Релігійна свобода Сигізмунді II Августі. Акт Люблінської унії 1569 року

Син Сигізмунда І, останній з Ягелонів, Сигізмунд II Август був ще за життя батька обраний литовською шляхтою великим князем литовським (1529 р.), а польською шляхтою — королем польським(1530 р.), коли ж сповнилось йому 15 років, присягнув в р. 1537 заховувати усі права, привілеї, свободи, — церковні й світські, — яким би станам і людям в державі вони не належали. Вступивши на престол по смерті батька (р. 1548), Сигізмунд II Август підтверджує всі коронні права і привілеї для Польщі на короннім сеймі в Петрокові 1550 р., а для Литви-Русі на Віденськім сеймі 1551 р. Привілей 1551 р. був останнім, в якому підтверджувалось обмеження православних і других некатоликів в правах займати вищі державні і земські становища та брати участь в Господарській раді, згідно з постановами Городельського акту 1413 року.

Хоч ці обмеження фактично при обох Сигізмундах часто не мали значення, одначе правна сила їх в законі викликала образу національно-релігійного почуття української й білоруської православної шляхти та була в суперечності з духом часу. Впливи гуманізму з заходу поширились в Польщі й Литві в часах Сигізмунда І; слідом за ними приходять тоді ж і надзвичайно поширюються тепер, в правління Сигізмунда Августа, ідеї реформації, протестантські рухи в різних формах — лютеранства, цвінґліянства, кальвінізму, социніянства. Дух часу, в зв'язку з цими рухами, вимагав толеранції, релігійної свободи в державі, рівних прав городян без різниці конфесії. Сам Сигизмунд II, оточений замолоду людьми протестантських поглядів, був не від того, щоб перейти, як оповідають деякі історики, на кальвінізм. Отже все це дає підстави православній шляхті домагатися на Віденському сеймі 1563 р. скасування постанов Городельського акту 1413 року. Політичні обставини, тяжкі для Литви-Польщі (напади татар на литовські землі, війна з 1561 р. з Москвою), підкріпляють, як і раніш бувало, ці домагання шляхти. Тому р. 1563 Сигізмунд II своїм привілеєм касує Городельські постанови, урівнюючи тим у всьому з католиками „всіх прочих стану рицарського і шляхетського, як Литовського, так і Руського народу, одно би були віри християнської".

Повного зрівняння в правах Української Православної Церкви з Римо-католицькою не наступило одначе в Польщі й при Сигізмунді II Августі. Після скасування Городельського акту 1413 р. послідовно належало б вищій ієрархії Православної Церкви надати ті політичні права в державі, які мала католицька ієрархія, а саме: католицькі біскупи були постійними членами Господарської ради і засідали в сеймах. Православні митрополит і єпископи такого права не мали, а якщо іноді й засідали в раді, чи з'являлись на сейми, то було це на окреме запрошення, коли була в них потреба для рішення певних справ, або коли самі приїздили на сейм обстоювати петиції чи просьби в потребах Церкви і духовенства. Митрополит Іона III Протасевич звернувся, на Городенському сеймі 1568 року, до Сигізмунда II з просьбою дати вищій ієрархії православній такі ж постійні місця в Королівській раді і в сеймі, які мають латинські ієрархи, але просьба ця не була задоволена. „Його королівська милість на інший час відложити це рачить" — була відповідь на просьбу.

Видно, що католицька ієрархія і католицька партія в державі приклали всіх зусиль, щоб не допустити „схизми" до такої перемоги, щоб не було таки повного зрівняння в державі „схизматицької" ієрархії з католицькою. Вищість в державі католицтва над православієм підкреслювалась оцим правом католицької ієрархії мати місце і „вотум" в раді господарській і в сеймах. Привільоване положення в державі католицького духовенства, порівнюючи з православним, залишилось також і в тім, що воно платило звичайно добровільні датки, тоді як православне оподатковувалось нарівні з іншими станами.

1569 р. за Сигізмунда II Августа була переведена Люблінська унія, якою Польща і Велике князівство литовське назавжди об'єднувались політичне, реально (політична, реальна унія) в одну Річ посполиту Польську з „одним государем", з одним спільним сеймом і сенатом. Для українського народу і для Української Православної Церкви найголовнішим в акті Люблінської політичної унії було те, що, на підставі його, всі українські землі — Волинь, Поділля, Київщина, Підляшшя, що досі знаходились в складі Великої Литви, тепер включені були в Польщу, та ще ніби як „повернені" Польщі Литвою, яка неправно їх захопила, коли ці землі ніби „здавна з цілим, повним і безсумнівним правом" належали короні Польській. Таким чином, до Галицької української землі, яка з половини XIV віку захоплена була Польщею, долучались тепер, через 200 років, захоплювані нею ж і всі другі землі українського Правобережжя.

Що стосується положення української православної людності цих „повернених" короні земель, то, згідно з привілеями, виданими окремо Волині (воєводства Волинське і Брацлавське), Київському князівству і Підляській землі, всім було обіцяно вільне сповідання віри, вживання української мови в офіційних документах, всі права і вольності, з яких користають католики[7, c. 194-196].

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.