Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Життєвий та творчий шлях

Микола Куліш — один із найяскравіших та найоригінальніших українських драматургів першої половини минулого століття. Розквіт його творчості припав на 20-ті — початок 30-х pp. — період відродження, розвитку та трагедії України.

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники порівнювали з фейерверком — яскраве і... скороминуще.

М. Куліш — один із засновників української модерної драматургії. Його п'єси є кращим зразком світового мистецтва. їх постановка у «Березолі» Леся Курбаса дала можливість двом корифеям українського театру, синтезувавши текст і режисерський талант, показати найболючіші проблеми тих років.

Микола Гурович Куліш народився 5 грудня 1892 р. в селі Чаплинка Херсонської області. Родина його батьків жила бідно: батько майже все життя провів у наймах.

Мати була родом з Полтавщини, але прийшла у Таврію на заробітки і залишилася там назавжди. Була неграмотною, але від природи — надзвичайно обдарованою. Вона мала хист у розмальовуванні хат, за що добре платили. На ці кошти родина і жила. Для Миколи вона назавжди залишилася молодою: померла, коли синові було всього 8 років. Хлопчикові змалку довелося служити у панських економіях та заможних селянських родинах. З п'яти років він вже пас чужих овець, зазнав гіркоти перебування в наймах. «Люблю... голоту. Серцем її люблю», — напише згодом драматург.

За десять років письменницького життя він створив десяток п'єс. Майже кожен із його творів був блискучим драматургічним матеріалом для постановки в театрі й певним етапом у розвитку театрального мистецтва. Жоден із радянських драматургів не сприяв розвитку театру в такій мірі, як Микола Куліш.

ЦЕ ЦІКАВО

У неповних 8 років мати найняла його пастушити до багатого селянина. Наперед виплачені гроші вона необачно витратила на хатні потреби, а Микола втік і відмовився повертатися наймитувати. Лише обіцянка матері віддати його восени до школи заставила хлопчика повернутися до осоружної праці.

Як тільки Микола навчився грамоти, ніщо вже не могло завадити йому читати книжки ні в ранньому віці, ні в юнацькі роки. Хлопчик практично не обминав жодної бібліотеки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, виявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дипломований фахівець.

Спочатку Миколка пішов до початкової школи. Незважаючи на тяжкі злидні хворобливість і відсутність умов для навчання, вчився охоче й старанно. Вчителі відзначали його надзвичайні здібності. Бажання продовжувати освіту у хлопчика було настільки великим, що чаплинські вчителі зібрали 100 карбованців для його навчання. І в 1905 р. він став учнем чотирикласного училища повітового містечка Олешки. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку і він продовжував відвідувати училище. Але життя його в притулку не було легким: завідуюча притулком знущалася з хлопчика, а він не вмів і не хотів терпіти. Згодом ця черства й жорстока жінка стане прототипом шовіністки Баронової-Козино в п'єсі драматурга Куліша «Мина Мазайло».

У 1908 р. через бунтарський дух Миколу Куліша виключили зі школи. Тут вдруге на допомогу майбутньому драматургові приходить прогресивна інтелігенція. Завдяки турботам молодих вчителів Микола вступає до громадської чоловічої гімназії. Він виявив себе як талановитий та всебічно розвинений юнак: випускав рукописний журнал, писав вірші, ставив аматорські вистави. В гімназії Микола знайомиться і починає товаришувати з І. Шевченком (гімназійне прізвисько «Жан»), майбутнім драматургом і прозаїком, відомим під ім'ям Івана Дніпровського.

Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося, вродлива дівчина з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Миколою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Та коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс довелось екстерном. Юнак мріяв вступити до вищого навчального закладу, був прийнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани.

Солдатів з атестатами зрілості набирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він поїхав до нареченої. Молодята вирішили повінчатися. Микола поїхав до Смоленська у розпорядження штабу (служив у чині штабс-капітана).

ЦЕ ЦІКАВО

Після призову на фронт Микола побоявся, що загине й більше не побачить свою кохану, а тому, ризикуючи головою (за дезертирство тоді розстрілювали), на короткий час вирвався до Олешок, щоб попрощатися й заручитися з нею. З Херсона довелося діставатися Дніпром на пароплаві, а тоді ще 72 версти — пішки. Причиною такої поведінки було ще й те, що колись він дав слово Антоніні обов'язково зустрітися з нею, якщо прийдеться йти на війну. Коли полковник довідався, куди запропастився новобранець, то виніс такий вердикт: «Миколу Куліша, що без дозволу покинув казарму на 5 днів, покарати — місяць чистити клозети беззмінно». Та цю огидну роботу Микола виконував тільки 5 днів, бо був відправлений у школу прапорщиків.

А 3 квітня 1915 р. штабс-капітан Куліш знову порушив військові настанови — одружився без дозволу військового начальства. Така непокора з боку офіцера тоді каралася відправленням на фронт. Тож щойно обвінчаного, 23-річного нареченого посадили на гауптвахту. Покарання мало тривати цілий місяць, але полковник, який симпатизував Миколі, врятував його. П'ять місяців молоде подружжя прожило щасливо, а тоді Куліш сам вирішив йти на фронт.

Штабс-капітан Куліш погодився добровільно залишити штаб і піти на передові позиції. Навіть під час війни письменник продовжував писати вірші, а також одноактові п'єси для солдатського драмгуртка.

24 лютого 1917 р. в подружжя народилася дочка Ольга. У кінці квітня Микола ще раз навідався додому з фронту. Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: «Молись, Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим». Восени 1917 р. Куліш після кількох поранень повернувся з фронту, а трохи пізніше у подружжя народився син Володимир.

