Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Десоціалізація особистості.

Вивчаючи проблему асоціалізації, не можна обминути феномен десоціалізації людини як негативного результату її існування в соціумі. Процес десоціалізації передбачає, що на певній стадії нормальної соціалізації особистості відбувається її деяка деформація (людина потрапляє під вплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Десоціалізація пов'язана з відкиданням старого. Це відлучування від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Якщо в фундаменті соціалізації закладено механізм творення людини, то в фундаментідесоціалізації - механізм втрачання тих рис, якостей, яких особистість набула в суспільстві, певному соціальному оточенні.

Отже, десоціалізація - зворотній щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості (на певному етапі розвитку) від основної маси людей, входженням особи в неформальні групи, що мають асоціальну чи навіть антисоціальну спрямованість.

З вищеназваним поняттям тісно пов'язана інша дефініція - "негативна соціалізація", яка трактується по-різному: з одного боку, вона ототожнюється з десоціалізацією у своєму крайньому прояві - як інтеграція особистості в особливу підструктуру макросоціуму, котру представляють такі інституції десоціалізації, як неформальні групи асоціальної чи антисоціальної спрямованості (система ціннісних орієнтацій людини в такій групі складається із суміші позитивних і негативних цінностей, де перші залишилися від минулого досвіду існування у звичному для більшості з нас оточенні, другі були набуті на основі досвіду спільної діяльності в новому середовищі неформальної групи); з іншого боку - негативна соціалізація розглядається як псевдоінтеграція індивіда на основі феномену свідомого конформізму - людина формально сприймає і відтворює стосунки свого оточення, створюючи видимість просоціального члена суспільства, однак система її ціннісних орієнтацій не відповідає загальноприйнятій, відхиляючись у бік споживацького, маніпулятивного ставлення до матеріальних і духовних цінностей соціуму, в якому вона живе. Негативну соціалізацію можна також розглядати як прийняття особистістю системи деструктивних моральних норм (цей варіант можливий, як правило, у випадках участі індивіда в різного роду деструктивних культах або внаслідок його тривалого перебування в межах неформальних груп подібного спрямування).



Интернет реклама УБС

Ще одне поняття - "відставання в соціалізації" - пов'язане з проблемою асоціалізації. Воно означає несвоєчасне засвоєння особистістю тих позитивних норм, взірців і правил поведінки, які передбачаються суспільством для кожного етапу соціалізації. Хоча відставання в соціалізації і не є антигромадським проявом, однак з часом воно може призвести до засвоєння особистістю негативних норм або до бездумного підкорення такій самій особистості чи волі інших антигромадських елементів і груп.

Стосовно людини зрілого віку, то в цьому разі частіше спостерігається явище часткової десоціалізації, коли особистість порушує один або кілька позитивних зв'язків із соціальним оточенням, інші ж залишаються позитивними. Приміром, розкрадання державної власності людиною водночас супроводжується її позитивною поведінкою в родині, в колі друзів.

Загалом класифікація асоціалізованих зрілих особистостей може розташуватися на шкалі, де на одному полюсі перебуватимуть люди з мінімальним ступенем асоціалізованості, тобто ті, шо порушили один або два життєво важливих зв'язки із суспільством, а на другому — індивіди, які практично розірвали більшість основних зв'язків із соціальним оточенням, такі, для яких злочинний світ став джерелом існування й життєдіяльності.

До тих людей, котрі стали на шлях злочинності й тим самим обрали злочинний тип поведінки, суспільство в особі інституцій соціалізації, органів соціального контролю здійснює ресоціалізацію, тобто відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

Поруч з поняттямасоціалізаціявикористовують й поняття соціальної ізоляції. Соціальна ізоляція передбачає вимушене довготривале перебування людини за умов обмеженого соціально-комунікативного простору або навіть відсутності соціальних контактів. Проблема ізоляції набуває ваги й актуальності саме на рівні групи та групових відносин.

