Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

План

1. Мета, предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови. Мовні норми

3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

 

1. Мета, предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Включення дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» до навчального процесу у ВНЗ є необхідним кроком, який покликаний не лише поглибити й по-новому осмислити шкільні знання з сучасної української літературної мови, а й дати студентам лінгвістичну освіту, необхідну для виправданого використання мовних ресурсів, зокрема в діловодстві (справочинстві).

Головне завдання вищої школи - готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній її формах. Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» передбачає продовження формування національномовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особливостей фахової мови.

Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу - сформувати:

● мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови; навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні:

● вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері:

● стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку:

● навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоретичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомості про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.



Интернет реклама УБС

Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.

В основу викладання матеріалу дисципліни покладено функціональний принцип і комунікативний метод, що дає змогу, з одного боку, з’ясувати, з якою метою використовуються у функціональних різновидах різні мовні засоби, і, з другого – забезпечити ефективне засвоєння матеріалу й розвиток навичок писемного та усного мовлення.

Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» має також культурно-просвітницький характер, оскільки лінгвістична освіта необхідна не тільки фахівцеві певної галузі науки чи сфери діяльності, а й кожній культурній людині загалом.

Перш ніж розглядати поняття «національна мова», слід з’ясувати, що таке мова загалом.

Мова створена зусиллями багатьох поколінь. Це скарбниця духовних надбань нації, досвіду й співжиття. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом з тим
мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу.

Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з мисленням. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства. Моваце ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, місця проживання тощо. Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні. Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовленнясам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізується у звуках, буквах, інтонації, розділових знаках. Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної та творчої діяльності людини, кожен аспект її свідомості супроводжуються мовою. Національна мова – важлива ознака самобутності народу, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.

Українська мова – національна мова українського народу. Вона пройшла на своєму шляху багато випробувань. Як національна українська мова стверджується в ХІV – ХVІІ століттях, коли поширюється загальна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, щедрівки тощо) і давня українська література (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років примушували талановитих українських письменників, наукових і громадських діячів використовувати російську мовну систему для передачі своєї національної самосвідомості.

Другого удару українська національна мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з’явилася теорія нової історичної спільності – «радянський народ», коли у більшості шкіл у містах, середніх та вищих навчальних закладах навчання проводилося російською мовою. «Мовою міжнаціонального спілкування» велося справочинство, забезпечувалися всі процеси адміністративного, громадського й політичного життя в Україні. Утілювалася чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовності – молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі – перехід цього покоління на російську одномовність – лише справа часу. Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму (двомовності). На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем. Було проголошено ідеологічно «правильний» шлях розвитку української мови – постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Сьогодні під національною мовою розуміють тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, засіб і свідоцтво спільності нації, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Можна говорити іншою мовою (напр., російською чи англійською), але при цьому ні росіянином, ні англійцем стати не можна, бо мова – це внутрішній пароль національного характеру й способу світосприйняття.

Мова як така тісно пов’язана з мовленням, мисленням, культурою та розумінням людини. На цьому наголошував український мовознавець
О. Потебня.

Відомий лінгвіст вважав народи «духовними одиницями», складовими яких є мова та духові особливості народу – його прикмети, те, що прийнято називати ментальністю (у перекладі розум, мислення, душевний склад) –національно-психологічна й водночас філософська характеристика свідомості й чуттєвої сфери народу, певних його верств і окремої особи.

Українська ментальність – категорія історична, її основна сутність упродовж століть не змінюється. У ментальності сконцентровується очевидна спільність нашого народу у сприйманні світу, усього сущого в ньому й у самих українцях. На визначення типово національних, водночас і ментальних, рис українців натрапляємо в багатьох наукових працях, художніх текстах, напр.: ...свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку. По­шана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність; Українці над усе люблять свободу; В українському громадянстві завжди були живі прагнення незалежності; Українське життя має свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру (І. Крип’якевич); ...великий розвиток і талановитість соціальних низів, – почування любові до рідної землі, до отчизни (М. Грушевський); ...музикальність українців, краса церковних співів (Н. Полонська-Василенко), а також: Говорячи про ментальність українця, ми відзначаємо його анархічну суть, фатальне нерозуміння ролі національної єдності, повне неузгодження особистих інтересів з інтересами держави (В. Берестюк).

