Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття міжнародного спору.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів є імперативним принципом міжнародного права. Він закріплений в п. 3 ст. 2 Статуту ООН, в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва мвж державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та в багатьох інших універсальних, регіональних та двосторонніх договорах. Цій проблемі присвячено понад 3000 наукових робіт.

Проблема мирного вирішення міжнародних спорів обговорювалася ще на Гаазьких конференціях миру 1899 та 1907 років. Проте, ці конференції не ставили питання про заборону війни як засобу вирішення спорів. Лише паризький Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. засудив використання війни для врегулювання міжнародних спорів. Держави-учасниці Договору визнають, що врегулювання або вирішення міжнародних спорів та конфліктів будь-якого характеру або походження має завжди відбуватися з використанням мирних засобів.

Отже, принцип мирного вирішення міжнародних спорів сформувався до Другої світової війни, був закріплений у низці міжнародних договорів, а у подальшому був конкретизований та розвинений у Статуті ООН (п. 2 ст. 2, ст. 33 – 38).

Статут ООН поділяє спори на дві категорії:

а) особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 34);

б) будь-які інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35, п. 1 ст. 36).

Поряд з терміном “спори” у Статуті ООН використовується термін “ситуація” (п. 1 ст. 33, ст. 34). Ситуація “може призвести до міжнародних тертів або викликати спір”.

Статут ООН не містить критеріїв розподілу спорів та ситуацій на вказані категорії, надаючи повноваження щодо вирішення цього питання Раді Безпеки. Відповідно до ст. 34 Статуту ООН “Рада Безпеки уповноважується вести розслідування будь-якого спору або будь-якої ситуації, яка може призвести до міжнародного тертя або викликати спір, для визначення того, чи може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню миру та безпеки”.

Правові наслідки спору та ситуації не однакові. На підставі п. 3 ст. 27 Статуту ООН постійний член Ради Безпеки, який є стороною в спорі, повинний утриматися від голосування при прийнятті рішення на підставі
гл. VI та на підставі п. 3 ст. 52. Це не стосується ситуацій.

Міжнародні спори класифікують за різними підставами: об’єкту та предмету спору, ступеню його небезпеки для міжнародного миру, географії розповсюдження, кількості суб’єктів тощо.

Будь-якого розмежування між політичними та юридичними (правовими) спорами у Статуті ООН не міститься. Разом з тим в п. 2 ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН міститься перелік критеріїв, які дають уяву про те, що належить розуміти під спорами юридичного характеру.

Особливе місце серед міжнародних спорів займають територіальні спори, тобто спори про належність певної ділянки території, які часто супроводжуються небезпечними політичними кризами та збройними конфліктами.

У будь-якому разі принцип мирного вирішення міжнародних спорів розповсюджується на всі міжнародні спори та ситуації незалежно від того, чи загрожують вони міжнародному миру та безпеці.

6. Міжнародно-правові засоби мирного вирішення спорів (конфліктів).

Відповідно до п. 1 ст. 1 Статуту ООН держави – члени ООН прийняли на себе зобов’язання вирішувати мирними засобами міжнародні спори та ситуації, які можуть призвести до порушення миру.

Механізм реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів існує у вигляді системи міжнародно-правових засобів такого врегулювання. У ст. 33 Статуту ООН наведені майже всі відомі на сьогодні засоби мирного вирішення спорів. Не згадується лише про “добрі послуги”. Деякі мирні засоби вирішення спорів, що отримали своє правове оформлення ще наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., названі у ст. 33 інакше (наприклад, під обстеженням Статут ООН має наувазі слідчі комісії, під примиренням – узгоджувальні комісії).

Перемови. Це найбільш досяжний, гнучкий та ефективний засіб мирного вирішення спорів, що відіграє провідну роль серед інших мирних засобів. Зумовлене це тим, що конкретні цілі, склад учасників, рівень представництва на перемовах тощо узгоджуються самими сторонами, які сперечаються. Незалежно від предмету спору перемови повинні починатися та тривати без будь-яких погроз, ультиматумів, диктату.

Позитивні наслідки перемов можуть проявитися або у безпосередньому вирішенні спору, або у досягненні домовленості про застосування будь-якого іншого мирного засобу його вирішення.

Консультації сторін. Як засіб мирного вирішення спорів консультації почали застосовуватися після Другої світової війни, набувши нормативно-правового закріплення у численних міжнародних документах. Сторони, які консультуються, можуть наперед встановлювати періодичність зустрічей, створювати консультаційні комісії. Вказані особливості консультацій сприяють пошуку компромісних рішень сторонами, що сперечаються, безперервності контактів між ними, а також реалізації досягнених домовленостей з метою попередження кризісних ситуацій.

