Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Тема 6. Державне регулювання туристичної діяльності

План лекції:

1. Сутність, цілі та методи державного регулювання туризму.

2. Нормативно – правові засади туристичної діяльності.

3. Досвід організації туризму в зарубіжних країнах.

4. Структура і функції органів державного регулювання сфери туризму в Україні.

Література: 1, 21, 22, 26.

6.1 Сутність, цілі та методи державного регулювання туризму

Ефективне функціонування такої складної соціально-економічної системи як туризм неможливо без правильної організації, планування, регулювання та контролю з боку державних структур.

Більшість країн світу не використовує методи централізованого управління туризмом, але й не покладається повністю на ринкове саморегулювання цієї галузі. Вважається, що повністю віддав туризм у сферу ринкових чинників, неможливо забезпечити такий його розвиток, який би не спричинив шкоди природним і культурним цінностям країни або регіону. Саме держава має передбачити у своїй політиці такі механізми, які б стримували стихійний розвиток галузі та спрямовували її еволюцію у такому напрямі, щоб зберегти природне і культурне середовище для майбутніх поколінь.

Отже, державне регулювання можна визначити як форму цілеспрямованого впливу держави на туризм з метою забезпечення або підтримання його функціонування у режимі сталого розвитку.

Необхідність державного регулювання туризму визначається такими причинами:

- комплексним характером галузі, що потребує втручання зовнішнього координатора;

- тісним взаємозв’язком туризму і необхідністю збереження навколишнього середовища, культурної та природної спадщини, підвищення престижу держави на міжнародній арені;

- впливом туристичної галузі на загальний стан економіки держави, в т.ч. платіжного балансу;

- пропагандою національних туристичних цінностей, яка рівнозначна пропаганді державної моделі даної країни, в тому числі політичного устрою, культури і способу життя.

Кожна з перелічених причин уже є достатнім підґрунтям для того, щоб туризм постійно знаходився у сфері уваги з боку державних структур.



Интернет реклама УБС

У новій редакції Закону України „Про туризм” визначається, що основними цілями державного регулювання в галузі туризму є :

- забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

- безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб’єктів туристичної діяльності та їх об’єднань, прав та законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок, будівель та споруд;

- збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних і громадських інтересів при плануванні та забудові територій;

- створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму, підтримана пріоритетних напрямків туристичної діяльності.

Державне регулювання туризму здійснюється шляхом використання певних методів. Можна виділити такі їх групи.

До першої групи відносяться методи загального нормативно – правового регулювання туристичної діяльності:

- розробка законодавчої бази, яка регламентує основні питання розвитку туристичної сфери;

- встановлення порядку створення та функціонування суб’єктів туристичної діяльності;

- запровадження загальних правил здійснення різних видів туристичного обслуговування (туристичного, готельного, екскурсійного та іншого).

До другої групи можна включити програмно – установчі методи регулювання:

- концепції розвитку туризму, стратегії державної політики у сфері туризму;

- цільові програми розвитку туризму, адресні інвестиційні плани, антикризові програми та інше.

Третя група включає у свій склад засоби, які легалізують здійснення підприємницької діяльності у туристичній сфері:

- ліцензування туристичної діяльності;

- сертифікація послуг.

До четвертої групи входять методи нормативно – кількісного регулювання процесу туристичного обслуговування:

- стандарти туристичного, готельного, екскурсійного обслуговування;

- нормативи та тарифи;

- ставки податків, зборів.

П’ята група складається з методів підтримки рівня діяльності підприємств туристичної індустрії та їх стимулювання:

- кредити;

- пільги;

- держзамовлення;

- протекціонізм;

- антимонопольне регулювання та підтримка конкуренції.

До шостої групи входять контрольно – облікові та „забороняючи” методи регулювання:

- введення форм обліку і статистичної звітності;

- перевірки;

- обмеження, санкції (штрафи);

- позбавлення легальності (припинення діяльності, визначення недійсними угод, дій, актів)

У світовій практиці є багато прикладів позитивного впливу державних органів на діяльність підприємств сфери туризму. Наприклад, в Іспанії і Греції держава надає інвесторам пільгові податковий режим і ставку амортизаційних відрахувань. У деяких країнах практикується звільнення від податку на прибуток у перші роки діяльності підприємств туризму, а також зменшення податку на додану вартість. Надається також митні пільги на ввезення обладнання для готелів та інших туристичних підприємств.