У 1917 р. Куліша, як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, обрано депутатом на військовий з'їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку.

1918 р. Микола Гурович Куліш повернувся з фронту, прибув до рідних Олешок і відразу з головою поринув в культурно-громадське життя. Він очолює виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, у Дніпровському повіті організовує культурно-політичне українське товариство «Просвіта» і стає його головою. Намагається вирішити й питання економічного плану, щоб дати товари і заробіток населенню, скасовує царську тюрму в Олешках з наміром перетворити її на майстерню. Того ж року вступає до комуністичної партії.

ЦЕ ЦІКАВО

Коли на Олешки почали наступати десантники Антанти, що знищували всіх причетних до української революції, Директорія наказала всім відступати без бою. Незважаючи на це, М. Куліш у Херсоні зібрав півтори тисячі олешківських утікачів, сформувавши таким чином «Перший Український Дніпровський Полк». Із цим полком Микола Куліш, як начальник штабу, проходить шлях від Херсона до Києва. Юрій Яновський у своєму романі «Вершники» описав полк Куліша під назвою «олешківського батальйону Шведа», а сам Микола Гурович став прототипом комісара Данила Чабана, якого Яновський характеризує як «майбутнього письменника». До речі, коли роман «Вершники» (1935 р.) вийшов друком, сам Куліш перебував уже на Соловецькій каторзі.

Влітку 1919 p., під час другого наступу Денікіна, Куліш перебуває у підпіллі.

Коли радянська влада знов утвердилася на східній Україні, Куліш знову повертається до рідних Олешок. Тут, аж до переїзду в Одесу, він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти, сприяє відкриттю українських шкіл та дитячих притулків, пише буквар «Первинка».

В той час драматургу довелося вперше потрапити за ґрати, адже його діяльність під час війни « не зовсім співпадала з інтересами більшовицької армії» (зі слів дружини письменника Антоніни Куліш, полк Миколи, змальований у романі Ю. Яновського «Вершники», зовсім не «сповідував» більшовицької політики). Олешківський виконком бере Куліша на поруки. Перебуваючи на посаді, яка вимагала постійних поїздок по району, Микола Куліш на власні очі бачив страшну трагедію голоду 1921 р. Побачене спонукало драматурга до написання першого твору —драми «97».

1922 р. Куліш переїжджає до Одеси. Там він працює в губнаросвіті і остаточно закінчує драму «97» (1924 p.). Цього ж 1924 р. у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя. Нарком освіти О. Шумський запропонував М. Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості, тому в листі додому писав: «Моя бандо! Негайно приїздіть до Харкова. Маю мешкання з усіма вигодами. Подробиці на місці. Ваш чоловік-батько й він же Микола».

ЦЕ ЦІКАВО

Помешкання сім'ї' Куліша запропонували в будинку, другу половину якого займали малолітні злочинці. У першу ж ніч сім'ю Куліша обікрали. Та драматург здружився з хлопчаками, вивчив їх жаргон, організував хлоп'ячий хор. Ейфорія перших днів і великі сподівання на розквіт творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і літературного життя, в якій панували дріб'язковість, політиканство, заздрість, конкуренція і плітки.

9 листопада 1925 р. відбувається прем'єра п'єси «97». Лише за рік після написання цю п'єсу було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США. Проте фінал твору, в якому автор на вимогу цензури змушений був врятувати від смерті головного героя Мусія Копистку, не задовольняв М. Куліша.

Тема села та його знищення знаходить своє місце в драмах «Комуна в степах» та «Прощай село!».

У Харкові М. Куліш пише п'єсу «Отак загинув Гуска». У п'єсах Куліша часто переплітаються комедійне та трагедійне начало. У п'єсі «Отак загинув Гуска» (1925 р.) головний герой осмислюється і як комедійний, і як трагедійний персонаж.

«Хулій Хурина» (1926 р.) — теж комедія, хоча й «сатира — без найменшого проблиску. Радянська Україна — якась суцільна божевільня» — пише про неї один з тогочасних «політрецензентів». У творі двоє шахраїв, що вдають із себе за партійних босів, протягом певного часу дурять ціле містечко на чолі з місцевими партійними чиновниками. П'єсу сповнено атмосферою трагічної сатири, бо автор показує абсурдність радянської офіційної дійсності, яку зображено в формі балагану.

У мелодрамах «Зона» (1926 р.) та «Закут» (1929 р.) драматург безпосередньо звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму, висвітленої у попередніх п'єсах.

Комуни, партократизм, комуністичний фанатизм набувають чітко окресленої думки про соціалізм як «хвору мрію», утопічний й небезпечний соціально-психологічний експеримент у «Народному Малахії» (1927 p.). Головний герой, Малахій Стаканчик, пройнявшись ідеєю морального вдосконалення людства, врешті-решт втрачає розум. Фанатична віра в «голубую даль» призводить його до загибелі. Прем'єра цієї резонансної п'єси відбулася на сцені «Березолю» 31 березня 1928 p., але була нищівно розкритикована та з часом знята з репертуару.