Процедура обов’язкових консультацій на підставі добровільної згоди дозволяє використовувати подвійну функцію консультування: як самостійний засіб вирішення спорів та для попередження, профілактики можливих спорів і конфліктів, а також, залежно від обставин, як засіб досягнення відповідними сторонами домовленості про застосування інших засобів врегулювання. Можна розглядати консультації як різновид перемов.

Консультації можуть мати факультативний або обов’язковий характер. Так, низка багатосторонніх угод містить положення, які зобов’язують сторони у випадку спору звертатися до консультацій з питань мети або у зв’язку з реалізацією цих угод.

Обстеження. Цей засіб мирного врегулювання спорів використовується у випадках, коли сторони розходяться в оцінці фактичних обставин, що викликали спір або призвели до нього. Для здійснення процедури обстеження сторони створюють на парітетних началах міжнародну слідчу комісію, іноді на чолі з представником третьої держави або міжнародної організації. Слідча комісія повинна створюватися на підставі спеціальної угоди між сторонами спору, у якій визначаються строки, порядок та інші аспекти створення такої комісії, обсяг повноважень її членів, місце перебування тощо. Результати роботи комісії фіксуються у доповіді, який має обмежуватися викладенням встановлених фактів. За сторонами зберегається повна свобода скористатися висновками комісії на власний розсуд.

Створення міжнародної комісії зі встановлення фактів передбачено, зокрема, Додатковим протоколом І до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. (ст. 90). Мета Комісії – розглянути будь-які факти, що являють собою серйозні порушення відповідних угод, а також сприяти шляхом надання добрих послуг відновленню поважного ставлення до них.

Примирення (узгоджувальна процедура). Як засіб мирного вирішення спорів примирення, на відміну від обстеження, включає не лише з’ясування фактичних обставин, але й розробку конкретних рекомендацій для сторін. При застосуванні узгоджувальної процедури сторони створюють міжнародну узгоджувальну комісію на парітетних началах, яка розробляє відповідні рекомендації.

Висновки узгоджувальної комісії мають факультативний характер та не є юридично обов’язковими для сторін, які беруть участь у спорі. Найбільш повно порядок створення та функціонування узгоджувальних комісій викладено у Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів
1928 р., переглянутому Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 р.

Свого часу узгоджувальні комісії активно використовував СРСР для вирішення прикордонних індидентів.

Добрі послуги. Це дії сторони, яка не бере участі у спорі (держави, міжнародної організації, відомого громадського або політичного діяча), спрямовані на встановлення контактів між сторонами спору. Добрі послуги можуть надаватися як у відповідь на відповідне прохання однієї або обох сторін, так і за ініціативою самої третьої сторони.

Пропонування добрих послуг не повинно розглядатися як недружній акт по відношенню до сторін спору. Третя сторона, яка надає добрі послуги, не бере безпосередньої участі у перемовах стосовно виршіення спору. Добрі послуги часто переходять у посередництво.

Посередництво. Передбачає безпосередню участь третьої сторони у мирному вирішенні спору. Беручи участь у перемовах між сторонами спору, посередник повинний всіляко сприяти прийняттю прийнятного для цих сторін вирішення спору.

Так, добрі послуги СРСР, які згодом перейшли у посередництво, відіграли позитивну роль у врегулюванні індо-пакістанського конфлікту та призвели до прийняття сторонами конфлікту Ташкентської декларації від
10 січня 1966 р.

З боку ООН здійснення функцій добрих послуг та посередника, як правило, покладено на Генерального секретаря ООН або його спеціальних представників, які діють на підставі резолюцій Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї ООН.

Міжнародний арбітраж. Використання міжнародного арбітражу для вирішення спорів між державами бере свій початок з глибокої давнини. Відомо чимало випадків вирішення спорів, один з яких належить до історії Давньої Греції. У 445 р. до н.е. у договорі про союз між Спартою та Афінами сторони зобов’язалися не звертатися до війни, якщо інша сторона хоче передати спір на арбітраж. У 432 р. до н.е. Спарта звинуватила Афіни у порушенні цього договору. Коли Афіни запропонували передати цей спір на арбітраж, Спарта відмовилася та вторглася до Афін. Після того, як Спарта була переможена, стверджувалося, що вона була покарана богами за порушення урочистої клятви.

