Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Неотомізм

Релігійна філософія ХХ ст.

У сучасній релігійній філософії можна виокремити традиційну філософію, що продовжує лінію богослов'я і отців церкви (мова йде, передусім, про неотомізм), та напрямки, що намагаються нетрадиційно (однак визнаючи існування Бога) вирішувати філософські проблеми (тейярдизм і персоналізм).

Неотомізм— модернізація томізму — вчення середньовічного монаха-домініканця Фоми (Томаса) Аквінського (1225-І274рр.), який пристосував філософію Аристотеля до потреб і вчення християнської католицької релігії. V збірці своїх численних статей «Сума теології» Аквінський намагався обґрунтувати релігію з точки зору здорового глузду, намагався логічно довести буття Бога на основі єдності, гармонії віри та розуму. Тривалий час прибічники томізму боролись з іншими напрямами середньовічної схоластики. З XVI ст. томізм активно насаджується єзуїтами і у XIX ст. стає найвпливовішим напрямом католицького богослов'я. У І 879 р. в енцикліці папи Лева ХШ томізм оголошується єдиною істинною філософією, офіційною філософією католицької церкви.

В XX ст. католицькі філософи у численних католицьких центрах систематизують вчення Фоми Аквінського, намагаються асимілювати сучасні наукові досягнення, передусім, у молекулярній біології, фізиці елементарних частинок і астрофізиці. Найвідоміші представники неотомізму — Е. А. Жільсон і Ж. Марітен.

Неотомістська філософія бачить своє основне завдання у раціональному доказі існування Бога на основі п'ятичленної формули ("п'ять шляхів" доказу "буття божия", запропоновані Аквінським). Вона претендує на універсальність, синтез віри та розуму. У рамках неотомізму виділяються наступні основні розділи: метафізика, теорія пізнання, натурфілософія та соціологія.

Метафізика, або перша філософія,— це вчення про умоосяжне чисте буття, нескінченне і трансцендентне (що виходить за межі досвіду), позбавлене всіх конкретних властивостей та виражене у філософських категоріях (трансценденталіях), що створюють образ бога.

Теорія пізнання неотомізму виходить з подвоєння світу, який складається з природного світу (його окремі вияви вивчають окремі науки, а загальні властивості — натурфілософія) і надприродної (буття Бога, що вивчається релігією за допомогою божественного прозріння). Наука, на думку неотомістів, вивчає тільки зовнішній і несуттєвий бік явищ, а щоб проникнути у сутність, необхідна релігія. Неотомісти намагаються асимілювати сучасні наукові досягнення. Так, вони прагнуть подати еволюцію видів як наслідок першопочаткового божественного творіння.

Натурфілософія вивчає тілесний світ методом роздумів. Матерія, з точки зору неотомістської філософії, пасивна і визначається активною формою. Формою форм, що визначає все, є Бог.

Соціологія неотомізму — вчення про суспільне життя — виходить з телеологічного (що визначається метою) уявлення про суспільство як засіб розуміння Бога. Розвивається концепція трьох типів взаємовідносин людей у суспільстві: індивідуалізм (при капіталізмі), колективізм (при соціалізмі), солідаризм (християнська любов до ближнього). Два перших оголошуються такими, що не відповідають сутності людини, їй відповідає тільки солідаризм — єдиний, що може привести людство до загального добра.

Як окрему складову неотомізму можна також виокремити вчення про людину — філософську антропологію.Вона розглядає людину в її зв'язках з Богом як вищу духовну цінність. При цьому весь світ розглядається як прояв творчої активності верховної особи — Бога.

6.2. Тейярдизм

Тейяр де Шарден(1881-1955 рр.) був професором католицького університету і священиком.

Різнобічно освічений, Тейяр працював геологом, палеонтологом, теологом, філософом, став одним із першовідкривачів синантропу, розвинув філософію християнського еволюціонізму.

