Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Джерела та характерні риси права

Загрузка...

Державний устрій

У другій половині ХIV ст. після входження українських земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій. На чолі держави стояв Великий князь. Взаємини між Великим князем і князями місцевими мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але на вимогу Великого князя повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників у першій половині XV ст. місцеві князівства стали провінціями єдиної держави; усунуто удільних князів, які з васалів перетворилися на слуг Великого князя і поступово змішалися з верхівкою служивої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх у підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він — верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також — виконує функції вищого суду. Однак, наприкінці століття розширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й відміни законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб. Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, — із правом оголошувати війну включно.



Интернет реклама УБС

За прикладом Польщі з’явився новий колегіальний, більш представницький орган — Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з’їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з приводу збору коштів на війну з Росією вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. З 1512 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Перший Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган. Рада стала однією з палат сейму — “лавицею”, до другої палати — “кола” — входили представники шляхти.

Центральне управління здійснювали вищі урядовці. Спочатку Великий князь призначав їх особисто, потім — за погодженням із панами-радою та сеймом. Найважливішими з них були маршалки: маршалок земський (відав князівським двором і головував за відсутності князя на зборах панів-ради), маршалок двірський (відав князівським двором), маршалок із судових справ, маршалок дипломатії. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський, а його заступником був гетьман польний. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які окрім придвірських функцій виконували державні доручення — адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях і волостях здійснювали намісники, а пізніше — старости й воєводи, яких призначав Великий князь. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше з’явилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але наприкінці ХIV ст. окреслилась дещо інша судова система. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченні князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами — радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Існувала ланка територіальних судів, де судочинство здійснювали намісники, старости, воєводи. Діяли також церковні суди і суди феодалів — над залежним населенням. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували “копні” (громадські, або колишні “вервні”) суди.” Населення певної території у такий спосіб об’єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руський державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Засідання копного суду відбувалися в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючися звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли спиратися на закон. Характерно, що копні суди самостійно розшукували обвинуваченого, виносили судові рішення, які були остаточними й виконувалися негайно. Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVІ ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVІІ — на початку XVІІІ ст., зокрема, на Правобережжі.

У середині XVІ ст. відбулася судова реформа. На Бєльському сеймі 1564 р. під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність. Була створена нова система державних судів:

· Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

· Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, згвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

· Підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався Великим князем. Заступником його був коморник. Підкоморські суди відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. створювалися в кожному повіті.

 

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки вони стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними діючими джерелами права деякий час були Руська Правда та звичаєве право. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися “старовини” й “давності”, при вирішенні справ посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі привілеїв щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше — станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р. передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію у к р а ї н с ь к и м землям: Київській — 1494, 1507, 1529 р . , Волинській — 1501, 1509 р.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1413, 1569 р.

Першим збірником, який уніфікував діюче законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був судебник Казимира IV, затверджений на провінційному сеймі у Вільно в 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Руської Правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права й кримінального процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика й мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Значно ширшою й грунтовнішою кодифікацією був Перший Литовський статут 1529 р., який містив норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного та інших галузей права.

Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За статутом не дозволялося карати шляхту “безправно”, тобто без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався в злочині, він міг “очиститися” присягою. Водночас статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.

Другий Литовський статут 1566 р. був прийнятий на вимоги шляхти, він оформив “шляхтизацію” суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширення прав шляхти розпоряджатися підданими селянами. У статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів. Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою, але не з’явилися друком. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких зустрічаються розбіжності.

Вдосконалення статутів тривало довго. І нарешті 1588 р. з’явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і два з половиною століття діяв на українських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої.

Отже, в литовсько-руський правовій системі сформувалися й усталилися норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Принципове значення має положення про рівність громадян перед законом: “Всі у великом князстве Литовском одним правом мают сужони бути”. Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови несення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Зобов’язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого майна, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що склалися в Київській Русі. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу ними мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу — завдяки договорові щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Спадкування відбувалося за законом або заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочкам передавалось майно у спадок нарівні з синами. За відсутності прямих нащадків воно переходило до братів, сестер чи інших родичів.

Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували “образи” чи “обіди”. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни “злодійство”, “бой”, “кгвалт”, “грабіж” та ін. Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовськоруське право передбачало складну систему злочинів і покарань.

Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа “маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необережності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, пограбування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім’ї й моралі були насильницький шлюб, згвалтування, подружня зрада, побиття батьків.

Серед видів покарань спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), в скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, особливо Третього Литовського статуту, майнові покарання в багатьох випадках замінено смертною карою. До страти засуджувалися за державні, релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім’ї й моралі. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) й кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). Панів і шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — “виволання” (вигнання за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Щодо простих людей, то до них широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес. Судочинство починалося заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати й пред’явити на суді докази. Але у XVІ ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін; статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного “добрими людьми”, речові докази, письмові документи, присяга.

 


Читайте також:

  1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
  2. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
  3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  6. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  7. Адміністративне право як галузь права
  8. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
  9. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  10. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
  11. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
  12. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Суспільний лад | Суспільний лад

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.007 сек.