Сучасна ж історія появи міжнародного арбітражу починається зі створення на основі англо-американського Договору про дружбу, торгівлю та мореплавання 1794 р. (договір “Джея”) трьох змішаних комісій. У ХІХ ст. існувало вже понад 200 арбітражних судів.

Міжнародний арбітраж являє собою добровільно висловлену згоду сторін спору передати спір на розгляд третьої сторони (третейський розгляд), рішення якої буде обов’язковим для сторін спору. Обов’язковість визнання та виконання рішення є тим головним, що відрізняє арбітражну процедуру від вищенаведених засобів мирного вирішення спорів.

Існують два види арбітражних органів: постійний арбітраж та тимчасовий арбітраж (ad hoc). На відміну від постійного арбітраж ad hoc створюється угодою сторін, що має назву компроміс або третейський запис, для розгляду лише тільки даного конкретного спору.

Важливу роль у розвитку інституту арбітражу відіграли Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1899 та 1907 рр. Згідно з цими конвенціями у 1901 р. була створена Постійна палата третейського суду в Гаазі з метою “полегшити можливість швидкого звернення до третейського суду в разі міжнародних спорів, що вони не змогли бути вирішені дипломатичним шляхом”. У першій половині 1990-х рр. Палата прийняла низку нині чинних документів, які визначають факультативні правила розгляду спорів.

Судовий розгляд. В основі своїй судовий розгляд подібний до третейського, зокрема в аспекті того, що рішення суду є обов’язковим та не підлягає оскарженню сторонами спору. Різниця ж між арбітражем та судовим розглядом полягає, насамперед, у порядку їх створення та стосується переважно способу формування чисельності та персонального складу, функціонування тощо.

Першим постійним міжнародним судом стала Постійна палата міжнародного правосуддя. Статут цієї Палати був прийнятий Лігою Націй у 1920 р. Сьогодні основним судовим органом міжнародної спільноти є Міжнародний Суд ООН. Суд здійснює свою діяльність на підставі Статуту Міжнародного Суду, що він є невід’ємною складовою Статуту ООН, а також Регламенту Суду, прийнятого у 1946 р. та переглянутого у 1978 р.

Міжнародний Суд ООН складається з 15 суддів, які обираються на 9 років Генеральною Асамблеєю ООН та Радою Безпеки.

Сторонами у справі, яка підлягає розгляду Судом, можуть бути лише держави. До відання Суду відносяться усі справи, які будуть передані йому сторонами, а також усі питання, передбачені Статутом ООН або чинними договорами. При цьому юрисдикція Суду має факультативний характер, що означає, що спір може бути розглянуто лише за згоди усіх сторін спору.

Разом з тим усі держави, які беруть участь у Статуті, можуть у будь-який час визнати юрисдикцію Суду обов’язковою з усіх правових спорів, вказаних у п. 2 ст. 36 Статуту: тлумачення договору, будь-яке питання міжнародного права та ін.

Рішення Суду оголошується на відкритому засіданні та має обов’язкову силу лише для сторін, що беруть участь у спорі, і лише у данній справі. Рішення Суду є обовєязковим і може бути оскаржене лише на підставі зноввиниклих обставин, які за своїм характером можуть здійснити вирішальний вплив на результат справи і які на момет винесення рішення не були відомі ані Суду, ані стороні, яка наполягає на перегляді справи. Жодні прохання про перегляд справи не можуть бути заявлені через 10 і більше років після винесення рішення.

Якщо будь-яка зі сторін спору не виконує зобов’язання, покладені на неї рішенням Суду, інша сторона має право звернутися до Ради Безпеки ООН, яка може дати рекомендації або вирішити, які засоби вжити для приведення рішення до виконання ( п. 2 ст. 94 Статуту ООН).

За час свого існування Міжнародний Суд ООН розглянув 90 спірних справ, що стосувалися тлумачення та застосування міжнародних договорів, суверенітету над певними територіями, делімітації морських просторів та континентального шельфу тощо. Досить відомим є його рішення від
27 червня 1986 р. за позовом Нікарагуа проти США, у якому Суд визнав незаконними військові та напіввійськові дії США та зобов’язав США відшкодувати Нікарагуа завдану шкоду.

Міжнародний Суд ООН має право також надавати консультативні висновки з будь-яких юридичних питань згідно із запитами Генеральної Асамлеї ООН та Ради Безпеки ООН. косультативний висновок являє собою позицію міжнародних суддів з тих чи інших питань і, як правило, має рекомендаційний характер. Проте, сторона, яка звернулася із запитом, може визнати для себе обов’язковим консультативний висновок Міжнародного Суду ООН. Починаючи з 1946 р. Суд надав 25 консультативних висновків.