Тейяр стверджував, що спроби побудувати картину світу на основі біблійних текстів є, фактично, безплідними. Необхідно використати сучасну науку і вивести основні положення теології з геології, палеонтології, антропології на основі еволюційної теорії, в якій рушійною силою та метою повинна бути божественна духовна сила — точка Омега, що визначає зміст і спрямування еволюції всього світу.

Він вважає, що не можна розуміти тексти Біблії буквально, бо вони пристосовані до низького рівня розвитку примітивних кочових племен, і відкидає старозавітний міф про створення світу та людини протягом шести діб.

Людину як істоту, насамперед, духовну, Тейяр розглядає як заздалегідь запланований зверху підсумок еволюції органічного світу, що тривала багато тисяч років.

Еволюція Всесвіту, підкоряючись своєму регулятору і меті (точці Омега), проходить такі стадії:

Ø переджиття (метасферу); "

Ø життя (біосферу);

Ø феномен людини (думку, ноосферу);

Ø наджиття.

Бог знаходиться у кожній частинці світу як особлива духовна енергія, що рухає іспрямовує еволюцію. На етапі наджитгя відбувається єднання душ людей і завершення історії у космічному Христі.

Людина, таким чином, знаходиться на верхівці стріли еволюції, спрямованої у майбутнє. Син Божий не народжений Марією, його олюднення закликане продемонструвати виняткову роль людини у подальшій еволюції до точки Омега. Людські страждання, символом яких є розп'яття Христа, — це стимул для вдосконалення людського буття.

Переконання Тейяра наповнені гуманізмом та оптимізмом, в них є елементи діалектики, однак надії на суспільний прогрес через християнську любов до ближнього і друге пришестя Христа невеликі.

Вчення Тейяра зараз поширене серед інтелігенції (особливо у Франції) і є релігійною філософією, що поряд з персоналізмом протистоїть неотомізму.

6.3. Персоналізм

Інший напрямок у сучасній релігійній філософії — персоналізм — вважає вищим сенсом усієї цивілізації особистість та її духовні цінності. Персоналізм поширений у Німеччині, США, Ізраїлі, Франції.

Для прибічників філософії особистості характерне прагнення подолати догматизм християнської концепції людини, оновити її та наповнити сучасним змістом. Виділяють три основні характеристики особистості: екстеріоризація, інтеріоризація та трансценденція. Екстеріоризація— це самоздійснення людини ззовні; інтеріоризація— асиміляція її духовних цінностей, внутрішня зосередженість на них. Екстеріоризація та інтеріоризація взаємопов'язані та втягнуті у процес трансцендування — осягнення вищих божественних цінностей: істини, краси, блага.

Однією з головних рис особистості вважається втягнуте існування— активний діалог християн з сучасністю, втягнення їх в активне суспільне життя для того, щоб християнство відігравало конструктивну роль у перетворенні світу. В особистісній філософії персоналісти вбачають педагогіку формування особистого начала в людині. У зв'язку з цим особливе місце відводиться спілкуванню осіб, в якому прибічники персоналізму бачать мету і призначення людського існування. У процесі спілкування кожний індивід "має мету в собі і в той же час в усіх", а зустріч "Ти" і "Я" створює персональний досвід— комунікацію душ.

Суспільству як сукупності історичних форм, що склалися в процесі спільної діяльності людей, філософи-персоналісти протиставляють особисте суспільство, що об'єднує людей "по той бік слів та систем".

Ізраїльський філософ М. Бубер розвинув теорію діалогічного персоналізму. У книзі «Я і Ти» (1922 р.) він, на основі відношення індивіда до дійсності, виділяє два світи, що мають велике значення для будь-якої людини:

Ø перший — ґрунтується на відношенні "Я і Воно", коли людина, будучи суб'єктом мислення І дії, розглядає її предмети, що її оточують, і людей як безособові об'єкти, призначені для експлуатації, маніпуляції та контролю;

Ø другий— на відношенні "Я і Ти", що припускає невідчужені, одухотворені зв'язки людини з її оточенням на основі емпатії — вміння поставити себе на місце іншого, здатності до співпереживання.

