Первісні музичні інструменти

До найдавніших духових можна віднести морські мушлі (ракушки), інколи з просвердленими ігровими отворами, різноманітні «свистульки», а також флейтоподібні інструменти з очерету, кісток убитих звірів тощо.

У 1953 році в ході розкопок, що проводилися на правому березі Дністра біля села Молодове Кельменецького району Чернівецької області, археологом А.Чернишем було знайдено два флейтоподібні інструменти, які відносяться до періоду кам’яного віку – палеоліту (тривав від 1-го мільйона років до н.е. – до 11-го тисячоліття до н.е.). Інструменти були виготовлені з рогу оленя.

На цій же стоянці А.Черниш у 1954 р. знаходить ще один інструментпізнішого часу – кінця палеоліту. Він має довжину 19,5 см, середній його діаметр 14 мм. Для виготовлення інструменту був використаний ріг з відростком. Інструмент має десять пальцевих отворів і один в основі, що свідчить про можливість відтворення на ньому достатньо великого числа звуків. Конструктивно він найскладніший з-посеред усіх флейтоподібних інструментів епохи палеоліту, відомих на наш час.

Коли на лівому березі ріки Кальміус у Приазов’ї проводилися розкопки Маріупольського могильника (1931 р.), тут поряд з іншими предметами було знайдено сім трубочок, які відносяться до періоду неоліту (X – поч. III тисячоліття до н.е.). Вони були зроблені з пташиних кісток із дуже тонкими стінками та прикрашені поперечними нарізами. Ці трубочки-сопілки не мали пальцевих отворів, були різної довжини і лежали поруч. Всі ці ознаки вказують на те, що це був інструмент типу «флейта Пана (свиріль)».

В епоху первіснообщинного ладу сформувалися майже всі основні різновиди музичного інструментарію. Послідовність виникнення уявляється такою:

– спочатку ідіофони(ударні самозвучні інструменти – джерелом звуку є вібрування маси корпусу інструмента, наприклад, дзвін, тарілки, кастаньєти, гонг, трикутник тощо);

– згодом аерофони (духові інструменти – джерелом звуку є акустичні коливання стовпа повітря, що знаходиться всередині інструмента),

– пізніше мембранофони (ударні інструменти із натягнутою мембраною, по якій вдаряють руками або спеціальними паличками, наприклад, барабани, литаври тощо).

– насамкінець хордофони (струнні інструменти, наприклад, бандура, скрипка тощо).

За способом звукоутворення духові інструменти диференціюються на флейтові, язичкові та мундштучні.

Спочатку виникли флейтові (до них відносимо усім відому сопілку).

Пізніше виникають язичкові різновиди духових – прародичі гобоя, кларнета, фагота. Коливання повітряного стовпа в них викликається вібрацією тоненької пластинки-язичка (одинарного як у кларнеті, або подвійного як у фаготі та гобої).

Згодом формується ще одна група духових інструментів, у яких коливання повітряного стовпа породжується специфічною вібрацією губ виконавця. Це були предки сучасних «мідно-мундштучних» інструментів, таких як горн, труба, валторна. Виготовляли їх із рогів тура (дикого бика), із порожнистих кісток великих тварин тощо.

Початковий етап використання нашими предками музичного інструментарію характеризувався звуковою діяльністю насамперед шумового характеру, вплетеною в трудові процеси та магічні обряди; пізніше – діяльністю ужитково-сигнальною (в обох випадках – прикладна функція).

Тема виникнення та застосування первісних ударних і духових музичних інструментів висвітлена в роботах українських музикознавців достатньо повно. Натомість про струнні інструменти інформації обмаль. Тому про картину появи струнних інструментів (хордофонів) можемо судити, тільки спираючись на знахідки археологів інших країн.

Вважається, що прародичем усіх струнних інструментів є арфа. Первісна форма цього інструмента нагадує нам бойовий лук із туго натягнутою тятивою. Подальше вдосконалення-ускладнення арфи відбувалося шляхом збільшення кількості струн та приєднання до інструмента резонансного короба.

Після тисяч вдалих і невдалих проб найкращим матеріалом для виготовлення струнних інструментів було визнано деревину. З добре висушеної відповідних порід деревини виходили найлегші та найдзвінкіші резонансні корпуси струнних інструментів.

Для струн теж випробовувалось дуже багато матеріалів. У цей сумарний світовий досвід входять і нитки бамбука, і бичачі жили, і сушені телячі та мавпячі кишки, і, звичайно, метал – різні його сорти та сплави.

Натягання струн не на лук арфи, а на короб – призвело до появи у ІV-му тисячолітті до нашої ери так званої «лежачої арфи». Аналогами «лежачої арфи» в Україні були давньокиївські гуслі [звук добували, защипуючи пальцями струни (струнно-щипковий інструмент)] та добре відомі нині цимбали [звук одержують, ударяючи по струнах спеціальними паличками (струнно-ударний інструмент)].

Приблизно п'ять тисяч років тому ассірійці та вавілоняни додали до двох винаходів (дерев'яного короба і кілків для роздільного натягування струн) третій винахід – шийку-гриф. Так народився інструмент, який став, по суті, прародичем усіх лютнеподібних інструментів: української кобзи, іспанської гітари, італійської мандоліни тощо.

Коли по струнах на шийці-грифі лютнеподібних інструментів почали проводити тятивою лука, то виникли перші струнно-смичкові інструменти. Група струнно-смичкових поєднує в собі велику кількість музичних інструментів, які поширені по всьому світу. Прив’язувати коріння струнно-смичкового інструментарію до певного регіону недоцільно, бо результати досліджень інструментознавців свідчать, що кожен етнос володів характерним саме для нього набором струнно-смичкових інструментів.