Українцям властиві сентименталізм, чутливість і ліризм, український гумор, артистизм, легка запальність; людяність, велика життєздатність, талановитість тощо. Ці якості характеризують український етнос, народ, націю в основному і в різних (світосприймальному, філософському, соціопсихічному, історичному, гносеологічному) вимірах.

Кожному народові притаманна своя, індивідуально-неповторна ментальність і мовні засоби її вияву. Кожна мова, переконаний О. Потебня, відрізняється структурно-семантичними відмінностями, номінацією одних і тих же об’єктів реальної дійсності (порівняймо: верба (укр.) – ива (рос.) – wierzba (польс.), мовленнєвою поведінкою (скажімо, північні народи – напр., норвежці, шведи, фіни – говорять тихіше й менш емоційно, ніж південні – зокрема, іспанці та італійці. Переважна більшість південних народів – грузини, цигани, турки, араби – говорять голосніше за італійців та іспанців. Деякі східні народи – японці, в’єтнамці, індуси – спілкуються неголосно). Проте це не головні відмінності.

Різні мови налаштовують особливим чином «увесь механізм думки», відповідно й прийоми мислення, які залежать від етнокультурного досвіду. Так, скажімо, зорове сприйняття різних об’єктів є не відображенням, а конструюванням, моделюванням світу людиною, окремим носієм мови. «Ми можемо порівняти, – писав О. Потеб­ня, – душі різних народів із водомірами, які по-різному розподіляють струмінь сприймань, що протікають крізь них. Візьмімо, наприклад, враження зору. Без сумніву, кожен народ одержує однакові кольорові враження, а проте в кількості назв ми побачимо величезну різницю. У великоросів, наприклад, є, щонайменше, до шістдесяти назв для мастей коней, і всі вони істотно розрізняються між собою, в інших мовах, у німецькій, наприклад, їх значно менше. Що це означає? Якщо ми уявимо собі струмінь сприймань деякої довжини, то одна мова поділяє його на три частини. Інша - на п’ять, десять і більше... Деякі явища одна мова ігнорує (для окремих кольорів, наприклад, цілковито немає назв), а інша – ні. Тому мова налаштовує весь механізм думки особливим, сказати б, індивідуальним чином [9, с. 99]». Отже, різні мови не тільки по-різному номінують об’єкти, але й дають різний «кут зору» на них.

Мова, на думку вченого, не тільки засіб вираження й оформлення думки, але й формування думки, конструювання духовного світу людини. Слово поза контекстом мертве, однак саме мовленнєва діяльність витворює специфічний горизонт значень, що фіксує в мові світогляд. Різні мови відмінні за напрямом рядів уявлень (асоціативних рядів) про тотожні ніби предмети, явища. Напр., слово «калина» поза контекстом має значення кущової рослини з білими квітами та червоними ягодами. Коли ж це саме слово ми вживаємо в контексті (прислів’я «Без верби та калини нема України»), воно вже формує значення національного символу, опредметнює духовний потяг до своєї землі, рідного дому, своїх традицій, що і є асоціативними рядами уявлень конкретного народу – українців. Таким чином, мова ніби нашаровує на світ свою смислову «мережу» й вибудовує різну картину світу, яка є інтегральною (нерозривно зв’язаною) складовою світовідчування, світосприйняття й світорозуміння. «Мовні світи»
О . Потебня уподібнює до чарівної замкненої лінії, яка мова описує довкола носіїв мови і її межі накладаються на наше світобачення. Отже, загальна картина світу у різних народів різна.

