Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поява і генезис організованих форм виховання.

Люди первісної епохи при передачі досвіду користувалися певними дидактичними прийомами, котрі вироблялися під впливом умов життя і тому спочатку мали примітивний і неусвідомлений характер. Основним прийомом емоційно-психологічного впливу дорослих було механічне повторення. Йшов час. По мірі ускладнення життєдіяльності з’являються зачатки організованих форм виховання. Поступово воно зосереджується в руках у спеціально призначених осіб.

У первісних общинах мисливців строк дитинства обмежувався віком від 9 до 11 років. Самих молодших хлопчиків і дівчаток віддавали під нагляд жінок, котрі навчали їх навичок трудової діяльності. У цей час діти багато часу проводили в іграх, імітуючи життя дорослих. Старійшини і жерці слідкували, щоб діти не порушували усталених в общині заборон (табу).

З раннього дитинства діти отримували правдиві і неспрощені відомості про життя дорослих, про їхні взаємини і заняття. З самого початку вони засвоювали знання, вміння і навички, необхідні для здійснення різних видів діяльності, вчились будувати свої взаємини як дорослі люди, засвоювали норми і цінності, прийняті всім колективом. Це мало своїм наслідком раннє соціальне визрівання дітей у первісних общинах.

До 9-11 років вони, як правило, не тільки набували найважливіших знань, умінь, навичок, але й вели себе майже як дорослі люди. Саме в цей час дітей починали готувати до вікових ініціацій – церемоній посвяти в дорослі повноправні члени первісного колективу.

Надалі відбуваються певні зміни, пов’язані з розшаруванням общини в добу неоліту. Колективна традиція виховання наприкінці первіснообщинного ладу призвела до появи “будинків молоді” для дітей і підлітків. Це були попередники шкіл, організовані для виховання суспільної людини, навчання її відповідним трудовим навичкам, вмінням, обрядам. Починають залучатися фізичні покарання. Основною формою Виховання залишаються ігри і спільні заняття.

В умовах матріархату до 7-8 років хлопчики і дівчата виховувалися разом під керівництвом жінок, в більш пізньому віці – окремо.

У патріархальному-родовому ладі будинки молоді стають окремими. Виховання хлопців повністю переходить до старійшин і жерців. Згодом з’являються окремі будинки молоді для бідних і багатих членів общини.

Закінчувалося виховання процедурою ініціації – посвятою у дорослі, яку проходили підлітки незалежно від статі у 10-15 років. У хлопців ініціація була більш довготривалою і складною. Ініціація проводилася у вигляді культового обряду, супроводжувалась піснями, танцями та ін. Їй надавався магічний характер. Ініціації не можна зводити тільки до виховних функцій.

По-перше, ініціація була проявом первісного світогляду, в якому людина інтерпретувалась як маленька частка могутньої природи і мета ініціації вважалась у залученні за допомогою магії допомоги могутніх сил природи;

По-друге, виховна мета – закріпити в жорсткій формі необхідний комплекс знань, вмінь і навичок, без якого неможливе повноцінне життя члена первісного колективу.

Отже, виховання, яке зародилося в надрах первісного суспільства (найдовготривалішого періоду в житті людства ), не зникло з історичної сцени. Воно стало вихідною точкою всього наступного розвитку педагогічного процесу. Багато положень цієї моделі виховання збереглися у складі народної педагогіки. До них відносяться: єдність життя і виховання, раннє залучення дитини до виробничих процесів, велика роль громади у вихованні дітей тощо.

4. Початок історії школи і виховання як особливих сфер суспільної діяльності бере свій початок в епоху цивілізацій Стародавнього Сходу, котрі зародилися в 5 тисячолітті до н.е. Як свідчать письмові джерела, у народів Стародавнього Сходу отримало подальшого розвитку родинне виховання, яке виникло в первісному суспільстві. Це обумовлювалося ростом економічної самостійності родин, утвердженням традицій наслідування дітьми соціального становища і занять своїх батьків.

Виховання є обов’язком батьків. Ця ідея мала місце в багатьох правових, релігійних і літературних текстах. (Закони Хамураппі, «Книга притчів» царя Соломона та ін.). Не дивлячись на хронологічну розбіжність в існуванні для цивілізацій Стародавнього Сходу характерні схожі структури у вихованні. Це пояснюється:

· спільністю соціально-економічних і політичних моделей (рабовласницькі деспотії);

· наслідок того, що виникнення школи прийшлося на перехідну від общинно-родового до соціально-диференційованого суспільства епоху.