Країни Європейського Союзу проводять політику спрямовану на зрівняння податку на додану вартість(ПДВ) на туристичну і готельну діяльність. ПДВ на послуги з розміщення туристів в Іспанії складає 7% і залежить від категорії готелю. В Германії і Люксембурзі встановлена єдина ставка ПДВ на туристичні послуги у розмірі 15%

У Франції ПДВ на туристичну діяльність у середньому складає 10%, у тому числі на послуги з розміщення туристів-6%, на послуги харчування-19%.

У деяких європейських країнах туристичні організації користуються пільговими тарифами на комунальні послуги. Стимулюється будівництво нових туристичних об’єктів шляхом продажу землі за низькими цінами або здачі її в оренду на договірний період.

6.2 Нормативно – правові засади туристичної діяльності

В Україні діє близько 600 законів, Указів Президента, Постанов Кабінету Міністрів, відомчих нормативних актів, що прямо або опосередковано відносяться до туристичної сфери. Основними проблемами у сфері нормативно – правової бази туризму є : складність сприйняття, невизначеність, а іноді й відсутність окремих юридично виважених важливих понять туристичного підприємництва; відсутність урахування специфіки туристичної галузі в системі оподаткування; наявність окремих податків, що стримують розвиток галузі.

Від стану правового забезпечення в Україні в цілому і правового забезпечення функціонування туристичної індустрії зокрема залежить і саме існування туризму в Україні.

До норм загального законодавства належать:

Конституція України, якою закріплені основні права і свободи людини, їх гарантії. Вона визначає, що: „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Закони України:

- „Про захист прав споживачів”, що є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища;

- „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”;

- „Про страхування”;

- „Про рекламу”;

- „Про державний кордон України”;

- „Про охорону навколишнього середовища”;

- „Про правовий статус громадян”;

- „Про охорону культурної спадщини” тощо.

Правову базу діяльності туристичної галузі країни було закладено Законом України „Про туризм”, прийнятим Верховною Радою 15 вересня 1995 р., який констатував: „Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямків розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності”[1, c.436].

{ Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2470-III ( 2470-14 ) від 29.05.2001, ВВР, 2001, N 32, ст.172 }

{ В редакції Закону N 1282-IV ( 1282-15 ) від 18.11.2003, ВВР, 2004, N 13, ст.180 }

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами

N 1276-VI ( 1276-17 ) від 16.04.2009, ВВР, 2009, N 38, ст.535

N 2468-VI ( 2468-17 ) від 08.07.2010, ВВР, 2010, N 49, ст.567

N 2608-VI ( 2608-17 ) від 19.10.2010, ВВР, 2011, N 11, ст.69

N 3679-VI ( 3679-17 ) від 08.07.2011 }

Нормативні акти в Україні створювалися відповідно до світових стандартів у галузі туризму, а саме: Загальної декларації прав людини (1948р.); Статусу Всесвітньої туристичної організації (Мехіко, 1970 р.); Манільської декларації з світового туризму (Маніла, 1980 р.);Документа Акапулько (Мексика, 1982 р.); Хартії туризму та Кодексу туриста (1985 р.); Гаагської декларації з туризму (Гаага, 1989 р.); Балійської декларації з туризму (Індонезія, 1996 р.); Глобального етичного кодексу туризму (Сант-Яго, 1999 р.); Осакської декларації тисячоліття (Осака, 2001 р.); Сеульської декларації „Світ і туризм” (Сеул, 2001 р.).

Підписання Україною міжнародних угод, адаптація українського законодавства до загальновизнаних міжнародних правових засад, насамперед основних директив і регламентів ЄС у сфері туризму, а також практика здійснення туристичної діяльності потребували внесення певних змін і доповнень до чинного законодавства.

За останні роки відбулися істотні зміни в нашій державі щодо створення підґрунтя, у першу чергу формування нормативно – правової бази, функціонування галузі туризму в нашій державі у XXI столітті.