Мова орієнтує й спрямовує дум­ку, виражає цінності й ідеали (етичні, естетичні), розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів. Таким чином, неможливо розчленувати мову, мовлення й мислення, так само годі розчленувати культу­ру, мову й мовлення. Адже саме на рівні живого мовлення відбувається не тільки інтерпретація (тлумачення) та реінтерпретація (повторне тлумачення) культури, але й витворення культур­них смислів, які стають опертям культурного про­цесу й навіть програмують його перебіг. Духовна культура, до якої відносимо традиції, звичаї, вірування, побутову культуру, повсякденне спілкування, норми спілкування, мімічні та жестові коди, особливості комунікації, відображає специфіку сприйняття дійсності, національні особливості картини світу й мислення представників того чи іншого етносу. Національні особливості мислення та поведінки фіксуються в знаках мови і тим самим відображуються в ній. Мова ж, своєю чергою, упливає на розуміння світу.

Під розумінням О. Потебня має на увазі інтерпретацію та реінтерпретацію, але вони не однакові для кожного носія мови, оскільки залежать від індивідуально-психічного досвіду людини. У процесі апперцепції (зумовленість сприйняття людиною предметів, явищ об’єктивної дійсності її попереднім досвідом та її психічним станом у момент сприйняття) залучається не тільки свідоме, але й «уміщене поза свідомістю запас думки», так звані фонові знання – приховані за словом, які належать до глибинного рівня свідомості, немовні знання. А отже, відбувається інтегральна взаємодія культурних, етнопсихологічних, індивідуально-психологічних складових. У психолінгвістиці розрізняють два рівня свідомості: мовний – вербальний, логічно усвідомлюваний, експліцитний (зовні виражений) та позамовний – невербальний, смисловий, неусвідомлюваний, імпліцитний (зовні невиражений). Так, напр., слово «свічка» буде сприйматися мовцями по-різному: одні будуть говорити, що це паличка воску, яка служить для освітлення; інші – що це суцвіття деяких рослин, схоже на свічку; треті – що це пристрій, за допомогою якого запалюють пальну суміш і т.д. Або, скажімо, слово «мама». Ось як сприймає його відомий український письменник Є. Гуцало: «Вимовляю слово «мама» – і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов’язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук – і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті».

Наше розуміння також залежить від способів функціонування культурних артефактів, їхньої залученості в ситуацію спілкування. Ось що писав О. Потебня, коли розмірковував про побутування культурних артефактів: «їх жит­тя (тобто художніх витворів) полягає в тому, що у них розуміється і як розуміються. В іншому разі про них варто говорити як про брилу каменю, шмат полотна і таке інше. Якщо так, то хто стверджуватиме, що розу­міння і вплив творів грець­кої скульптури одне й те ж у квітучі часи Греції і тепер? тоді і тепер це цілковито відмінні твори мистецтва, що мають один і той самий матеріальний субстрат, але не одну й ту саму, сказати б, душу. Ці особливості міняють­ся не тільки в часі, але й від народу до народу».

Таким чином, світобачення окремого представника народу, як і ментальних особливостей у цілому народу, зумовлене тісними й водночас складними взаємозв’язками між мовою, мовленнєвою діяльністю, культурою та розумінням, апперцепцією тих чи інших явищ, предметів об’єктивної реальності, які у своїй сукупності моделюють неповторну картину світу кожного народу, формуючи націоцентричні погляди особистості.

Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови. Поняття «загальнонаціональна мова» значно ширше, ніж поняття «літературна мова», адже загальнонаціональна мова охоплює:

· сукупність мов національностей та всіх територіальних діалектів певної держави;

· мову певних соціальних колективів;

· національний фольклор;

· літературну мову як вищу форму національної мови;

· національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне й громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Завдяки діалектним особливостям українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Для більшості людей, які живуть в Україні, українська мова є рідною, тобто мовою, з якою людина прийшла у світ і «прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності».