Виховання стало визначатися майновим і соціальним станом людини, що викликало: більшу опозицію дітей до світу дорослих, з іншого боку – виховання отримало жорсткий, авторитарний характер.

Родинне виховання продовжувало бути основною формою педагогічної практики, але вже не могло задовольнити потреби суспільства і перш за все – держави у освічених людях. З’явилися спеціальні освітні установи-школи. Поява шкіл також була викликана появою писемності. Оволодіння стародавніми системами письма (клинопись, ієрогліфи та ін.), було складним і важким процесом, який потребував довготривалого навчання. У свою чергу, писемність забезпечувала можливість створення більш ефективних методів викладання, не обмежених рамками усного повтору. Разом з тим, початок виокремлення розумової праці від фізичної викликало до життя появу нової спеціальності – вчителя. Навчання було довготривалим і нудним. Зміст освіти був обмеженим і вузькоспеціальним, що закріплювало людину в жорстких межах певного суспільного статусу.

Ідея людської особистості була розвинена вкрай слабо. Особистість розчинялась в сім’ї, касті тощо.

Велику роль у вихованні відігравали служителі культів, релігія була в певній мірі носієм ідеалів навчання і виховання.

Разом з тим, цивілізації Стародавнього Сходу накопичили великий досвід у вихованні. В цей період були зроблені спроби осмислити сутність виховання і освіти. Педагогічні традиції цієї епохи мали великий вплив на генезис виховання в більш пізні часи.

5. Міжріччя Тигру і Євфрату історики вважають місцем, де зародилася перша держава. Протягом майже 3000 років (від 3 тис. до н.е. до 100 р. н.е.) на цій території змінились кілька державних об’єднань (Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Халднінське царство, Персія), але, не дивлячись на це, населення регіону створило досить стабільну і життєстійку культуру. Багато уваги приділялось розвитку науки і освіти. Це ж стосується і стародавнього Єгипту.

Данні археології свідчать, що перші школи виникли у Месопотамії та Єгипті у 3 тис. до н.е. курс навчання у них був тривалим, складним і коштував дорого. Тому стадія, на якій учень закінчував свою освіту, і місце, яке він займав у суспільстві, залежали від його здібностей, працьовитості і математичних здібностей.

На першому етапі навчання кожен учень повинен був навчитися лічити, читати і писати. Потім одні учні вивчали стилістику та граматику, літературу й музику і ставали авторами притч: пісень та гімнів, а інші – оволодівали математикою і займалися будівництвом кораблів і будинків, треті – знайомились з основами ведення господарства і законодавства, згодом займаючись адміністративною і господарською діяльністю. Всі ці навички об’єднувалися у професії писаря.

Сама школа в Месопотамії називалась “будинок табличок” (по-шумерськи едубби). Перші едубби були невеликими установами з одним вчителем. Учні жили вдома. Основним методом навчання був приклад старших. Побут і навчання в школі нагадували життя великої родини. Очолював едуббу “батько вчитель”, інші викладачі (у великій школі називалися “братами батька”). Самі учні ділилися на старших і молодших “дітей” едубби.

Головним прийомом навчання було заучування і переписування. Урок (магубба) складався з запам’ятовування і копіювання з табличок-моделів у таблички-вправи.

Зароджувались і інші методи навчання: бесіди учня з вчителем, пояснення вчителем важких слів і текстів, використання прийому діалога-суперечки, причому не тільки з викладачем або учнем, а й абстрактним об’єктом. Поступово “будинки табличок”, що виникли в Шумері та Аккаді, отримали еволюційні зміни, ставши своєрідними культурно-просвітницькими центрами. З’являється спеціальна література для шкіл. Так в кінці 3 тис. до н.е. в Шумері виготовляють перші методичні посібники для школи – словники та хрестоматії.