Прийнято нову редакцію Закону України „Про туризм” на засіданні сесії Верховної Ради України 11 липня 2003 року. Зміст нової редакції Закону є логічним наслідком, що випливає з положень Указів Президента України:

- „Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року” від 10.08.99. р.;

- „Про підтримку розвитку туризму в Україні” від 02.03.01. р.;

- „Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму” від 14.12.01. р.;

- „Про деякі заходи щодо розвитку туристичної та курортно – рекреаційної сфер України” від 11.03.03. р.;

а також „Державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010 роки”, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.02 р. № 583.

Законом передбачається запровадження механізмів фінансових гарантій, що мають надаватися користувачам туристичних послуг суб’єктами туристичної діяльності на випадок їх банкрутства або форсмажорних обставин, з метою запобігання можливих випадків шахрайства, ухилення від оподаткування та забезпечення прав споживачів туристичних послуг. Застосування механізмів фінансових гарантій відповідає світовому досвіду та використовується в усіх туристично розвинених країнах.

Закон також визначає місце і процедуру започаткування діяльності закладів, що надають послуги з розміщення (незалежно від назви, форми власності, організаційної структури тощо) в структурі туристичної галузі, а також їх взаємодію з іншими суб’єктами туристичної діяльності.

6.3 Досвід організації туризму в зарубіжних країнах

Світова практика свідчить, що ефективність державного регулювання сфери туризму значною мірою залежить від наявності в будь – якій країні органів державної влади або інших чинних адміністративних суб’єктів, які мають повноваження для управління і регулювання розвитком туризму в територіальних межах держави.

У країнах світу існує багата різноманітність підходів стосовно створення і функціонування органів, що здійснюють регулювання туристичної діяльності.

Неоднаковість підходів до організації сфери туризму у країнах світу пояснюється специфікою соціально – економічних і політичних умов розвитку окремих держав, ступенем значущості туризму у національній економіці, рівнем розвинутості ринкових відносин, масштабами туризму в країнах.

Можна виділити декілька типів або моделей організації туризму в країнах світу.

Перша модель є характерною для країн, у яких туризму приділяється важливе місце у державної туристичної політиці. Вона передбачає наявність сильного і авторитетного міністерства, що контролює діяльність усієї галузі.

Необхідно підкреслити, що у складі уряду країн, що досягли у 70 – 80 роках найбільших успіхів у розвитку туризму, були саме такі адміністративні одиниці. Реалізація такої моделі пов’язана, перш за все, з великими фінансовими внесками в індустрію туризму, інвестуванням у туристичну інфраструктуру, значними витратами на рекламу на маркетингову діяльність. Так, Міністерства туризму існують у таких країнах як: Єгипет, Ізраїль, Індія, Куба, Ліван, Мадагаскар, Мальта, Марокко, Нова Зеландія, Румунія, Туреччина та інших. За даними Держкомтуризму України, 38 країн світу мають центральні органи виконавчої влади на рівні міністерства туризму.

Табл. 6.1

Країни з комбінованими міністерствами туризму і суміжних сфер діяльності

Країна Найменування міністерства
1 Алжир Міністерство туризму і мистецтв
2 Індонезія Міністерство туризму, пошт і телекомунікацій
3 Йємен Міністерство культури і туризму
4 Іорданія Міністерство туризму і культурної спадщини
5 Кенія Міністерство туризму і природи
6 Корея Міністерство культури і туризму
7 Малайзія Міністерство культури, мистецтв і туризму
8 Непал Міністерство туризму і цивільної авіації
9 Перу Міністерство індустрії, туризму та інтеграції
10 Угорщина Міністерство індустрії, торгівлі та туризму

 

Друга модель управління рекреаційно – туристичною галуззю передбачає створення комбінованого міністерства, яке крім туризму охоплює інші, суміжні з ним або взаємодоповнюючи види діяльності. У 81 країні світу, що входять до Всесвітньої туристської організації (ВТО), туризм віднесено переважно до компетенції міністерств і відомств економічного блоку (Міністерства економіки, торгівлі, транспорту, промисловості, фінансів – усього 69),решта – до міністерств і відомств соціального блоку (Міністерства культури, екології, освіти, інформації, старовинностей, археології – всього 12). Країни, які мають такі структури, показані у таблиці.