Існування Міжнародного Суду ООН не виключає можливості створення спеціальних міжнародних судів на підставі інших угод як універсального, так і регіонального характеру. У зв’язку з цим можна назвати Міжнародний трибунал з морського права, Європейський суд з прав людини, Суд ЄС, Суд Східно-Африканської спільноти та інші судові установи. Розглянемо, для прикладу, особливості діяльності Міжнародного трибуналу з морського права.

Міжнародний трибунал з морського права створено в 1996 році відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. як судовий орган, покликаний вирішувати спори, які виникають у зв’язку з діяльністю держав на морі. Відповідно до ст. 2 Статуту (Додаток VI до Конвенції ООН 1982 р.) Міжнародний трибунал складається з 21 судді, які обираються на 9 років та можуть бути переобрані на новий строк. При цьому Трибунал повинний забезпечити представництво основних правових систем світу та справедливий географічний розподіл (ст. 3 Статуту).

Кожна держава – учасниця Конвенції ООН 1982 р. має право висунути не більше двох кандидатів. Вибори відбуваються на нараді держав – учасниць при кворумі дві третини.

Трибунал компетентний вирішувати спори між державами – учасницями Конвенції ООН 1982 р., що стосуються тлумачення або застосування цієї Конвенції. Крім того, він вправі розглядати спори, що виникають з приводу тлумачення або застосування будь-яких інших міжнародних угод в галузі морського права, якщо такі угоди передбачають компетенцію Трибуналу.

Трибунал (і в цьому полягає його особливість) може розглядати спори не лише між державами, а й між державами та Органом з морського дна (тобто між міжнародною організацією), а також між фізичними та юридичними особами. Проте, це стосується лише спорів, пов’язаних з режимом використання глибоководного морського дна.

Рішення Трибуналу є кінцевим та виконується усіма сторонами спору, при цьому воно має обов’язкову силу лише для сторін у спорі та лише у даній справі.

Резюмуючи вищевикладене приходимо до висновку про те, що однією з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних спорів, закріпленого в п. 3 ст. 1 Статуту ООН. Це відповідає провідній цілі створення ООН та міжнародного співробітництва держав уцілому - підримання міжнародного миру та безпеки. Для цього міжнародним правом передбачено цілу низку різноманітних засобів мирного вирішення міжнародних спорів.

Література до лекції:

1. Баймуратов М.А. Международное публичное право: Учебник. – Х.: «Одиссей», 2003. – С. 159-174.

2. Блажевич Ю. Деякі аспекти історичного розвитку інституту відповідальності за міжнародні правопорушення // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 5. – С. 59-62.

3. Блажевич Ю. Концепції поділу відповідальності держав: міжнародно-правовий аспект // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. –
С. 105-108.

4. Василенко В.А. Международно-правовые санкции. – К.: Вища школа, 1982. – 230 с.

5. Василенко В.А. Ответственность государства за международные правонарушения. – К.: Вища школа, 1976. – 267 с.

6. Левин Д.Б. Приницп мирного разрешения международных споров. – М., 1977.

7. Лукашук И.И. Право международной ответственности: Монография. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.

8. Мазов В.А. Ответственность в международном праве: Проблемы кодификации и прогрессивное развитие норм и принципов международно-правовой ответственности. – М.: Юрид. лит, 1979. – 151 с.

9. Международное право: Учебник / Под ред. А.А. Ковалева,
С.В. Черниченко. – М.: Омега-Л, 2006. – 832 с.

10. Международное право в документах: Учеб. пособие / Сост.
Н.Т. Блатова, Г.М. Мелков. – 5-е изд., перераб. и доп. – М., 2004. –
880 с.

11. Международное право и борьба с преступностью: Сб. документов / Сост. А.В. Змеевский, Ю.М. Колосов, Н.В. Прокофьев. –
М.: Международные отношения, 2004. – 720 с.

12. Международное публичное право: Учебник / Под общ. ред.
К.А. Бекяшева. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во «Проспект». – С. 227-231.

13. Международное право и международный правопорядок / Отв. ред. Н.А. Ушаков. – М.: ИГПАН, 1981. – 172 с.

14. Энтин М.Л. Международные судебные учреждения. – М., 1984.

[1] Наприклад, Д.Б. Левин, В. Давид, Р. Сонненфелд та інші.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кваліфікація діяння як міжнародно протиправного	\|	E. Hemingway Cat in the Rain

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.