На той час М. Куліш був президентом ВАПЛІТЕ. В цей період починався процес знищення новітньої української літератури. На початку 1927 р. Микола Куліш та інші члени ВАПЛІТЕ на вимогу ЦК КП(б)У змушені були виключити з організації Хвильового, Ялового та Досвітнього. 25-28 січня 1927 р. з метою створення нової літературної «пролетарської» організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), що мала стати опозицією до ВАПЛІТЕ, було проведено з'їзд пролетарських письменників від ЦК КП(б)У. Це був початок кінця. Не допомогли навіть виправдання і каяття Хвильового, Ялового та Досвітнього. І за Резолюцією Загальних зборів ВАПЛІТЕ від 14 січня 1928 р. в місті Харкові більшістю голосів (утримався О. Громов) спілка, яка об'єднувала найталановитіших письменників (І. Дніпровський, Майк Йогансен, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Смолич, Павло Тичина, Юрій Яновський та ін.), самоліквідувалась.

У 1932 р. виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікавляться справами один одного, отже, жаліють про те, що сталося.

Стосовно «Патетичної сонати», то і цей твір М. Куліша чекала доля розіп'ятого твору. 4 березня 1932 р. газета «Правда» надрукувала статтю «О "Патетической соннате" Кулиша». Підписався під погромницьким матеріалом «Украинец». Це був псевдонім Лазаря Кагановича.

Зацькований пресою Микола Куліш, на початку 1933 р. не витримав атмосфери Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах України. Побував і у своєму рідному селі. Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний. Коли дружина пробувала умовити його не робити шуму, відповідав: «Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!»

Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі й консерваторії, падала з ніг від виснаження й недоїдання, але страждання власної дитини для батька здавалися тільки маленькою краплиною у морі народних страждань. Дружина згадувала: «Я бачила, що голод нищить мою дитину... і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів: «Що Ольга? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна?» Письменник не думав ні про дружину, ні про дітей, ні про себе — ледве пересував ноги, бо був виснажений до краю.

Восени 1933 р. Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у «Березолі» «Маклену Грасу». Ця п'єса виявилася останнім твором драматурга, який побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонологічна роль в ній належить компартії. Після сьомої вистави п'єсу заборонили, «Березіль» ліквідували. Хоч Куліш після «Маклени Ґраси» написав ще «Закут», «Діалоги», «Вічний бунт», «Такі», але ці твори не друкувалися, не інсценізувалися й пропали в роки Другої світової війни.

1934 p. M. Куліша виключають з комуністичної партії за написання «антипартійних націоналістичних п'єс». Позбавлений права заробити на прожиття, М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД. А 8 грудня 1934р. під час похорону найближчого друга — І. Дніпровського — М. Куліша прямо з вулиці заарештовують. Вилучена під час обшуку п'єса «Такі» (рукопис) зникла в архівах НКВД. З кіносценарію «Парижком» залишився лише уривок. Рукопис роману згорів під час війни в окупованому Харкові.

ЦЕ ЦІКАВО

Коли 1 грудня 1934 р. у Ялті помер від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати на похорон. На стіл він поклав свою останню п'єсу «Такі» й довідку, що здав у міліцію револьвер. Дружина згадувала: «Очевидно, він відчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку. Поїв похапцем, одягнувся й сказав: «Ну, старенька (так, жартома, він звертався до дружини ще від одруження), Ти не підеш хоронити Дніпровського (він знав, що в мене слабе серце, й бачив, як я хвилювалася), так мені з тобою треба попрощатися, бо, може...» — і він не договорив».

Драматургові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого всеукраїнського терористичного центру.

27-28 березня 1935 р. велику групу «націоналістів», серед них і М. Куліша, засудили на 10 років спецтаборів. Окрім стандартних у таких випадках звинувачень Кулішеві інкримінували ще й членство в ОУН. Під час відбуття покарання М. Куліш, як «особливо небезпечний злочинець», утримувався в спецізоляторі. Його ніхто не бачив, що призводило до існування різних чуток щодо його перебування та смерті в таборі. Із архівних документів відомо, що «особлива трійка» УНКВД Ленінградської області постановою від 9 жовтня 1937 р. засудила видатного драматурга до розстрілу.

Письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 р. на честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

Мина Мазайло»

Микола Гурович Куліш є творцем «модерної драми». Його комедія «Мина Мазайло» змушує сучасних читачів замислюватися над тими проблемами сьогодення, коріння яких сягає в далеке минуле.

Сюжет п'єси не новий. Він перегукується з творами Мольєра та Карпенка-Карого, але у переосмисленні Куліша знаходить нове, яскраве наповнення — письменник торкається «другорядності» української нації в свідомості українців.

Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське» прізвище на великодержавницьке. Саме в українському прізвищі, яким дражнили його змалку, він вбачає причину своїх життєвих і службових поразок. Прізвище Мазайло для Мини Омельковича як камінь на шиї, тавро його соціального рабства. Мина сподівається, що щасливе життя для нього почнеться лише тоді, коли він відмовиться від свого українства, «мужицтва», коли зречеться предків і стане одного чудового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим або хоча б — Мазєніним.

Зміною прізвища Мина прагне змінити способ життя, одержати ніби нове народження. Мина Мазайло почувається другосортним, неповноцінним, як і мольєрівський міщанин-шляхтич, і як Мартин Боруля («...чи Беруля?») Карпенка-Карого. А тут ще й син Мокій наполягає додати до прізвища «Мазайло» загублену половину «Квач» — «Мазайло-Квач».

Мина переконаний: щоб пробитись до « власть імущих », треба зректися власного «я». До дискусії залучаються незліченні Минині родичі і навіть уявні предки: дід Чумак, дід Запорожець, дід Селянин і навіть химерний нащадок з химерного майбутнього, в якому «прізвищ не буде, а буде одна всесвітня нумерна система».

