічність, що виявляється не тільки у біологічному детермінізмі, а й у обмеженому розумінні людини як біосоціальної істоти. Таке розуміння с недостатнім не стільки через те, що пріоритет надається біологічному, скільки тому, одо повністю усунені фактори вищого порядку— духовності людини, що і роблять її справжнім мікрокосмом. Духовність формується, звичайно, на основі біологічних і соціальних факторів, але що більшою є духовність, то автономнішою є людина. Саме духовність є видовою ознакою людини, вона є здатністю усвідомлювати себе у світі та самозмінюватись. У цьому полягає свобода, звідси випливає відповідальність людини за свої вчинки і долю.

Крім того, не можна не бачити, що соціобіологічні дослідження (як от генна інженерія) несуть у собі велику небезпеку проникнення у свята святих природи, її глибинні таємниці, що веде до можливості маніпулювання особистістю, та еволюцією людини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості духовних процесів та розвитку філософії ХХ ст.	\|	Напрями антропологічного спрямування у філософії ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.