Любов в діалогічному персоналізмі розуміється як відповідальність "Я" перед "Ти", а Бог— як зустріч людини з вічним "Ти", що відбувається у процесі встановлення відносин між людьми на основі любові й зацікавленості один одним.

Світ людських стосунків утворює, за Бубером, три сфери життя:

Ø фізичну (Космос) — на основі зв'язків людини з природою;

Ø психічну (Ерос) — на основі зв'язків людини з іншими людьми;

Ø ноетичну (Логос) — на основі зв'язків людини з духовними сутностями.

Ці сфери формують буття людини, в якому здійснюється або монологічне існування, або діалог між індивідом та світом, іншими людьми, Богом.

Самоздійснення людини залежить від того, чи встановлює вона зв'язок з Богом чи з фальшивими ідолами, що можуть виступати як нація, влада, гроші і навіть наука.

В історії людського духу Бубер розрізняє епохи облаштованості і безпритульності. В епоху облаштованості людина живе у Всесвіті, як вдома, в епоху безпритульності — як в дикому полі, де і кілка для намету не знайти.

У греків споглядання природи, а у християн віра створює космічний будинок самотньої душі. Схема християнського світу— хрест, вертикаль якого означає кінцевий простір з серцем грішника в центрі, а горизонталь— кінцевий час, в центрі якого знаходиться смерть Христа.

Тепер ситуація змінилася: "Зведення нової всесвітньої оселі для людини вже не планується, але від неї як будівельника споруд вимагається свідомість, що може збагнути саму себе".

Різновидом персоналізму є і школа київського гуманізму, яка продовжує лінію Сковороди та Юркевича, представниками якої були М. Бердяєв, Л. Шестов, Б. Зеньківський.

Київський гуманізм орієнтований на гуманітарне знання, на літературу й мистецтво, проблеми людини. Йому властиві антропоцентризм і персоноцентризм, які подаються у вигляді христоцентризму.

Найвідомішим представником є М. О. Бердяєв, який у 1922 р. був разом з великою групою інтелігентів-вільнодумців висланий з країни. Його персоналізм будується, виходячи з чотирьох незалежних ідей, кожна з яких виникає на основі первинної інтуїції: ідея свободи, ідея творчості й об'єктивації, ідея особистості та ідея метаісторичного розуміння історії. Загальною основою для них є дуалістична картина реальності, в якій протистоять один одному два взаємодіючих ряди основ: з одного боку — свобода, дух (Бог), ноумен, суб'єкт (особистість— "Я"), з іншого — необхідність, світ, феномен, об'єкт. Ноумен Бердяєва, на відміну від Канта, — це не глибока сутність об'єкту, а "істоти та їх існування", в особистості яких є незбагненна внутрішня глибина, корінням якої є свобода.

Ідея свободи становить основу онтології Бердяєва і є першоджерелом буття, що існує до буття і до часу. Об'єктивація— це "опадання" свободи, яке є не "розкриттям духу", як у Гегеля, а його викривленням і "закриттям". Сенс історії — у позбавленні від об'єктивації. Суб'єкт, який творить, включає об'єкт у своє внутрішнє життя, відкрите для свободи, і тим змінює його.

Особистість у Бердяєва не збігається з емпіричною індивідуальністю, вона є осереддям усіх духовних і душевних здібностей людини, її "внутрішнім екзистенціальним центром", що здійснює зв'язок людини зі світом творчості і свободи.

Конфлікт між особистістю й об'єктивацією утворює головний зміст вчення Бердяєва про людство та суспільство. Об'єктивація прагне зробити людину частиною суспільства і тим поневолити її. Подолання об'єктивації припускає пріоритет індивідуально-особистісного начала над безособово-колективним.

Вільна соціальність, внутрішньо притаманна особистості, називається у релігійній філософії Бердяєва соборністю, їй протистоїть примусова соціальність, якій відповідають породжені об'єктивацією класи, нації, партії та церква.

Філософ різко критикує викривлення церквою "вічної християнської правди" і пов'язує зміст творчості й історії зі створенням оновленого "есхатологічного християнства".

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.	\|	Участь сторони захисту у касаційному оскарженні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.