Лесь Танюк наголошував, що в творі Куліша мовна проблема, хоч важлива, але не головна — вона є символом значно глибшої суспільно-громадської проблеми, зумовленої прийняттям чи запереченням і свого національного «я», і своєї загальнолюдської сутності.

«Комедія мала шалений успіх, бо глядач розумів Кулішеву сатиру на міщанство, національну упередженість та зверхність — від «хатнього» українського націоналізму до великоросійського шовінізму».

Для Миколи Куліша людина була невід'ємною часткою природи, всесвіту, історичного процесу, індивідуального і суспільного життя, але все це неможливе без національного відчуття, а мова якраз і є одним з найважливіших показників фізичного здоров'я нації. Але мова не вирішує інших проблем, що постають перед сучасником...

Цими словами і виражена головна думка п'єси М. Куліша «Мина Мазайло».

Майже всі п'єси драматурга (крім, може, найпершої — «97») долали багато перешкод, перш ніж потрапити на сцену. «Мина Мазайло» стала щасливим винятком, бо була відразу дозволена до постановки, одержавши категорію «А» — найсприятливішу для оприлюднення. Того ж таки 1929 р. комедію було поставлено на сценах Дніпропетровського, Херсонського, Одеського, Вінницького, Житомирського й Маріупольського театрів. У Києві її поставив Гнат Юра (як дотепну побутову комедію і яскраве видовище), у Харкові — Лесь Курбас. Вистава «Березоля» тріумфально гастролювала в Одесі й Києві, а влітку 1930 р; — у Грузії, під час єдиного виїзду театру за межі республіки.

«Так само тріумфально було її знято наприкінці 1930 p., коли процес українізації пішов на спад, — знято після бурхливих дискусій у пресі та цілої низки суворих засідань. Знято після того, як з мистецького твору комедія стала явищем життя, як її герої стали живими персонажами київської Бесарабки чи Подолу, реальними людьми одеського Привозу чи Молдаванки, після того, як репліками з п'єси Миколи Куліша заговорив народ».

Типовою рисою творчості М. Куліша дослідниця його творчості Н. Кузякіна вважає ущільненість дії в хронології та часі. В центрі уваги драматурга були соціально сформовані характери, типи. Його цікавило їх місце в суспільному бутті народу. Герої «Мини Мазайла» з найменшого явища свого міщанського побуту створювали бурю, хоча своє духовне існування залишали незмінним, злиденним.

Напруженість дії у творі спричинена гонитвою персонажів за ідеєю-фікс, що керує ними: досягненням життя, подібного до «власть імущих». Життя Мини підкоряється гонитві за привидом щастя. І чим більшу наполегливість виявляють герої в осягненні безумної мети, тим смішнішими виявляються результати.

На думку Н. Кузякіної, «розташування ідеологічних сил, що беруть участь у родинній дискусії з приводу зміни прізвища, відбивало наявність і розташування їх у суспільному житті України. Відповідно до свого задуму — «міщанство і українізація» — драматург не ввів у текст п'єси розвинених позитивних образів.

Художній такт вимагав відмовитися від цього, бо на тлі у співдії з однобоко окресленими образами інших героїв носії позитивних думок мусили б стати також однобокими або залишитися цілком схематично-плакатними. Почасти воно так і сталося, —образи позитивних комсомольців (Губа, Тертика, Аренський) сприймаються у п'єси як ідеологічний додаток, а не як живі особи».

«Мина Мазайло» сприймалась сучасниками дуже легко, тому вже після перших двох дій її розглядали, як водевіль.

Проте за жанром твір являє собою сатиричну комедію, з притаманним цьому жанру рисами (використання гіпербол, символіки, гротеску). Отже, Куліш-драматург належав до митців, здатних бачити у найбанальніших побутових явищах політичне та суспільне підґрунтя. В комедії «Мина Мазайло» драматург прагнув дослідити, як впливають важливі тенденції суспільного життя країни на побут сучасного йому міщанина.

Кожен з образів твору несе в собі символічне узагальнення.

Головний персонаж — українець за походженням Мина Мазайло зневажає все українське, ігнорує мову та культуру. Мазайло-чиновник, який через своє «другосортне» походження звик плазувати перед начальством, зненавидів свою приналежність до українського народу, через яку він не міг дістатися на вищий щабель службової ієрархії.

Він згоден називатися малоросом, аби не українцем, щоб бути ближчим до великої раси.

Із сцени, коли Мина Мазайло вперше з'являється у п'єсі, ми бачимо залякану й затуркану людину, що звикла принижуватися перед начальством. Навіть у загсі, де він хотів тільки запитати про зміну прізвища, йому «заціпило». Несміливий на службі, Мина виступає грубим і деспотичним у сім'ї. Він загрожує синові, який не хоче міняти прізвище: «Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» або «Уб'ю!.. Виженуз дому!»

Під час родинної дискусії Мазайло виявляє свою повну обмеженість і нерозуміння української історії: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія». Але трагедія Мини зовсім в іншому. Він не розумів, що політика уряду щодо української мови була однаковою і за царських, і за радянських часів. Тимчасова українізація нічого не вирішувала, і Мазайло відчував це: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».

Проте підсвідомо Мина розуміє свою зраду перед історичною пам'яттю предків. Можливо, тому і ввижаються Мині його діди: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Боже мій...»

Цілком вірогідно, що комедія «Мина Мазайло» була написана у відповідь на «Дні Турбіних» Булгакова. Саме глузування Булгакова над українською мовою розв'язувало руки Кулішеві. Достатньо згадати сцену безнадійних спроб Шервінського («Дні Турбіних») заговорити українською мовою. І тоді зрозуміло, що Куліш пародіює безрезультатне вивчення Мазайлом російської вимови.