Табл. 6.2

Країни з національними туристичними організаціями у рамках урядових структур

Країна Найменування національної туристичної організації Підпорядкованість
1 Аргентина Держаний секретаріат з туризму Уряд країни
2 В’єтнам Національна туристична адміністрація Міністерство зовнішніх справ
3 Іспанія Державний секретаріат з торгівлі, туризму, середньому і малому підприємництві Міністерство економіки
4 Молдова Національне агентство з туризму Уряд країни
5 Італія Департамент з туризму Міністерство виробничої діяльності
6 Польща Державна адміністрація спорту і туризму Міністерство зовнішніх справ
7 Росія Державний комітет з фізичної культури, спорту і туризму Уряд країни
8 Словаччина Державний секретаріат з торгівлі і туризму Міністерство економіки
9 Франція Державний секретаріат з туризму Міністерство транспорту і громадської роботи
10 Чехія Департамент з туризму Міністерство регіонального розвитку
11 Японія Департамент з туризму Уряд країни

 

Третя модель репрезентована централізованими політичними суб’єктами, які функціонують у ранках відповідних урядових структур (кабінет міністрів, міністерства, відомства), однак мають характер відносно самостійних і спеціалізованих за змістом діяльності та функціями адміністративних державних органів. Приклади таких структур наведені у таблиці.

Унікальним у контексті питання, що розглядується, є досвід США. На федеральному урядовому рівні у цій країні відсутня центральна державна туристична адміністрація, усі питання вирішуються на „місцях” за принципом ринкової „самоорганізації”. До 1996 року у США функціонувала спеціалізована індустрія – USTTA (United States Tourism and Travel Association). У 1997 році конгрес США припинив фінансування цієї структури з метою скорочення федерального бюджету і передав функції асоціації представникам приватного сектора у туризмі. На сьогодні у окремих штатах існує велика різноманітність спеціалізованих суб’єктів, що реалізують туристичну політику у її різних змістовних напрямках.

Підсумовуючи досвід країн світу з точки зору впливу держави на туризм, слід зазначити, що необхідність участі держави у регулюванні туристичної сфери не визначає сама по собі ступінь цієї участі. У країнах з розвинутою ринковою економікою, налагодженим господарським механізмом та законодавством, яке враховує інтереси як суспільства в цілому, так і суб’єктів туристичної діяльності, утручання державних структур може бути мінімальним. У країнах з неусталеною економікою необхідна підвищена увага з боку держави до туристичної сфери, оскільки це у певній мірі допоможе нейтралізувати негативні впливи можливих економічних криз. Відсторонення держави від участі у регулюванні діяльності туристичної галузі порушує крихку рівновагу у взаємовідносинах між виробником і споживачем туристичного продукту.

 


6.4 Структура і функції органів державного регулювання туризму в Україні

З часів перетворення України у незалежну суверенну державу здійснюється пошук раціональної системи управління туризмом. Протягом останніх років у країні спостерігається постійна реорганізація відомств, що забезпечували державне регулювання туристичною діяльністю. Так, у грудні 1988 року, ще за часів СРСР, був ліквідований Головінтурист України. З 1989 до 1993 роки органу управління галуззю взагалі не було. З 1989 до 1991 роки діяла Асоціація з іноземного туризму, а з 1991 до 1993 роки – Акціонерна компанія „Укрінтур”. Але ці дві структури не мали важелів державного регулювання туризмом.

Тільки у 1993 році почав працювати повноправний орган центральної виконавчої влади в галузі туризму – Державний комітет України по туризму, що був створений у листопаді 1992 року. У лютому 2000 року Держкомтуризм України був ліквідований і замість нього був створений Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму. Згодом цей Комітет також був ліквідований і в травні 2001 року створено Державний департамент туризму.