Українська національна моває основою єднання українців у часі та просторі, осередком духовності, джерелом пізнання світу. Недаремно митці слова оспівують рідну мову, називаючи її Берегинею українського роду, ототожнюючи це поняття з поняттями рідного обійстя, родини, краю, Вітчизни.

З часом, формуючись і удосконалюючись, національна мова закріплюється в літературі, стаючи літературною мовою нації, і поступово витісняє територіальні діалекти.

Літературна мова –вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві:

· багатофункціональність (охоплює всі сфери комунікативної діяльності суспільства);

· унормованість (оперує загальноприйнятими усталеними нормами);

· стандартність;

· уніфікованість;

· розвинена система стилів (має розгалужену систему мовних стилів).

Літературна мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну діяльність, культуру, радіо й телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей), є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Поняття «сучасна українська літературна мова» слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до нашого часу.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови є І. П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Г. Шевченко. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.

Для спілкування характерні усна та писемна форми реалізації літературної мови, на яких ми докладніше зупинимося згодом.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовними нормами мають володіти всі носії мови. Вони є єдиними й загальнообов’язковими.

Мовознавці розрізняють такі мовні норми:

· акцентуаційні регулюють наголошування слів (а′тлас – атла′с);

· орфоепічні регулюють літературну вимову – правильну вимову звуків, звукосполучень (розрізнення [г] та [ґ]; оглушення [г] перед наступним глухим приголосним [к′іхт′і] та ін.);

· графічні регулюють запис звуків на письмі (звук [шч] передаємо буквою щ; звук [ја] на початку слова й складу позначається буквою я);

· орфографічні регулюють написання слів та їх частин (позначення на письмі подовжених приголосних, уживання м’якого знака, правопис прізвищ тощо);

· лексичні регулюють слововживання (в українській мові слід уживати захід, а неміроприємство, довідка, а несправка);

· граматичні регулюють уживання граматичних форм слів, побудови словосполучень та речень (російський прийменник «у» зі значенням місця перебування (у окна) передається прийменником білябіля вікна; прийменник відповідно вживається з Р.в. іменника у сполученні з прийменником до: відповідно до наказу, відповідно до змін);

· пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків: так, у реченні «Народ говорить однією мовою – гнучкою, багатою, рясною і барвистою» уточнюючі члени речення (означення), що стоять у кінці речення, відокремлюються тире.

· стилістичні регулюють відбір мовних засобів відповідно до ситуації спілкування (скажімо, у розмовному стилі не є нормативним уживання великої кількості термінів, характерних для наукового стилю: прибуток, надприбуток, рента, продуцент (виробник), девальвація).

Детальніше зупинимося на кожній з мовних норм, наголосимо на типових помилках, які продукують порушення мовних норм.

Як ми вже зазначали, орфоепічні мовні норми регулюють літературну вимову, під якою розуміють нормалізовану вимову освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Кожному свідомому мовцеві потрібно засвоїти їх, щоб правильно вимовляти слова й уникати помилок, що їх можуть зумовити кілька чинників, зокрема ототожнення писемного й усного мовлення, уплив близькоспоріднених мов, діалектне оточення.

Виокремимонайхарактерніші орфоепічні риси української мови:

· усі наголошені голосні звуки вимовляються чітко й виразно;

· відсутнє акання: голова, молоко, корова;

· у вимові ета и в ненаголошених позиціях наближуються до своїх відповідників: стежити, вишневі;

· ненаголошений оперед складом з наголошеним у, і вимовляється нечітко, з наближенням до у: голубка, у кожусі;

· тверді шиплячі: ріж, річ, малюєш;

· тверді губні: кров, степ;

· подовження шиплячих і передньоязикових (д, т, ш, с, ж, з, ч, ц, н, л, р): ллю, збіжжя, узбіччя, суддя, латаття;

· збереження дзвінкості в кінці слова та перед глухим: гриб, гадка, їж;

· глухі перед дзвінкими в середині складу звучать дзвінко: просьба, боротьба;

· злиті звуки дж, дз: джміль, дзюркотіти;

· різна артикуляція гортанного г і проривного задньоязикового ґ: гай, галас; ґанок, ґуля;

· уживання звукосполучення хв у власне українських словах: хвартух, хвіртка, хвастнути.