Сцена тріумфу Мазайлів (тепер уже Мазеніних) перед дзеркалом є, водночас і комічною, і трагічною, адже навіть слова « помер Мазєнін, Мина Маркович... Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина... » здаються їм солодкими.Закінчується історія Мазайла чисто по-гоголівському — «німою» сценою і повним крахом героя — його звільняють з посади «за

систематичний опір українізації».

Ідейним противником Мини у п'єсі є його син Мокій. Мокій захоплений багатством української мови. У юнака глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють, чарують. Уля каже: «...Він на тебе

а позитивно-перебільшена, і тому він виглядає смішним і недолугим, дійсно «вдареним мовою». Комічно звучить освічення юнака Улі: «Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати... Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую! »

Проте у суперечці з батьком Мокій грубий, жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!» Тож, з одного боку, Мокій прихильний до усього українського, з другого — обмежений, бо зневажає все інше.

У творі Куліша є цілком анекдотичні персонажі — тьотя Мотя та дядько Тарас.

Тітка Мотя наділена ворожими поглядами на українську мову й культуру. В той же час її репліки просто смішні. Побачивши на вокзалі напис українською мовою «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському — «єто ж просто безобразіє!». Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка».

Вражаючим є саркастичний вислів тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Гротескним образом у творі є й дядько Тарас. Він не враховує нових змін у житті і виступає за збереження всього старого. Дядько легкодухо поводиться у суперечці з нахабною тьотею Мотею. Проте він любить свій народ, рідний край, його історію: «Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців». Саме дядькові Тарасу належить гірке і страшне передбачення: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...»

Цікавими, хоча і менш колоритними є постаті Лини і Рини Мазайлів. Вони зреклися всього національного, навіть імена свої переробили на кшталт російських. Це манірні міщаночки, які повністю поділяють зневагу Мини до всього вкраїнського. їхні щоденні заняття — плітки, підглядання та підслуховування, заздрість до тих, хто «добре влаштувався» у житті. Між ними немає нічого довірливого і теплого, крім грубості, лайки та образ. Дізнавшись про відмову сина змінювати прізвище, мати ладна його проклясти.

Насторожено ставляться до українізації Уля і її подруги. Уля до знайомства з Мокієм теж прагне змінити прізвище Розсоха на Розсохина. Але, закохавшись у Мокія, вона сприйняла його погляди. Тепер її слова звучать музикою: «І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» —то означає, «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському— «пара волів», а «дружина»... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?»

Під впливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою, порівнювати і до деяких «філологічних» висновків дійшла вже сама. І хоч Рина їй говорить: «Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила», Уля відповідає: «Мама ще й тепер по-українському як коли закидають». Віднині вона вже й себе вважає українкою, говорячи, що у неї все українське — навіть губи, очі і ноги (за антропологією). У фінальній сцені Уля повністю виступає на боці Мокія.

«Мина Мазайло» — твір, який порушує проблеми, актуальні як за життя автора, так і зараз. І в третьому тисячолітті можна побачити політичні джерела і суспільний ґрунт найбанальніших побутових явищ, тільки на новому оберті історичної спіралі.

Лекція № (2 год.)

Тема 4.1. Література в Західній Україні (до 1939 року).

План

1. Література в західній Україні.

2. Загальний огляд творчості Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Олега Ольжича, Олеся Теліги.

3. Дотримання національних, ідейно-тематичне багатство в поезіях Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Олега Ольжича, Олени Теліги.

Література:

1. Українська література: підруч. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2011. – С. 154-158, 176-186.

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 с 279-292.

3. Зборовська Н. “Танцююча зірка” Тодося Осьмачки.— К., 1996.

4. Кейван М. У самотній мандрівці до вічности. Спогади про Тодося Осьмачку // Україна.— 1992.— № 32, 33, 37.

5. Базилевський В. Римлянин з Архангорода (Євген Маланюк: фізіотерапія батогом і металом) // Сучасність.— 1997.— № 1.

У перших десятиліттях ХХ ст. розвиток української освіти в Галичині обумовлювався кількома важливими суспільно-політичними чинниками: пе-ребуванням українських земель з кінця XVIII ст. в Австро-Угорській імперії, а з 20-х рр. ХХ ст. до 1939 р. − у складі Польської держави

Нелегке становище української освіти на західноукраїнських землях за влади Габсбургів погіршилося в часи польського панування. Поляки ставили офіційну мету ополячити українців, прикладали до цього потужні державні зусилля, але українська політична думка, громадські та політичні організації оперті на, хоча і недовгий, історичний досвід самостійного існування України у 1917 – 1920 рр. та широке самоврядування українства у попереднє століття в Галичині, чинять активне протиборство. Продовжують існувати і роз-виватись українські школи, гімназії, у Львові діє підпільний університет.

Створюються, хоча й під наглядом польських освітянських властей, оригінальні навчальні програми для українського шкільництва, підручники.

У 20−30-х рр. поширюються утраквістичні (двомовні українсько-польські школи). Навіть коли в українській школі було кілька поляків, то школа ставала утраквістичною. То був не найкращий час для українського шкіль-ництва.

Свідки тих подій так згадували про становище української освіти: "В часі польського режиму від половини 1919 до 1939 р. цей стан, очевидно, по-гіршився, бо народне шкільництво полонізовано на основі права і безправ'я, а в фіктивних українських школах правила вчили польські вчителі, які навіть не знали української мови.