У період розквіту Старовавілонської держави (перша пол. 2 тис. до н.е.), провідну роль в освіті виконували державні школи-едубби, які нерідко розташовувалися у культових будинках-зіккуратах, мали великі бібліотеки і називалися будинками знань. Найбільшого розповсюдження шкільництво отримало в ассірійсько-нововавілонську епоху (перша пол. 1 тис. до н.е.), коли окрім вже названих курсів до програми навчання входили заняття філософією, літературою, музикою, історією, правом, географією, але особливе місце відводилося математиці (знали логарифми, могли знаходити квадратний та кубічний корінь). З’являється кілька шкіл для знатних дівчат. Розповсюджувалося навчання при бібліотеках (одна з таких бібліотек мала 24 тис. табличок).

Школа у стародавньому Єгипті.

Методи і прийоми виховання відповідали ідеалам виховання. Учень мав навчитись слухати і підкорятися. Розповсюдження фізичних покарань.

Професійна підготовка велась в рамках родинних традицій. Спочатку школи виникли при храмах, палацах фараона. Навчання розпочиналося з 5 років. Спочатку учень вчився гарно писати і читати (700 ієрогліфів), а потім складати ділові папери. Окрім письма (на папірусі), в ряді шкіл навчали математиці, географії (разом з геометрією), астрономії, медицині, мовам інших народів. Поступово спеціалізація посилювалась. Так в епоху нового царства (перша пол. 1 тис. до н.е.), з’являються школи лікарів (діагностували і лікували кілька десятків хвороб, стоматологія).

Особливе місце займали царські школи, де діти фараона, його родичів та вищої знаті навчалися за поглибленими планами, головна увага при цьому приділялась перекладу стародавніх текстів.

6. Безумовно, до видатних досягнень педагогічної думки Стародавнього Сходу слід віднести сформульоване у Стародавній Індії середини 1 тис. до н.е. ставлення до учнівства як до природного етапу в житті людини.

Кастовий устрій Стародавньоіндійського суспільства, який прийшов після завоювання Індостану арійськими племенами у 1 тис. до н.е. і закріплений у законах Ману, та індуїзмі регламентував розбіжності у вихованні представників основних варн (предвісників каст). Для брахманів (жерців) основним вважався інтелектуальний розвиток, у кшатріїв (воїнів) – сила і мужність, у вайш’я (землероби-общинники, ремісники, торговці) – працелюбність і терплячість, у шудрів (слуг) – покірливість. Раби (недоторкані) освіти не отримували. Такий поділ виховання грунтувався на релігійному тлумаченні природи людини та ідеї реінкарнації.

Сформувався і погляд на ідеальне виховання (для представників вищих каст). Відповідно до цих поглядів людина народжена для щасливого життя, тому виховання передбачало варіант гармонійного розвитку: розумовий розвиток (ясність суджень та розумну поведінку), духовність (здатність до самопізнання), фізичну досконалість (загартування, вміння володіти своїм тілом), любов до природи і прекрасного, самоконтроль і витримку. Характеристики такого ідеального виховання можна знайти у стародавньоіндійских епосах:

“Бхагавата пурана” (виховання епічного царя Крішни), “Махабхараті” (виховання Рами). Навчальною книгою де подані зразки і шляхи ідеального виховання є “Бхагавадгіта”.

Але на практиці в 1 тис. до н.е. в Індії склалася система станово-родинного виховання але під контролем держави і суспільства. Існувала спеціальна посвята в учні-упанаяма. Хто її не пройшов, позбавлявся прав своєї касти.

Але ідеальне виховання (фундаментальне) отримували брахмани. Звичайна освіта – 12 років під керівництвом гуру (вчителя). В основі – релігійна освіта, але разом з тим вивчались правила поведінки, математика, астрономія, логіка, етимологія, наука про змій. Підвищений курс для обдарованих включав в себе – поезію, літературу, граматику, філософію і математику (вперше ввели нуль і рахунок 10 значний). Основний метод – усна розмова (пальмові листя недовговічні).

З середини 1 тис. до н.е. – буддизм. Будда (623-544 р.р. до н.е.) досяг за думкою нащадків духовної досконалості. Буддизм відкинув принцип нерівності каст і проголосив рівність людей за народженням. За буддизмом головною метою виховання є самовдосконалення душі людини за допомогою самопізнання.