Правильна, нормативна вимова значною мірою залежить від наголошення слів.Акцентуаційні норми регулюють вибір варіантів розташування й переміщення наголошеного складу серед ненаголошених. Такі норми в українській мові є цілком сформованими, але найменш усталеними, оскільки є кілька чинників її розхитування:

· необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову;

· уплив сусідніх мов, зокрема російської;

· надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, у творах сучасних авторів.

Особливістю українського мовлення є переміщення наголосу в іменниках I відм. мн. на закінчення. Напр.: кни́жка – книжки́, книжка́ми, книжка́м; ві́тер вітри́, вітра́ми, вітра́м. Отже, у формах однини наголос переважно постійний, у формах множини він переноситься з основи на закінчення.

В українській мові існує значна група власних географічних назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, напр.: Ки́ївщина (бо Ки́їв), Полта́вщина (бо Полта́ва), Ха́рківщина – (бо Ха́рків), Доне́ччина (бо Доне́цьк).

Слід запам’ятати наголошення особових форм дієслова бути: бу́ду, бу́деш, бу́дуть, бу́де, бу́демо...; була́, було́, були́.

Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нести́, вести́, везти́ та ін. Напр.: нести́ принести́, пронести́, занести́, піднести́, внести́... не прине́сти, зане́сти...).

Слід звернути увагу й на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання),вони наголошуються на тому складі, що й в інфінітиві. Напр.: чита́ти чита́ння; писа́ти писа́ння, пита́ти пита́ння, пізна́ти пізна́ння

Однаково наголошуються словосполучення кварта́ли будинків і кварта́ли року.

Пам’ятаймо й про наголошення таких часто вживаних іншомовних слів: діало́г, катало́г, моноло́г, міліме́тр, сантиме́тр, кіломе́тр, демокра́тія, бюрокра́тія, аристокра́тія.

Часто мовці припускаються акцентуаційних помилок у таких словах: аге́нт, ви́падок, листопа́д, обіця́нка, пере́пустка, сільськогоспода́рський, тара́нтул, украї́нський, цеме́нт, це́нтнер.

Не слід також забувати, що значна частина слів української мови відрізняється від наголошення їхніх прямих відповідників у російській мові: верете́но (рос. веретено́), вітчи́м (рос. о́тчим), о́лень (рос. оле́нь), при́чіп
(рос. прице́п), ре́шето (рос. решето́), черпа́ти (рос. че́рпать).

Одне й те саме слово в різних наголошених позиціях означає й різні поняття. Такі слова називають омографами. Напр.: доро́га додому; дорога́ серцю пісня; заня́ття до душі; заняття́ з ділового мовлення.

Часто наголос виражає граматичне значення слів: кни́жки (одн.) – книжки́ (мн.), сестри́ (одн.) – се́стри (мн.), вікна́ (одн.) – ві́кна (мн.).

Система наголосу сучасної української літературної мови сформувалася переважно на південно-східній діалектній основі. Вона стабілізувалася, і лише незначна група слів має два наголоси: ма́бу́ть, алфа́ві́т та ін.

Зверніть також увагу на групу слів та словоформ, в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм. Напр.:


Читайте також:

  1. II. Поняття соціального процесу.
  2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
  3. А/. Поняття про судовий процес.
  4. Аграрний комплекс національної економіки.
  5. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
  6. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
  7. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
  8. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
  9. Аксіоми. Теореми. Ознаки.
  10. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
  11. Аналіз однієї ознаки
  12. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПАКЕТА НА ПІДПРИЄМСТВІ | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.