Замість Краєвої Шкільної Ради створено уряд Шкільного Куратора для 3-ох східньо-галицьких воєводств: львівського, станіславівського і тернопіль-ського з відсуненням громадського елементу. Куратор підлягав безпосередньо міністрові освіти в Варшаві.

Український народ у боротьбі за шкільництво почав масово закладати приватні українські школи, яким польська влада і польське громадянство ставило всякі перешкоди, правні й фактичні. Отак, українське громадянство мусило платити податок на утримання польських державних шкіл, а крім того удержувати свої приватні школи".

У кращих підручниках із літератури того часу реалізовувавалися суспільно-політичні і педагогічні ідеї, вироблені у відносно сприятливих умовах існування української школи в Австро-Угорщині. Українські освітяни, вчені і педагоги, прагнули формувати національно свідомі покоління школя-рів на кращих патріотично наснажених і високохудожніх творах української літератури і здобутках вітчизняної літературної критики. Хоча, звичайно, так було не завжди.

Початок ХХ ст. характеризувався остаточною перемогою над москво-фільськими вподобаннями окремих груп української інтелігенції, орієнтацією українського суспільства на одну українську літературну мову, боротьбою з полонізацією національної школи, прагненням розвивати демократичні прин-ципи освіти.

Цими ідеями були наповнені нові підручники з літератури, що розвива-ли кращі традиції навчальної книжки, закладені М. Шашкевичем, Я. Голо-вацьким, В. Ковальським, О. Торонським, О. Барвінським, П. Кулішем, О. Огоновським та ін. У ХХ ст. навчальну книжку з літератури удосконалювали західноукраїнські вчені й вчителі Й. Застирець, Ю. Романчук, О. Попович, К. Лучаковський, А. Крушельницький, М. Возняк, Б. Лепкий, В. Радзи-кевич та ін.

Важливе значення для вивчення літератури в школі мали літературо-знавчі і педагогічні погляди видатного письменника, критика і літературо-знавця І.Франка. Його літературні огляди, відгуки у пресі на підручники, оцінки стану викладання художнього слова залишаються актуальними для середньої і вищої школи й сьогодні. Художнє слово письменника, його ліричні, епічні та драматичні твори від початку ХХ ст. посіли вагоме місце у підручниках і хрестоматіях, збагачуючи школярів естетичними образами пре-красного, патріотично наснаженим словом, українською національною ідеєю.

Орієнтація на національну ідею пронизувала увесь творчий доробок І. Франка, особливо яскраво спалахнувши у його поетичному слові, зокрема в політичній поезії "Не пора, не пора..."
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить!
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, -
Для України наша любов!

Як характерну рису існування українського суспільства в Галичині треба відзначити, що воно, позбавлене національної державності, створювало громадські структури самоуправління та активно підтримувало розвиток багатьох напрямків українського життя у духовній і матеріальній сферах. Погляди на зміст національної освіти, її пріоритети були справою широкого кола інтелігенції, української громадськості, які не з примусу влади чи якоїсь партії ставили і вирішували актуальні завдання навчання і виховання підростаючого покоління, тримали в полі зору стан освіти українських дітей в усій Польській державі, на Буковині і в Закарпатті. Симптоматичним у цьому зв'язку є витяг із резолюції, ухваленої загальним з'їздом вчителів Галичини у Львові 16 травня 1932 р. з нагоди 50-річчя освітньо-виховного товари-ства "Рідна школа". Цей документ цілком переконливо свідчить про прогре-сивні, натхненні національною ідеєю, суспільні і педагогічні пріоритети українців Галичини у сфері освіти, про їхню стурбованість станом формування національно свідомого покоління в умовах денаціоналізації. У цьому доку-менті українці закликались:

■ домагатися такого змісту навчання і виховання (програми, підручники, виховна система), щоб державні (під Польщею − О. В.) і приватні школи усіх типів і ступенів відповідали національним, культурним і суспільним потребам українського народу та спиралися на джерела його культури і традиції;

■ домагатися, щоб Управа українського шкільництва була в українських руках і щоб в українських школах українську молодь вчив і виховував український вчитель.

"ІІ Загальний з'їзд звертається до всіх одиниць вчителів і до всього українського громадянства з зазивом зосередити усі сили довкола змагань за українську державну школу всіх типів, за національний зміст школи".

Цей документ свідчить про глибоке усвідомлення українською громадськістю національної спрямованості освіти, про громадянську стурбованість українців як нації, що живе в умовах іншомовної держави.

Організатором багатьох освітніх заходів у краї було Руське Педагогічне Товариство, яке з часу свого створення у 1881 р. діяло під різними назвами до 1939 р. (з кінця ХІХ ст. до 1912 р. воно мало назву Руське Педагогічне Товариство, з 1912-го − Українське Педагогічне Товариство, з 1926-го − "Рідна школа"). Громадське об'єднання, діючи у складних умовах політичної конфронтації з польськими владними структурами за українську освіту, засновувало школи з рідною мовою навчання, "було найважливішим шляхом до збереження українцями своєї національної окремішності, формування в молоді національної свідомості та гідності".

Після поразки визвольних змагань українського народу 1917 – 1920 рр. Центральна Рада не втратила своїх завоювань у багатьох сферах народного життя, зокрема у шкільництві. Сотні українських освітян, що активно впроваджували національну освіту на Наддніпрянській Україні у 1917 – 1920 рр. змогли реалізувати свій досвід навчання дітей і підручникотворення у Західній Україні, знайшовши тут розуміння і підтримку не тільки серед українства, але до певної міри і серед польського суспільства.