Постійно спілкуючись з одними й тими ж самими людьми, індивід характеризується бідністю сенсорних подразників і мізерністю перцептивних, комунікативних та інтерактивних дій. 3 часом у стосунках починають проявлятися емоційне напруження, неадекватність сприйняття, зниження толерантності до «значущого» оточення, конфлікти та ін. Все це в ряді випадків, за певного збігу обставин може закінчитися трагічно.

Трагічні, в тому числі й суїцидальні вчинки, спричинює астенізація нервової системи, на якій базується спілкування. Психогенними (за певних обставин і суїцидогенними) чинниками, які не дають змоги адекватно сприймати партнера зі спілкування, оцінювати події соціально-психологічної реальності, гальмують емоційно-емпатійні та перцептивно-рефлексивні можливості особистості, можуть бути:

1) постійна «публічність» та інформаційне виснаження партнерів зі спілкування;

2) емоційне напруження (зумовлене необхідністю протягом тривалого часу стримувати себе в певній рольовій функції);

3) актуалізація потреби в самотності, незадоволення якої призводить до «психологічного стриптизу» — неспроможність людини приховувати свої почуття й думки, що є однією з форм захисної реакції;

4) персоніфікація переживань «відкритості думок» (переживання приписуються діям конкретних партнерів), і провокує конфліктність і аутизацію. Йдеться про комунікативну неспроможність, нездатність індивіда проявляти ті комунікативні якості (комунікабельність, уміння індивіда адаптуватися до ситуації взаємодії, його рішучість, наполегливість, впевненість у собі, стійкість до стресу, готовність до комунікативної взаємодії та вчинку, відповідальність), які дають йому змогу адекватно сприймати соціально-психологшну реальність, ефективно взаємодіяти з іншими, бути активним учасником комунікативного процесу. Фактично мається на увазі неефективна реалізація закладених у людині потенційних комунікативних можливостей, що спричинює неадекватність поведінки: самотність, конфлікти тощо, аж до суїциду. Постає також проблема визначення теоретичних і практичних меж розвитку комунікативних здібностей особистості. Тут необхідно враховувати як генетичну межу розвитку комунікативних здібностей (обмеження розвитку, що закладено ще в генетичному коді людини), так і культурну межу, яка полягає в неможливості створити всі умови для розвитку комунікативних здібностей у рамках конкретного соціокультурного контексту.

Негативне ставлення один до одного характеризується образами, звинуваченнями, приниженням та ін., тобто, перебуваючи в соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, люди не в змозі уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточення. Часто повторюваний дискомфортний вплив може викликати або неадекватність самооцінки (як правило, її заниження), або активне неприйняття цього впливу, що слугує приводом для конфлікту, а отже, і для неадекватних вчинків аж до суїцидальних.

Можна виокремити певні типи поведінки людей, що підлягають під комунікативну нетолерантність: жагуча потреба людини в самоствердженні засобами спілкування, коли в центрі уваги перебувають лише власні якості, вміння, досвід і успіх; одноманітність поведінкових реакцій та комунікативних штампів (як правило, грубість, жорстокість, образи тощо); зосередженість на власних комунікативних «достоїнствах», емоційно-емпатійних переживаннях та перцептивно-рефлексивних властивостях (упередженість, підозріливість, недовірливість стосовно зовнішніх поведінкових проявів, іншої інформації тощо); нестандартність поводження в комунікативному процесі, коли сприймання іншого і вчинки не відповідають встановленим у групі чи між партнерами правилам і нормам та ін.

 



Читайте також:

  1. Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.
  2. Вплив спадковості, середовища і виховання на розвиток особистості.
  3. Всебічний розвиток особистості припускає визначення галузей діяльності, у яких відбувається розвиток особистості.
  4. Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості. Програма виховання як система цілей виховання.
  5. Зародження та розвиток ідеї про всебічний розвиток особистості.
  6. Здібності і задатки. Можливості розвитку і саморозвитку особистості.
  7. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.
  8. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становитьСАМООЦІНКУособистості.
  9. Значення перших шести років життя дитини для подальшого розвитку особистості. Загальна характеристика перших шести років життя дитини.
  10. Значення філософії для суспільства та особистості.
  11. Значення філософії для суспільства та особистості.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Асоціалізація індивіда. | Поняття ресоціалізації.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.