Пізніше, у квітні 2002 року Указом Президента України була утворена Державна туристична адміністрація.(ДТА)

Пізніше, правонаступником ДТА настає Міністерство культури і туризму. Воно, у свою чергу, делегує свої повноваження в туристичній галузі Державній службі туризму і курортів(ДСТК). Свої рішення ДСТК оформляє через наказ міністерства.

Зараз: Державне агентство України з туризму та курортів у складі Міністерства інфраструктури України.

 

Рис. 6.1 Етапи реорганізації органів державного управління в туристичній сфері України

 

Структура державного агентства України з туризму та курортів:

Управління розвитку туризму і курортів:

· Відділ туристичних ресурсів та регіонального розвитку

· Відділ туристичної інфраструктури

· Сектор готелів та аналогічних засобів розміщення

Відділ регуляторної політики, стандартизації та ліцензування

Сектор захисту прав та безпеки туристів

Відділ роботи з персоналом та організаційно-аналітичного забезпечення Голови, діловодства та контролю

Сектор міжнародних відносин та протоколу

Сектор правового забезпечення

Відділ економіки, бухгалтерського обліку та звітності

Сектор з питань доступу до публічної інформації та звернень громадян

Загальна система управління туристичною галуззю складається з трьох рівнів: макроекономічного, мезоекономічного та мікроекономічного.

Макроекономічний рівень. Верховна Рада України визначає основні напрямки державної політики в галузі туризму і рекреації, утворює правові засади регулювання відносин у цій сфері, розраховує обсяг фінансового забезпечення туристичної галузі на підставі закону про державний бюджет України. Кабінет Міністрів України, відповідно до Конституції та законів України, здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики в сфері туризму; приймає нормативно - правові акти, що регулюють відносини в сфері туристичної діяльності; забезпечує раціональне використання туристичних і рекреаційних ресурсів, вживає заходи для їх збереження; сприяє розвитку рекреаційно – туристичної індустрії та створенню ефективної інфраструктури тощо. Міністерство інфраструктури України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом міністрів України.

Міністерство через ДАУТК здійснює комплексний аналіз і прогнозування розвитку туризму і рекреації в України, виступає замовником наукових, маркетингових та інших аналітичних досліджень, пов’язаних із розвитком туризму; здійснює ліцензування певних видів господарської діяльності; веде Державний реєстр суб’єктів туристичної діяльності, контролює в межах своєї компетенції додержання вимог законодавства про туризм; бере участь у розробці стандартів у туристично – рекреаційній сфері та здійснює технічне регулювання сертифікації цих послуг; здійснює заходи, спрямовані на удосконалення ринкової інфраструктури туризму, розвиток ринкових відносин у цій галузі та конкуренції на ринку рекреаційно – туристичних послуг, створення рівнів умов господарювання для суб’єктів туристичної діяльності всіх форм власності.

Національна Рада по туризму є позавідомчим колегіальним органом. Основними завданнями Ради є координація діяльності міністерства і відомств, місцевих державних адміністрацій, пов’язаної з реалізацією державної політики в сфері туризму.

Мезоекономічний рівень. Місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень розробляють проекти місцевих програм розвитку туризму, організують проведення інвентаризації туристичних ресурсів місцевого значення, сприяють охороні та збереженню туристичних ресурсів, сприяють розвитку на відповідній території різних видів туризму.

Мікроекономічний рівень. Він включає підприємства та організації, які діють у сфері рекреації та туризму. Суб’єкти рекреаційно – туристичної діяльності з метою поліпшення обслуговування туристів, впровадження позитивного досвіду роботи можуть створювати свої об’єднання, асоціації в тому числі й кластери, що діють відповідно до чинного законодавства України, їх статутів, які затверджуються зборами представників суб’єктів рекреаційно – туристичної діяльності, що входять до складу об’єднань, асоціацій, кластерів.

Питання для самоперевірки

1. Які причини викликають необхідність державного регулювання сфери туризму?

2. Які закони України регулюють туристичну діяльність?

3. Назвіть основні методи державного регулювання туристичної діяльності.

4. Хто в Україні визначає державну політику в галузі туризму?

5. Які функції державного регулювання виконує Кабінет Міністерства України?

6. Охарактеризуйте структуру управління туризмом в Україні.


Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.