Так, видатний український історик культури і церкви, церковний і культурний діяч І. Огієнко не тільки працював на викладацькій ниві в Галичині після ліквідації УНР, але й видавав тут книжки для широких мас українського населення, закликаючи народ плекати рідне слово, культуру і школу.

Характерним для його патріотичної позиції і діяльності було видання у 1936 р. у Жовкві своєрідного катехізису – правил щодо використання рідної мови широкою громадськістю − "Наука про рідномовні обов'язки". Катехізис сповнений високим пафосом любові до рідної мови, "наріжного каменя існування народу як окремої нації", без якого немає самостійного народу, а тому й незалежної Української держави.

І. Огієнко зумів розглянути практично всі напрямки взаємин українців із рідною мовою. Він розкрив взаємини держави з рідною мовою, рідномовні обов'язки кожного свідомого громадянина та десять його найголовніших мовних заповідей. Вивів такі важливі правила для українців Галичини, як "одна літературна мова, один правопис, одна вимова для одного народу", сформулював обов'язки перед рідним словом письменників, журналістів, уч-нів і студентів, практично всіх верств народу. Отже, навіть в умовах унітарної Польської держави українці мали можливість плекати свій національний дух.

Особливого значення надавав І. Огієнко плеканню рідного слова у школі − "найсильнішому джерелу вивчення й консервації своєї рідної мови взага-лі, а літературної зокрема". Щодо дотримання норм літературної мови в під-ручниках та в інших навчальних книжках він стверджував:

■ ціле громадянство мусить пильнувати, щоб усі підручники по його школах були писані тільки соборною літературною мовою, і то такою зразковою мовою, щоб на ній мовно виховувалася молодь...;

■ кожна школа повинна подбати про зразковий добір книжок для шкільної бібліотеки, оминаючи все, що писане не чистою літературною мовою;

■ кожна школа мусить конче мати підручну бібліотечку для вивчення рідної літературної мови з необхідними граматиками, словниками, довідковими книжками й мовними журналами...".

Правила мовної поведінки українського громадянина, сповнені пафосу національної ідеї, − це критерії поведінки у найважливішій галузі національного буття, у мовній сфері. Позиції, виголошені І. Огієнком, мали вагомий вплив не тільки на українців в Галичині. Вони й сьогодні, на початку ХХІ ст., залишаються актуальними для виконання українцями в західній діаспорі, стають важливим чинником виховання широких народних мас у незалежній Ук-раїні, де національна ідея стає провідним фактором формування молодого покоління. Як бачимо, духовна єдність українського народу забезпечувалася всупереч багатьом негативним чинником силами провідних діячів української культури.

Суспільно-політична активність українців у Галичині, педагогічні тра-диції минулих десятиліть безпосередньо впливали і на зміст підручників з літератури, на їхнє призначення у сфері формування світогляду і художніх смаків українців. Про пошуки нових за змістом підручників з літератури, які б відповідали вимогам часу, педагог Й. Застирець на початку ХХ ст. писав: "Брак відповідного короткого підручника історії нашої словесності відчувала наша суспільність від довшого часу взагалі, а молодь обох полів (статей − В. О.) в особливості.

...Підручники гімназіальні подають справді багатий апарат науковий, але з предовгими вступами, в котрих русинучень при наших обставинах не може орієнтуватись, не говорячи вже о студентах інших народностей в неруських гімназіях".

Такий підручник, який би враховував потреби певного типу учнів, Й. Застирець видав 1902 р. власним коштом. Автор-укладач чи не вперше в методиці української літератури прагнув створити навчальну книжку, так би мовити у скороченому варіанті, для учнів-неукраїнців, які в неукраїнських гімназіях Галичини могли б опановувати українське художнє слово.

Серед джерел, що увійшли до змісту підручника, Й. Застирець називає лекції О. Огоновського і О. Колесси, професорів Львівського університету, а також власні дослідження літературно-художньої творчості.

"Історія..." Й. Застирця, − це, власне, хрестоматія, яка охоплює, за класифікацією упорядника, староруський період її розвитку до кінця XVI ст. (Берестейська унія), потім наступний період − псевдокласицизм (від 1696 р. до появи "Енеїди" І. Котляревського) і, нарешті, третій період − від 1798 р. "по нинішній день" − початок ХХ ст.

Слід відзначити, що автору не вдалося перебороти деякі з не найкращих традицій підручникотворення в Галичині у попередні десятиліття. Так, зокрема, до книжки введено не тільки найвидатніші явища українського художнього слова, але й такі, що не витримували перевірки часом як малохудожні чи належні до відкинутого вже на той час українською інтелігенцією москвофільського письменства. Такими були введені до підручника твори Б. Дідицького, Д. Зубрицького та ін.

Підручник викликав гостру критику з боку І. Франка щодо його невисокого мовного рівня та маси фактичних помилок у критичних текстах, дібраних автором-укладачем. Від цієї критики Й. Застирця не врятували ні позитивні відгуки на рукопис книжки шкільних інспекторів, ні архієпископське благословення, яке, як він пише у вступі, прийшло до нього в час друкування підручника.

І. Франко гостро критично, виявляючи свій принциповий погляд на роль і зміст навчальної книжки для школи, вказував у своїй рецензії: "...а, мабуть, єдино в ній ( у книжці − В. О.) цілі, щоб задокументувати, як мало руської мови і літератури вміють тепер деякі гімназіяльні вчителі сього предмета" і далі: "...приходилося б корегувати майже кожну сторінку...".