Зміни в навчальній програмі – головна увага приділяється вивченню граматики санскрита (початкові школи). При монастирях головна увага приділялась моральному вихованню, поглиблено вивчалися філософія, медицина, математика. Буддійська традиція відпрацювала вимоги до вчителя (індивідуальні заняття). Вчитель повинен постійно спостерігати за учнем, вчити його, до чого слід намагатися і чого запобігати. Він повинен ознайомити учня з принципами збереження здоров’я і особистої гігієни. Вчитель повинен постійно підтримувати в учневі енергію і бажання вчитися. Він навчає учня всьому, що знає сам і ставиться до нього, як до свого сина, говорячи собі: “Я народив його в навчанні”. Буддизм отримав широкого розповсюдження у східній Азії (в тому числі у Китаї), був першим зразком гуманістичного виховання.

7. У Стародавньому Китаї на основі родинного виховання протягом століть склався ідеал виховання, який полягав у прагненні виховати начитану, зовнішньо ввічливу, з внутрішнім самоконтролем людину, яка може досягти гармонії в собі.

Перші школи в Китаї виникли в епоху Інь (2 тис. до н.е.). Вони називалися сян і сюй. Школи сян виникли при будинках для стариків, які брали на виховання молодь. Сюй були військовими школами. У тодішніх школах навчалися лише діти вільних і заможних людей. У програму навчання входили 6 “мистецтв”: мораль, письмо, лічба, музика, стрільба з лука, керування конем. Головною метою навчання було оволодіння ієрогліфічним письмом.

Методика навчання зводилась до формули: легкість, злагода між учнем та вчителем, самостійність школярів. Основною такого підходу до навчання стало тлумачення природи людини у китайській філософській традиції. Не дивно, що саме в Стародавньому Китаї були зроблені перші спроби теоретично, на філософському рівні осмислити виховання і освіту.

Даосизм (заснований Лаоцзи у 7 тис. до н.е.), розглядав освіту як шлях до гармонії людини з небом (дао). Головна увага приділялась самопоглибленню з метою наближення власної природи до природи всесвіту.

Буддизмповторював в цілому Індійську традицію.

Конфуціанство: (Конфуцій 551-479 р.р. до н.е.). Конфуцій розглядав виховання як важливий фактор людського буття, основу суспільного добробуту. Він вперше на Сході пов’язував природне і суспільне в вихованні і вважав саме природу людини визначальною передумовою для формування ідеальної особистості (головної мети виховання): “Здатність людини до навчання пояснюється тим, що за своєю природою людина добра”. Розвиваючи цю ідею, Конфуцій відзначав неоднаковість природних здібностей у дітей і наголошував на необхідності всебічного розвитку учнів з високим рівнем вроджених здібностей: “синів неба” (правителів) та благородних мужів (опору держави). Ідеально вихована людина, за думкою Конфуція, в першу чергу повинна мати високі моральні якості. Таким чином, Конфуцій уперше генерував ідею всебічного розвитку (моральне, розумове, естетичне, фізичне виховання). Педагогічні ідеї Конфуція в основному викладені у трактаті “Лунь Юй” (“Бесіди та судження”), який став посібником для китайських вчителів, а з 2 тис. н.е. – обов’язковим для вивчення в школах.

Послідовники Конфуція створили трактат “Книга обрядів”, де в главі “Про навчання” дається розгорнута характеристика дидактичних ідей у дусі конфуціанства. Пропонувалося:

· розпочинати навчання у 7-8 років;

· через рік встановлювали можливості і здібності учня;

· через три – чи має учень нахил до навчання;

· через п’ять – наскільки глибока прив’язаність до наставника і наскільки міцні його знання;

· через сім – здатність до суджень і вміння обирати друзів;

· через дев’ять – твердість наукових поглядів.

У 2 тис. до н.е., коли конфуціанство було проголошено офіційною ідеологією в Китаї, в країні міцно утвердився культ освіченої людини. Освіта – шлях до кар’єри.

Отже, народи Стародавнього Сходу зробили великий внесок у світову педагогічну спадщину. Тут були створені перші в історії школи і сформульовані уявлення про норми і принципи виховання. В Індії та Китаї ці уявлення лягли в основу теоретичного осмислення педагогічних явищ. Досвід стародавньої педагогіки мав значний вплив на античну та середньовічну європейську і східну педагогічну традицію.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
П’ятибальна шкала тестування сили м’язів по Ловетту	\|	РОЗДІЛ 1. Предмет та призначення філософії в напрямах, течіях другої половини ХІХ – ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.