Й. Застирцю І. Франко протиставляє позитивний приклад навчальної книжки з літератури О. Барвінського, про якого він пише у рецензії: "...такі огляди далеко ліпші, ніж сей (тобто Й. Застирця − В. О.), находяться в читанках О. Барвінського".

Отже, спроба урізноманітнити зміст навчальної книжки з літератури, зробити його цікавим для учнів-неукраїнців автору-укладачеві вдалася не зовсім: підручник не витримав високих вимог щодо мовної культури та засвідчив ряд прикрих фактичних помилок.

Слід додати, що спроби повернення на уроках літератури до деяких забутих засобів і прийомів, властивих словесності як навчальному предмету, постійно виринають протягом усього ХХ ст. у методиці літератури, затухаючи і з'являючись знову, звичайно, за певної демократизації в освіті, в умовах вибору

Серйозне літературно-мовне розширення у книжці Й. Застирця могло б мати значний сенс у старших класах шкіл і гімназій, якби не та обставина, що підручник призначений дітям 5 класу. Сьогоднішня ж психолого-педагогічна наука таких перевантажень не вітає. До того ж на початку ХХ ст. цей підхід до вивчення словесності був прийнятним літературознавством і мовознавством, але не шкільною практикою.

Цікавим фактом для історії становлення підручника з літератури на поч. ХХ ст. є хрестоматія "Взори позії і прози" К. Лучаковського, викладача класичної філології, призначена для 5 класу середніх шкіл.

Ця книжка цікава перш за все тим, що К. Лучаковський широко поєднав принцип вивчення української літератури із зарубіжною європейською. Хрестоматія викликає певний інтерес підходами до засвоєння літературознавчої термінології, обсягом і характером залучуваних до вивчення у середніх класах творів вітчизняних письменників.

Укладач прагнув охопити широке коло зарубіжних письменників, поміщаючи їхні твори поруч з аналогічними за жанрами творами українських авторів. Так, зокрема, у розділі народної й авторської поезії поруч з українськими епічними творами він вміщує уривки з Гомерової "Одісеї", а поруч із драматичними − "Енеїду" Вергілія. У розділі балад автор подає для порівняння з українськими творами "Короля Ліра" Шекспіра.

Серед включених до хрестоматії авторів ми бачимо твори Байрона, Квінта Горація, Піндара, Вергілія, Сервантеса та ін. Отже, давня плідна традиція включення до навчальних книжок творів зарубіжної літератури від часів Київської Русі ("Ізборники Святослава") простежується через середні віки у навчальних книжках із риторики, граматики, поетики, у ХІХ ст. через підручники В. Ковальського та О. Торонського, на початку ХХ ст. − у хрестоматії К. Лучаковського.

Відзначимо, що протягом ХХ ст. ця традиція − один із провідних принципів вивчення літератури в школах України, а на кінець ХХ ст. зарубіжна література стає окремим самостійним предметом, збагачуючи українських школярів високими досягненнями і світового художнього слова.

Цікавим і перспективним у посібнику К. Лучаковського є підхід до шкільного курсу літератури як до словесності − інтегрованого курсу мови і літератури. Це проявляється у тому, що учням пропонуються не лише твори художнього типу, але й науково-публіцистичного як зразки різноманітних стилів української словесності. Так, в другому розділі хрестоматії можна побачити нарис із подорожніх вражень М. Грушевського "Венеція", історичне оповідання І. Кокорудза "Мікени", нарис Я. Окуневського "З подорожі по Єгипту", уривки з подорожніх записок Є. Олесницького "Вибух Везувія" та ін. Автором включено до хрестоматії листи Т. Шевченка до М. Костомарова, лист В. Барвінського до Л. Гусара, а також уривки з щоденника Т. Шевченка та ін.

Значний вклад в українське підручникотворення на поч. ХХ ст. вніс відомий письменник, педагог і громадський діяч А. Крушельницький. Його букварі, читанки і підручники з літератури прийшли замість навчальних книжок О. Барвінського, О. Огоновського, О. Партицького та інших вчених-педагогів і вчителів-практиків.

А. Крушельницький мав значний досвід педагогічної діяльності, який нараховував понад 30 років. Протягом цього часу він працював учителем у кількох галицьких гімназіях: в Ярославській, Коломийській та Рогатинській. Директором − у Станіславській, Рогатинській та Городенківській.

А. Крушельницький уклав і видав на початку ХХ ст. "Руську читанку для 1-го класу середніх шкіл", "Українську читанку для 4 класу", здійснив видання серії книжок дитячої літератури "Нашим найменшим" та "Читаночки української дитини".

Про використання підручників А. Крушельницького в одній із галицьких гімназій у перші десятиліття ХХ ст. свідчить педагогічне дослідження Е. Клоса і І. Курилка, які писали: "Рідну літературу в гімназії вивчали з читанок О. Барвінського та книги К. Лучаківського "Взірці прози та поезії для 5 класу шкіл середніх", а також із "Староруської хорестоматії для висших кляс" О. Огоновського. У 1911/12 шк. р. в УАГ поступово починають вводити для вивчення української літератури читанки А. Крушельницького, які спочатку витіснили старі читанки із молодших класів, а з 1913/14 шк. р. стали єдиними книгами для вивчення літератури в усій нашій гімназії...

Лекція № (2 год.)

Тема 5.1. Євген Маланюк – талановитий поет української діаспори

План

1. Організація МУР, „празька школа” української поезії.

2. Життєвий і творчий шлях Є.Маланюка.

3. Популярні відгуки про його збірки поезій.

Література:

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998. – с. 279-292.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Чародій сміху	\|	Загальний огляд розвитку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.